Проблема етногенези українців

Основні риси українського світоглядного менталітету

Український етнос у сучасному просторі

Основні історико-етнографічні зони України

Проблема етногенези українців

ФЕНОМЕН УКРАЇНСЬКОЇ КУЛЬТУРИ

ЛЕКЦІЯ 2

2.Історія походження назв «Русь» та «Україна»

Основні поняття:

Автохтонний («автос» – з дав. гр. – «сам», «хтонес» – з дав. гр. «земля») – належний за походженням до даної території, місцевий.

Антропологія («антропос»-з дав. гр. «людина», «логос» – з дав. гр. «знання», «слово») – наука, яка досліджує походження, еволюцію та особливості людини.

Етнос (з дав. гр. «народ, плем’я»)-народ, стійка спільність людей, історично стала на певній території, яка має відносно стабільні особливості культури (включаючи мову, психіку, етнічну самосвідомість).

Етногенеза («генезис» - з дав. гр. «походження») – походження народу.

Етнонім – назва етносу, народу.

Історико - етнографічні зони – території формування історичних культурно-побутових особливостей.

Кордоцентризм («кордос» - з дав. гр. «серце») – уявлення про те, що істинна сутність людини зосереджена в серці, як духовному осередку.

Менталітет - відносно цілісна сукупність думки, вірувань, навичок духу, що відтворює картину світу та скріпляється єдністю культурних традицій будь-якого співтовариства.

Міграція – масове переселення народів.

Топонім - географічна назва.

Екзистенційний («екзистенція» - з лат. «існування» – той, що відноситься до буттєвого існування, в смислі проживання та розуміння істини й сутності людини.

В умовах розбудови суверенної української держави, відродження національної культури, особливе значення має об’єктивне висвітлення етногенези українського народу, визначення місця даного етносу в колі слов’янських народів, його зв’язків з найдавнішими етапами історії.

Питання нашої прабатьківщини, часу нашого виникнення, місця серед інших жителів планети звернені, перш за все, до нашої духовної сутності, а від цього - і до нашої духовної місії в майбутньому людства на шляху його еволюції.

З проблемою етногенези слов’ян міцно пов’язана проблема прабатьківщини українського народу. Існують дві протилежні теорії: міграційна й автохтонна. Перша з них побудована на визнанні руху в якості керівної засади етногенетичного процесу. Згідно з даною теорією, слов’янство виникло в Прибалтиці, яка мала бути першою батьківщиною слов’ян. Потім вони рушили на південь у віслянський басейн, а пізніше — на схід у басейн середнього Дніпра. Внаслідок цього, слов’яни поділилися на західних і південно-східних.

Друга теорія - автохтонна - стверджує, що слов’яни були незмінними жителями тієї самої території з часів неоліту. Змінювалися культури, але етнос лишався той самий. Отже, слов’яни — це автохтони-аборигени, а їх прабатьківщиною було межиріччя Одри та Вісли, або середнє Наддніпров’я. Тут слід згадати, що «Повість минулих літ» виводить проукраїнські слов’янські племена з-над Дунаю. Тезу про «дунайську епоху» в житті проукраїнських слов'ян висунув ще М. П. Драгоманов у 70-ті роки XIX ст., а М. С. Грушевський називає добу українського розвитку IV—IX ст. н. е. «чорноморсько-дунайською».

Висувалася також компромісна гіпотеза про прабатьківщину слов'ян між Дніпром та Віслою. Ю.Кухаренко й І.Русанова вважали, що це - західне Полісся; І. Ляпушкін - це Прикарпаття; І. Вернер - верхів’я Дніпра, Десни й Угри; А.Попов - нижня течія Дунаю; М. Рудницький – південне узбережжя Балтійського моря.[1]

