Етикетознавство

Етикетознавство (від фр. – ярлик, етикетка, правила поведінки, церемоніал) – спеціальна історична дисципліна, що вивчає загальні правила поведінки в суспільстві, форми прояву етики, застосування її принципів у повсякденній діяльності людини.

Сучасна соціологія й етика виділяють анонімне, функціонально-рольове (в основному службове), неформальне й інтимно-сімейне спілкування. У відповідність з цим розрізняють кілька видів етикету (під ним розуміються встановлений порядок поводження, форми обходження в суспільстві): дипломатичний (протокол) – регулює спілкування працівників дипломатичного корпуса на офіційних прийомах, зустрічах, переговорах і т.д. відповідно до міжнародних правил; військовий – регламентує спілкування офіцерів і солдат на службі й у громадських місцях у відповідності до статутних вимог; службовий – визначає зовнішню сторону поводження керівника і підлеглих, колег по роботі; сімейний – регулює взаємини чоловіка і жінки, старших і молодших членів родини, дітей і батьків. Мовний етикет обумовлює стиль язикового спілкування. Існують також здавна вироблені суспільством правила поведінки в різних ситуаціях: знайомства, на робочої місці, у трудовому колективі, у гостях, за столом і т.д. Окремими елементами етикету є манери, що проявляються в умінні поводитися належним чином стосовно до конкретних умов, у які потрапила людина.

Історія формування етикету в різних країнах відповідає історично виробленим, сталим нормам відносин між людьми. Родоначальником етикетних норм вважають Схід (традиційна прихильність китайців, японців до складного церемоніалам зберігається і зараз). Етикет сприяв розвиткові культури суспільства, становленню її а широкому розумінні слова. Традиційно передаються з покоління в покоління правила ввічливості, що відбивають історичний досвід спілкування.

Ще в Древній Греції філософи вчили стриманості і помірності як кращим проявам чесноти. Гарні манери прищеплювалися молоді в спеціальних школах. Етикет завжди визначався укладом життя народу, суспільства, класу, соціальної групи. Він нерозривно зв’язаний об мораль про, моральністю. Наприклад, у Візантії а зміцненням імператорської єдиноначальності вироблялися особливі правила, що регламентують у відповідності про ієрархічними суспільними відносинами все життя двору. Візантійський імператор Костянтин заснував аристократичні титули. Відповідно своєму титулові і рангові кожен придворний повинний був брати участь а церемоніали, виконуючи строго визначені функції.

Часто правила етикету, що стосуються вимоги поважати достоїнство людини, відносили це тільки до вузького кола осіб, що належать до визначеного шару суспільства. Таким чином, етикет значною мірою служив засобом відокремлення соціальної верхівки суспільства, що закріплювало станову і майнову нерівність людей.

Правила етикету були насичені умовностями, а нерідко і безглуздостям, що сковують людини. У Європі найбільш древнім є іспанський етикет. У 1204 р. Петрусо Альфонса написав збірник правил гарного тону «Дисципліна Клерикали». У наступні сторіччя література про правила етикету нараховувала сотні назв. Манери світського поводження вивчали вихованці лицарських, монастирських шкіл.

Дійсного розквіту у своєму розвитку етикет досяг в епоху феодалізму й абсолютної монархії. В систему виховання дітей дворянського походження обов’язково входило доскональне вивчення його правил. Особливою складністю і докладною регламентацією поводження відрізнявся етикет світського дворянства. Він пропонував дотримання специфічних правил пристойності, підкреслюючи станову винятковість дворян у порівнянні з іншими шарами суспільства, диктував манери і стиль поводження, носіння одягу, зачісок, регалій, орденів і т.д. Утвердженню етикету сприяло майнове розшарування суспільства, концентрація багатства в руках дворянства й аристократії.

Досягнення в області матеріальної культури привели до появи особливих, аксесуарів, предметів для задоволення потреб дворян у їжі, одязі, засобах пересування і т.д. Правила етикету відрізнялися особливою деталізацією. Наприклад, установлювалося, на яку висоту жінкам можна піднімати поділ своєї сукні, переступаючи поріг, причому дамам різного рангу пропонувався неоднаковий боковий вівтар. В арсеналі придворних вітань розрізняли кілька уклонів: звичайній, подвійний і потрійний, котрі застосовувалися в залежності від знатності персони.

