Адаптивні можливості персоналу МНС України

Те, що є стресогенним для однієї людини, може не бути таким для інших людей. Не сам по собі стресогенний вплив є причиною відповіді організму професіонала на нього відповідною реакцією, а негативна оцінка, “неприйняття стимулу” із біологічної, психологічної, соціальної й інших точок зору даної особистості.

Приділяючи увагу ставленню персоналу МНС України до екстремальної події як фактора формування негативних психічних станів, цілком закономірно першим ділом вивчати і виявляти чинники, що підвищують його адаптивні можливості.

У сучасній психологічній науці процес адаптації розглядається як певна сумісна зміна суб'єкта й адаптогенної ситуації, поступове накопичення цих змін із метою досягнення оптимального співвідношення між ними. Можливо виділили три основних напрями, пов'язаних із вивченням даної проблеми.

До першого відносяться переважно клініко-психологічні дослідження, предметом яких є інтрапсихічна адаптація суб'єкта, зміна потребо-мотиваційної сфери особистості, установлення контакту суб'єкта з власним “Я”. При цьому адаптація вивчається поза контекстом конкретної предметної діяльності, що, зазнаючи несприятливих впливів з боку стресогенної ситуації, є одночасно потужним потенціалом для їхнього подолання й у силу цього являє собою особливий інтерес для розуміння механізмів адаптації [10; 31; 161; 428].

Другий напрям досліджень представлено роботами тих фізіологів і психологів, які вивчають реакцію окремих органів (систем органів) або психічних процесів на робоче навантаження, або на несприятливі умови діяльності (гомін, гипоксія та інш.). Адаптація в цих дослідженнях розуміється як процес перебудови різноманітних функцій організму, спрямований на підтримку внутрішнього гомеостазу [189; 288; 377].У зв'язку з цим в основі виділення стадій адаптації лежать об'єктивні зміни низки фізіологічних параметрів, що співвідносяться із показниками діяльності. Слід зазначити, що останнім приділяється, як правило, набагато менше уваги; психологічні механізми адаптації та їхня специфіка на кожному етапі практично не аналізуються. Причиною є розгла, що має власну динаміку і закони розвитку, а винятково прагматично, у вигляді “робочого навантаження ”. Звідси і самий суб'єкт праці представляється як сукупність функцій (часом дуже складних), відповідальних за здійснення даної діяльності, динаміка зміни яких при цьому залишається цілком детермінованою характером зовнішніх впливів. Проте, слід зазначити, що в надрах цього підходу сформувалися дуже продуктивні ідеї про адаптацію як про “надбудову поверхів регуляції” при тривалому і комплексному впливі, про стабілізацію (у випадку успішної адаптації) вихідних параметрів на новому, відмінному від фонового, рівні. У результатах цих досліджень чітко виявляється потреба у розгляді процесу адаптації з погляду самого суб'єкта, його активності щодо перебудови власних систем регуляції і керування діяльністю.

Дані про адаптацію фізіологічних систем людини до різноманітних впливів справили помітний вплив на експерименти щодо комплексного вивчення психічних і функціональних станів людини у професійній діяльності, що можна віднести до третього значного напряму досліджень.

В останні роки розробка проблеми функціональних систем (ФС) йде з двох теоретичних позицій. З погляду однієї, найбільш тісно пов'язаної з фізіологією праці, предметом вивчення є ФС окремих органів (систем органів), відбувається фактичне ототожнення ФС людини і ФС його мозку [85; 123; 160; 236]. Автори, які спираються у своїх дослідженнях на традиції психології праці, прагнуть висунути на перший план активність суб'єкта праці і виходять із вторинності фізіологічних змін ФС стосовно мотивів і цілей людини у процесі адаптації. Останнє відбивається на методичному інструментарії досліджень, що активно використовують дані суб'єктивної оцінки, а також аналіз ряду особистісних характеристик та їхнього зв'язку з продуктивністю діяльності [83; 89; 169; 358]. Слід зазначити, проте, що предметом вивченняцього напряму залишалися і продовжують залишатися стани, досліджувані як дискретні психофізіологічні феномени, у той час як адаптація являє собою безупинний процес і не зводиться до суми дискретних ФС. Залишаються також відкритими питання про те, що забезпечує спадкоємність ФС на безупинному континуумі діяльності, якою мірою попередній стан детермінує наступний, яким чином це відбувається і як це пов'язано з діяльністю й активністю суб'єкта.

Найбільш правильним буде вивчення адаптації не тільки як процесу, але й як “відкритої” системи, для котрої характерний стан рухливої рівноваги.І це очевидно: так, якщо ми говоримо про адаптацію до діяльності в особливих умовах, то основними протиріччями можуть бути, наприклад, як невідповідність вимог діяльності можливостям і стану суб'єкта, так і невідповідність діяльності в більш широкому соціальному контексті. Структура, динаміка адаптації при розв’язанні першого, або другого протиріч буде очевидно різноманітною.

В останні роки російські вчені стали оперувати при аналізі адаптації таким поняттям, як “ресурси”. На думку С.О. Шапкіна і Л.Г. Дикої [368], дане поняття характеризує сукупність засобів, якими володіє й які використовує суб'єкт для забезпечення ефективної діяльності і підтримки оптимального ФС у процесі адаптації.

