Форми територіальної організації продуктивних сил районів та типи економічних районів

Територіальна структура н/г комплексу складається з багатьох елементів – певних форм територіального зосередження, матеріального виробництва і невиробничої сфери, об’єднаних за ознаками галузей промисловості (промислові комплекси, с/г комплекси)

Усі комплекси становлять територіальні частини народногосподарського комплексу, виступають як форми територіального зосередження продуктивних сил. Виробничо-територіальні утворення – це певні форми територіального зосередження виробництва з різним рівнем комплексності. У промисловості вони виступають у двох формах: як промислові групи і як промислові комплекси.

Вони відрізняються між собою в першу чергу інтенсивністю внутрішніх зв’язків, характер яких можна вважати критерієм для виявлення різних форм виробничо-територіальних комплексів і промислових груп.

Для останніх характерні зв’язки на основі спільності транспортно-територіального положення і територіальної близькості використовуваної інфраструктури.

Для першого основним є зв’язки комбінування й кооперування виробництва. Вони показують ступінь взаємозумовленості підприємств, виступають важливою структурною ознакою.

Економічні райони існують двох типів: галузеві і багатогалузеві.

Галузевий ЕР (спеціальний) – економічний район виникає під впливом закономірності територіальної концентрації підприємств окремої галузі н/г і пов’язаних з ними обслуговуючих виробництв.

Їх територіальна розташованість залежить, в основному, від наявності на певній території необхідних передумов, великого споживача продукції, добре налагоджених транспортних зв’язків тощо.

Галузеві типи ЕР є складовою частиною загальних ЕР. Галузеве районування посилює наукову обґрунтованість визначення території багатогалузевих ЕР.

Загальне багатогалузеве економічне районування базується на регіональних господарських комплексах в основі яких є територіально-виробничі комплекси різного ступеня, сформованості або їх складовими частинами.

За цим районуванням виділяють 3 підтипи ЕР: великі (макрорайони), середні (інтегральні), малі (мікрорайони).

Великі ЕР – це поділ території країни на найбільші територіальні частини, які об’єднують кілька адміністративних областей. Головною метою визначення цих районів є виявлення і розмежування великих існуючих, чи тих, які ще тільки формуються, територіально-виробничих комплексів для визначення напрямів їх національного розвитку і більш ефективного використання їхнього ресурсного потенціалу.

Ці ЕР використовуються для довгострокового прогнозування і розміщення продуктивних сил, формування загальнодержавних баз промислового чи сільськогосподарського виробництва, які не можуть бути сформовані в межах тільки однієї області з метою використання всіх ресурсів у цих ЕР, доцільно розвивати і інші галузі.

Середні ЕР (підрайони великих ЕР) – територія однієї невеликої країни чи адміністративної області. Обۥєктивною основою цього районування є територіальний поділ праці як в масштабах країни, так і в межах великих багатогалузевих ЕР. На території цих районів знаходяться територіальні виробничі комплекси або їх складові. У цьому підтипі ЕР основну районоутворюючу роль відіграють великі багатофункціональні міста, які разом з тим є найбільшими промисловими і транспортними вузлами.

Середні ЕР об’єднуються в великі ЕР за допомогою районоутворюючого впливу великих регіональних центрів з системною спеціалізацією.

З метою оптимального використання наявного ресурсного потенціалу спеціалізація в цих ЕР здійснюється і на виробництві другорядної продукції.

Малі райони – території внутрішньо обласних адміністративних районів. Їх визначення залежить від різних факторів. Це пов’язано з тим, що сусідні райони цього типу часто є однорідними, особливо в спеціалізованих с/г районах і тому їхні межі визначаються виробничими зв’язками підприємств місцевого значення з їхніми сировинними зонами, а також територіальною організацією і управлінням всього господарства, яке здійснюється районними центрами.

3 Економічне районування та особливості сучасного етапу

В Україні економічне районування на рівні держави почалося у 1921 р. за проектом Держплану територія була поділена на 2 ЕР.

Південний гірничопромисловий, з розвинутим землеробством і гірничозаводською промисловістю.

