Суспільний лад 5 страница

Прагнучи полегшити поземельне упорядкування селян дріб­нопомісних власників, Додаткові правила надавали селянам, не на­діленим землею, право протягом двох років переселятися на казен­ні землі. Однак реалізувати це право було дуже важко, бо пересе­лятися дозволялося тільки в такі казенні селища, де на кожну ревізьку душу припадало не менше 8 десятин у малоземельних по­вітах і 15 десятин — у багатоземельних. Селянам дрібнопомісного маєтку, які користувалися земельними наділами, також дозволяло­ся «водворяться на казенных землях» або скористатися пільгами для двірських людей на загальних підставах. В обох випадках зем­ля, що була в користуванні селян, після їх переселення негайно по­верталася поміщикам у їхнє довічне розпорядження. І нарешті, дрібнопомісним власникам надавалося право безпосередньо пере­давати селян з їхніми наділами в скарбницю за певну винагоро-ДУ — суму капіталізованого оброку.

Становище так званих фабричних селян (так називалися се­ляни, які відпрацьовували панщину на поміщицьких або посесійних фабриках та заводах) регулювалося особливими «Дополнитель­ными правилами о приписанных к частным горным заводам людях ведомства Министерства финансов». Такі селяни з моменту укла­дання статутної грамоти, але не пізніше двох років від дня проголо­шення законів про реформу, переводилися на оброк. Дореформені наділи і присадибні ділянки вони могли викупити на тих же умо­вах, що й інші групи населення. Якщо ж фабричні селяни не мали наділів, вони звільнялися від кріпосної залежності на умовах двір­ських людей. Дещо своєрідними були умови звільнення гірничоза­водських робітників. їх поділяли на два стани: 1) майстрових і 2) се­лянських робітників. Заводські майстрові, тобто ті, хто виконував технічні гірничозаводські роботи, що вимагали певної кваліфікації, звільнялися з садибою і польовим наділом, який не міг перевищу­вати встановлених Додатковими правилами розмірів. Селянські ро­бітники, які виконували різні допоміжні роботи, протягом трьох ро­ків переводилися на оброк. За надані угіддя майстрові сплачували оброк в касу заводу. Ті з них, які мали садибу й польовий наділ, продовжували ними користуватися, а ті, хто їх не мав, прирівнюва­лося до двірських селян.

Ставши на шлях скасування кріпосного права, уряд поширив основні положення реформи 1861 р. на удільних та державних се­лян. Згідно зі спеціальним Положенням від 26 червня 1863 р. усі удільні селяни протягом двох років переводилися до розряду се-лян-власників. їм надавалося право негайного викупу наділу, що значився за ними у табелях поземельного збору податків. У тих се­лах, де такого табеля не було, розмір наділу визначався за вищою або указною нормою, встановленою для даної місцевості. Якщо се­лянин користувався наділом, меншим за цю норму, за ним закріп­лювався зменшений наділ. Усі інші питання вирішувалися на основі принципів, установлених для колишніх поміщицьких селян.

Розроблення проектів законів про державних селян затягну­лося на кілька років. Це було пов'язано із польським повстанням 1863—1864 pp. і проведенням додаткових реформ у Литві, Білорусії та на Правобережній Україні. Закони, що стосувалися державних селян, були опубліковані лише 18 січня та 24 листопада 1866 р. За першим з них селяни вилучалися з відання міністерства державно­го майна і підпорядковувалися в адміністративному відношенні за­гальним губернським, повітовим і місцевим селянським установам, створеним відповідно до реформи 1861 р. 24 листопада 1866 р. було прийнято інший закон, що визначав порядок поземельного устрою державних селян, яких в Україні налічувалося 5,2 млн душ. За цим законом державні селяни дістали однаковий правовий статус з колишніми поміщицькими селянами. Однак для них вводилися тя­жчі умови викупу землі. Викуп дозволявся тільки одноразовий з повною сплатою суми. Ніяких кредитів державним селянам не на­давалося. За ними закріплювалися ті землі та угіддя, що перебува­ли в їхньому користуванні, але не більше 8 десятин на ревізьку ду­шу в малоземельних і 15 десятин — в багатоземельних місцевостях. Селянські наділи обкладалися щорічно державним оброчним пода­тком, розмір якого в багатьох місцевостях України зріс на 10—15%. Охороняючи фіскальні інтереси держави, закон зберігав общинну форму землеволодіння, яка передбачала колективну відповідаль­ність усіх членів громади за несплату податків. Слід зазначити, що ця система вводилася і там, де раніше громад не було. Розмір відве­деної общині землі і державного оброчного податку фіксувався в спеціальних записах, на складання і набуття чинності якими був установлений шестирічний строк.

