Поняття злочину та ного ознаки

Поняття злочину

Розділ У

1. Злочин, як і будь-яке інше правопорушення, є вчинком люди­ни. Саме тому йому притаманні всі ті об'єктивні і суб'єктивні особ­ливості, що характери­зують поведінку людини: фізичні властивості — тон чи інший рух або утри­мання від нього, використання фізичних, хімічних, біологічних та інших зако­номірностей навколишнього світу; психологічні властивості — прояв свідомо­сті і волі, певна мотивація поведінки, її цілеспрямованість.

Але на відміну від інших вчинків людини злочин за своєю соці­альною сут­ністю є посяганням на ті відносини, що склалися в су­спільстві, відобража­ють ііого найбільш важливі інтереси, внаслідок чого охороняються законом про кримінальну відповідальність. Зло­чин завжди суперечить основним потребам та інтересам суспільно­го розвитку. А оскільки саме об'єктивні закономірності розвитку су­спільства, його потреби та інтереси виступають критерієм, мірилом цінності чи антицінності людської поведінки, відповідності чи не­відповідності її цим потребам та інтересам, злочин завжди є анти­соціальною поведінкою.

При цьому, оскільки інтереси і потреби суспільства постійно роз­вива­ються, відповідно змінюється на певному етапі суспільного розвит­ку й оцінка поведінки людини як антисоціальної, злочинної. Тому по­няття злочину не може бути незмінним: воно завжди повинно відпові­дати конкретному етапу розвитку суспільства, потребам та інтересам, притаманним саме цьому етапу. Це дозволяє зробити два висновки:

1) поняття злочину залежить від соціально-економічних відно­син, що існу­ють на певному етапі розвитку суспільства, і тому є істо­рично мінливим;

2) визнання певної поведінки людини злочином (криміналізація діяння) чи виключення її з кола злочинних (декриміналізація діян­ня) є безперервним процесом оцінки відповідності чи невідповід­ності цієї поведінки суспільному розвитку.

2. Поняття злочину в кримінальному праві є універсальною і фундамента­льною категорією: воно лежить в основі змісту всіх кримінально-правових ін­ститутів. Саме тому визначенню цього понят­тя в кримінальному праві надава­лося і надається великого значення.

В історії кримінального права поняття злочину визначалося по-різному. Залежно від того, чому надавалось більшого значення — со­ціальній чи право­вій характеристиці злочину, — можна виокреми­ти три визначення цього по­няття: формальне, матеріальне і форма-льно-матсріл імк-

Формальне визначення — відбиває юридичну природу, юридичні ознаки злочину: злочином визнається такс діяння, яке передбачається законом як кри­мінальне каране (злочинним є тс. що карано, або зло­чинним є те. що передба­чено кримінальним законом).

Матеріальне визначення вирізняє лише соціальну сутнісгь зло­чину. проти­річчя його певним соціальним цінностям (злочин — су­спільне небезпечне діяння)

Формально-матеріальне визначення поєднує в собі соціальну і юридичну характеристику злочину (злочин — суспільне небезпеч­не і передбачене кримі­нальним законом діяння).

Якщо поставити питання про те, яке з цих визначень е більш об­грунтова­ним, більш цінним, то насамперед необхідно мати па увазі, що будь-яке визна­чення того чи іншого поняття тільки тоді може ви­конувати свої функції, коли воно максимально точно і вичерпно відо­бражає істотні, типові ознаки певного діяння, явища. У цьому розу­мінні формально-матеріальне визначення має пе­ревагу - воно дозво­ляє відповісти не лише на питання, які діяння закон визнає злочином, але й на питання, чому закон визнає їх злочинами, що в сукупності відбиває соціальну і правову природу, суть злочину.

КК України дає саме таке визначення. Стаття 11 встановлює: «Злочином є передбачене цим Кодексом суспільпо небезпечне вин­не діяння (дія або безді­яльність), вчинене суб'єктом злочину».

Перше, що підкреслюється в цьому визначенні, цс характерис­тика зло­чину як діяння: дії (активної поведінки) чи бездіяльності (пасивної поведінки). Це має принципове значення. Злочин як сві­домий вольовий вчинок людини по­винен бути виражений у конкрет­ній дії або бездіяльності. Думки, погляди, пе­реконання, що не зна­йшли свого вираження в актах дії або бездіяльності, навіть якщо вони суперечать інтересам суспільства, злочином визнаватися не можуть. Разом з тим і конкретна дія або бездіяльність, позбавлена психоло­гічної основи діяння — свідомого і вольового елементів (це, напри­клад, рефлекторні, інстин­ктивні вчинки), — не є злочином. Це і пояснює, чому в ст. 11 вказується, що злочином є лише діяння, вчинене суб'єктом злочину, яким відповідно до ч. 1 ст. 18 КК є фізична осуд­на особа, яка вчинила злочин у віці, з якого може наста­вати криміна­льна відповідальність, тобто особа, що діє з свідомістю і волею, є до­статніми для того, щоб поставити їй у вину вчинене діяння.