Південно-західний (Правобережжя України), в основному сільськогосподарський.

До 1940 р. для внутріреспубліканського планування територію України було поділено на частини на основі обۥєднання великої купи адмінокругів, але цей поділ через нестабільність був короткочасним.

У 1952 р. вченими, враховуючи особливості економіко-територіального положення і формування господарства у минулому та спеціалізацію того часу, було відокремлено 5 ЕР:

1.Центральний (Київська, Чернігівська, Житомирська, Камянець-Подільська обл.);

2.Південно-Східний (Сталінська, Ворошиловградська, Дніпропетровська, Запорізька обл.);

3.Північно-Східний (Харківська, Полтавська, Сумська обл.)

4.Південно-західний (Одеська, Миколаївська, Херсонська, Кіровоградська, Ізмаїльська обл..)

5.Західний (Львівська, Волинська, Дрогобицька, Станіславська, Тернопільська, Рівненська, Чернівецька, Закарпатська обл.).

У 1957 р. з організацією Рад Народного Господарства і переходом від галузевого до територіального розвитку н/г СРСР була затверджена нова мережа економічних адмінрайонів. Територія України була розподілена на 11 ЕР. В 1962 р. вони знову були зменшені до 7 ЕР.

Донецький (Донецька і Луганська обл.);

Придніпровський (Дніпропетровська, Запорізька, Кіровоградська обл.);

Харківський (Харківська, Полтавська, Сумська обл.);

Київський (Київська, Житомирська, Чернігівська, Черкаська обл.);

Подільський (Вінницька, Хмельницька, Тернопільська, Чернівецька обл.);

Львівський (Львівська, Волинська, Рівненська, Івано-Франківська, Закарпатська обл.);

Чорноморський (Одеська, Миколаївська, Херсонська і Кримська обл.).

Такий розподіл найбільш об’єктивно відображає реально існуючі райони України. Винятком була Чернівецька обл., яка пізніше була включена до Карпатського ЕР.

Такий поділ існував до 1965 р., а з січня 1965 р. рішенням уряду СРСР були створені галузеві міністерства, одночасно реформувалась мережа ЕР в масштабах території СРСР і було створено 18 великих ЕР і один середній – Мандавська РСР, а в Україні було відокремлено три макрорайони. Ця мережа існувала до 1990 р.

Після розпаду СРСР в перехідний період ця мережа ЕР втратила своє призначення, було запропоновано декілька варіантів удосконалення мережі ЕР і були сформовані ЕР:

Донецький (Донецька і Луганська обл.);

Придніпровський (Дніпропетровська, Запорізька, Кіровоградська);

Східний (Харківська, Полтавська, Сумська);

Центральний (Київська, Черкаська та м. Київ);

Поліський (Рівненська, Волинська, Житомирська, Чернігівська);

Подільський (Вінницька, Тернопільська, Хмельницька);

Причорноморський (АРК, Миколаївська, Одеська, Херсонська, м. Севастополь);

Карпатський (Львівська, Закарпатська, Івано-Франківська, Чкрнівецька).

Розвиток теорії і практики економічного районування в Україні дає змогу вдосконалювати мережу ЕР.

Економічне районування дає можливість практично втілювати в життя такі проблеми:

Ø Поступове зближення рівнів соціально-економічного розвитку областей України;

Ø Посилення інтеграційних процесів в економічному розвитку регіонів за рахунок спеціалізації і кооперації виробництва, ефективного використання природно-ресурсного і трудового потенціалу;

Ø Зростання ринку власних товарних ресурсів і витіснення товарів іноземних фірм, які можуть вироблятися підприємствами країни;

Ø Загальне піднесення рівня життя і добробуту населення. При цьому обґрунтовуються основні завдання й показники соціально-економічного розвитку регіонів та шляхи вирішення соціальних, економічних і екологічних проблем.

Особливістю сучасного етапу розвитку є те, що змінюється структура виробничої діяльності і форми власності, а звідси і весь економічний потенціал.