Специфіка реалізації реформи на Правобережній Україні по­лягала в тому, що тут вводився обов'язковий викуп державними селянами земельних наділів. Під час визначення розміру щорічних викупних платежів за основу була взята збільшена на 10% сума оброчного податку, встановлена спеціальними люстраційними ко­місіями (цю суму селяни мусили вносити у скарбницю в постійному і незмінному розмірі до 1 січня 1913 p.). Селяни Лівобережної та Правобережної України переводилися на обов'язковий викуп лише законом 1886 р. Отже, тільки з цього часу вони ставали селянами-власниками. Протягом невизначеного строку більшість удільних і державних селян перебувала у проміжному стані між тимчасовозо­бов'язаними і селянами-власниками. Зберігалося виконання цими розрядами селян ряду феодальних повинностей (передусім сплати оброчного податку), які прирікали їх на розорення та пригноб­лення.

Несприятливі наслідки реформи 1861 р. були різноманітними: наділи селян зменшилися порівняно з дореформеними, а платежі, порівняно з колишнім оброком, зросли; община фактично втратила свої права на користування лісами, луками, водоймищами тощо.

Водночас поряд з окремими несприятливими наслідками ре­форми, визначальним у ній був її буржуазний характер. Незважа­ючи на збереження численних кріпосницьких пережитків, на свою незавершеність, селянська реформа була за своїм характером бур­жуазною. Вона підірвала монопольне право дворян на землю і ство­рила умови для розвитку буржуазного землевласництва, скасувала особисту залежність селянства від поміщиків і відкрила широкі мо­жливості для формування армії резервної робочої сили, необхідної для розвитку промисловості, транспорту, капіталістичного сільсь­кого господарства, стала значним кроком уперед на шляху пере­творення феодального права в буржуазне.

Важливим результатом реформи 1861 р. було подальше роз­ширення внутрішнього і зовнішнього ринків, залучення у сферу то­варно-грошових відносин не тільки промисловиків і великих земле­власників, а й основної маси селянства. Отже, реформа 1861 р. сприяла швидшому розвиткові капіталізму в усіх сферах суспіль­ного виробництва.

В Україні, як і в центральних районах Росії, сповна виявилися усі ці риси. Утвердження нового капіталістичного суспільно-еконо­мічного ладу тут також означало інтенсивний розвиток усієї еконо­міки — промисловості, сільського господарства, торгівлі тощо.

Уже з другої половини 60-х років XIX ст. в Україні почина­ється швидкий розвиток фабрично-заводської промисловості, що поглинала дрібнотоварне й мануфактурне виробництво. Загалом розвиток капіталізму в промисловості України йшов швидкими темпами, що сприяло перетворенню України, особливо її Півдня, в один з найбільш промислово-розвинутих районів країни.

Про високі темпи промислового розвитку свідчать такі дані: якщо у 1869 р. в Україні налічувалося 3712 промислових і кустар­но-ремісничих підприємств, то у 1900 р. — 5301.

Початок капіталістичної індустріалізації характеризувався прямим втручанням держави в економіку, зокрема у формі фінан­сування залізничного транспорту, прямої підтримки галузей, що мали загальноросійське значення (металургія, машинобудування). Інтенсивне залізничне будівництво 70—80-х років сприяло більшо­му відкриттю внутрішнього ринку для фабричної промисловості, розвиткові нових галузей рейкопрокатного виробництва, транспор­тного машинобудування та ін.

Селянська реформа 1861 р. створила джерело дешевої робочої сили, забезпечила надзвичайно високу норму її експлуатації. Це приваблювало іноземний капітал, який залучався до розвитку ве­ликої машинної індустрії через скуповування акцій російських компаній, фінансування вітчизняних підприємств тощо.

Все це обумовило досить швидкі темпи промислового розвит­ку і в Росії, і в Україні.