Аналіз ч. 1 ст. 11 КК показує, що в ній чітко закріплені три ознаки зло­чину: суспільна небезпечність діяння, винність і передбаченість діяння в законі про кримінальну відповідальність. Перші дві озна­ки - суспільна небезпечність і винність - є матеріальними, що розкривають як зовнішню, так і внутрішню со­ціально-психологіч­ну природу злочину. Третя - передбачення діяння КК - фор­маль­на. що відбиває юридичну, нормативну природу злочину, тобто його прот­пправність.

Разом з тим аналіз ч. 2 ст. 1, яка визначає завдання Криміналь­ного коде­ксу, дозволяє стверджувати, що передбаченість діяння в КК одночасно означає й обов'язкову караність його за цим Кодексом. Частина 2 ст. 1 вказує, що для здійснення завдання захисту суспіль­них відносин від злочинних посягань ко­декс визначає, «які суспіль­не небезпечні діяння є злочинами та які покарання застосовуються до осіб. що їх вчинили». У цій нормі чітко відбивається нероз­рив­ний зв'язок кримінальної протиправності та кримінальної караності в харак­теристиці злочину.

Саме тому в науці кримінального права панує думка про наяв­ність чоти­рьох обов'язкових ознак злочину: суспільної небезпеч-носп, винності, протин­равності і караності.

З урахуванням цих ознак можна дати наукове визначення поняття зло­чину: злочином визнається суспільне небезпечне, винне, проти­правне і кримі­нальне каране діяння (дія чи бездіяльність), вчинене суб'єктом злочину. Кожна з цих ознак злочину відображає його різні ісютні властивості, має свій зміст.

3. Су с п і л ь н а небезпечність як матеріальна ознака злочину полягає в тому, що діяння або заподіює шкоду відносинам, які охороняються криміналь­ним законом, або містить у собі реаль­ну можливість заподіяння такої шкоди. Це — об'єктивна властивість злочину, реальне порушення відносин, що скла­лися в суспільстві. Виникнення, зміна, втрата суспільної небезпечності діяння обумов­лені об'єктивними закономірностями суспільного розвитку, нероз­рив­ним зв'язком з тими соціально-економічними процесами, що від­буваються в су­спільстві. У частині 1 ст. 11 КК суспільна небезпечність як обов'язкова ознака злочину тільки називається, та зміст за­кон не розкриває. Між тим порівняльний аналіз різних видів право­порушень (адміністративних, дисциплінарних тощо) свідчить, що їх суспільна небезпечність не рівнозначна суспільній небезпечно­сті злочину: суспільна небезпечність злочину як виду правопорушення є значно більшою. Не тотожні за своєю небезпечністю і різні злочи­ни. Досить порівняти вбивство і крадіжку.

Оцінка суспільної небезпечності діяння як ознаки злочину відбу­вається па двох рівнях: по-перше, на законодавчому, коли законода­вець Крим налізує суспільне небезпечне діяння; по-друге, на правоза-стосовному, коли орган діз­нання, слідчий, прокурор, суддя оцінюють суспільну небезпечність вчиненого злочину. Тому суспільна небезпеч­ність і належить до оціночних понять. Крите­рієм оцінки суспільної небезпечності, її ступеня виступають об'єктивні і суб'єк­тивні ознаки злочину: об'єкт, на який посягає злочин, наслідки, спосіб вчинення зло­чину, форма вини, мотив і мста тощо. Тільки оцінка всієї їх сукупності може розкрити об'єктивну, реальну небезпечність злочину — його тяжкість. Зна­чення суспільної небезпечності як матеріальної ознаки злочину полягає в тому, що вона, по-перше, є основним об'єктивним критерієм визнання діяння злочи­ном, його криміналізації; по-друге, дозволяє дати класифікацію злочинів за ступенем тяжкості; по-третє, визначає межу між злочином та іншими правопо­рушеннями; по-чет­верте, е однією з загальних засад індивідуалізації криміна­льної від­повідальності і покарання (п. З ч. 1 ст. 65 КК).

4. Другою обов'язковою ознакою злочину, що виражає його внут­рішній психологічний зміст, є винність.

У цій ознаці відбивається найважливіший принцип криміналь­ного права — принцип суб'єктивного ставлення, тобто відповідаль­ності тільки за наявності вини, що випливає зі ст. 62 Конституції України.

Частина 2 ст. 2 КК закріпила цей принцип, вказавши, що особа вважа­ється невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в закон­ному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду.

Таким чином, закон про кримінальну відповідальність виключає об'єкти­вне ставлення, тобто відповідальність за шкоду, заподіяну за відсутності вини. Вина відповідно до ст. 23 КК є психічне ставлен­ня особи до вчинюваної дії чи бездіяльності та її наслідків, вираже­не у формі умислу або необережності.

