Лекція 16. Доходи, їх джерела та розподіл. Зайнятість і відтворення робочої сили в перехідній економіці

Розподіл доходів — це стадія відтворення, яка займає проміжне місце між виробництвом і споживанням. Реалізована на ринку про­дукція перетворюється на грошову виручку. Після вилучення з неї вартості спожитих засобів виробництва залишається грошовий (ва­ловий) доход, або новостворена вартість, у процесі розподілу яко­го виникають вертикальні зв'язки: між державою і членом суспіль­ства, між державою і підприємством, між підприємством і його працівником, між: власником засобів виробництва і найманим ро­бітником та ін. У цих зв'язках виявляються різноманітні форми доходів, кожна з яких має своє економічне призначення.

Об'єктивно розподіл доходів залежить від того, що новостворе­на вартість складається з необхідного продукту, який використову­ється для задоволення потреб безпосередньо виробників, і додат­кового продукту для задоволення особистих потреб підприємців і загальних суспільних потреб (розширення виробництва, соціальної та духовної сфери, створення резервів).

Спочатку здійснюється розподіл доходу між державою і підприєм­ством будь-якої форми власності. Об'єктом такого розподілу є при­буток — різниця між ціною, за якою підприємство реалізує свою продукцію, та її собівартістю.

Прибуток підприємства розподіляється на дві частини: одна йде в розпорядження держави, друга — залишається в розпорядженні підприємства. Це особлива форма розподілу, від якої залежить існу­вання держави, фінансування загальнодержавних програм розвит­ку народного господарства, соціально-культурних заходів, утримання державного апарату, забезпечення оборони країни. Разом з тим в результаті розподілу доходів підприємство повинно мати умови для відповідної господарсько-фінансової діяльності.

Підприємство сплачує державі податок на прибуток до держав­ного бюджету. Світова практика господарювання в умовах ринко­вих відносин має в основному однаковий принцип розподілу при­бутку у вигляді податку. Розмір останнього залежить тільки від розміру прибутку і має для всіх однакову міру вилучення (певна частка з прибутку).

Важливе значення має установлення пропорції розподілу при­бутку між державою і підприємством. Якщо вилучається надмірна частка прибутку, то підприємство втрачає стимули для розвитку виробництва, не має можливості для поліпшення соціальних умов життя людей. По суті, підривається основна ланка народного гос­подарства, від якої залежить доля розвитку всього суспільства.

Водночас, якщо держава не матиме достатніх коштів, то це нега­тивно відбиватиметься на науково-технічному і економічному прогре­сі всього суспільства. Розвиток фундаментальних наук, нових напря­мів технічного прогресу, розв'язання ряду глобальних проблем мож­ливі тільки за умови участі держави та ЇЇ централізованих фондів.

Отже, важливим принципом розподілу доходу є встановлення оптимального співвідношення, яке створювало б сприятливі умови для поєднання економічних інтересів суспільства і підприємств.

Нам уже відомо, що сукупний суспільний продукт у натуральній формі складається із засобів виробництва (засобів і предметів праці) та життєвих засобів. Засоби виробництва спрямовуються на ви­робниче, а життєві засоби — на особисте споживання.

Важливе значення має розподіл фонду життєвих засобів. Він охоп­лює, як правило, основну частку всього продукту, яка утворюється на основі необхідного і частини додаткового продукту, За своїм мате­ріально-речовим складом фонд життєвих засобів — це сукупність предметів споживання і послуг, який об'єктивно необхідний для задо­волення особистих потреб людини, забезпечує відтворення і розви­ток її здатності до праці, утримання непрацездатних членів сім'ї.

Коли йдеться про розподіл необхідного продукту, то цей процес іноді вважають тотожним процесу розподілу фонду життєвих засо­бів. Проте фонд життєвих засобів і необхідний продукт — це не тотожні поняття, а отже, не синоніми.

У системі суспільного відтворення необхідний продукт форму­ється у процесі виробництва, проходить через фази розподілу, об­міну і споживання. Головним функціональним призначенням необ­хідного продукту є відтворення робочої сили. Лише на фазі спожи­вання необхідний продукт набуває своєї завершеної форми як фонд життєвих засобів, тобто виступає у вигляді предметів споживання і послуг, які безпосередньо забезпечують особисте споживання.

