Закономірності інтеграції ОПК країн НАТО

Воєнно-економічна інтеграція є частиною економічної інтеграції, яка охоплює галузі національної економіки в цілому. Вона є процесом інтерна-ціоналізації воєнно-економічних і науково-технічних взаємозв’язків, як правило, в межах певного воєнно-політичного угруповання держав з однотипним суспільним укладом для взаємного пристосування, оптимізації воєнного виробництва.

Об’єктивними факторами, які визначають інтеграційні процеси, є:

зростаюча інтернаціоналізація господарського життя;

поглиблення міжнародного розподілу праці;

загальносвітова за своїм характером науково-технічна революція;

підвищення ступеня відкритості національних економік.

Воєнно-економічна інтеграція країн НАТО – одна із найважливіших особливостей розвитку економіки західних держав. Її виникнення обумовлено обмеженістю національних ресурсів, поглибленням міжнародного поділу праці, інтернаціоналізацією господарської діяльності та воєнно-політичною ситуацією в країнах, які входять в цю групу.

Після закінчення Другої світової війни США швидкими темпами оновили економічний і воєнно-економічний потенціал країн Західної Європи. В підсумку воєнна економіка країн НАТО вийшла за межі національних границь, що призвело до виникнення і розвитку системи міждержавних воєнно-економічних зв’язків і стимулювало перехід до воєнно-економічної інтеграції держав-членів блоку.

В основі інтеграційних процесів лежать об’єктивні умови, які пов’язані з потребами розвитку виробничих сил, інтернаціоналізацією господарського життя. Історично найчіткіше інтеграційні процеси проявилися в Західній
Європі. Саме тут у другій половині ХХ ст. утворилося єдине господарське середовище цілого регіону, в межах якого сформувалися загальні умови
відтворення і був створений механізм його регулювання.

Інтеграційні процеси в економічній сфері країн Західної Європи активно розвернулися після створення воєнно-політичного блоку НАТО. Зростання і ускладнення воєнно-політичних зв’язків між країнами НАТО при активному втручанні й участі уряду зробили реальним процес воєнно-політичної інтеграції.

Сутність воєнно-економічної інтеграції країн НАТО полягає в розширенні і поглибленні міжнародного співробітництва, об’єднанні ресурсів, урегулюванні воєнно-економічних зв’язків між країнами-учасницями. Ці заходи здійснюються на державному рівні для взаємного пристосування та оптимізації військового виробництва відповідно до інтересів і запитів ВПК. Воєнно-економічна інтеграція посилює вплив економіки на внутрішню політику, яка міцніше пов’язує економіку та політику блоку НАТО.

Головними цілями воєнно-економічної інтеграції країн блоку НАТО є:

– ефективне використання обмежених фінансових, матеріальних і трудових ресурсів;

– розширення кооперації у сфері виробництва зброї, воєнної техніки і воєнних НДДКР;

– доступ до нових технологій у масштабах усього угруповання;

– збереження і удосконалення промислової і технологічної бази в галузі військового виробництва;

– завоювання головуючого стану на світовому ринку ОВТ і усунення конкурентів;

– відкриття національних ринків озброєнь для конкуренції всередині угруповань.

У своєму становленні і розвитку воєнно-економічної інтеграції країни НАТО пройшли ряд етапів, для кожного з яких характерні свої масштаби,
інтенсивність і спрямованість використання економічних ресурсів на воєнні цілі.

Перший етап (із закінченням Другої світової війни – до середини
50-х рр. ХХ ст.) пов’язаний з післявоєнним відновленням економічного і
ВЕП держав Західної Європи. В цей час економічний стан країн регіону
робив неможливим будь-який воєнно-економічний обмін з сильнішим партнером – США.

Американські та європейські воєнно-економічні зв’язки здійснювались, головним чином, у вигляді воєнної допомоги США європейським союзникам. Результатом реалізації прийнятого в 1947 р. “Плана Маршалла” і
наступних програм американської економічної і воєнної допомоги стало відновлення воєнно-промислової бази держав Західної Європи. Характерною рисою цього етапу є створення у 1949 р. воєнно-політичної організації
Північноатлантичного союзу – блоку НАТО, основна мета якого полягала не тільки в раціонально-господарському економічному відношенні, а й в кон-центрації сил проти СРСР і його союзників.

На цьому етапі доля країн Західної Європи в американських постачаннях зброї іноземним країнам становила 60–70%. Стосовно економічної форми реалізації воєнної “допомоги” в цей період, то вона надавалася практично безкоштовно.