Уже в 60-х — на початку 80-х років відбулися зміни в струк­турі промисловості України: суконні, полотняні галузі поміщицької промисловості, вотчинні мануфактури займають другорядні позиції або зовсім припиняють своє існування, зате зростає видобування кам'яного вугілля, розвивається металургія і машинобудування.

Найбільшими районами розвитку металообробної та машино­будівної промисловості в Україні були Херсонська, Харківська, Ка­теринославська та Київська губернії. З кінця 60-х років почався швидкий розквіт вугільної промисловості Донбасу. Особливого роз­маху капіталістичне підприємництво набуло у зв'язку з будівницт­вом залізничних шляхів, що перетинали Південь України. У 1872 р. англійський підприємець Джон Хьюз (Юз) побудував у Бахмутсь-кому повіті великий металургійний завод, поблизу якого виросло робітниче селище Юзівка (нині Донецьк).

У 60—80-ті роки Україна стає головним центром харчової промисловості в усій Російській імперії. Особливо технічно розви­нутими галузями були цукрова, спиртогорілчана, борошномельна.

Районами цукроваріння загальноросійського значення були Київщина і Поділля. На початку 90-х років на Правобережжі і Харківщині діяло понад 150 цукрових заводів, які виробляли бли­зько 21 млн пудів цукру (85% загальноросійського виробництва). У1887 р. у Києві відбувся з'їзд власників цукрових заводів, на яко­му було утворено Синдикат цукрозаводчиків.

Донецький басейн став головною вугільною базою Російської імперії. Наприкінці XIX ст. Україна постачала 20 млн тонн вугілля щорічно, що становило 70% цієї продукції Російської імперії. Важ­ливе значення мало створення в Україні власної залізорудної бази, У середині 80-х років основним районом видобування руди стало Криворіжжя. В Україні було побудовано чотири великих металур­гійних заводи, частка яких у загальному виробництві Російської ім­перії досягла 40,7%, в той час як Урал давав лише 35,8%. Отже, відтісняючи Урал, Південь України перетворюється в основну ву­гільно-металургійну базу.

В Україні відбувалося швидке зростання капіталістичної ма­шинобудівної промисловості. Україна стає головним районом сіль­ськогосподарського машинобудування, найбільшими центрами яко­го були Харків, Катеринослав, Київ, Одеса, Олександрівськ.

До середини 90-х років в Україні склалися промислові райони загальноросійського значення: Правобережжя — з розвинутою цу­кровою та іншими галузями харчової промисловості, а також ма­шинобудуванням; Південь, який поділявся на Криворізько-Прид-ніпровський район з розвинутою залізорудною та марганцевою промисловістю, металургією та машинобудуванням і Донбас — з розвинутою вугільною, металургійною промисловістю. Слід ще ви­окремити Харківський район (машинобудування, цукрова промис­ловість) та Одесько-Миколаївський (машинобудування, суднобуду­вання, харчова промисловість).

Розвиток капіталізму супроводжувався в Україні швидким зростанням міст і міського населення. Саме в містах розвивалися промисловість і торгівля, працювала значна кількість ремісників.

Узагалі з 1863 до 1897 р. чисельність міських жителів в Україні зросла з 1461,6 тис. до 2988,1 тис. осіб. Такі міста, як Київ, Харків, Катеринослав, Одеса, Херсон, Миколаїв та ін., стали не тільки значними промисловими центрами, а й великими культурними оди­ницями. У цих містах засновувалися торговельні біржі, здійснюва­лися оптові торговельні операції, налагоджувалася кредитна систе­ма, створювалися торговельні фірми. Центром оптової ярмаркової торгівлі став Харків, яскраво виражений торговельний характер мали Полтава, Житомир та ін.

Швидкий розвиток капіталістичної промисловості, зростання міського населення, розширення внутрішнього ринку, збільшення зовнішньої торгівлі впливали на характер і структуру сільськогос­подарського виробництва. Долаючи пережитки кріпосництва у ви­гляді поміщицьких латифундій, відробітків, викупних платежів то­що, капіталістичні відносини поширювалися на всі галузі сільського господарства, викликаючи зміни як у формах земельної власності, так і у взаємовідносинах різних соціальних груп у процесі виробни­цтва. Землеробство України впродовж пореформеного періоду все більше втягувалося в торговельний оборот і поступово перетворю­валося в капіталістичне.