Таким чином відбувається процес трансформації необхідного продукту у фонд життєвих засобів. Після реалізації продукції необхідний продукт набуває грошову форму, яка надходить до працівника у вигляді заробітної плати, грошових виплат із суспільних фондів споживання. Далі працівник свої грошові доходи на ринку (тобто через обмін) перетворює на предмети споживання і платні послуги. Крім цього, він одержує через суспільні фонди споживання безплатні послуги. І тільки піс­ля всього цього на стадії споживання необхідний продукт набуває форму фонду життєвих засобів.

Як бачимо, необхідний продукт послідовно набуває різні фор­ми, виступає у вигляді натуральної продукції, грошових доходів, товарів і послуг. Фонд життєвих засобів виступає тільки у вигляді предметів споживання і послуг, які безпосередньо споживаються працівниками і членами їх сімей. Іншими словами, це необхідний, а також частина додаткового продукту на стадії споживання.

Структура фонду життєвих засобів буде такою. Спочатку мож­на виділити товари і послуги разового користування та товари і послуги тривалого користування.

До товарів і послуг разового користування належать продукти харчування, послуги транспорту і зв'язку, послуги культурно-ос­вітніх установ, освіти і охорони здоров'я, побутові послуги.

До товарів і послуг тривалого користування належать житло, товари господарсько-побутового і культурного призначення, одяг, взуття, білизна тощо.

Структуру фонду життєвих засобів можна розглядати також за формами розподілу. Серед них є такі форми, де розподіл залежить від трудової, а також підприємницької діяльності суб'єктів: заро­бітна плата тих, хто працює за наймом, і особисті доходи праців­ників від реалізації продукції колективних підприємств, доходи від індивідуальної трудової діяльності, доходи від підсобного госпо­дарства, кооперативної діяльності, доходи підприємців.

Також є доходи, безпосередньо не пов'язані з оцінкою результа­тів праці. Це суспільні фонди споживання. Вони можуть надходити до населення через державний бюджет, а також через спеціальні фонди підприємств (в Україні вони мають назву фондів соціально­го розвитку).

І нарешті, є доходи від власності — дивіденди від акцій, відсот­ки від паю на майно, відсотки від вкладів в ощадних банках та ін.

Одна (переважна) частина доходів перетворюється (в основно­му через ринок) у предмети споживання населення, а друга (через накопичення і інвестування на основі ринкових відносин) в засоби виробництва для розширеного відтворення, економічного зростання.

Для будь-якого суспільства першочергове значення має мотива­ція економічної діяльності. Мотив означає спонукальну причину з приводу будь-якої дії. У цьому випадку йдеться про те, що спонукає суб'єктів до економічної діяльності, основним змістом якої є ви­робництво життєвих засобів (матеріальних благ і послуг).

Мотиваційний механізм економічної діяльності — поняття до­сить складне. Воно включає мету мотивації, суб'єктів виробничих відносин і об'єктів господарства, економічні інтереси і стимули до діяльності, основні принципи функціонування механізму.

Первинним мотивом діяльності людей є їх потреби у засобах існування: продуктах харчування, одязі, житлі тощо. Вже давно ві­домо, що без потреби немає виробництва, а споживання життєвих засобів відтворює потребу.

Необхідність задовольняти свої потреби змушує людей діяти, вступати в активну взаємодію не лише з природою, а й між собою. Отже, виникають суспільні виробничі відносини, в яких важливою рушійною силою є певний мотиваційний механізм економічної діяльності.

Мета мотивації — це забезпечення відтворення суб'єктів вироб­ничих відносин: працівників, трудових колективів, підприємців. Якщо немає нормальних умов для відтворення, то мотиви до конкретної економічної діяльності зникають.

Головним об'єктом господарювання, а також основним джере­лом відтворення суб'єктів виробничих відносин виступає національ­ний доход.

У механізмі мотивації поєднуються економічні інтереси держа­ви, підприємств і працівників. Реалізація і поєднання цих інтересів відбуваються на основі матеріальних стимулів до праці.

