Культура України у 1920-1930-ті роки

Перемога у громадянській війні дозволила радянській владі перейти до відтворення порушених господарських та громадянських структур, до розбудови культурної сфери. 9 березня 1919 р. Тимчасовий робітничо-селянський уряд України прийняв постанову «Про обов’язкове студіювання у школах місцевої мови, а також історії та географії України», яка не була виконана з огляду на об’єктивні умови. Майже через рік (21 лютого 1920) ВУЦВК ухвалив постанову «Про вживання в усіх установах української мови нарівні з великоруською», яка теж не була реалізована на практиці. Нарешті, в серпні 1921 р. було прийнято декрет РНК УСРР «Про запровадження української мови у школах та радянських установах», що з великими складнощами втілювався у життя. В жовтні 1922 р. пленум ЦК КП(б)У ухвалив директиву з національного питання, в якій повторювалися постанови конференції РКП(б) 1919 р. щодо української культури і мови. Директива стала проголошенням офіційного курсу на розвиток двомовності в республіці і вільний розвиток української мови і культури, але вільний у розумінні класовому.

Рішучий крок до здійснення політики українізації було зроблено на XII з’їзді РКП(б) (1923). Саме після цього з’їзду вона стала офіційно проголошеним курсом, обов’язковим для всіх членів партії. Передбачалися остаточне переведення шкіл, дитячих будинків та ін. на українську мову (крім установ національних меншин) протягом двох років і поступова українізація всіх установ професійної освіти. Українська мова і українознавство пропонувалися для неукраїнських шкіл як обов’язкові дисципліни. Українізовувалися і деякі військові навчальні заклади. У Всеукраїнській Академії наук розгорнулася робота над словником української мови, згодом було утворено Інститут української наукової мови для розробки термінології в різних галузях науки, вчителі і науковці викладали на курсах українізації тощо. В 1923 р. в Україну з еміграції повернулася частина інтелігенції на чолі з Михайлом Грушевським.

Відбувалася українізація державних установ. При Раднаркомі УРСР була утворена Центральна Всеукраїнська комісія з українізації на чолі з Власом Чубарем, на місцях створювалися відповідні губернські та округові комісії. Проводились облік службовців та їх атестація на знання української мови. Українізація, що відбувалася під контролем партійних структур, ставала частиною загального процесу розвитку української культури.

Під час літературної дискусії 1925‑1928 років з надр ЦК КП(б)У виринув так званий «хвильовізм» - полемічні вислови і думки Миколи Хвильового щодо шляхів розвитку української літератури, що характеризувалися як прояв впливу української буржуазної культури на пролетарську. Літературна дискусія стала гострою суперечкою в середовищі української творчої інтелігенції про шляхи розвитку літератури і мистецтва в умовах НЕПу. Будучи виявом плюралізму поглядів, який ще допускався радянською владою у 20‑х роках, дискусія відбила широкий спектр підходів до розуміння національної специфіки мистецтва, практики культурного будівництва в Україні, проблем українізації.

Одночасно в партії почалася боротьба з «націонал‑ухильництвом», яке нібито очолював нарком освіти Олександр Шумський. В 1927 р. його було усунуто з посади, а в другій половині 1927 р. у КП(б)У спалахнула боротьба з «шумськізмом». Тільки завдяки особистій позиції Миколи Скрипника та його тактичним здібностям політика «українізації» тривала далі і була перенесена саме в галузь освіти, науки і культури.

Важливим чинником поступової демократизації культури стала ліквідація неписьменності (лікнеп). Протягом 1921‑1923 років у республіці було навчено грамоті близько мільйона чоловік. Спеціальною постановою ВУЦВК і РНК УРСР (1929) оволодіння грамотою проголошувалося обов’язком громадянина перед державою.

Головним науковим осередком республіки залишалася Всеукраїнська академія наук (ВУАН). Зберігаючи структуру, закладену під час свого заснування, Академія об’єднувала близько 40 науково-дослідних закладів.