Другий етап (середина 50-х рр. до середини 60-х рр. ХХ ст.) характеризується створенням економічних угруповань і, передусім, всього Європейського Економічного Співтовариства, на базі якого надалі формувалася воєнно-економічна інтеграція НАТО.

У багатомільярдних сумах, які витрачали США на воєнно-економічну підтримку західноєвропейських країн НАТО, проявилася невидана досі воєнно-політична солідарність цих країн. Разом з тим поглиблення кризи американського платіжного балансу в ці роки внесло докорінні зміни в систему
надання допомоги країнам Західної Європи. Конгрес США прийняв рішення про поетапне скорочення безоплатної воєнної допомоги. Ставка робилася на продаж ліцензій на виробництво зброї. Однак виробляти поодинці зброю, яка має велику вартість, було не під силу країнам Західної Європи. Вони змушені були кооперувати свої зусилля для спільного виробництва зброї за амери-канськими ліцензіями, хоча ці процеси проходили по-різному. Так, Франція та Велика Британія переважно на базі власних розроблень змогли налагодити повномасштабне виробництво зброї, в той час коли інші держави, ФРН та Італія пішли шляхом організації ліцензійного виробництва американських систем зброї.

На доповнення до односторонньо орієнтованих зв’язків США з країнами Західної Європи з’явилися нові: ФРН – Франція, ФРН – Велика Британія, Франція – Італія та ін. Поряд з реалізацією двосторонніх проектів активно розвивалися багатосторонні воєнно-технічні зв’язки, до яких підключилися Бельґія, Нідерланди, Іспанія, Норвеґія, Туреччина, Портуґалія та інші країни.

Спочатку в розвитку воєнно-промислової кооперації в НАТО найбільше була зацікавлена ФРН. У 60-ті рр. ХХ ст. Західна Німеччина завдяки розгортанню міждержавних виробничих програм, намагалась обійти обмеження, які були накладені на військове виробництво країни Паризькими угодами 1954 р. Франція і Велика Британія, які побоювалися безконтрольного нарощування ВЕП ФРН, були зацікавлені в тому, щоб у країні не здійснювалося повномасштабне виробництво наступальних озброєнь, насамперед ракетної та авіаційної техніки. В результаті цього розвиток воєнно-промислової кооперації провідних європейських країн НАТО пішов шляхом вузької спеціалізації окремих виробників на розроблення і виробництво суворо обмеженої номенклатури комплектуючих виробів при дублюванні ліній кінцевого збирання.

Крім того, Франція, розвиваючи двостороннє ВТС з ФРН, прагнула запобігти тіснішому зближенню Західної Німеччини зі США і тим самим посиленню американського впливу в Європі. Завдяки цим обставинам у 1963 р. на доповнення до Північноатлантичного договору був підписаний франко-німецький договір про співробітництво, який передбачав поряд з розвитком тісних воєнно-політичних зв’язків активну взаємодію в розробленні і виробництві зброї.

Третій етап (середина 60-х – початок 80-х рр. ХХ ст.) – етап розгортання повномасштабного військово-технічного співробітництва європейських країн НАТО, яке розповсюджується на всі етапи життєвого циклу систем зброї: від розроблення тактико-технічних вимог до матеріально-технічного забезпечення прийнятих на озброєння зразків.

Зароджена на рубежі 50–60-х рр. ХХ ст. воєнно-промислова кооперація стає переважною формою воєнно-економічної інтеграції в НАТО. У міру становлення національної воєнної промисловості провідних західноєвро-пейських країн з’явилися економічні передумови розширення воєнно-промислових зв’язків як у Західній Європі, так і на трансатлантичному рівні за участю США і Канади.

Особливістю цього етапу розвитку воєнно-економічної інтеграції НАТО є те, що відбувається наступна консолідація сил країн Західної Європи (утворилися: Західноєвропейський союз, Єврогрупа) у виробництві якісно нових видів зброї незалежно від США. Країни європейського регіону НАТО мають на меті – скоротити “технологічний розрив” між США і Західною Європою, а також відіграють самостійнішу роль в цьому блоці.

Підтвердженням цьому є реалізація могутніх європейських програм розроблення і виробництва воєнних літаків Бреге 1150 “Атлантик”, “Торнадо” тощо.

Сучасний, четвертий етап характеризується виходом воєнно-економіч-ної інтеграції за межі блоку, використанням міждержавних програм розроблення і виробництва для посилення позицій провідних країн НАТО на світовому ринку зброї.

На цьому етапі досягнутий якісно новий рівень розвитку воєнно-промис-лової кооперації, що не обмежується об’єднанням оборонних комплексів окремих держав, розширенням взаємозв’язків у сфері воєнних НДДКР, а припускає довгострокове планування в галузі міждержавної кооперації
військового виробництва і створення об’єднаного регіонального ринку зброї.