Реалізувати економічний інтерес підприємства означає вироби­ти чистий продукт, створити прибуток, достатній для стимулюван­ня колективу і розширення виробництва. Реалізувати економічний інтерес працівника означає забезпечити йому необхідний продукт, який дає можливість задовольнити його традиційні особисті потре­би в матеріальних, соціальних і духовних благах.

Основою матеріальних стимулів до праці є система розподілу доходів. Ця основа залежить від форм власності на засоби вироб­ництва. Економічний стимул, як правило, відбиває залежність одер­жання продукту в особисте розпорядження суб'єкта від результа­тів його праці або економічної діяльності.

Економічні стимули є засобом встановлення взаємозв'язку між інтересами і виступають певною формою реалізації різних видів економічних інтересів. Щоб одержати заробітну плату, працівники повинні створити чистий продукт, прибуток, тобто реалізувати еко­номічний інтерес підприємства.

Мотивація діяльності починається не тільки з проголошення влас­ності. Досвід показує, що реалізація останньої залежить від про­порцій розподілу доходів, значну роль тут відіграє держава.

Оголошення певної форми власності, в тому числі приватної, ще недостатньо для створення мотивації економічної діяльності. За допомогою непосильних податків можна вилучати значну частину доходів і підірвати мотиви до економічної діяльності. Тому мотива­ційний механізм діяльності залежить від створення справедливої системи розподілу доходів, яка повинна бути побудована на основі таких принципів:

отримання доходів за працю, в тому числі підприємницьку, зем­лю, капітал;

залежності основної частини доходів від результатів праці, рів­ня економічної діяльності суб'єктів господарства;

розмір доходів при врахуванні рівня розвитку продуктивних сил повинен забезпечувати нормальні (суспільне необхідні) умови життя;

сталості розподілу доходів;

відсутності зрівнялівки в розподілі доходів;

неприпустимості надмірної диференціації доходів у суспільстві, дотриманні соціальної справедливості;

усуненні всякої дискримінації за статтю, національністю, соціаль­ним походженням.

У соціальне орієнтованій ринковій економіці мають враховува­тися істотні відмінності у здібностях працівників. Це означає, по-перше, створення однакових умов для їх розвитку; по-друге, надан­ня роботи за здібностями; по-третє, створення необхідних умов для високоефективної праці.

Основною формою розподілу доходів для найманих працівників є заробітна плата — ціна, що виплачується за використання праці.

Перехід до ринкової економіки зумовлює появу ринку праці, а отже, купівлю-продаж товару робоча сила. Вихідним положенням при з'ясуванні суті заробітної плати слід брати потреби працівни­ка. З урахуванням досягнутого рівня розвитку продуктивних сил вони можуть бути зведені до так званого споживчого кошика, тоб­то до певного набору життєвих засобів. Далі відбувається грошова оцінка життєвих засобів споживчого кошика з урахуванням дея­ких факторів оцінки робочої сили (кваліфікації працівника, умов його праці, співвідношення попиту і пропозиції на робочу силу). Все це утворює вартість або ціну робочої сили. Потім цю вартість ділять на тривалість робочого дня (при почасовій оплаті) або на кількість виробів, які мають бути вироблені при даному робочому дні (при відрядній оплаті) і одержують так звану ціну праці.

Далі ціну праці зіставляють з мірою праці, тобто з тим обсягом роботи, який повинен бути виконаний працівником. Потім врахо­вують фактичні витрати і результати праці, відповідно до яких вста­новлюють грошову оплату праці (фактичне одержання грошової винагороди). І нарешті, на ринку (тобто у сфері товарного обігу і нематеріальних послуг) працівник перетворює грошову оплату в міру споживання. Остання становить основну частку фонду життє­вих засобів та існує поряд з такими його допоміжними формами, як суспільні фонди споживання, доходи від підсобних господарств, індивідуальної трудової діяльності тощо.

Отже, заробітна плата виражає і вартість товару робоча сила, і оплату за працю, за витрати і результати ЇЇ, що визнані ринком. Західні економісти вже давно визнали сумісність у змісті заробіт­ної плати вартості робочої сили і забезпечення рівності заробітної плати за однакові витрати праці, які дістали ринкове визнання.

