Етнічний склад та проблеми міжнаціональних відносин в Україні. Законо­дав­ство про права національностей в Україні

Поняття націоналізму, патріотизму, шовінізму, інтернаціоналізму.

Ідеологією національно-визвольних рухів виступає націоналізм. Націоналізм існує на психологічному (побутовому) та ідеологічному рівні. Його можна розглядати як любов до своєї нації, прагнення до розвитку та утвердження її мови, культури, політичного та економічного суверенітету. В цьому розумінні він майже збігається з патріотизмом, особливо у моноетнічних країнах, – це форми розумного колективного егоїзму. Але в той же час він завжди має потенційну небезпеку переходу до етноцентризму, тобто поділу на “своїх” та “чужих”, тієї чи іншої форми переваги, навіть презирства та ненависті до інших націй. Такі крайні, агресивні форми націоналізму називають шовінізмом (різновиди – расизм, антисемітизм). Слід зазначити, що поняття “ інтернаціоналізм ” в ідеологічному плані має позитивний зміст лише в розумінні поваги до інших націй, прагнення до рівноправ’я націй, до спільного вирішення загальних проблем, – але все це не відкидаючи любові до власної нації; в протилежному випадку він перетворюється у космополітизм, антипатріотизм). За словами Бердяєва, національність є індивідуальним буттям, поза яким неможливе існування людства, тому той, хто не любить власного народу, не може любити людства.

Український націоналізм є в своїй основі ідеологією національної державниць­кої самосвідомості, що, однак, не виключає прояву в ньому шовіністичних тенденцій, які у певних лідерів та певних напрямків можуть і переважати. Зокрема, гасло “Україна для українців”, започатковане ще сторіччя тому М.Міхновським, яке і зараз знаходиться на озброєнні деяких націоналістичних партій та угруповань, є по суті шовіністичним, оскільки провокує нетерпимість до будь-яких інших національностей, що мешкають в Україні.

Засади національної політики України викладені у статтях 10-12 Конституції України. Так українська мова проголошується державною, що передбачає забезпечен­ня з боку держави її всебічного розвитку і функціонування в усіх сферах суспільного життя на всій території України. Втім, держава також гарантує вільний розвиток, використання і захист російської та інших мов національних меншин. Держава сприяє консолідації та розвиткові української нації, її історичної свідомості, традицій і культури, а також розвиткові етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин України. Однак Конституція не передбачає створення національно-територіальних автономій. Зазначимо також, що Конституція не допускає привілеїв чи обмежень у правах за ознаками раси, етнічного походження або мови.

З точки зору розвитку самосвідомості українська нація одночасно і стара, і молода. Вона має багатовікову історію з кількома спробами державного самовизначення. Але сьогодні національно-державницька самосвідомість народу фактично формується заново. Утворення незалежної держави в 1991 р. мало свої історичні, політичні, економічні передумови, але результат референдуму 1 грудня, коли більше 90% населення підтримали це рішення, багато в чому був спричинений поверховими настроями, а не усвідомленою переконаністю в цій справі, що й доводять соціологічні опитування в наступні роки. Тому першочергова проблема української держави – розвиток процесів національного відродження, формування національної самосвідомості та національно-державницької ідеології, здатної не розколоти, а об’єднати абсолютну більшість населення. Це потребує досконалого вивчення та викладання історії, надання та дотримання відповідного статусу українській мові, розвиток національної культури, освіти, науки, засобів масової інформації тощо. Слід мати на увазі небезпеку насильницької українізації як реакції на попередню деукраїнізацію.

Друга проблема – задоволення потреб національних меншин у збереженні і розвитку власної мови, культури, освіти, релігії, засобів масової інформації тощо. За переписом 1989 р. населення України на 72,7% складали українці, 22,1% – росіяни, решта 5% припадає на євреїв, поляків, білорусів, угорців, румун, молдаван, болгар, греків, кримських татар (загалом нараховується 110 національностей, з яких близько 30 мають компактні національні групи). Їх права регулюються Декларацією прав національностей України (1991 р.) та Законом про національні меншини в Україні (1992). Особливе питання – про російське населення та російську мову – в зв’язку з попереднім станом російської мови, в зв’язку з його багаточисельністю (в регіоні Донбасу – до половини, в Криму – 67%), нарешті, в зв’язку з політичним тиском Росії.

Окремо постає проблема відновлення прав репресованих народів – для України це перш за все кримські татари, а також німці. Формально їх права відновлені, але фактично існує багато проблем, пов’язаних з поверненням на історичну батьків­щину – фінансування переселення, надання місць поселення, політичні права та ін.

Втім, Україна залишається однією з небагатьох колишніх радянських республік, де поки що вдається уникнути гострих міжнаціональних конфліктів (за виключенням кількох сутичок у Криму). Це можна вважати однією з небагатьох заслуг політичного керівництва, але одночасно – наслідком терпимості, толерантності нашого народу (хоча, звичайно, не можна не помічати побутового націоналізму).

Дата добавления: 2014-12-07