Антимонопольна політика держави

Загальні чисті збитки – це суспільні витрати неефективності через більш низький обсяг виробництва за монополії порівняно з досконалою конкуренцією.

Метою антимонопольної політики й антимонопольного законодавства не є заборона або ліквідація монопольних утворень. Реальне завдання антимонопольної політики полягає в тому, щоб поставити діяльність монополії під державний контроль, виключити можливість зловживання монопольним становищем. К. Маркс ще в минулому столітті прийшов до висновку, що поява монополій вимагає державного втручання. Головна мета цього втручання полягає в захисті та збереженні вільної конкуренції, якій загрожують монопольні тенденції. Конкретно можна сформулювати такі цілі антимонопольної політики держави:

- обмеження монополій;

- підтримка і сприяння малому бізнесові;

- захист прав споживача.

Існують дві основні форми регулювання монополій:

- попередження створення монополій;

- обмеження використання монопольної влади.

Для проведення антимонопольної політики держава створює антимонопольні служби, основне завдання яких – контроль монополістичних тенденцій у країні. Антимонопольні служби не є частиною законодавчої влади, але в їхній компетенції виконувати дорадчу функцію. Подібні організації не мають права діяти авторитарними методами, наприклад, закривати підприємства. Але вони можуть змусити підприємство, що домінує на ринку, відновити постачання продукції тому отримувачеві, якому в цьому постачанні було протизаконно відмовлено. Усі рішення антимонопольних служб обов'язкові для виконання. У протилежному випадку накладаються грошові штрафи, передбачені законодавством. При цьому необхідно зазначити, що всі рішення антимонопольної служби підлягають перевірці судами.

Крім здійснення процесу демонополізації, антимонопольна служба повинна боротися з різного роду зловживаннями.

У Сполучених Штатах першим законодавчим актом, спрямованим проти монополізації економіки, був "Антитрестовський акт Шермана" (1890 р.). Відповідно до нього вважалося незаконним створювати монополії або вступати у змову з метою обмеження конкуренції. Цей закон з доповненнями 1914, 1936, 1950 років діє і сьогодні. Саме його вважають основою світової антимонопольної політики. Цим законом заборонялися трести і картелі. Щоб обійти його, монополії створювали холдинг-компанії, здійснювали повне злиття корпорацій, за якого ліквідувалася виробнича і правова самостійність компаній, що поглиналися, а картельні угоди замінялися негласними "джентльменськими" угодами або так званим лідерством у цінах. Порушення "акта Шермана" каралися, як кримінальні злочини. Індивідуальні порушники каралися штрафом до 250 тис. доларів і тюремним ув'язненням до 3 років за кожне порушення.

Пізніше був прийнятий "Закон Клейтона" (1914 р.), що заборонив угоди про обмеження кола контрагентів, купівлю або "поглинання" фірм, що можуть призвести до монопольного становища. Потім був "Акт про Федеральну торговельну комісію" (1914 р.), що був прийнятий з метою пустити в хід попередні антитрестовські закони і контролювати їх виконання. Протягом 20-х років минулого століття антитрестовська діяльність дещо послабилася, проте з початком Великої депресії суспільство перестало перейматися підвищенням цін. До законодавчих органів від підприємців, особливо дрібних, почали надходити вимоги стримувати ціни від падіння, а не від підвищення. Проте пізніше процес державного регулювання монополій продовжився, і прийнятий "закон Селлера-Кефовера" (1950 р.) доповнив попередні положення про недопущення злиття фірм шляхом придбання активів.

У європейських країнах, а також у Японії антимонопольний процес розпочався пізніше, ніж у Сполучених Штатах. Це пояснюється тим, що протягом багатьох років у цих державах не існувало визначеної думки про законність монополістичних об’єднань. Так, перші закони проти монополії в Європі були прийняті лише в 30-х роках ХХ сторіччя (Бельгія, Голландія – 1935 р.; Данія – 1937 р., Великобританія – 1948 р., ФРН – 1957 р., Франція – 1963 р.). У країнах Східної Європи такі законодавчі акти з’являються наприкінці 80-х років.

Антимонопольне законодавство країн Західної Європи ліберальніше, ніж у США. Воно не поширюється на націоналізовані підприємства, сільське господарство, рибальство, лісове господарство, видобуток вугілля, зв’язок, страхування тощо.

Є винятки, що стосуються деяких типів міжфірмових угод, таких як угоди між маленькими і середніми компаніями, експортні угоди, угоди, пов'язані з раціоналізацією.

Конкуренція та антимонопольна практика регулюються сьогодні і на міждержавному рівні. Так, статті 85 і 86 Римського договору, що вважається початком ЄС, також містять заборони монополістичних угод і створення монополій. Вони є також об'єктом міжурядових договорів, регулюються документами Комісії ООН з питань промисловості, торгівлі та ін.