Важливо розрізняти грошову (номінальну) заробітну плату від реальної заробітної плати. Номінальна заробітна плата — це сума грошей, що одержує працівник за годину, день, місяць. Реальна заробітна плата виражається в сумі товарів і послуг, які працівник може придбати на свою грошову заробітну плату.

Соціальна політика сучасної держави — комплекс соціально-економічних заходів держави, підприємств, організацій, спрямо­ваних на послаблення нерівності у розподілі доходів та майна, на захист населення від безробіття, підвищення цін, знецінення тру­дових заощаджень та ін.

Головними напрямами проведення соціальної політи­ки є: 1) захист рівня життя за допомогою різних форм компенсації від підвищення цін і проведення індексації; 2) надання допомоги найбіднішим сім'ям; 3) надання до­помоги у разі безробіття; 4) здійснення політики соціаль­ного страхування, встановлення мінімальної заробітної плати для працюючих; 5) розвиток освіти, охорони здо­ров'я, навколишнього середовища переважно за рахунок держави; 6) проведення активної політики, спрямованої на набуття громадянами кваліфікації, гарантування про­цесу трудової діяльності відповідно до чинного законодав­ства (дотримання тривалості робочого дня, надання опла­чуваних відпусток, створення профспілок тощо) та ін.

Головними принципами соціальної політики є: опти­мальне поєднання соціальної справедливості та ефектив­ності; врахування життєво необхідних соціальних стан­дартів (освіти, охорони здоров'я та ін.) Згідно з Консти­туцією України при формуванні бюджетів різних рівнів необхідне чітке розмежування відповідальності за їх реа­лізацію між різними гілками влади та ін.

Проблема соціального захисту населення по-різному розв'язується в межах соціально-економічної формації, конкретної країни. У перехідний період в Україні основ­ний тягар соціального захисту лягає на державу, але вод­ночас зростає роль ринкового механізму у проведенні та­кої політики. Відповідно до статті 25 Декларації прав людини сучасна правова держава повинна гарантувати право на такий рівень життя, який враховує забезпечен­ня людей їжею, житлом, медичним обслуговуванням, не­обхідних для підтримання здоров'я, власного добробуту та добробуту сім'ї, і право на соціальне забезпечення у разі безробіття, хвороби, інвалідності, овдовіння, старос­ті чи інших випадків втрати засобів до існування за не­залежних від людини обставин.

Щоб забезпечити такий захист, держава насамперед мусить у законодавчому порядку встановити основні со­ціальні гарантії, механізм їх реалізації та функції надан­ня соціальної підтримки.

Соціальний захист населення забезпечують також підприємства (або підприємці) та самі наймані працівни­ки — їх профспілкові організації.

Головними засобами стирання нерівності у розподілі доходів і майна є прогресивний подохідний податок і со­ціальні витрати держави, про які вже йшлося у поперед­ніх темах. Так, у Швеції завдяки цим засобам стократна різниця між сукупним доходом домашнього господарства першої багатої 10-відсоткової групи населення і десятої бідної групи зменшується в 25 разів і становить 4:1. На досягнення таких цілей (перерозподіл доходів і майна) у розвинутих країнах світу офіційно спрямована політика доходів.

У західній економічній літературі для вимірювання диференціації в доходах найчастіше використовують кри­ву Лоренца (від імені американського економіста М. Лоренца). Ступінь нерівності в доходах вимірюється за допомогою коефіцієнта Джіні (від імені італійського еко­номіста К. Джіні). При цьому використовують різні прин­ципи аналізу проблеми справедливості. Заслуговує на ува­гу роулсіанський принцип (від імені американського фі­лософа Д. Роулса), згідно з яким справедливою є така ди­ференціація в доходах, за якої відносна економічна нерів­ність допускається за умови, що вона сприяє досягненню вищого рівня життя найбідніших верств населення.