Злочин являє собою єдність об'єктивного і суб'єктивного: діян­ня і психіч­ного (свідомого і вольового) ставлення до нього. Як ді­яння не може бути роз­крите поза зв'язком з психічним ставленням особи до нього, так і зміст психіч­ного ставлення (вини) не може бути визначений поза зв'язком з характером ді­яння: об'єктом, на який вона посягає, способом, наслідками та іншими його об'­єктивними ознаками. Вина значною мірою визначає характер діяння і ступінь його тяжкості і є важливим критерієм визнання його злочином.

5. Обов'язковою ознакою злочину є також його п р о т и п р а в­ н і с т ь. Протиправність як формальна ознака злочину означає пе­редбачення його в кримінальному законі. Кримінальна Протиправ­ність тісно пов'язана із суспіль­ною небезпечністю: вона є суб'єктив­ним вираженням об'єктивної, реальної не­безпечності діяння для суспільних відносин, її законодавчої оцінки. Тому кри­мінальна про-тпправність — юридична, правова оцінка суспільної небезпечно­сті, закріплена в законі. Саме суспільна небезпечність, її ступінь визна­чає об'­єктивні межі протиправності. За цими межами питання про криміналізацію ді­яння поставати не може. Виділення законом кри­мінальної протиправпості як обов'язкової ознаки злочину являє со­бою конкретне вираження принципу за­конності в кримінальному праві: кримінальній відповідальності і покаранню підлягає лише особа, що вчинила такс суспільне небезпечне діяння, яке передба­чено законом як злочин. Кримінальний закон дає вичерпний пере­лік злочинів. Тому, якщо навіть діяння становить небезпеку для сус­пільства, але не передбачене законом про кримінальну відповідаль­ність, воно не може розгля­датися як злочин.

Звідси випливає найважливіше положення про неможливість застосу­вання кримінального закону за аналогією до діяння, що пря­мо в ньому не пе­редбачене. Частина 4 ст. З, КК прямо вказує, що за­стосування закону про кри­мінальну відповідальність за аналогією забороняється.

Слід зазначити, що кримінальні кодекси України 1922 і 1927 років допус­кали аналогію закону, яка означала, що у разі відсутності в Кри­мінальному ко­дексі вказівок на окремі види злочинів, покарання за­стосовується за тими стат­тями КК, що передбачають найбільш схожі за важливістю і характером зло­чини, з урахуванням правил Загаль­ної частини. Введення в ці роки аналогії мало усунути прогалини в кримінальному законі, що пояснювалося неможливі­стю передбачи­ти в тих умовах у КК вичерпний перелік злочинів. Хоча аналогія в перших КК і обмежувалася якоюсь мірою обов'язковим встановлен­ням схо­жості діянь (вчиненого і передбаченого кримінальним зако­ном) за об'єктив­ними ознаками, вона відкривала простір суб'єктив­ному розсуду правозастосов­чих органів в оцінці діяння як злочину і, зрештою, часто призводила до пору­шення закону. Тому необхідність зміцнення законності вимагала виключення аналогії з кримінально­го кодексу та утвердження принципу: немає злочину без вказівки на тс в законі. Цс й було зроблено вже в ст. 7 КК України 1960 р., хоча норми, яка б прямо забороняла аналогію, у цьому кодексі не містило­ся. Кон­ституція України в ч. 2 ст. 58 містить найважливіший принцип законності: «Ні­хто не може відповідати за діяння, які на час їх вчи­нення не визнавалися зако­ном як правопорушення». Частина 4 ст. З КК цілком відповідає цьому поло­женню Конституції України.

6. З ознакою протиправності пов'язана четверта обов'язкова ознака зло­чину — його караність. Під караністю розуміють по­грозу застосування пока­рання за злочин, що міститься в криміналь­но-правових санкціях. Караність за своєю сутністю випливає із сус­пільної небезпечності і протиправності діяння. Діяння тому і є кри­мінальне караним, що воно суспільне небезпечне і передба­чене кримінальним законом як злочин.

У той же час діяння, за яке в законі передбачене кримінальне покарання, не втрачає властивостей злочину, якщо в конкретному випадку його вчинення за нього не буде призначене покарання (на­приклад, після закінчення строків давності, за амністією й ін.). Ще в 1961 р. В. В. Сташис справедливо писав, що «зовсім неправильно ототожнювати караність як ознаку злочину із застосуван­ням пока­рання в будь-якому випадку його вчинення. Караність слід розуміти як встановлення в законі за вчинення певного діяння кримінально-правової санк­ції, яка дає можливість застосування в належних ви­падках (а не завжди) пока­рання»'.

З урахуванням викладеного, підкреслюючи єдність ознак злочи­ну, можна зробити висновок, що тільки наявність сукупності розгля­нутих чотирьох ознак — суспільної небезпечності, винності, проти­правності, караності — характери­зує діяння, вчинене суб'єктом зло­чину, як злочин.

' Сташис В. В. Передача на поруки и некоторьіе вопросм советского уголов-ного права // Об усилений роли общественности в укрсплении социалистического правопорядка. - Харьков, 1961. - С. ЗО.

Дата добавления: 2014-11-20