Створені наднаціональні органи управління, планування військового
виробництва в межах НАТО координують діяльність по створенню не тільки окремих зразків зброї, а й їх сімейства.

На розвиток воєнно-економічної інтеграції країн НАТО за останні роки істотно вплинули політичні і економічні фактори.

До політичних факторів належать:

зміна геополітичної ситуації в Європі і багатьох регіонах світу;

закінчення “холодної війни” як фактор, що змінив ситуацію в питанні реалізації спільних воєнних і політичних проектів країн НАТО.

До економічних факторів належать:

зростання вартості систем зброї і відсутність монополії однієї держави-члена НАТО на весь спектр високих технологій;

зростаюче значення європейських міждержавних виробничих і науково-технічних програм, які створили сприятливі умови для подальшої воєнно-промислової і науково-технічної кооперації;

певна незалежність ринку зброї європейських країн НАТО від ВПК США;

загроза втрати технологій і послаблення воєнно-промислового потенціалу унаслідок скорочення бюджетного фінансування ВПК країн НАТО.

Все це обумовлює скорочення двох головних тенденцій, які притаманні воєнно-економічній інтеграції країн НАТО з моменту його утворення:

доцентрова, яка визначається воєнно-політичними і воєнно-економіч-ними факторами, які посилюють інтеграційні процеси;

відцентрова, яка зумовлена суперечностями між вузьконаціональними інтересами і блоковою стратегією, що потребує підкорення національних
інтересів кожної країни інтересам всього союзу.

Ці тенденції і суперечності по-різному проявляються в різних сферах
інтеграції і водночас тісно пов’язані.

Виділяють довгострокові причини, які посилюють доцентрову тенденцію:

процес інтернаціоналізації виробництва і як наслідок взаємозв’язок економічних структур;

воєнно-промислова кооперація європейських країн НАТО, яка допомагає створенню загальноєвропейського ВПК та ринку озброєнь;

ускладнені міждержавні і міжфірменні зв’язки країн НАТО, які об’єктивно потребують взаємного узгодження напрямів стратегічного планування на 15–20 років уперед.

Водночас, чим інтенсивніше розвивається співробітництво країн НАТО в політичному, воєнно-промисловому і військово-технічному напрямах, тим більше об’єктивних і суб’єктивних проблем виникає. Відзначають дві групи суперечностей всередині блоку НАТО: суперечності між європейськими
країнами НАТО, суперечності між єврогрупою блоку НАТО і США.

Останні існували і раніше, але в сучасних умовах, коли Західна Європа активно втручається в світовий ринок озброєнь, уряд США проводить про-текціоністську політику по обмеженню доступу європейських фірм на внутрішній ринок озброєнь. В свою чергу, європейські партнери США по НАТО все наполегливіше намагаються протистояти диктату США, створити загальноєвропейський ринок зброї. З кінця 70-х рр. ХХ ст. випереджаючими темпами розвивається європейська воєнно-промислова інтеграція. Найактивнішими у процесі поглиблення міждержавного військово-технічного співробітництва є Франція, ФРН і Велика Британія, що об’єктивно пов’язано з високим рівнем розвитку військового виробництва в цих країнах і прагненням їх керівництва послабити присутність США на європейському ринку зброї.

Воєнно-економічна інтеграція європейських країн НАТО найактивніше розвивається в межах Західноєвропейського союзу, головною метою якого поряд з воєнно-політичною інтеграцією країн Західної Європи є формування єдиного конкурентноздатного по відношенню до США ВПК.

Побачити дію двох головних тенденцій і суперечності в розвитку воєнно-економічної інтеграції країн НАТО можна, розглядаючи два головних
напрями співробітництва: військово-технічного і воєнно-промислового.

Військово-технічне співробітництво між країнами НАТО привело до відносно самостійного процесу – військово-технічної інтеграції, яка є однією із сторін воєнно-економічної інтеграції. Військово-технічна інтеграція має ті ж передумови виникнення, що і воєнно-економічна, але її виникнення і розвиток були зумовлені особливостями повоєнної обстановки в країнах Західної Європи, глибоким впливом науково-технічної революції на процес військового виробництва і розгорнутої на її основі військово-технічної революції. Військово-технічна інтеграція – це процес інтернаціоналізації науково-технічних і військово-технічних взаємозв’язків у межах певного військово-політичного угруповання для оптимізації воєнного виробництва, стандартизації зброї, зниження витрат на розвиток перспективних воєнних технологій, технологій “подвійного призначення”, використання цих технологій ВПК країн блоку під час створення зброї і військової техніки нового покоління.