У процесі регулювання доходів слід домагатися опти­мального співвідношення між ефективністю суспільного виробництва і соціальною справедливістю економічної системи. Це зумовлено тим, що надмірне вирівнювання доходів і майна призводить до значного послаблення і на­віть втрати дієвих стимулів до праці (в тому числі підпри­ємницької), до істотного послаблення ринкових механіз­мів господарювання, з одного боку, а надмірна диференці­ація доходів спричиняє наростання соціальної напруже­ності, поглиблення соціальних конфліктів, використання лише ринкових важелів господарювання — з іншого.

Соціальне страхування — найважливіший елемент у системі соціального захисту населення, що складається з пенсійного, медичного, страхування від безробіття та від нещасних випадків на виробництві. У розвинутих краї­нах Заходу пенсійне і медичне страхування забезпечу­ються відрахуваннями від заробітної плати й прибутків в однакових пропорціях.

Зайнятість та її основні форми. Зайнятість з погля­ду речового змісту — це діяльність людей, спрямована на задоволення особистих, колективних та суспільних пот­реб. З погляду суспільної форми — це певна сукупність соціально-економічних відносин між людьми з приводу забезпечення працездатного населення робочими місця­ми, формування розподілу і перерозподілу трудових ре­сурсів для його участі в суспільне корисній праці й забез­печення розширеного відтворення робочої сили.

Ця сукупність соціально-економічних відносин вияв­ляється у певних економічних категоріях: індивідуальна (сімейна), колективна трудова діяльність, процес праці, інтенсивність та продуктивність, мобільність робочої си­ли, загальноосвітня та професійна підготовка кадрів, за­робітна плата та ін.

Діалектична єдність речового змісту і суспільної форми втілюється в синтезуючому визначенні зайнятості як економічної категорії.

Зайнятість — система соціально-економічних відносин між людьми, що виникає в процесі їх діяльності, зорієнтованої на за­доволення своїх потреб, а також при забезпеченні працездатного населення робочими місцями та здійсненні розширеного відтво­рення робочої сили.

Відповідно до Закону України «Про зайнятість», прийнятого Верховною Радою України у 1991 р., до зай­нятих належать особи: 1) які працюють за наймом, пра­цюють самостійно (інженерно-технічні працівники, підприємці, творчі працівники, члени кооперативів, ферме­ри); 2) обрані, призначені або затверджені на оплачувану посаду в органах державної влади, громадських об'єднан­нях; 3) які проходять дійсну службу у Збройних силах; 4) які одержують професійну підготовку або перепідго­товку з відривом від виробництва, учні та студенти ден­них форм навчання; 5) направлені на виконання громад­ських оплачуваних робіт; 6) ті, що виховують малолітніх дітей, доглядають за хворими та людьми похилого віку; 7) громадяни інших країн, які працюють у народному господарстві України.

Розрізняють три основні види зайнятості: повну, ра­ціональну й ефективну.

Повна зайнятість — надання суспільством усьому працездатному населенню можливості займатися суспільно корисною працею, на основі якої здійснюється індивідуальне (у межах сім'ї) та колектив­не (з участю фірм, компаній, держави) відтворення робочої сили і задоволення всієї сукупності потреб.

Раціональна зайнятість — зайнятість, яка має місце в суспільстві з урахуванням доцільності перерозподілу та використання трудо­вих ресурсів, їх статево-вікової та освітньої структури.

Цей вид зайнятості не завжди буває ефективним, оскільки здійснюється для поліпшення статево-вікової зайнятості, залучення до трудової діяльності працездат­ного населення окремих відсталих регіонів тощо.

Ефективна зайнятість — зайнятість, що здійснюється відповідно до вимог інтенсивного типу відтворення та критеріїв економічної і доцільності й соціальної результативності, зорієнтована на скорочення ручної, непрестижної, важкої праці.

Трудова діяльність за формами власності здійснюється на державних, колективних та приватних підприємствах. Приватні підприємства, у свою чергу, поділяють на інди­відуальні (сімейні) трудові та приватнокапіталістичні. Пе­реважна частина працездатного населення в розвинутих країнах світу зайнята у недержавному секторі. Розрізняють основну й спеціальні форми зайнятості. Основну форму регулюють трудове законодавство і типові правила внутрішнього розпорядку щодо різних категорій працівників. Спеціальні, або нетрадиційні, форми зайнятості (робота вдома, за сумісництвом, індивідуальна й коо­перативна трудова діяльність та ін.) здійснюються відповід­но до спеціальних правових норм. У СИТА та Англії таки­ми формами зайнятості охоплено понад 30% робочої сили.

