Культура України у 40-ві - на початку 90-х років

Реалізуючи свої загарбницькі наміри, гітлерівці встановили контакти з лідерами українських національних організацій. Спочатку на окупованих територіях відкривалися українські театри, школи, вищі навчальні заклади. Але паралельно на ці землі поширювалася тоталітарна система, насаджувався контроль за населенням, почалися масові репресії та депортації. Так, у 1942 р. в Києві разом з групою однодумців була розстріляна гестапо українська поетеса Олена Теліга, організатор Союзу Українських письменників, видавець журналу «Литаври».

В таких умовах більшість українських діячів мистецтва та літератури рішуче виступили проти німецьких загарбників та їх прибічників. Надруковані на другий день війни вірші Павла Тичини «Ми йдемо на бій» та Леоніда Первомайського «В бій» закликали народ на боротьбу з загарбниками. 22 червня при Спілці художників УРСР було створено бригаду для виготовлення антифашистських плакатів.

Радянська інтелігенція віддавала усі сили боротьбі з фашизмом. Під гаслом «Все для фронту, все для перемоги» розгортали свою діяльність в евакуації вчені, працівники культури. Науковці АН УРСР розробляли важливі оборонні й народногосподарські проблеми. На Сході функціонували евакуйовані з України вищі навчальні заклади. Патріотичним пафосом, вірою в перемогу були сповнені твори українських письменників - Миколи Бажана, Павла Тичини, Максима Рильського, Володимира Сосюри, Андрія Малишка, Юрія Яновського. Значним явищем у драматургії воєнних років стала п’єса Івана Кочерги «Ярослав Мудрий». Близько 350 музичних творів, зокрема, 4 симфонії, 6 опер, 110 пісень, написали в евакуації композитори України. Серед них виділялись кантата‑симфонія Анатолія Штогаренка «Україно моя», «Український квінтет» Бориса Лятошинського, опера Михайла Вериківського «Наймичка».

Після завершення війни розпочалися нові акції, спрямовані проти інтелігенції та культури. У 1947 р. на посаді першого секретаря ЦК КП(б)У знов опинився Лазар Каганович, який «уславив» себе активною участю в боротьбі проти українізації на початку 30‑х років. Почалося вишукування «буржуазного націоналізму» в середовищі творчої та наукової інтелігенції. До «націоналістів» «записали» поета Максима Рильського, розкритикували твори Юрія Яновського, Петра Панча, Михайла Стельмаха, праці Михайла Возняка. Тільки усунення з України Кагановича та заміна його Хрущовим врятувала від загибелі багатьох діячів культури. Але ідеологічне тавро «ворожих елементів» було знято з них лише після XX з’їзду КПРС та публікації виступу Хрущова «За тісний зв’язок літератури і мистецтва з життям» (1957).

Війна і окупація призвели до зруйнування міст і сіл України, пам’яток вітчизняного зодчества. У період першого повоєнного десятиріччя були повністю підійняті з руїн міста України. Містобудівництву цього часу притаманні поквартальна забудова, орієнтація на створення завершених архітектурних ансамблів. Фасади декорувалися різноманітними архітектурними формами класики у поєднанні з елементами і мотивами українського бароко. Створювались серії типових проектів жилих будинків, шкіл, дитячих садків тощо.

Митці створювали нові літературні, живописні, музичні твори, які збагачували українську національну культуру. Етапним серед них є роман Олеся Гончара «Прапороносці». Цій же темі присвячені книги «Жива вода» Юрія Яновського, «Тайна Соколиного бору» Юрія Збанацького. Пафосом перемоги сповнені твори Тичини, Рильського, Сосюри, Малишка, Воронька.

У другій половині 40‑50‑х років розвитку набуває пісенний жанр. Популярними стають пісні Платона Майбороди, Анатолія Кос‑Анатольського, Ігоря Шамо та інших. Українська хорова музики збагатилася творами Бориса Лятошинського, Филипа Козицького, Андрія Штогаренка, Миколи Колесси. Визнання здобули твори українських художників Тетяни Яблонської, Володимира Костецького, Федора Манайла, гравюри та офорти Василя Касіяна, Михайла Дерегуса.