У визначенні українців частиною загальнослов’янського масиву важливу роль відіграв відомий український археолог В. В. Хвойка (1850—1914 рр.).У своєму епохальному дослідженні «Поля погребений в среднем Поднепровье» (1901 р.) він виступив з твердженням про етнічну тотожність слов’ян Київської Русі та неолітичної людності середнього Наддніпров’я, зокрема, носіїв трипільської культури. Його теорію прийняли з різними інтерпретаціями і доповненнями такі авторитетні дослідники праісторії та етногенези українців, як В. Щербаківський, Я. Пастернак, М. Брайчевський, В. Петров, М. Семчишин.[2] Це підтверджують наукові дані антропологів. Вони встановили: на території історичного слов’янства на початку нашої ери були поширені ті самі європеоїдні расові типи, що і в епоху пізнього неоліту. [3]

Новизна в поглядах на походження українців виникла у зв’язку з індоєвропейською теорією сучасних істориків. Зокрема, цікавим виглядає дослідження сучасного українського історика та археолога Юрія Шилова. На підставі археологічних даних розкопки кургану Висока Могила поблизу с.Старосілля на Херсонщині (між лівим берегом Інгульця та Дніпром), він доводить походження саме з цих місць арійських племен, що датується IV-III тис. до н.е.[4] В курганах, так званих «степових пірамідах» Подніпров’я, Ю.Шилов знайшов символічні паралелі з англійським Стоунхенджем та непальським Наску, які містять космо-астрологічні знання стародавніх цивілізацій. Це дослідження свідчить, що на території України ще всередині IV тис. до н.е. існувала культура арійських племен на чолі з жерцями-брахманами, частина яких в середині II тис. до н.е. переселилися до Індії. Саме в надрах цієї стародавньої культури, що спиралася на цілісні уявлення про Космос та його закономірності, виникають Веди – священне писання індуїзму.

Тож українці, за цією версією вчених, належать до спадкоємців давньої культури, яка була основою формування культур багатьох народів: слов’янських, балтійських, германських, індійських, іранських, належних індоєвропейській культурі. Хоча вона і має іншу назву – арійська. Ім’я арійців зустрічається кілька разів у Ведах – стародавніх книгах, де містяться священні тексти аріїв. Давньоіндійське «аrya» означає «благородний».

Написання Вед припадає на II-I тисячоліття до н.е., хоча в усній традиції вони склалися значно раніше. Назва Веди означає «достовірні знання». Саме тут знаходимо багато паралелей між санскритом (стародавня індійська мова) та українською мовою, в якій «відати» означає не просто знати, а усвідомлювати глибинні смислі знання. Не випадковість цих паралелей доводить порівняльний аналіз імен божеств, залишків обрядів та мовних висловів стародавніх слов’янських та індійських текстів.[5] Джерелом ведійської міфології є релігійні уявлення арійських (індоєвропейських племен). Арійські племена в III-II тисячолітті до н.е. поступово розселилися на значних територіях Європи, дійшли через Кавказ і Малу Азію до Індії. Первісною батьківщиною їх прийнято вважати Північне Причорномор’я (Наддніпрянщина та Наддністрянщина). До такої думки схиляються й учасники Міжнародного симпозіуму з етнічних проблем історії Центральної Азії[6]. Юрій Шилов звужує коло пошуків походження аріїв до низини Дніпра. Саме тут, за висновками дослідника, формувався духовний аспект вчення брахманів, що сягає коріннями в культуру ведичних аріїв, далеких предків українців.

Приблизно в ІІІ тис. до н. е. по всій Україні, де розгорталася трипільська культура, з’явились нові поселенці. За рівнем культури вони стояли нижче від трипільців, але були більш войовничі й підкорили їх. Пришельці вміли обробляти мідь (мідний вік на Україні датується 3300— 2800 рр. до н. е.). Згодом до неї почали додавати олово і одержали бронзу – метал міцніший за мідь (бронзовий вік на Україні датується 2800—1200 рр. до н. е.). Мистецтво епохи бронзи представлене численними золотими виробами у формі діадем, стилізованих фігурок хижаків, де помітний вплив трипільського мистецтва. Змінюється також кераміка. Поряд із шнуровим орнаментом з’являються геометричні форми - трикутники, кола, зиґзаґи, якими прикрашали посуд.

На кінець бронзового віку на Україні припадає поява у Північному Причорномор’ї кіммерійців - першого народу на українському терені, ім’я якого зберегла історія. Хронологічно культура кіммерійців охоплює період з 1500 по 700 рр. до н. е. Вони мали укріплені городища, окопані ровами й обнесені валами.

