Основні історичні етапи взаємодії природи і суспільства

Початок третього тисячоліття характеризується актуалізацією та глобалізацією екологічних проблем. Од­ним з напрямків вирішення цих проблем є пошук світорозуміння та світогляду, які б змогли подолати деструктивне ставлення людини до навколишнього світу. Тобто необхідно віднайти новий стиль осягнення стосунків у системі взаємин людини з природою. В межах такого пошуку доцільно звернутись до філософії природи, філософської дисципліни, предметом якої є філософське осмислення природи, буденне та наукове розуміння людиною природи заради прояснення характеру людської діяльності стосовно природи, зв’язок між філософією та природознавством.

Поняття «природа»займає особливе положення в ряді найбільш значимих і широко використовуваних філософських категорій. Цей термін має кілька інтерпретацій і у філософії часто вживається декількох змістах.

З одного боку, термін «природа» поширюється на всю об'єктивну реальність і як філософська категорія, навіть більш широка, ніж категорія «матерія», тому що охоплює весь матеріально-енергетичний і інформаційний світ Всесвіту, куди складовою частиною входить і людство як щось ціле, що виявляє собою єдність матеріального й духовного початків. Саме в цьому значенні поняття «природа» широко використовується в онтології аж до XIX ст.

З іншого боку, починаючи з XIX сторіччя,у результаті нових підходів до осмислення проблем виникнення життя й еволюційних процесів на Землі, а також у зв'язку з усвідомленням людиною свого особливого положення в навколишньому світі термін «природа» звузився до цілком певного обсягу й став охоплювати лише ту частину об'єктивної реальності, що в 1802 р. французьким ученим Ж. Ламарком була названа біосферою, тобто «областю життя».Особливе місце в біосфері займає людина, що, будучи органічною частиною живої природи, виділилася з неї й згодом відокремилася в активний, конфронтуючий природі початок. Усвідомлювати ж цей факт вона стала у міру нагромадження екологічних проблем, і чим гостріше вони перед нею вставали, тим більш глибоко людина замислювалася над умовами свого положення, що змінилося, у науковому, філософському й практичному плані намагаючись вирішити питання про взаємодію природи й суспільства.

Природа стала ототожнюватися з навколишнім людині середовищем, тобто лише з тією частиною дійсності, що виступає як сукупність умов існування людини, включеної до біосфери як біологічний вид.

У сучасній філософській і науковій літературі друге значення терміна природа, асоційоване з біосферою, навколишнім середовищем останнім часом одержало найбільш широке поширення в силу різко зрослої уваги до екологічних проблем.

Як бачимо, уже в самому вживанні терміна природа варто враховувати історичний контекст, а історія взаємодії й взаємозв'язку людини із природою є необхідною для розумного й зваженого підходу до вирішення глобальних екологічних проблем сучасності.

"Наше бачення природи робить радикальні зміни убік множинності, темпоральности й складності" [12] – писали в книзі "Порядок з хаосу" І. Пригожин та І. Стенгерс.

5. Протиріччя в системі "суспільство-природа" в сучасну епоху.

Аналіз образів природи в історії філософської думки важливий не тільки в теоретичному смислі, але й як шлях до нової практики знаходження єдності світу й людини, до "олюднення" природи на рівні людського розуму.

Історичний аналіз розвитку відносин "людина-природа" у західній філософії й культурі доходить висновку, що кожна традиційно виділювана дослідниками історична епоха як світоглядна підстава системи інтелектуальної й моральної орієнтації мала свою концепцію природи.

Природно, що така концепція завжди була багатошаровою, утримуючі різні аспекти розглянутого відношення, які можуть переплітатися й створювати суперечливу картину, однак можна виділити й намітити домінуючі лейтмотиви взаємодії людини й природи.

Для періоду Античності це етичний і діяльнісний аспекти, Середньовіччя характеризується релігійними, Новий час – механісти­чними, сучасність – екологічними аспектами відносини "людина-природа".

Діяльнісний аспект обумовлений відношенням людини до речі в процесі своєї діяльності. Оскільки природа є системою речей, явищ і відносин між ними, то сприйняття природи людиною буде залежати від форм практичної людської діяльності. В античній культурі ремісник, створюючи річ, виражав у ній себе, свою індивідуальність, не випадково ремесло у світі античної культури невіддільне від мистецтва. Така діяльність сформувала й відповідне відношення до природи – як одушевленої, живої.

Етичний аспект взаємин "людина-природа" у культурі античності проявляється в тому, що люди ще почували себе зануреними в природу й свою соціальну поведінку порівнювали із законами природи. Вважалося, що благополуччя можна досягти, неухильно дотримуючись законів природи. Ідея блага, що розуміється як благо цілого, стала ланкою, що пов’язує світ речей і людських відносин.

Епоха Відродження й Нового часу затвердила механіцизм, що потім критикувався німецькою класичною філософією, що перевела міркування про природу в площину філософського аналізу й створення цілісних концепцій буття й природи.

Дата добавления: 2014-12-07