Друга половина 50‑х та початок 60‑х років в Україні були часом поступового національно-культурного пробудження. Могутній імпульс цьому надав XX з’їзд КПРС та офіційне засудження «культу особи» Сталіна. Загальносоюзний рух до оновлення мав в Україні свою специфіку, зумовлену, зокрема, національною проблематикою. Промову Хрущова під час декади українського мистецтва в Москві на захист української мови було сприйнято як початок нової державної політики. Наступні роки в Україні характеризувалися глибокими суперечностями. У цей час виникла нова генерація української радянської інтелігенції, яка шукала шляхи до джерел, вимагала повного знання вітчизняної історії, культури. Вийшли на творчу арену молоді поети Іван Драч, Віталій Коротич, Василь Симоненко, Василь Стус, Ліна Костенко, Євген Сверстюк, які внесли новий плин у художнє життя. В «самвидаві» поширювалися есе Валентина Мороза, твори Сверстюка, Осадчого, Калинця, Стуса та інших, а також листи-протести до партійних і державних керівних органів проти нищення пам’яток української культури, репресій, русифікації. Літературне життя кінця 50‑х ‑ 60‑х років характеризується атмосферою загального піднесення, активізацією творчої думки.

У 1961‑1967 роках в Україні були проведені декади і тижні російської, білоруської, узбецької, таджицької, молдавської, латиської літератур. Декади і тижні української літератури і мистецтва пройшли з успіхом майже в усіх республіках Радянського Союзу. 150‑річчя від дня народження Тараса Шевченка святкувалося у багатьох країнах світу. Надбанням українського читача стали кращі твори народів СРСР, зарубіжної літератури, перекладені українською мовою. Зростанню творчої активності письменників сприяла організація видання серії «Романы и повести», альманаху «Сузір’я», щоквартальника «Поезія», бібліотечних серій «Витоки дружби», «Скарбниці братських літератур», «Вічний революціонер». Вийшли «Шкільна бібліотека», «Бібліотека української літератури» у 80‑ти томах. Були надруковані багатотомні зібрання творів Франка, Лесі Українки, Коцюбинського, Панаса Мирного, Тичини, Галана та інших письменників.

50‑70‑ті роки були часом виходу узагальнювальних наукових праць у галузі суспільних наук, літературознавства і мовознавства. Було видано першу в історії українського народу україномовну універсальну енциклопедію, двотомний «Словник української мови», 8‑томну в 10 книгах академічну «Історію Української РСР», 8‑томну «Історію української літератури». Велика синтетична праця «Історія українського мистецтва» удостоєна в 1971 р. Державної премії УРСР. Наприкінці 50‑х ‑ на початку 60‑х років побачили світ «Матеріали до вивчення історії української літератури» - цінне джерело, яке й нині залишається важливим посібником для кожного, хто вивчає історію української культури. Тоді ж було підготовлене фундаментальне академічне двотомне етнографічне дослідження «Українці», побачив світ перший радянський посібник з історії української культури Михайла Марченка.

В 60‑80 роках з’явилось багато яскравих художніх творів. Користувалися великою увагою читачів твори Тичини, Сосюри, Малишка, Бажана. У цей час виявився яскравий талант Григора Тютюнника, якого літературознавці порівнюють з Василем Шукшиним. Світ давній і нинішній відкривали читачі в романах Павла Загребельного, Семена Скляренка.

У середині 50‑х років в українське кіно прийшло нове покоління молодих кінематографістів, збільшився випуск картин, збагатилася їх тематика. Виникло «українське поетичне кіно» - унікальне культурне явище, яке привернуло увагу творчістю Параджанова, Іллєнка, Осики, Миколайчука.

На початку 60‑х років Хрущов затаврував авангардові течії в мистецтві. «Відлига» закінчилася остаточно в 1972 р., коли було знято з поста першого секретаря ЦК КПУ Петра Шелеста, який підтримував деякі починання в галузі української культури.

На зламі 60‑70‑х років в умовах «застою», який став визначати характер суспільного життя, утверджувалось зневажливе, нігілістичне ставлення до мови, історії, літератури, мистецтва. Роки «застою» стали часом командно‑директивного втручання у творчий процес, долі художників. Політизація мистецтва, надмірна ідеологізація оцінок були вкорінені у трагічних 30‑х роках і призводили до схожих наслідків. Після 1972 р. багато вільнодумних представників української культури опинились за ґратами або в еміграції. Трагічною була доля одного з найталановитіших поетів 60‑70‑х років Василя Стуса. У 1979 році він повернувся до Києва після ув’язнення в Мордовії та колимського заслання і відразу знову був засуджений на 15 років. У спецтаборі для політв’язнів на Уралі він і помер у 1985 році.