У кіммерійців були складні ритуальні обряди, вони ховали небіжчиків і мали некрополі. Кіммерійці характеризуються табунним скотарством, високою культурою бронзи та кераміки з кольоровими інкрустаціями. Їх культуру слід вважати продовженням трипільської.

Треба зазначити, що в період кіммерійської культури на Україні у вжиток входить залізо, яке витісняє дорожчу бронзу (залізний вік на Україні датується XII ст. до н. е. - IV ст. н. е.). Спостерігається подальше вдосконалення засобів виробництва.

З іранських племен, що побували в Україні у VIII - II ст. до н. е., найбільше культурних пам’яток залишили по собі скіфи. У південній право- і лівобережній Україні знайдені величезні кургани, де хоронили скіфських царів. Своєрідне скіфське мистецтво відіграло важливу роль у формуванні слов’янської культури й житлового будівництва. Тут слід згадати і скіфську кераміку, прикрашену заглибленим геометричним узором, скіфське декоративне мистецтво, основою якого було зображення тварин.

Скіфи користувалися всіма формами посуду, виробленого трипільцями. Гребінцевий орнамент залишився провідною формою трипільської, кіммерійської й анто-слов’янської культур. Він зберігся майже незмінним до наших днів і слугує національною ознакою виробів української кераміки.

З початком грецької колонізації Причорномор’я (VII ст. до н. е.) на скіфів більшою мірою впливає антична культура. Традиції скіфського мистецтва продовжували сармати, які витіснили скіфів з південних степів України.

Прямим джерелом античних традицій в українській культурі були грецькі міста-колонії. Це Тіра - в гирлі Дністра; Ольвія — в гирлі Бугу; Херсонес, Феодосія, Пантікапей — в Криму. Між метрополією і колоніями розвивалася жвава торгівля. Вплив грецьких колоній на місцеве населення позначився, передусім, на виробництві посуду, ювелірних виробів, предметів домашнього вжитку, будівельній техніці. В архітектурних формах античного періоду Причорномор’я переважає іонійський стиль, а згодом, в елліністичну добу - дорійський та корінфський. Пам’ятки мистецтва грецьких колоній дійшли до нас у вигляді скульптур, численних теракотових фігурок, настінних розписів, ювелірних виробів, надгробних рельєфів, мармурових різьблених саркофагів.

Отже, грецькі колонії відіграли велику роль в історії України, поширюючи серед населення високу культуру Еллади.

Значний вплив на розвиток української культури мали античні традиції Риму. Ці впливи, зокрема, помітні в І – II ст. н. е., коли кордони Римської імперії наблизились до українських територій. В той час між Україною і Римом встановилися міцні торговельні й культурні зв’язки. В римських скарбах з II ст., знайдених на Україні, окрім монет і металевих прикрас зустрічається також скляний посуд римського походження й римські емалі. Наближення римлян до українських територій стало причиною популяризації тут християнства.
На початку III ст. н. е. Південну Україну захопили германські племена готів (остготів), підкоривши собі як тубільців, так і сарматсько-скіфське населення. Готи засвоїли скіфсько-сарматську і грецьку культури, прийняли християнство. Вони мали вплив на слов'ян, особливо в ділянці військової організації.
З IV ст. починається велика міграція народів зі сходу. Через Україну проходять тюркські племена гунів, які розгромили Готську державу у 375 р. Східні слов’яни, що жили на території сучасної України, починаючи з IV ст. об’єдналися в державну формацію антів. Готський історик Йордан усіх слов’ян називав венедами, які ділилися на склавінів (південно-західна група) і антів.[7] Отже, антів можна вважати предками українців, які, на думку М. Чубатого, «створили союз племен, до якого північні сусіди ніколи не належали».[8]

Культуру, типову для антів, вперше відкрито в могильниках біля с. Зарубинці на Київщині й названо зарубинецькою (II ст. до н. е. - II ст. н. е.). Продовженням її було відкрито біля с. Черняхова (теж на Київщині) черняхівську культуру, датовану археологами II - V ст. н. е. Обидві культури характеризує, передусім, кераміка. В зарубинецькій культурі кераміку виробляли вручну з чорної глини, а в черняхівській - з сірої глини за допомогою гончарного кола. На землях між Дніпром, Карпатами і Дунаєм археологи відкрили сотні поховань, більшість яких належала до антської доби. Вони мали два різновиди: тілопальні та поховання в ямах. З розкопок десятків антських селищ і городищ видно, що правобережна Україна була густо заселеною проукраїнськими племенами. Черняхівські нахідки свідчать про високу культуру наших предків у добу антів.