При дослідженні і науковому підході розробки моделі нового економічного районування необхідно враховувати наявні зміни, які відбулися за останні роки: проведення приватизації всіх сфер соціально-економічного життя, спад виробництва в галузях н/г, інформаційні процеси та інше.

Необхідно враховувати в комплексі соціальну сторону економічного забезпечення населення соціально-культурними об’єкти, його духовного розвитку, змінення могутності своєї держави і її захисту від форс-мажорних факторів. Необхідно враховувати також територіальні диспропорції в соціально-економічному розвитку регіонів країни.

З точки зору формування регіональної економічної політики головними проблемами регіонів є:

· Слаборозвинуті регіони

· Депресивні райони

· Прикордонні регіони (області)

Слаборозвинуті регіони традиційно мають низький рівень життя порівняно з більшістю регіонів країни. Ці регіони знаходяться в стані застою. Для них характерна слаборозвинута галузева структура науково-технічного потенціалу, соціальна сфера, політичні, етичні та економічні проблеми. Виробництво ВВП на душу населення менше 50% від середнього по країні, такий самий і розмір грошових доходів.

В основному такі регіони розміщені на периферії. В цьому випадку держава повинна надавати допомого економічно відсталим регіонам у формі розвитку інфраструктури, надання податкових пільг, дотацій з метою забезпечення оптимальної зайнятості працездатного населення.

Депресивні райони – це просторово-локальні утворення, в яких через економічні, політичні, соціальні та інші причини перестають діяти стимули саморозвитку. Тут немає підстав розраховувати на самостійний вихід із кризової ситуації. Депресивними вважаються регіони, в межах яких темпи спаду виробництва, рівня життя, зростання негативних тенденцій у сфері зайнятості, демографії, соціальних послуг тощо вищі за макрорегіональні і загальнодержавні.

Ці райони можуть втратити своє економічне значення в результаті різних причин: зменшення попиту на промислову продукцію, зниження конкурентоспроможності, погіршення геологічних умов тощо.

Особливістю деприсивності аграрних територій є зменшення чисельності населення, яке нині практично відбувається у всіх населеннях України.

Вихід регіонів із депресії залежить від зміни макроекономічної ситуації та соціально-економічної політики, яку держава проводить на національному та регіональному рівнях.

Більшість проблем має вирішуватися на рівні регіону, підприємства, організації шляхом диверсифікації, реструктуризації, стимулювання розвитку малого бізнесу, поліпшення місцевого самоврядування, пошуку нових ринків збуту на власну продукцію.

Прикордонні регіони – відіграють важливу роль у забезпеченні безпеки, міжнародного співробітництва та організації прикордонної торгівлі. Прикордонна територія перебуває під впливом державного кордону.

Проблемність цих регіонів визначається в основному особливістю і характером сусідства. Якщо немає можливостей для масштабного співробітництва, то ці райони стають периферійними і, відповідно, відстають від інших територій в економічному розвитку.

Прикордонні райони мають специфічні особливості в інтеграційному процесі – барۥєрність та контактність, завдяки яким вони забезпечують їх власну адаптацію.

Завдяки підвищенню ролі прикордонних регіонів збільшуються повноваження місцевих органів влади, розширюється її компетенція у співробітництві з органами влади відповідних територій сусідніх країн.

Прикордонне співробітництво дає змогу вирішувати конкретні економічні та соціальні питання, безпосередньо для прикордонних областей, зокрема поступово долати нижчий рівень економічного розвитку цих периферійних територій.

Народногосподарський комплекс України – досить складна територіальна структура. В її основі лежить процес формування суспільного поділу праці. Це зумовлює спеціалізацію господарства країни та її економічний розвито.

Історичний вплив на формування територіальної структури виробництва України мають такі чинники: мінерально-сировинні ресурси і специфіка їх залягання; водні ресурси; особливості розселення населення; наявні промислова і соціальна інфраструктура; географічне розташування і природні умови регіонів та інше.

Під впливом цих факторів формується народногосподарський комплекс (НГК) – сукупність усіх галузей матеріального виробництва і невиробничої сфери, розміщених на її території взаємозв’язаних між собою у процесі виробничої діяльності.