Наслідком нерозумної культурної політики став занепад багатьох плідних традицій народної культури, заохочення псевдонародного етнографізму й «шароварщини», формалізація й дегуманізація культурно‑освітньої роботи. Намагання пожвавити культурне життя через прийняття численних постанов, проведення фестивалів самодіяльної творчості були малорезультативними, бо в культурному розвитку було приглушено можливості проявлення ініціативи «знизу». Як результат занедбання національної культури, неувага до її потреб розвивалася «масова культура» комерційного забарвлення або офіціозна псевдокультура, до зразків яких можна віднести комплекс Музею історії Вітчизняної війни в Києві (1982) або монумент на честь проголошення радянської влади в Харкові (1975).

Особлива роль у часи «застою» належала театральному мистецтву. Одним із провідних театрів республіки був Київський державний академічний театр опери і балету Української РСР імені Тараса Шевченка. Важливе значення мали Київський драматичний театр імені Івана Франка, російський драматичний театр імені Лесі Українки, Харківський український драматичний театр імені Тараса Шевченка і російський імені Олександра Пушкіна, Львівський драматичний театр імені Марії Заньковецької. Лабораторією творчого пошуку наприкінці епохи «застою» став Київський молодіжний театр, коли його очолював яскравий режисер Лесь Танюк.

Незважаючи на важкі умови, українська культура продовжувала розвиватись. В 80‑х роках повернулися до творчої діяльності реабілітовані письменники. У процесі відродження української літератури й культури гідну роль відіграли «шістдесятники», загартовані у протистоянні офіційній ідеології. Дмитро Павличко у своїх творах осудив байдуже ставлення до народу, України, рідної мови; Ліна Костенко вела діалог минулого із сучасним, заглиблюючись у проблему обов’язку митця перед народом (роман «Маруся Чурай»). Роман Іваничук, використовуючи історичну тематику, розкрив правду про минуле українського народу («Манускрипт з вулиці Руської», «Вода з каменю»).

Процеси «перебудови» розпочалися в Україні із запізненням. Однією з перших «ластівок», що віщували духовне оновлення, була поява художніх та публіцистичних творів, присвячених Чорнобилю. Серед них - поема Івана Драча «Чорнобильська мадонна» (1988). Протягом 1986‑1988 років спочатку в літературно‑мистецькому середовищі та в культурницькій пресі, а потім у ширших колах інтелігенції розгорнулися дискусії. На відміну від Москви, де головними темами дискусій були «відновлення історичної правди» щодо радянського періоду, подолання залишків сталінізму в суспільно-політичному житті, а також критика командно-адміністративної системи, українська інтелігенція на перший план висувала проблеми захисту національної мови й культури, повернення історично‑культурної спадщини в повному обсязі.

Під тиском громадськості на помітні поступки в національній політиці пішло й компартійне керівництво. Найістотнішим у цьому плані було запровадження Верховною Радою УРСР у жовтні 1989 р. змін до Конституції УРСР, що проголошували державність української мови, з одночасним прийняттям «Закону про мови в Українській РСР», який діє й донині. Головними рушійними силами в цих подіях стали українські літератури, очолені кількома «шістдесятниками», а також учорашні дисиденти, які утворили в Києві так званий Український культурологічний клуб. У 1988 р. виникло товариство української мови імені Тараса Шевченка. На 2 з’їзді воно прийняло освячену історією назву «Просвіта» (1991), почали розгортати діяльність ланки культурологічного товариства «Спадщина». Коли пізніше створювались вже суто політичні організації (Народний Рух), їх лідерами стали переважно недавні лідери культурницького руху, зокрема письменники. Однак націонал-демократи, що переживали тоді пік свого політичного впливу, розглядали культуру скоріш як засіб боротьби за державність, аніж як самоцінне явище. Це позначилося і на прокламованих цілях і на результатах.

Міністерство аграрної політики та продовольства УКРАЇНИ

Вінницький національний аграрний університет

Кафедра історії України та філософії

ЗАТВЕРДЖУЮ

Завідувач кафедри

______________________

____.________ 20__

Дата добавления: 2014-11-20