У другій половині XIX ст. в Україні відбувалися корінні зміни в розподілі земельної власності. З 1863 р. до 1902 р. у ринковий обіг в Україні надійшло понад 25,6 млн десятин приватновласницької землі. Незважаючи на збереження поміщицьких прав на володіння землею, відбувалося активне витіснення дворянського землеволо­діння буржуазним. Дворянська земля переходила в руки купців, духовенства, багатих селян. За час з 1877 р. до 1905 р. заможні се­ляни придбали у дворян близько 4,5 млн десятин, збільшивши своє землеволодіння майже в чотири рази. Головну ініціативу у цьому відношенні виявило багате селянство степової України.

Отже, капіталізм, розвиваючись у глибину і в ширину, посту­пово знищував залишки феодальних форм землевласництва. У про­цесі капіталістичного розвитку земля дедалі більше втягувалася в ринковий обіг, перетворюючись у товар.

Створення буржуазної земельної власності як нової форми землеволодіння неминуче вело до суттєвих змін у матеріально-тех­нічній базі сільського господарства України, насамперед у знаряддях праці, які поновлювалися протягом усього пореформеного періоду. Цьому сприяли, з одного боку, імпорт в Україну і Росію сільськогосподарської техніки з розвинутіших у промисловому від­ношенні західноєвропейських країн, з іншого боку — прогрес влас­ного українського сільськогосподарського машинобудування.

Виробництво сільськогосподарської техніки (молотилок, жа­ток, плугів) зросло на Півдні України протягом 1870—1890 pp. у 12 разів. Причому сільськогосподарська техніка поступово впрова­джувалася і в заможних селянських господарствах, зокрема, на фермах колоністів і багатіїв, найпоширеніших у південних губер­ніях та деяких інших місцевостях України.

Відбувалося швидке збільшення посівних площ, зростало ви­робництво пшениці й цукру в селянських господарствах. У 1896— 1900 pp. в Україні в середньому збирали 88,8 млн четвертин зерно­вих, у тому числі в поміщицьких економіях — 40,2 млн і в селянсь­ких господарствах — 48,6 млн четвертин зернових. Значна частина зерна реалізовувалася на ринку.

Зміни у суспільному ладі в пореформений період. Скасуван­ня кріпосного права, утвердження приватної власності і розвиток капіталістичних відносин викликали серйозні зміни у суспільному ладі і України, і Росії. Починається розклад колишніх станів фео­дального суспільства, яким доводилося пристосовуватися до нових умов капіталістичного розвитку. З'являються нові суспільні класи, які прагнуть посісти своє місце у соціальній структурі суспільства.

Ці процеси знайшли своє відображення у Зводі законів Ро­сійської імперії, який поділяв усе населення на чотири головні групи людей: 1) дворянство, 2) духовенство, 3) міські обивателі, 4) сільські обивателі. Стосовно цієї градації і визначалися «права стану» для кожної з цих груп з урахуванням змін, що відбувалися у цей час.

Селянство, віднесене пореформеним законодавством до роз­ряду сільських обивателів, зазнало найбільших змін свого правово­го статусу.

Згідно із Загальним положенням про селян, які вийшли з кріпосної залежності, селянам і двірським людям надавалися права стану вільних сільських обивателів як особисті, так майнові. Іншими словами, селяни включалися в категорію вільних сільських оби­вателів. Це означало, що колишній кріпосний селянин, у якого раніше поміщик міг відібрати усе його майно, а його самого прода­ти, віддати у заставу, подарувати, програти в карти, здати поза чергою в рекрути, без усякої з боку селянина вини заслати до Си­біру, не тільки дістав можливість вільно розпоряджатися своєю особистістю, а й набував чимало інших особистих і майнових прав.

Особисті права. Особливу значущість мало надання селянам особистої волі. Як зазначалося у Правилах про порядок введення в дію Положень про селян, які вийшли з кріпосної залежності, вже з моменту оприлюднення Положень, ще до набуття чинності статут­них грамот селянам надавалися досить суттєві особисті права: мо­жливість брати шлюб і користуватися усіма сімейними правами на підставі загальних узаконень, не питаючи попередньої згоди по­міщика, як це було раніше. Поміщики з цього часу втрачали право переселяти селян з одних земель на інші (переселення могло відбу­тися лише на підставі правил, установлених місцевими Положен­нями); віддавати селян і двірських людей стороннім особам в услу-жіння або для іншої роботи, а також віддавати малолітніх дітей се­лян для навчання ремісництву або на виховання без згоди їхніх батьків; віддавати селян і двірських людей без належного дозволу у виправні установи або в розпорядження уряду.