Найважливішим фактором формування територіальної структури є рівень розвитку ПС, диференціація та інтеграція виробництва.

Основна рушійна сила її утворення – це процес усуспільнення матеріального виробництва, вищою формою якого виступають виробничо-територіальні системи.

Структура – набір елементів територіальної організації виробництва та характер їх взаємодії на основі територіального поділу праці. Характер взаємодії всіх елементів територіальної структури в НГК досягається за допомогою комплексності.

Комплексність – об’єктивна закономірність розвитку ЕР, яка лежить в основі управління н/г і складання перспективних планів розвитку ЕР.

Структура промислових утворень:

1.Галузевий центр – населений пункт, що може мати одне або декілька підприємств однієї галузі, інші ж виробництва тут не представлені окремими самостійними підприємствами.

2.Багатогалузевий центр – населений пункт у якому розміщено кілька підприємств різних галузей.

Ці форми (галузевий та багатогалузевий центри) належать до промислових утворень.

Структура галузевих елементів:

· Галузевий спеціалізований промисловий кущ (ГСПК)

· Галузевий спеціалізований район (ГСР)

· Галузева спеціальна зона (ГСЗ)

ГСПК – можуть утворюватись на базі підприємств гірничої промисловості, які розміщені в різних населених пунктах та спільно виробляють кінцевий продукт. Ця форма може бути багатогалузева.

ГСР – форми територіального зосередження виробництва підприємств однієї великої галузі в промислових центрах і кущах, де переважають технологічно споріднені підприємства, що використовують одну і ту ж сировину і випускають однорідну кінцеву продукцію. Ці райони можуть бути промисловими і агропромисловими.

Приклад: Донецький вугільнопромисловий, Криворізький залізо-рудний, Прикарпатський лісопромисловий, Кримський виноградсько-виноробний

ГСЗ – виробничо-територіальні утворення, що являють собою обєднання групи галузевих районів, кущів і центрів на обмеженій території.

До територіальної структури НГК належать територіальні системи промислових вузлів, промислових агломерацій, багатогалузевих промислових і сільськогосподарських районів.

Промислові вузли – це концентрація промислових підприємств на єдиній території при наявності тісних виробничих, трудових зв’язків, системи обслуговування та спільному використанні всіх видів ресурсів.

Промисловий вузол – локальний промислово-територіальний комплекс, де при взаємній близькості підприємства об’єднані між собою тісними виробничими зв’язками, спільністю транспортно-територіального положення, спільними системами інфраструктури і населення з метою найбільш ефективного використання всіх видів ресурсів.

Приклад: Лисичансько-Рубіжанський промисловий вузол, Лисичанськ, Рубіжне, Сєвєродонецьк

Промислова агломерація – один з найбільш складних інтегральних елементів територіальної структури, який поєднує підприємства різних галузей промисловості у вигляді промислових центрів і вузлів, компактно розміщених на порвняльно невеликій території.

Приклад: Харківська агропромислова агломерація – ядром є Харків з його промисловими підприємствами – моно ядерний тип, або Донецько-Миколаївська – полі ядерний тип: два ядра – Донецьк і Миколаїв.

Багатогалузевий промисловий район – концентрація великої кількості промислових підприємств, промислових центрів і вузлів, промислових агломерацій взаємопов’язаних між собою в процесі виробництва.

Приклад: Донецький, Придніпровський, Харківський (Північно – Східний)

Агропромисловий район – це система агропромислових підприємств, кущів і вузлів на порівняно однорідній за природними умовами та економічними факторами розвитку територій, де сформувався відповідний сільськогосподарський район.

Проблеми удосконалення комплексного розвитку ЕР:

1.Зближення рівнів економічного розвитку в процесі внутрішньо територіального поділу праці;

2.Виважена політика регіонального розподілу капітальних вкладень;

3.Організація використання в виробництві вторинних ресурсів і відходів виробництв, їх утилізація;

4.Інтенсифікація сільськогосподарського виробництва та подальшого розвитку АПК.

Дата добавления: 2014-12-16