Ще до початку радянської українізації з’явилися нові, оригінальні явища в літературі, театрі, образовому мистецтві. Українізація як офіційна політика багато в чому створила сприятливі умови для більш-менш вільного розвитку цих явищ. В еволюції мистецтва змагалися й суперечливо поєднувалися традиції більш ранньої пори та досвід свіжих культурних сил, покликаних до життя революційними зрушеннями.

Багатьох майстрів пера не стало ще до 1917 р., деякі емігрували. Тож молоді літератори – запальні максималісти – намагались створити мистецтво, співзвучне пролетарській революції. В літературі 20‑х років сформувалася яскрава революційно‑романтична течія, представниками якої були Павло Тичина, Василь Блакитний (Еллан), Василь Чумак, Володимир Сосюра. В 1921 р. у Києві виникло об’єднання «неокласиків» - Микола Зеров, Михайло Драй‑Хмара, Максим Рильський, Павло Филипович, які прагнули засвоїти досвід світового письменства, тяжіли до гармонійності й прозорості поетичної форми. Інші творчі засади обстоювали представники авангардових течій: українські імажиністи, футуристи та інші. Значний внесок у розвиток письменства доби національно‑культурного відродження зробили памфлети Миколи Хвильового, новели Григорія Косинки, сатира і гумор Остапа Вишні, драматургія і проза Миколи Куліша, Андрія Головка, Юрія Яновського.

В новому українському театрі продовжували працювати корифеї сцени – Панас Саксаганський і Михайло Старицький. На зміну їм ішла плеяда майстрів середнього та молодшого поколінь – Олександр Сердюк, Наталія Ужвій, Амвросій Бучма, оперні співаки Марія Литвиненко‑Вольгемут, Іван Паторжинський, Оксана Петрусенко. Найвизначнішим діячем, справжнім реформатором театру був Олександр (Лесь) Курбас. У 1922 р. він заснував у Києві унікальний колектив «Березіль» (з 1926 р. у Харкові) – експериментальний театр, метою якого було формування засад нового сценічного мистецтва. Курбас полемізував як з прихильниками дореволюційних «малоросійських» смаків, так і з ультра революційними експериментаторами, що руйнували театр як такий. Представником принципово іншого підходу до театрального жанру був один із засновників і незмінний керівник Київського драматичного театру імені Івана Франка Гнат Юра.

Добу бурхливого розвитку переживала в 20‑ті роки також українська музика. В 1922 р. виникло перше в Україні музично‑творче об’єднання – Товариство імені Миколи Леонтовича, ядро якого складали композитори Михайло Вериківський, Григорій Верьовка, Лев Ревуцький, фольклористи Порфирій Демуцький, Климент Квітка, музикознавець Марія Грінченко. В 1923 р. у Харкові відкрився перший Державний симфонічний оркестр, а в 1925 р. – Державний оперний театр.

Серед художніх угруповань в образотворчому мистецтві виділялися Товариство художників в Одесі, Асоціація революційного мистецтва (АРМУ), Асоціація художників Червоної України (АХЧУ). До складу останньої входили Іван Їжакевич, Карпо Трохименко, Федір Кричевський. Плідно працювали в цей час Михайло Бойчук та його школа, Микола Самокиш, Анатолій Петрицький. Традиції книжкової графіки, закладені творцем оригінального художнього стилю 20‑х років Григорієм Нарбутом, яскраво продовжували його послідовники: Марк Кирнарський, Артем Середа та інші.