Селяни-власники одержували також такі «права за станом»: брати участь на сходах у складанні мирських вироків і в громадсь­ких виборах, обіймати громадські посади; переходити в інші стани і товариства; поступати на військову службу і найматися в рекрути на загальній для сільських обивателів підставі, відлучатися з місця проживання з додержанням правил, установлених загальними за­конами; віддавати дітей в загальні навчальні заклади; поступати «на службу по учебной, ученой и межевой частям» на підставі пра­вил, установлених для вільних податних станів. Як зазначалося в Загальному положенні, селяни можуть бути позбавлені прав стану або обмежені в цих правах лише як за рішенням суду або за виро­ком товариства.

Права щодо майна вільних селян також були значними. Пе­редусім селяни дістали можливість викупити у власність їх приса­дибну осілість, що мала значну цінність. У губерніях Лівобережної України (Чернігівській, Полтавській, Харківській) і Правобережної України (Київській, Подільській, Волинській) згідно з місцевим По­ложенням до складу селянської присадибної осілості входила вся земля у межах села або селища, що була під селянськими жилими, господарськими, промисловими, громадськими та всілякими інши­ми будівлями. Поняттям присадибної осілості охоплювалися також розташовані у межах села або селища селянські городи, сади, коноплянники та інші угіддя. Крім того, за згодою поміщиків селяни мог­ли понад присадибну осілість придбати у власність, на підставі за­гальних законів, польові землі та інші угіддя, відведені їм у постій­не користування.

З моменту підписання Маніфесту 19 лютого 1861 р. та інших документів реформи селяни мали право придбати у власність рухо­ме й нерухоме майно, а також відчужувати його, віддавати в заста­ву і взагалі розпоряджатися ним з дотриманням загальних узако­нень. Подібні права отримувало й сільське товариство в цілому, яке, придбавши землі у власність, могло поділити їх між домогосподарями або залишити ці землі в загальному володінні.

Селяни (як кожен окремо, так і цілими товариствами) дістали право укладати усілякі дозволені законом договори, зобов'язання тощо: з приватними особами без обмеження суми з одного й іншого боку; зі скарбницею, причому щодо предметів селянської промис­ловості без сплати гільдійських мит, а з одержанням установленого на торгівлю свідоцтва — щодо різноманітних справ на загальних для всіх вільних селянських обивателів підставах.

Надавалася свобода торговельно-підприємницької діяльності. Селяни діставали права, передбачені статутами Торговельним і Фабричним: займатися торгівлею без одержання торговельних сві­доцтв і сплати мита, відкривати й утримувати на законній підставі фабрики і різні промислові, торговельні і ремісничі заклади, запи­суватися в ремісничі цехи того чи іншого міста (але залишаючись при цьому у своєму званні селянина), займатися ремеслом у своїх селищах і продавати свої вироби як в селищах, так і в містах; всту­пати в гільдії і торговельні розряди.

Селянам Правобережної України надавалося право, не запи­туючи на те особливого дозволу ні у поміщика, ні у товариства, влаштовувати й утримувати на своїй присадибній землі постоялі двори, промислові і торговельні заклади.

Усе рухоме майно селян — свійська та робоча худоба, земле­робські знаряддя тощо належали селянам. «Приобретенными в соб­ственность землями крестьянского надела и выкупленными усадьбами крестьяне пользуются и распоряжаются как своим достояни­ем» з тим обмеженням, що впродовж перших дев'яти років з часу затвердження Загального положення ці землі не могли бути відчу­жені або віддані як застава стороннім особам, котрі не належали до певного сільського товариства. Землі, будинки та інше нерухоме майно (крамниці, млини тощо), придбані селянами до реформи 19 лютого 1861 р., на ім'я їхніх поміщиків, визнавалися власністю селян за ствердженням самих поміщиків або за рішенням мирового посередника на підставі особливих правил.

Під час вирішення питань, пов'язаних із спадкуванням селян­ського майна, як і під час вирішення низки інших майнових справ (наприклад, опіки, розподілу майна між братами, відокремлення одного з них із сім'ї тощо), закон допускав застосування норм зви­чаєвого права, чинних у даній місцевості.