У сучасних умовах здійснюється активне регулюван­ня ринку робочої сили. Держава впливає на попит робо­чої сили через розвиток державного підприємництва, створення й реалізацію програми громадських робіт (бу­дівництво доріг, мостів тощо), надання премій підприєм­цям за створення робочих місць в економічно відсталих районах, підготовку та перепідготовку кадрів та ін. Регу­лювання державою пропозиції робочої сили здійснюється через скорочення тривалості робочого дня, розвиток осві­ти, охорони здоров'я, допомогу безробітним, їх переква­ліфікацію, створення бірж праці тощо.

Сутність і причини безробіття. Протилежною сторо­ною ринку робочої сили є безробіття.

Безробіття — соціально-економічне явище, за якого частина пра­цездатного населення не може знайти роботу, стає відносно над­лишковою, поповнюючи резервну армію праці.

За визначенням Міжнародної організації праці (МОП), безробітним є особа, яка хоче і може працювати, але не має робочого місця. У Законі України «Про зайня­тість» зазначено, що безробітними є громадяни працез­датного віку, які з незалежних від них причин не мають заробітку і трудового доходу, зареєстровані у Державній службі зайнятості як особи, що шукають роботу.

Розрізняють: 1) поточне, 2) аграрне і 3) застійне пере­населення. Поточне перенаселення породжують струк­турні, технологічні зміни в економіці, кризи над- і недовиробництва та ін. До цієї категорії безробітних належать особи, які мають необхідну загальноосвітню і професійну підготовку, фізично й психологічно здорові. Безпосеред­ньою причиною їх безробіття є перевищення пропозицією робочої сили п попиту внаслідок нерівномірного і диспро­порційного розвитку продуктивних сил у різних сферах, галузях і районах народного господарства. Найчастіше поточне перенаселення — це коротко- і середньотермінове безробіття. Аграрне перенаселення зумовлене відсутніс­тю достатньої кількості робочих місць у містах, що змушує сільських працівників залишатися в селі та під­робляти у містах, оскільки доходів від праці на селі не­достатньо для нормального існування. Застійне перенасе­лення характеризується нерегулярністю зайнятості окре­мих категорій населення (сезонні роботи, надомна праця). Нижчим прошарком цієї категорії безробітних є паупери (непрацездатні й ті, хто тривалий час не може знайти роботу).

Відповідно до похідних причин (щодо основної) виділя­ють безробіття технологічне (витіснення працівників внаслідок впровадження нової, переважно автоматизова­ної техніки); фрикційне (пов'язане з плинністю робочої си­ли, зумовленої її професіональними, віковими та регіо­нальними переміщеннями); структурне (зумовлене структурними змінами, що спричиняють невідповідність структури робочих місць і професійну невідповідність); циклічне (зумовлене економічними циклами і насамперед кризами); конверсійне (зумовлене закінченням військових дій, значним скороченням виробництва військової продук­ції); регіональне. У розвинутих країнах світу майже 50% приросту безробітних зумовлено структурною формою без­робіття. Залежно від віку розрізняють: молодіжне безро­біття, безробіття серед людей старшого віку та ін.

Безробіття заподіює значних економічних збитків державі. Згідно із законом Оукена, збільшення безробіття на 1% призводить до втрати річної продукції більш як на 2%, а щорічний приріст ВПП в обсязі 2,7% утримує частку безробітних на постійному рівні. Для безробітних це означає значний психологічний тиск, збільшує кіль­кість серцевих захворювань, трагічних випадків. Втрата робочого місця в розвинутих країнах світу рівнозначна за своїм психологічним впливом смерті близького родича.

У західній літературі широкого визнання набула кон­цепція А. Філіпса, що пояснює обернену залежність між темпами інфляції та часткою безробітних на нетривало­му проміжку часу. На тривалому проміжку часу, за вис­новками сучасних економістів, такого зв'язку не існує.

Дата добавления: 2014-12-07