Процеси українізації було насильницьки припинено у 1932‑33 роках. «Шахтинська справа», викриття так званого «національного ухилу» в КП(б)У, міфічних «Спілки визволення України»,«Українського національного центру», «Блоку українських націоналістичних партій», «Троцькістсько‑націоналіс-тичного блоку» - це далеко не повний перелік злочинів сталінщини в кінці 20‑х – на початку 30‑тих років. В 1933‑1935 роки постанови ЦК ВКП(б) піддали нещадній критиці «помилки КП(б)У в запровадженні колективізації та національному питанні». Для «зміцнення» керівництва в Україну направлені Павло Постишев та його помічники. З арештом у травні 1933 р. письменника Михайла Ялового почалися репресії проти діячів культури Харкова. Глибоко вражений арештом товариша, зацькований політичними звинуваченнями, застрелився Микола Хвильовий, був заарештований та відправлений у табори Остап Вишня. Леся Курбаса звинуватили у націоналізмі, вигнали з театру, ув’язнили і згноїли у таборі. Жертвами репресій стали художник Бойчук та його послідовники, драматург Куліш, письменники‑члени Всеукраїнської асоціації пролетарської літератури (ВАПЛІТЕ), майстерні революційного слова «МАРС», неокласики, футуристи та інші. Відразу після вбивства Сергія Кірова в грудні 1934 р. були заарештовані й розстріляні Григорій Косинка, Дмитро Фальківський та інші. Тільки письменників за цей час було репресовано близько 500. Саме про цих людей можна сказати, що вони уособлюють «розстріляне відродження» української культури. Підпали під розгром ВУАН і Всеукраїнська асоціація марксистсько-ленінських інститутів, ліквідовано значну кількість НДІ, насамперед, гуманітарного профілю, «проріджено» кадри національного учительства й кооперативного руху. Наприкінці 1938 р. масовий терор припинився, але справу було зроблено. Звузилася тематика і проблематика мистецтва, збідніла його поетика; із засудженням «формалізму» припинилися стильові пошуки. На перший план висувалось декретоване державою оспівування героїки соціалістичного будівництва, мистецтво стало перетворюватись на величезну пропагандистську установу. Спеціальними постановами ЦК ВКП(б) були ліквідовані всі літературні, художні об’єднання, замість них створено централізовані структури – Спілку письменників Радянського Союзу, Спілку композиторів, Спілку художників; вони мали свої відділення - республіканські організації. Концертна діяльність була монополізована Українською державною філармонією.

Одночасно держава продовжувала централізовану політику навчання грамоті. У 1930 р. була прийнята постанова про остаточну ліквідацію неписьменності серед населення віком від 7 до 35 протягом навчального року. За офіційними даними в роки першої п’ятирічки навчилися грамоті понад 5 мільйонів осіб. Радянська влада намагалася охопити всіх дітей шкільним навчанням. Протягом другої п’ятирічки в основному було завершено перехід до обов’язкового початкового навчання на селі, а в містах – до загального семирічного навчання. Відбулися зміни в організації шкільництва: протягом 1932‑1934 років було запроваджено загальносоюзну систему народної освіти з уніфікованими програмами та підручниками.

В Україні розгорталася мережа культосвітніх закладів, що виступали в ролі «активних провідників політики партії». З 1928 по 1941 роки кількість клубів в УРСР збільшилася з 11 до 25 тисяч, а бібліотек – з 9 до 22 тисяч. У республіці функціонували 115 музеїв.

Українська музика 30‑х років зберігала значний творчий потенціал: яскраві музичні образи створили Лев Ревуцький, Борис Лятошинський, Михайло Вериківський, Віктор Косенко, Костянтин Данькевич та інші. Довершувалися у творчій майстерності виконавські колективи – капела «Думка», Державна зразкова капела бандуристів, жіночий театралізований хоровий ансамбль Василя Верховинця. Функціонували консерваторії у Києві, Харкові, Одесі.

Долаючи перешкоди, намагався зберегти свої творчі здобутки український театр. Наприкінці 30‑х років в Україні існувало більше 80‑ти театрів. Помітних успіхів досягла молода радянська драматургія. Теми соціалістичного будівництва, героїки революції були основними у творчості театральних колективів. У репертуар українських театрів знову увійшли твори зарубіжної та вітчизняної класики. На основі традицій українського реалістичного театру і принципів системи Станіславського у провідних театрах України високого рівня досягла акторська майстерність Амвросія Бучми, Гната Юри, Наталії Ужвій. Наприкінці 30‑х років у сім’ю українських майстрів сцени влились діячі західноукраїнських земель і Північної Буковини.