У нормальних умовах діяльності ще не існує адаптації як системи, тому що внаслідок великого обсягу ресурсів, якими володіє суб'єкт, “ступінь свободи” регуляторних впливів у межах кожного зі структурних компонентів є достатнім для ефективного здійснення діяльності і забезпечення оптимального ФС при виникненні стресогенних умов і відносно тривалого процесу взаємодії названих компонентів – узгодженої діяльності регуляторних систем різного рівня – адаптація може сформуватися як психологічна система. У силу різних причин може, проте, виникнути ситуація, коли системні зв'язки між компонентами виявляються недостатніми для функціонування системи як цілого. У цих випадках слід говорити про неповну адаптацію або дезадаптацію.

На сьогодні ресурсний підхід щодо дослідження когнітивних процесів виявляється дуже продуктивним для пояснення динаміки задач, які виконуються паралельно та відрізняються за різними параметрами: складністю, тимчасовою динамікою, сенсорною модальністю й інш. Ресурси характеризуються обсягом (аmount) і розподілом (аllocation) для вирішення задачі/задач. Останнє залежить від багатьох психологічних чинників, серед яких виділяють насамперед рівень активованості суб'єкта, використовувану ним когнітивну стратегію рішення, його мотивованість [412; 431].

Більшість дослідників виділяють такі феномени діяльності функціонального стану й особистості суб'єкта, які можуть виступати як структурні компоненти адаптації.

Перший, активаційний компонент, пов'язаний з органічними і функціональними витратами, спрямованими на досягнення значущих для суб'єкта цілей, з одного боку, і компенсацію чинників, що перешкоджають досягненню цих цілей, з іншого. Тут ми маємо справу з механізмами активізації, перетворення і розподілу активаційно-енергетичних ресурсів суб'єкта, що залежать від індивідуально-генетичних властивостей нервових процесів як основи, “матеріального субстрату” будь-якої поведінкової активності.

Основу другого, когнітивного компонента, складають перебудови в когнітивних системах діяльності, спрямовані на вироблення найбільш ефективних способів переробки інформації, без яких ефективна адаптація є неможливою.

Третій, емоційний компонент, визначається динамікою емоційних переживань, що є суб'єктивними індикаторами ефективності процесу адаптації, які в екстремальних умовах здатні набувати домінуючого значення.

Як четвертий можуть бути виділені мотиваційно-вольові процеси, що забезпечують координацію усіх інші компонентів у напрямі реалізації значущих для суб'єкта цілей і тим самим надають усталеності і безперервності процесу адаптації.

Особливо слід підкреслити, що розгляд адаптації як системного процесу неможливий без урахування його системної детермінації, що відіграє вирішальну роль у розгортанні цього процесу і визначальну його своєрідність на кожному конкретному етапі. Один з наслідків цього методологічного принципу полягає в тому, що компоненти системи можуть виступати як детермінанти системи в цілому і виконувати на різних його етапах як підпорядковану, так і головну, “системоутворюючу” функції.

Тому, проводячи аналіз адаптації персоналу МНС України, необхідно ґрунтуватися на трьох фундаментальних принципах сучасної методології психологічної науки: системності, розвитку й активності. Вивчаючи рівень адаптації особистості до умов впливу стрес-факторів підвищеної інтенсивності, необхідно визначити етапи становлення системи адаптації, критерії її сформованості, виділити основні компоненти структури цього феномена, стратегію розвитку його складових у часі і рушійних сил цього розвитку.

Аналіз досліджень І.І. Ліпатова [175], О.О. Назарова [207], О.О. Теличкіна [309] та інш., присвячених адаптації працівників ризиконебезпечних професій до умов діяльності, дозволяє виділити специфічні особливості протікання даного процесу серед випускників навчальних закладів МНС України, в основі яких лежать властиві лише рятувальникам умови життєдіяльності:

· особливі ритм і регламентація життя і побуту;

· обмеження у способах реалізації актуальних потреб;

· особливі принципи організації міжособових і внутрішньогрупових взаємовідносин;

· відрив від звичного мікросоціального оточення та інш.

Вищезазначені специфічні умови життєдіяльності молодих працівників – випускників ВНЗ МНС України обумовлюють своєрідність дії механізмів первинної психологічної адаптації (див. додаток 7.5).

Поняття механізмів психологічної адаптації як певних тривких поведінкових психологічних патернів, що утворилися в індивідуума для досягнення врівноваженості системи “людина – середовище”, об'єднує інтрапсихічні й аллопсихічні адаптаційні механізми, які мають як конструктивні, так і неконструктивні варіанти вирішення проблеми психологічної нестабільності.

До інтрапсихічних адаптаційних механізмів дослідники (З. Фрейд, А. Фрейд, І.С. Кон, Ц.П. Короленко, П.Б. Ганнушкін, Ф.Б. Березін) відносять: витіснення, заперечування, фіксацію, знецінювання вихідних потреб, концептуалізацію, соматизацію тривоги, вторинний контроль емоцій та інш.

До аллопсихічних адаптаційних механізмів відносять: оволодіння новим набором соціальних ролей, зміну установок і динамічних стереотипів, зміну ієрархії провідних і вторинних мотивів, зміну емоційних відносин, формування нової картини світу й інш. (R.R. McGral, S. Goodstein, Ф.Б. Березін, О.Л. Козлов).

Таким чином, взаємозв'язок і взаємне переплетення адаптаційних механізмів визначають загальну картину адаптаційного процесу. Функціонально усі вони спрямовані на зниження рівня тривоги, фрустраційного напруження, викликаних умовами зовнішнього середовища, що змінилися.

В основі оцінки працездатності персоналу МНС України в умовах екстремальної ситуації повинен стояти поведінковий варіант дезадаптації. Варіанти психічної дезадаптації особового складу в екстремальних умовах службової діяльності можливо умовно розподілити в такий спосіб:

Дата добавления: 2014-11-20