Організаційно-правові форми сільськогосподарського виробництва у зарубіжних країнах. Фермерство за кордоном. Сільськогосподарська кооперація за кордоном

Аграрне право розвинених країн виходить з передумови перш за все тісного зв’язку сільськогосподарського виробництва з ринковими відносинами. Воно орієнтоване на нор­мальне функціонування при­ват­ної власності, перш за все на землю, засоби виробництва, на самос­тійність господаря, який раціонально використовує наявні мож­ливості сільськогосподарського виробництва, на свободу підприємницької діяль­ності, економічну зацікавленість сільськогосподарського ви­роб­ника, ціни і ринкову конкуренцію, захищену від монопо­лізму з обме­женим державним регулюванням.

Усе це формує систему стимулів розвитку ринкового сільсько­гос­подарського виробництва і ці положення рідко оспорюються. При можливості вільно розпоряджатися власністю і можливістю вільно реалізувати ці права, відбувається більш раціональний розподіл ресурсів, ніж при плановій економіці. Внаслідок цього виходить більш високий дохід як сільськогосподарських виробників, так і в цілому національний дохід і дохід на душу населення.

Роль держави ефективно проявляється у створенні умов ста­більного виробництва, заохочення довгострокових капіталовкладень, які дозволяють сільськогосподарському виробникові сподіватися на одержання вигоди від зроблених вкладів. Законодавство, яке засто­совується для регулювання відносин, у цій системі виступає як додат­ковий регулятор використання альтернативних можливостей у тих випадках, коли наявних ринкових відносин недостатньо для забез­печення нормального розвитку сільськогосподарського виробництва. При цьому і наявність розвинених ринкових відносин не заперечує існування окремих сфер відносин, де повинно панувати законодавство з прямим регулюванням і його способами примусу, зокрема і в економічних відносинах.

Забезпечення дотримання нормальних ринкових відносин базується на дотриманні умов нормальної конкуренції, де панують відносини попиту і пропозиції, і де до обов’язків держави входить підтримання тут нормальних умов. Разом з тим аграрне право виходить з передумови державного втручання у питання обмеження прав приватної власності, регулювання економічних процесів з метою найбільш ефективного з точки зору суспільства використання наявних можливостей і перш за все у тих випадках, коли ринок не може нормально функціонувати.

Що ж стосується регулювання чисто ринкових відносин, то в цій сфері правовий вплив на сільськогосподарські відносини найбільш значний. Йдеться про велику кількість законів і державних програм, які регулюють розвиток сільськогоспо­дарських ринкових відносин. Основне регулювання тут стосується порядку встановлення цін на сільськогосподарську продукцію, закупівлю, збереження і упаковку сільськогосподарської продукції, стандартизацію і інспектування якості, особливо щодо продукції, яка швидко псується.

Слід зауважити, що істотно почав впливати на розвиток сільського господарства та становище фермера у кожній окремо взятій країні не тільки внутрішній ринок, а й вся політика загального ринку Європейського співтовариства з його новими стандартами і регу­люванням цін та інших умов євро­пейського сільськогоспо­дарського ринку. Сучасна держава за кордоном намагається втручатися в аграрні відносини лише в тих випадках, коли порушується встановлений законодавством порядок або виникає загроза суспільної небезпеки. Останнім часом проблемам зарубіжного аграрного права присвячена монографія проф. Г. Ю. Бистрова.

Головним інститутом сільськогосподарського права є інститут сільськогосподарського підприємства, правове становище якого визна­чається законодавчими приписами, судово-арбітражною практикою та виконавчою діяльністю державних органів. Інститут сільсько­госпо­дарсь­кого підприємства включає правовий режим власності, повно­ва­ження сільськогосподарського підприємця щодо сільськогоспо­дар­ського виробництва, найманої праці, правила передачі підприємства з одних рук в інші.

Центральне місце у системі відносин щодо регулювання сільськогосподарського підприємства займають відносини власності та користування рухомим і нерухомим майном і, перш за все, землею. В основі аграрних відносин і нині лежить право приватної власності, яке бере свій початок від римського права з його повноваженнями володіння, користування і розпоряджання. Ці положення зберегли своє значення аж до Цивільного кодексу Наполеона 1804 p., де у ст. 544 було записано, що власник має право розпоряджатися і користуватися речами найбільш абсолютним чином.

Однак подальший розвиток відносин власності і, перш за все, земельної власності вніс і суттєві зміни. Вони пов’язані з визнанням землі особливим об’єктом власності, у використанні якого належним чином зацікавлене суспільство. Такий розвиток відносин призвів до ряду обмежень. Перш за все законодавець встановив, що власність не повинна використовуватися всупереч закону. Це стосувалося обме­жень в публічних інтересах, через встановлення сервітутів (право про­ходу, проїзду, прогону худоби, право від платної реквізиції земельної ділянки для задоволення публічних інтересів), потім були введені обмеження, пов’язані з неналежним використанням земель.