Держава антів проіснувала три сторіччя - від кінця IV до початку VІІ ст. Вона зникла під навалою тюркських племен аварів. Однак в середині VII ст. слов’яни звільнилися з-під влади завойовників.З розкладом первісного ладу серед східних слов’ян формуються племінні союзи. Автор «Повісті минулих літ» називає племена, від яких походять українці. Так, поляни жили на правому березі Дніпра, біля Києва; сіверяни - над Десною і Сеймом; древляни - між Тетеревом і Прип’яттю; дуліби або бужани - вздовж Бугу (їх називали також волинянами); уличі - понад Дністром і Бугом; тиверці - між Бугом і Прутом; білі хорвати - на Прикарпатті.[9] Серед усіх українських племен провідне значення набувають поляни з центром у Києві, де у VII ст. вперше поширюється назва «Русь».

Таким чином, стародавня слов’янська культура на українських землях формувалася протягом тривалого часу. І в даному процесі значну роль відігравали, з одного боку, традиції автохтонних народів - передусім антів, з іншого - культурні зв’язки з сусідніми народами. Ця культура характеризується цілісністю й самобутністю. На її основі виникла культура Київської Русі.

Культура, як відомо, є визначальним фактором формування і розвитку етносу. Саме у народній культурі (традиційному способі життя й виробництва, системі духовних,естетичних і етичних цінностей, мові) знаходиться «генетичний код» етносу. Український етнокультурний масив існував у складі давньоруського народу, як супер-етнічної спільноти, вже від початку утворення Київської держави і зберігав свої особливості протягом усього часу її існування.[10]

Процес формування українського етносу зі своєю свідомістю та етнодиференційними ознаками прискорюється у другій половині XII ст., коли внаслідок феодальної роздробленості послаблюються доцентрові сили Київської держави та поглиблюються етнокультурні відмінності між Південною та Північною Руссю. Під 1187 роком в Іпатіївському літописі міститься перша згадка про Україну.

Таким чином, на сьогодні існує кілька гіпотез етногенези українців:

1) теорія «споконвічності» - українці існують стільки, скільки взагалі існує людина сучасного типу (тобто від 30-40 тис. до 2-3 млн. років);

2) теорія автохтонності (М.Грушевський), згідно з якою етнічну основу українців складало населення пізнього палеоліту, яке проживало на території України, а росіяни і білоруси мали окрему етнічну основу й територію проживання;

3) теорія «єдиної колиски» (була загальноприйнятою в СРСР у 30-80-і рр. ХХ ст.): зародження і розвиток трьох близьких слов’янських народів з єдиної давньоруської народності;

4) теорія «незалежного розвитку окремих східнослов’янських народів» (українців, росіян, білорусів), яка набула поширення останнім часом.

Сьогодні доведено, що Київська Русь була поліетнічною, багатонаціональною державою. В сучасній літературі початком етногенези українців вважається період Київської Русі, хоч він і не досяг завершення. Згодом, внаслідок несприятливих історичних обставин, цей процес було перервано і він оновився на повну силу в XV-XVII сторіччях. У цьому, імовірно, і полягає специфіка етногенези українців.