У світовій економічній практиці розрізняють три основні типи злиття підприємств:

- горизонтальний;

- вертикальний;

- диверсифікований.

Перший тип має місце, якщо поєднуються фірми – представники однієї галузі, що випускають взаємозамінну продукцію або надають альтернативні послуги. Отже, у результаті їхнього об'єднання існує загроза монополізації галузі, що саме по собі призводить до негативних економічних наслідків. Тому саме цей тип злиття більш за все карається законом. Інші два – вертикальний (об'єднання двох фірм, пов’язаних виробничою або технологічною залежністю) і диверсифікований (об’єднання фірм – виробників різнопланових продуктів або послуг) контролюються менше і ставлення до них більш ліберальне, тому що вони не створюють можливості монополізації окремих ринків.

Крім заходів, спрямованих на недопущення утворення монополій на ринках, діють також ті, що покликані боротися з уже існуючими фірмами, які можуть вважатися монополістами. Проти них застосовується високе оподатковування монопольних прибутків, контроль за цінами на продукти виробництва монопольних утворень, придбання монополій у державну власність, адміністративне покарання за порушення антимонопольного законодавства, здійснення демонополізації, розосередження монополій.

Останній захід, до речі, зустрічається вкрай рідко і є виключно мірою покарання порушників. Для того щоб держава вдалася до розпуску підприємств, тим потрібно вже занадто відкрито діяти всупереч антимонопольній політиці. Проте і такі факти знає історія. На початку ХХ сторіччя було розпущено "монстра" серед американських монополій, нафтовий трест "Стандарт Ойл", також постраждала компанія "Американ Тобакко". За сучасних умов відбулось розосередження "АТ&Т", "Алкоа", "Дюпон".

Слід зазначити, що західне антимонопольне законодавство постійно вдосконалюється і на сьогодні є досить дієвим інструментом боротьби з монополіями. Воно дало можливість значною мірою стримати монопольні тенденції, стимулювати здорові ринково-конкурентні відносини. Загроза переслідування законом примусила фірми уникати явних монопольних ситуацій і не зловживати ними. Завдяки цьому вдалося не тільки зберігати, а й підсилювати конкуренцію.

Специфіка економіки України полягає в тому, що ще в період її входження до складу народногосподарської системи СРСР вона відрізнялася одним із найвищих рівнів концентрації і централізації виробництва, його монополізації. Сьогодні надмірний рівень монополізації не тільки зберігся, а дещо навіть збільшився, оскільки держава в останні роки, послабивши контроль над виробником, вчасно не запровадила механізм його обмеження шляхом створення і підтримки конкуренції.

Про масштаби монополізації свідчать дані Антимонопольного комітету України, згідно з якими в Україні налічується близько 540 підприємств-монополістів, частка яких на загальнодержавних ринках відповідних товарів перевищує 35%.

Україна є монополістом в СНД із видобутку і збагачення титанової сировини, а також монопольно виробляє такі рідкоземельні метали, як цирконій, гафній, ніобій, понад 80% трихлорсилана – сировини для виробництва напівпровідникового кремнію, близько 70% монокристалічного кремнію. Найбільш монополізованими в Україні є ринки машинобудування – 97,7%, медичної промисловості – 75,7%, хімічної і нафтохімічної промисловості – 68,9%, металургії – 44,9%. Зараз понад 400 підприємств займають монопольне становище на 460 регіональних ринках. Занадто монополізовані також посередницькі структури в агропромисловому комплексі.

Антимонопольне законодавство в Україні визначає правові основи обмеження монополії, недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності, здійснення державного контролю за його дотриманням і регламентується такими законами:

- Законом України "Про обмеження монополізму та недопущення

недобросовісної конкуренції в підприємницькій діяльності", зі змінами та доповненнями;

- Законом України "Про захист від недобросовісної конкуренції".

Відповідно до них караються всі дії підприємця, направлені на встановлення дискримінаційних цін на свої товари і створення перешкод для доступу на ринок іншим фірмам. Крім того, положення законів спрямовані на здійснення демонополізації економіки, фінансової, матеріально-технічної, інформаційної, консультативної та іншої підтримки підприємців, що сприяють розвитку конкуренції. Монополістом вважається підприємство, що займає понад 35 відсотків ринку.

Антимонопольне законодавство України відповідає вимогам світових стандартів. Але при цьому немає дієвого контролю за виконанням цього законодавства.

Питання для самоперевірки:

1. Чим відрізняються відкрита, закрита і природна монополії?

2. Які обмеження перешкоджають монополії на шляху до максимізації прибутку?

3. Умова максимізації прибутку монополії в короткостроковому періоді.

4. Умова максимізації прибутку монополії в довгостроковому періоді.

5. Чи може монополія мати збитки?

6. Порівняльна характеристика монополії і досконало-конкурентної фірми.

7. Ефективність функціонування монополії.

8. У чому полягає антимонопольна політика держави?

Дата добавления: 2014-12-10