У більшості країн було прийнято закони, які дозволяли вилу­чати або примусово передавати у користування іншим особам за плату невикористовувані або неналежним чином використовувані сільсько­господарські землі. Потім були обмеження, пов’язані з вимогою на­лежним чином обробляти землю, використовувати її за призна­ченням. Невиконання цих вимог могло призвести до вилучення земель у нерадивих господарів, які погано обробляли землю, як це передбачено і зараз в Англії, Франції, ФРН та інших країнах. Поступово було запроваджено обмеження у праві розпоряджання землею, яке законо­давчо виражалося в неподілі, невідчуженні, правилах щодо введення обмежень у земельному обороті, з наданням значних прав державі, аж до її фактичного контролю за цими процесами.

Аграрне законодавство континентальних країн Європи почало регулювати способи придбання, спрямування користування, розміри земель, виходячи з “соціальної функції” земельної власності. Істотні зміни відбулися у поглядах юристів на повноваження земельного власника. З римської тріади повноважень: володіння (jus posessioni), користування (Gus utendi), і розпорядження (Gus abutendi) істотне значення почало визнаватися лише за правом користування і правом розпорядження, оскільки право володіння, обмежене законодавством, може і повинно здійснюватися у формі користування. Володіння ж як підстава і титул, на думку багатьох аграрників за кордоном, є або пережитком права феодального землеволодіння і його підправлених форм в англосаксонських країнах, або відмираючим видом земле­воло­діння у континентальних країнах – емфітевзиса, своєрідною довгостро­ковою або постійною формою оренди землі з правом переважного викупу її у власність емфітемтом довічного або заповіданого власником.

Із розвитком процесів агропромислової інтеграції перегля­дається сама поява сільськогосподарського підприємства. Такий перегляд призводить до визнання основним суб’єктом правового регулювання не тільки сільськогосподарського підприємства, а й агропромислового підприємства з поширенням на нього всіх пільг, призначених для сільського господарства, промисловість вносить у сільськогосподарське виробництво свою потужну індустріальну базу, великі капіталовкладення, досягнення науково-технічного прогресу, своєчасну організацію управління виробничими процесами, що справляє великий вплив на весь процес сільськогосподарського виробництва. У зв’язку з цим з’являється нова система виробничо-економічних і правових відносин.

Зарубіжні юристи-аграрники зазначають, що законодавець нині модернізує юридичні форми підприємства, пристосовує їх до вимог виробництва і ринку і надає прерогативи власника щодо власника землі, оскільки останній не є господарем одержуваного доходу.

Збільшення вартості і значення у сільськогосподарському підприємстві таких елементів, як машини, капітал змінює відношення до підприємства як до землеволодіння за перевагою. У новому аграрному законодавстві правовий режим власності спрямований більшою мірою на захист інтересів власника машин і капіталу. Поєднання в агропромисловому підприємстві промислових, торгових і сільськогосподарських функцій призводить до того, що у цих підприємствах поступово втрачається значення специфіки сільсько­гос­подарського виробництва і його діяльність наближається до діяльності підприємства будь-якого виду і профілю.

Визнання в аграрному праві і законодавстві підприємства сільськогосподарським призводить до поширення на нього пільг, уста­новлених державою, оскільки вважається, що сільсько­госпо­дарсь­ке підприємство діє у несприятливих виробничих (грунто-кліматичних) і економічних умовах. Визнання специфіки сільськогосподарського підприємства призводить в аграрному праві до визнання необхідності спеціального регламентування діяльності сільськогосподарського підприємства і встановлення особливих заходів захисту прав сільсько­господарської власності. Із розвитком товарного характеру сільсько­господарського виробництва предметом законодавчого регулювання в аграрному законодавстві стає і сільськогосподарське виробництво, його окремі сторони і функції. Серед них особлива увага приділяється правовому регулюванню використання земель, регулюванню кредитних, орендних і трудових відносин.

Характерною рисою сучасного законодавства, яке регулює діяльність сільськогосподарського підприємства, є суворе регулю­вання діяльності сільськогосподарського підприємця. Воно поши­рюєть­ся на відносини в галузі організації і діяльності самого сільсько­господарського підприємства. У сучасних умовах вона детально регламентується, особливо у питаннях, що відносяться до кількості продукції, яка виробляється, стандартів і умов виробництва. Аграрне законодавство у цій галузі спрямоване на стимулювання процесів спеціалізації і концентрації сільськогосподарського виробництва в межах окремих районів, зон, країни і навіть цілої групи країн.

Особливістю сучасного сільськогосподарського підприємства є здійснення ним поряд з основними сільськогосподарськими функціями комерційних та інших функцій, які раніше виходили за межі сільсько­господарської діяльності. До сфери діяльності сільськогосподарського підприємства тепер входить не тільки діяльність в галузі власного землеробства і тваринництва, а й транспортування, зберігання і пере­робка сільськогосподарської продукції, кредитні операції тощо. Сфера діяльності сучасного сільськогосподарського підприємства включає широке коло питань планування сільськогосподарського виробництва, фінансування, організації управління підприємством тощо.

Дата добавления: 2014-11-29