Історія походження назв «Русь» та «Україна»

Навколо питання походження етноніма «Русь» точиться багато гіпотез. З них найважливіші дві: варязька і автохтонна. Перша базується на припущенні, що «Руссю» фіни називали місце проживання одного з племен норманів - шведів. Але М. С. Грушевський довів, що скандинави ніколи не ототожнювали варязьку територію з «Руссю». Для них Русь була чужою землею. Навпаки, існує багато підстав вважати, що назва «Русь» - місцевого походження. Це доводять арабські джерела. Зокрема, сирійський письменник «псевдо-Захарій» вже у 555. р. згадує про «Русь», де живе «рослий могутній народ», місце розташування якого - приблизно в Придніпров’ї. Жодне східне джерело не ототожнювало русів із скандинавами. І в грецьких джерелах, з приводу нападу Русі на Царьгород від 860 р., воїнів названо росами або скіфами, а не варягами, яких греки добре знали. Назви річок в Україні (Рось, Роска та ін.) також свідчать, що назва «Русь» - місцевого походження. Пізніше, в XI - XII ст., термін «Русь» став синонімом Київського князівства.

Із розповсюдженням так званої норманської теорії, згідно з якою варяги відіграли вирішальну роль не лише у соціально-політичному процесі формування східних слов’ян, набувають поширення версії про скандинавське походження слова «Русь». Воно дало назву етнічній спільності стародавніх східних слов’ян, перетворившись на етнонім. Але більшість сучасних дослідників вважають цей термін етимологічно пов’язаним з назвою прабатьківщини східних слов’ян, землею літописних полян – Россю, Росавою та ін.

Відповідно цій концепції, найдавнішою етнічною назвою українців була «русини» (руси, русичі), яка в X-XII ст. стосувалася лише українців, а згодом поширилась на інших східних слов’ян – росіян та білорусів. Однак північно-східна група прийняла лише прикметникову назву «русские» (у первинному значенні – підлеглі). Подальший розвиток феодальних відносин призвів до розробленості, внаслідок чого у другій половині XII-XIII ст. утворилися нові економічні, політичні та культурні центри, виникли передумови формування трьох східнослов’янських народів – українців, білорусів і росіян”[11]

Що стосується етимології слова «Україна», то тут також існує багато версій. Деякі з них мають політичне ангажування імперською політикою Росії, що почала південні землі називати Малоросією чи землею, яка лежить «з краю» або «у краю».

Більш шанобливо виглядає версія канадського професора українського походження Ореста Субтельного, який поясняє назву «Україна», виходячи з географічного розташування в європейському просторі. «Україна, - починає історію своєї батьківщини вчений, - значить «земля, що лежить скраю». Це влучна назва для країни, розташованої на південно-східному пограниччі Європи, на порозі Азії, по окраїнах Середземноморського світу, з обох боків колись важливого кордону між лісом, де ховалися від небезпеки, і відкритим степом».[12]

Надамо ще одну версію виникнення назви України, яку відстоює відома дослідниця української культури, філософ А.К. Бичко.

Наприкінці 5 – початку 6 ст. слов’янські племена полян ініціюють створення військового союзу з волинянами, уличами, тиверцями. Це поклало початок проукраїнського етносу, державно-політичною формою якого був названий союз «Русь». Столицею стає головне місто слов’ян – Київ (спочатку Корчак, потім – Київ за іменем напівлегендарного родоначальника полян Кия). Жителів почали називати – русичі, а державу – Київська Русь. В 15 столітті Москва претендує на назву «Русь». Тоді, щоб відрізнити назву давньослов’янської держави від Москви, все більше вживається назва «Вкраїна» чи «Україна». Від слова – “край ” територія мешканців певного народу, який живе «в краї, в своєму краї». [13]

Визнання назви «Україна» (уперше згадане у 1187 р.) відбулося у XVII ст., але тоді воно співіснувало з іншим – «Малоросія», що набуло широкого розповсюдження після приєднання України до Московської держави. Тільки з початку ХХ ст. етнонім «Україна» став домінуючим.

Що стосується самоназви «українець», то вона довго була мало поширеною. Це пояснюється труднощами етносоціального розвитку. Синонімами виступали назви «козак», «козацький народ», одночасно продовжували існувати і старі самоназви – «руські», «русини». Тільки в умовах національного відродження у другій половині XIX ст. остаточно утвердилася самоназва «українець». Таким чином, в етнічній історії українців можна виділити три ключові для об’єднання етносу самоназви: 1) слов’яни (словени); 2) руси (руські, роси, русичі, русини); 3) українці (козаки).

Дата добавления: 2014-11-29