У дворянському етикеті минулого були і прогресивні моменти. Правила так званого політесу (від фр. слова, що означає «ввічливість») передбачали збереження традиційних форм спілкування і звертання людей один до одного, уміння володіти собою, берегти честь. Звання дворянина зобов'язувало до сплати будь-якого боргу, незалежно від того, чи був він оформлений документами або скріплений лише даним словом.

Залежність від етикету настільки міцно входила в повсякденний побут дворянства, що часом приводила до непередбачених важких наслідків. Так, іспанський король Філіп ІІІ став жертвою пожежі, у власному кабінеті, оскільки етикет забороняв особі королівської крові самостійно доторкатися до коминкових щипців і поправляти вугілля в каміні.

Закони етикету часом зв’язували монархів значно сильніше, ніж закони конституції. Велике значення у відносинах між державами мав дипломатичний етикет. Відступу від нього приводили навіть до міжнародних конфліктів. У ХVIII ст. потерпіла крах російська місія до Пекінського двору, оскільки російський посол відмовився належним чином зігнути коліна перед китайським імператором, як того вимагав придворний етикет. Поняття «етикет» ввійшло в російську мову в ХVIII в., коли встановлювалися активні політичні і культурні зв'язки про іншими державами.

Величезну роль у твердженні в дворянському суспільстві норм європейського етикету зіграла політика Петра I, його орієнтація на Захід. Він впровадив у життя «Табель про ранги», що розділяв осіб, що складалися на державній службі, на 12 класів. Кожен чиновник повинний був вдягатися у відповідності зі своїм службовим становищем, «не гірше і не краще», а «як чин і характер того вимагає». Ці правила пізніше були поширені і на дружин чиновників. До цього в Росії (ХV-ХVI ст.) був у вживанні звід правил поводження городян (так званий Домострой), якими вони повинні були керуватися у взаєминах про владу, церквою, родиною, слугами і т.д.

Велику роль у складанні Домострою зіграв царський духівник Сильвестр, який переробив текст у дусі реформ Івана Грозного і додав від себе повчання у формі звертання до свого сина Анфіма. Всіляко ідеалізувався патріархальний уклад життя, сліпе підпорядкування членів родини її главі. У 1717 р. за наказом Петра I була видана книга «Юності чесне дзеркало» (витримала три видання). Вона являла собою поради молодим дворянам із приводу того, як поводитися у світському суспільстві.

Згодом у життя російського дворянства міцно увійшов французький етикет. Імператорський двір, виступаючи законодавцем моди, пишності і блиску пануючого класу, причепливо регламентував правила носіння одягу. Наприклад, у 1742 р. вийшов указ, що дозволяв носити шовк, оксамит і мережива тільки особам перших п’яти класів. Особам, які не мали рангу заборонялося носити оксамит і т.д.

У збагаченні способів регулювання людських взаємин одночасно велику роль зіграли правила поведінки, що здавна, існували в простого народу Росії і народів багатонаціональних регіонів імперії.

Так, специфічні норми поводження були в козаків Запорізької Січі, українських селян, ремісників міських цехів і ін. Перехід до буржуазного суспільства ознаменувався в європейських країнах рішучий переглядом феодальних порядків, скасуванням дворянських титулів і привілеїв, різким критикою ідеології дворянства. На зміну дворянському етикетові прийшли інші, більш демократичні норми взаємин людей.

У США існує інститут етикету, що носить ім’я Э. Поста одного з популярних письменників, книга якого з питань культури поведінки перевидавалася близько 100 разів. У післяреволюційний час відбулися величезні соціальні зміни, що серйозно впливали на етичні погляди мільйонів людей. На початку 20-х років етикет, правила поведінки у світському суспільстві, що існували колись, відкрито засуджувалися, особливо серед молоді, як пережитки класової моралі («етикетний нігілізм»).

Починаючи з 60-х років робилися спроби переглянути відношення до етикету. Однак проголошення гасел про те, що моральною основою «розвинутого соціалістичного суспільства» є гуманізм, аж ніяк не вирішувало і не могло вирішити реальних проблем у сфері моралі. Втілення в життя таких рис культури взаємин, як ввічливість, терпимість, тактовність, коректність, скромність, обов’язковість, точність, вимагає відмовлення від лицемірства, розкриття в людині його справді людської сутності. Доскональне знання правил етикету обов’язкове при вивченні історії різних епох, визначенні їхніх специфічних особливостей, відтворенні правдивої картини подій минулого.

Дата добавления: 2014-11-29