Міждержавні виробничі програми в НАТО частіше всього організують на багатосторонній основі.

Воєнно-промислове співробітництво здійснюється в таких основних
формах:

підрядна кооперація;

ліцензійне виробництво;

спільне виробництво (як на ліцензійній основі, так і на базі спільних розроблень).

Найбільших масштабів військово-технічне співробітництво країн НАТО досягнуто в авіаційній, ракетно-космічній і радіоелектронній промисловості, що пов’язано з високою наукоємністю, значним рівнем виробничих витрат і відносно малою серійністю виробництва в цих галузях.

В умовах різкого загострення конкурентної боротьби програми ліцензійного виробництва ОВТ все активніше використовують для посилення
позицій на світовому ринку зброї.

Розширення і поглиблення науково-технічних і виробничих зв’язків у межах НАТО забезпечують підвищення рівня стандартизації зброї, створюють передумови для надійної взаємодії збройних сил союзних держав у збройних конфліктах, дозволяють ефективніше використовувати виділені на потреби спільної оборони фінансові кошти, збільшують технологічну базу військового виробництва, сприяють створенню і прийняттю на озброєння країн НАТО складних систем зброї.

Сумісні програми створення зброї і військової техніки є об’єктом ціле-спрямованого регулювання з боку керівних органів НАТО, яке розповсюджується на всі стадії здійснення програми.

Реалізація кожної стадії регулюється міжурядовими угодами – меморандумами про взаєморозуміння. Меморандуми визначають цілі і масштаби взаємодії в межах визначеної програми, оговорюють відповідальність і повноваження кожного із партнерів, а також розподілення робіт між країнами у сфері НДДКР і у виробництві.

Головна роль в організації міждержавних програм розроблення і виробництва зброї і військової техніки належить урядам зацікавлених держав, а на відомчому рівні – міністерствам оборони.

Механізм управління міждержавними проектами змінюється. Однак розроблені і загальні принципи організації управління. Підготовка всіх міждержавних програм розроблення і виробництва зброї включає створення
керівних органів на двох рівнях: офіційному і промисловому.

Офіційний рівень створює міжурядові органи за участі представників міністерств оборони і видів збройних сил. Проекти, які розробляються під егідою НАТО, отримують статут “проектів НАТО”. Для безпосередньої реалізації програм на офіційному рівні створюються керівний і виконавчий комітети. Якщо керівний комітет зайнятий вирішенням загальних питань, які виникають в ході співробітництва, узгодженням фінансових і технічних вимог збройних сил союзників, вирішенням правових, фінансових та інших проблем, то виконавчий комітет займається плануванням і контролем за ходом виконання НДДКР і виробничої програми і прямо замикається на воєнну промисловість.

Зазвичай, в керівному комітеті створюється рада директорів, у виконавчому – відділи або групи: адміністративна, договірно-фінансова, планування, виробництва, матеріально-технічного забезпечення і навчання.

Промисловий рівень включає генерального підрядника, підрядників і субпідрядників. Як генеральний підрядник може бути затверджена одна із фірм країн-учасниць проекту, міжнародний консорціум або спеціально створена фірма. Генеральні підрядники підписують контракти з міністерствами оборони зацікавлених держав персонально відповідають за розроблення,
виробництво і технічне обслуговування ОВТ, включаючи ремонт і модернізацію, а також підбирають підрядників, відповідальних за створення визначеної системи зброї. Підбір підрядників і субпідрядників здійснюється з
урахуванням попередньо узгодженого переліку робіт з обов’язковим їх
закріпленням за визначеними державами-учасницями проекту.

Склалися три основних форми організації міждержавних програм
виробництва ОВТ: виділення провідного партнера, співробітництво на паритетних началах і на основі інтеграції.

У разі виділення провідного партнера одна із сторін бере на себе всю відповідальність за організацію і керування реалізацією міждержавної
виробничої програми та визначає як генерального підрядника одну з національних воєнно-промислових фірм. У виконанні підрядних робіт беруть участь фірми всіх країн-партнерів.

Інтеграція оборонно-промислових комплексів (ОПК) як частина економічної інтеграції – це процес зближення, зрощування ОПК на міжнародному рівні, як правило, у межах визначеного воєнно-політичного угруповання держав для взаємного пристосування та оптимізації військового виробництва відповідно до інтересів запиту ОПК.

1.8. ЕКОНОМІЧНІ АСПЕКТИ СПІВРОБІТНИЦТВА УКРАЇНИ
З ЄВРОПЕЙСЬКИМ СОЮЗОМ

Дата добавления: 2014-11-29