Творчість радянських архітекторів була спрямована на вирішення завдань, пов’язаних з масовим комплексним будівництвом, яке мало задовольнити нові вимоги життя. Значним архітектурним ансамблем того часу є площа Свободи (колишня площа Дзержинського) у Харкові зі спорудами, які були об’єднані єдиним композиційним задумом: будівлі Держпрому (1925‑1929), проектних організацій – нині університет (1930‑1933), кооперації (1933‑1935), готель «Інтернаціональ» (1931‑1932). У 1936 р. колективом архітекторів під керівництвом професора Павла Хаустова був розроблений перший генеральний план Києва. Генплани були також розроблені для Донецька, Харкова, Миколаєва, Чернігова, Дніпропетровська та інших міст.

Реконструкція міст і сіл у країні зумовила подальший розвиток монументальної монументально‑декоративної скульптури. Важливою подією культурного життя України стало відкриття у 1935 р. пам’ятника Тарасу Шевченку в Харкові (скульптор Матвій Манізер) – одного з найдовершеніших монументів Кобзареві. Цей же скульптор був автором пам’ятника Тарасу Шевченку у Каневі (1939). Розвиток монументального мистецтва відбувався згідно з ленінським планом монументальної пропаганди.

У складних умовах розвивався кінематограф. З появою на початку 30‑х років звукового кіно почався принципово новий період його еволюції, який супроводжувався розвитком кінодраматургії, внесенням значних змін у режисуру, акторську майстерність, композицію кадру, монтаж. У 1930 році на Київській кінофабриці режисер Вертов здійснив постановку першого радянського звукового документального фільму «Симфонія Донбасу» про героїчну працю робітничого класу України. Радянське кіномистецтво збагачувалося творами Олександра Довженка, Леоніда Лукова, Абрама Роома, Івана Кавалерідзе. У 1939‑1940 роках на Київській кіностудії були поставлені перші в Україні кольорові фільми: «Сорочинський ярмарок» (режисер Микола Екк) і «Майська ніч» (режисер Микола Садкович) за творами Миколи Гоголя. Розвивалося документальне, науково-популярне і мультиплікаційне кіно.

Непростими, але по-своєму яскравими були шляхи розвитку української культури за межами УРСР. 31 липня 1924 р. польський уряд прийняв ганебний «кресовий» шкільний закон («кресами», тобто прикордонними смугами, польська шовіністична інтелігенція називала територію Західної України та Білорусії). Згідно з цим законом вживання української мови в школах практично заборонялося.

Протягом 20‑х років польський уряд поступово ліквідував усі відділення культурно-національного товариства «Січ». Але на той час в Україні вже існували нелегально сили різної політичної орієнтації, які проголошували гасла захисту інтересів українського народу.

На Заході України в 20‑30 роки були сконцентровані значні мистецькі сили. У Львові працювали художники Петро Холодний, Олександр Архипенко, Кирил Мацкевич, графіки Микола Бутович, Роберт Лісовський, Павло Ковжун. Останній був не тільки видатним митцем, який створив власний стиль книжкової графіки, а й теоретиком мистецтва, організатором художнього життя, видавцем. У Львові існували власні українські мистецькі об’єднання: Гурток діячів українського мистецтва (ГДУМ), Союз українських митців (СУМ), Асоціація незалежних українських митців (АНУМ). Працювали у Львові й визначні музиканти, композитори – Станіслав Людкевич, Василь Барвінський; розвивалася театральна справа.

Частина західноукраїнської інтелігенції вітала входження Галичини та Західної Волині у 1939 р. до СРСР, проте об’єднання західноукраїнських земель у складі СРСР, де українізація як соціально-культурний процес була вже придушена, не сприяло розвитку справді вільної, самобутньої культури, здатної до багатогранного діалогу з культурними цінностями минулого і сьогодення у світовому масштабі.

***

Дата добавления: 2014-11-20