Важливі права закріплювалися за селянством у сфері судо­чинства, в галузі цивільного і кримінального процесів. Селянам на­давалася ціла низка прав з позовів, скарг, клопотань та суду. У спра­вах цивільних селяни могли домагатися своїх прав, вчиняти позови та тяжби, відповідати за себе особисто або через повіреного та ін. У справах кримінальних і поліцейських можна було подавати скар­ги й охороняти свої права усіма дозволеними способами, бути свід­ками і поручителями. Характерно, що селяни дістали право позову і скарги не тільки на сторонніх осіб, а й на власника землі, на якій вони були поселені, тобто на свого колишнього поміщика.

Селяни не могли бути піддані жодному покаранню інакше як за вироком суду або за законним розпорядженням поставлених над ними урядових та громадських властей. Передбачався судовий по­рядок розгляду спорів між селянами, проте дозволялося звертати­ся і до поміщика, якщо вони того бажали.

Взагалі, втручання поміщика у справи селян зберігалося впро­довж тривалого часу. На період тимчасовозобов'язаного стану збе­рігалося, наприклад, право вотчинної поліції поміщика. Він мав право бути присутнім, якщо побажає, під час слідства щодо селян за провини і злочини. Від поміщика залежала видача паспортів се­лянам, які йшли на заробітки.

Отже, і після звільнення селяни залишалися відособленим нижчим податним станом, який був зобов'язаний сплачувати поду­шну подать, відбувати державні повинності, в тому числі (до реформи 1874 р.) і рекрутську. І все-таки надання селянам як особистих прав, так і майнових відкривало простір селянському підприємницт­ву, створювало сприятливіші умови для розвитку капіталізму.

Правовий статус селянства не залишався незмінним. На нього вплинули наступні буржуазні реформи. Внаслідок проведення зем­ської реформи 1864 р. селяни шести українських губерній — Хар­ківської, Полтавської, Чернігівської, Херсонської, Катеринославсь­кої і Таврійської — дістали можливість обирати гласних земських повітових зборів. За судовою реформою 1864 р. селяни, які прослу­жили не менше восьми років у сільській адміністрації, могли стати присяжними засідателями. І нарешті, військова реформа 1874 р. за­мінила для селян рекрутську повинність військовою.

Усі ці перетворення не тільки розширювали права селян, а й сприяли консолідації селянства, стиранню відмінностей між коли­шніми поміщицькими, удільними та державними селянами. Щопра­вда, в період контрреформ законом від 12 липня 1889 р. цивільно-правова дієздатність селян була поставлена в залежність від запро­ваджених за цим законом земських дільничних начальників.

Дворянство. Селянська реформа 1861 р. підірвала феодальні основи суспільства (монополію поміщиків на землю, на працю се-лян-кріпаків), однак водночас вона зберегла і привілеї, і політичну владу у дворянства.

«Свод законов Российской империи», як і раніше, ставив дво­рянство на перше місце в переліку станів, зберігаючи за ним зван­ня «благородного». Одночасно вищий стан імперії не був чимось однорідним. Якщо наприкінці XIX ст. поділ дворянства на розряди втратив своє практичне значення, то розбіжність між потомственим дворянством і особистим, навпаки, навіть посилилася. Причому ядром стану було потомствене дворянство, особисті дворяни мали значно менше прав. Що стосується українського дворянства, то во­но в правах і привілеях було повністю урівнене з російським. Що­правда, національний склад дворянства помітно змінився у зв'язку зі збільшенням в Україні числа російських поміщиків, які придба-вали тут землі на встановлених царським урядом пільгових умовах. Чиновникам-дворянам і поміщикам з центральних губерній Росії надавалися особливо вигідні умови придбання у власність та орен­ду земель Правобережної України.

У пореформений період відбувається поділ дворянства на дві верстви. Певна частина поміщиків і в Україні, і в Росії стала на шлях перебудови свого господарства на капіталістичній основі, бра­ла участь у розвитку окремих галузей виробництва. В Україні — насамперед з переробленням сільськогосподарської продукції, при цьому поміщики перетворювались у велику землевласницьку бур­жуазію. Але значна частина середніх і дрібних поміщиків не змог­ла пристосуватися до нових умов. Великі суми, одержані як «ви­куп» за земельні наділи, вони не змогли використати для поліп­шення і перебудови свого господарства. Існуючи на відсотки від капіталу, практикуючи відробну систему як основу свого господа­рювання, ці поміщики часто були вимушені продавати свою землю. Кризу такого поміщицького господарства посилювало «перевироб­ництво» пшениці в Північній Америці, Аргентині, Канаді. Ціни на пшеницю на російському ринку падали, і тому багато поміщицьких маєтків було продано, в тому числі й селянам. З кінця 70-х років особливий розмах набув розпродаж землі на Лівобережній Україні. Як наслідок, якщо у 1877 р. дворянству належало 16 млн десятин, то у 1892 р. — вже тільки 12,2 млн десятини.

Втім, це зовсім не означало втрати дворянством панівного ста­новища в економічному житті країни. Помісне дворянство зберігало в своїх руках величезну земельну площу, значні кошти у вигляді викупних платежів, іпотечних позик, доходів від здавання землі в оренду тощо. Зберігалися права земельних власників на надра зем­лі. Величезну допомогу надавав заснований у 1885 р. «для под­держания землевладения потомственного дворянства» Державний земельний банк, який надавав на пільгових умовах довгострокові позики під заставу маєтків представникам цього дворянства. Еко­номічну могутність дворянського стану збільшували й доходи від капіталістичного підприємництва.

Колишні пільги і привілеї дворянства не тільки збереглися, а й доповнилися новими. Дворянин користується усіма правами і перевагами свого звання, — стверджував закон. Без суду його не могли позбавити ні життя, ні прав стану. Дворянин звільнявся від будь-якого тілесного покарання, від особистих податей. Потомствений дворянин міг «приобретать законными способами все без изъя­тия роды имуществ движимых и недвижимых».

Дворянство зберігало свою корпоративну організацію, склада­ючи в кожній губернії окреме дворянське товариство. Очолювались вони губернськими та повітовими зборами, куди входили тільки потомствені дворяни. Особливо значну роль відігравали губернські збори, на яких дворянство обирало зі свого середовища деяких місцевих губернських та повітових чиновників. Наприклад, у Пол­тавській і Чернігівській губерніях дворянством обиралися голови і члени межових палат і комісій. Як було сказано в «Своде законов Российской империи», «дворянству дозволяется назначать в раз­ные, от выборов его зависящие должности, и находящихся в госу­дарственной гражданской службе чиновников».

Найвищий стан у пореформений період зберігав командні по­зиції в державному апараті. Посадовим привілеям дворян російське законодавство приділяло особливу увагу, приписуючи усім урядо­вим органам заохочувати молодих дворян до вступу на державну службу. Помісне і служиле дворянство призначалося на вищі дер­жавні посади. їх представники були членами Державної Ради, міністрами, губернаторами, обіймали впливові посади в придворних відомствах та ін., у певний спосіб впливаючи на характер діяльності російської бюрократії.

Військова служба дворянства і в пореформені роки за тради­цією продовжувала вважатися найпочеснішою. Цього погляду до­тримувався і уряд. «Покликанням, що історично склалося, нашого дворянства завжди було служіння державі, — зазначала у 1898 р. Особлива нарада у справах дворянського стану, — причому голов­ним поприщем цього служіння споконвіку була служба військова. У давнину майже весь корпус офіцерів складався з дворян». Для дворян, які закінчили військову кар'єру, як і колись, широко прак­тикувалося призначення на вищі цивільні посади.

Військові перетворення у пореформеній Росії і, зокрема, ре­організація підготовки офіцерського корпусу, не знищили станові привілеї та пільги дворянства. Так, засновані у 1864 р. військові гімназії мали переважно станово-дворянський характер. Згідно з Положенням 1866 p., мета їх полягала в тому, щоб «надати дітям дворян, які призначаються на військову службу, підготовчу загаль­ну освіту» і підготувати їх до вступу в училища. Випускники таких військових гімназій у першу чергу і без іспитів зараховувалися до військових училищ. При цьому дворянські товариства продовжува­ли утримувати за собою ще до 1861 р. певну кількість вакантних місць для дворянських стипендіатів. Перетворення у 1882 р. війсь­кових гімназій в кадетські корпуси не змінило становища, бо кіль­кість дітей осіб вищого стану досягала тут 80%, а в Пажеському корпусі частка вихованців з потомствених дворян досягла 100%.

Дата добавления: 2014-12-16