Анатомо-фізіологічний апарат, який служить для прийому і перера­ботки таких подразників, І. Павлов назвав аналізатором

Всю сукупність мотивів, які формуються і розвиваються впродовж життя особистості, називають мотиваційною сферою особистості. В цілому розвиток мотиваційної сфери протікає залежно від обставин. Але все-таки в ній можна виділити стійкі мотиви, які направляють поведінку особистості відносно незалежно від зовнішніх умов. Така сукупність стійких мотивів, орієнтуючих діяльність особистості і відносно незалежних від готових ситуацій, називається спрямованістю особистості.

Мотиви (форми прояву спрямованості особистості) можуть бути неусвідомлюваними і усвідомлюваними.

До неусвідомлюваних мотивів відносять:

- потяги (прагнення задовольнити малоусвідомлювану або взагалі неусвідомлювану потреба);

- установки (неусвідомлюваний особистістю стан готовності до діяльності, за допомогою якої може бути задоволена та або інша потреба).

До усвідомлюваних мотивів відносяться:

• бажання— відображаючі переживання людини, для якого ха­рактерним є велика або менша усвідомленість образу того, до чого людина прагне;

• інтерес— форма прояву пізнавальної потреби, яка забезпечує спрямованість особистості на пізнання дійсності;

• нахил— виникає при включенні в інтерес вольового ком­понента;

• ідеал— конкретизируємі в образах або представленнях вирішальні життєві цілі;

• світогляд — система філософських, естетичних, природничонаукових і інших поглядів на навколишній світ;

• переконання— система мотивів особистості, спонукаючих її посту­пать відповідно до своїх принципів, ціннісних орієнтацій, світогляду.

Знання мотивів, якими керується людина в своїй діяльності, дозволяє передбачати напрям її поведінки і діяльності.

Питання 3. Особливості поведінки особистості: темперамент і характер.

Біологічним фундаментом, на якому формується особистість як соціальний індивід, є темперамент.

Під темпераментом (від латин. temperamentum—належне співвідношення частин, відповідність) розуміють сукупність індивідуальних особливостей, що характеризують динамічну (від грец. dynamicos— сильний, рухливий) і емоційну сторони поведінки і діяльності людини.

Зі всіх теорій, з глибокої старовини тих, що намагалися пояснити суть темпераменту, мабуть, найбільш поширеною є система І. Павлова, що зв'язала індивідуальні особливості темперамен­та з виділеними їм основними властивостями нервової системи:

- сила — здатністю нервової системи витримувати сильні подразники, що обумовлює витривалість і працездібність нервових клітин;

- врівноваженістю, що характеризується співвідношенням процесів збудження і гальмування;

- рухливістю, яка визначається швидкістю зміни процесів збудження і гальмування.

Своєрідне поєднання цих властивостей утворює чотири типи нервової системи, кожна з яких співвідноситься з одним з чотирьох типів тем­перамента:

1. Холерик (сильний, неврівноважений, рухливий) характери­зується активністю, енергійністю дії, різкими, поривчастими рухами, їх швидким темпом. Схильний до різких змін настрою, запальний, нестерпний, схильний до емоційних зривів, буває агресивним.

2. Сангвінік (сильний, урівноважений, рухливий) відрізняється активністю, товариськістю. Швидко пристосовується до но­вым умов. Продуктивний за наявності інтересу. Відчуття в сан­гвиника легко виникають і легко змінюються, міміка рухлива, виразна.

3. Флегматик ( сильний, урівноважений, інертний) важко пере­ключається з одного виду діяльності на іншій і пристосовується до обстановки. Відрізняється низьким рівнем психічної ак­тивності. Відчуття виникають повільно, але відрізняються стійкістю, переважає рівний, спокійний настрій.

4. Меланхолік (слабкий тип ВНД) характеризується низьким рівнем активності. Швидко стомлюється, легкоуразливий. Відрізняється нахилом глибоко переживати навіть незначні події при сла­бкому зовнішньому вираженні відчуттів. Сильні дії часто вы­зивають тривалу гальмівну реакцію.

Надалі уявлення про темперамент заглиблюються і расши­ряются. Так, були виділені і інші властивості нервової системи ла­більність (від латин. labiliis— нестійкий), характеризую­ча швидкість виникнення і припинення нервових процесів, і динамічність (від грец. dynamis—сила), що виявляється в швидкості і легкості вироблення умовних рефлексів.

Зіставлення властивостей нервової системи і особливостей поведінки дозволило виявити такі властивості темпераменту, як реактивність — сила емоційної реакції на зовнішні і внутрішні подразники— і активність, що показує, наскільки активна людина в подоланні перешкод, в своїх діях і вчинках.

При цьому по співвідношенню активності і реактивності можна судити, від чого більше залежить діяльність людини—від випадкових обставин або від намічених цілей.

Були також виділені такі психічні властивості:

- сензитивність, яка визначається величиною найменшого подразника, необхідного для виникнення психічної реакції;

- пластичність і ригідність — гнучкість,легкість пристосування до нових умов і, навпаки, інертність, нечутливість до зміни умов;

- екстравертованість і інтровертованість — направленість особистості на навколишній світ або на себе, на власні переживання і думки і ін.

Стало ясно, що властивостей нервової системи, а значить, і їх комбінацій значно більше, але проте розглянуті типи темперамен­та можуть служити узагальненою характеристикою індивідуальних особливостей людини.

При цьому слід врахувати, що в чистому виді типи темпераменту не зустрічаються, і можна говорити лише про переважання тих або інших його сторін. Крім того, не можна сказати, що який-небудь тип темпераменту є кращим або або гіршим; кожен з них має достоїнства і недоліки.

Достоїнствами холерика є ініціативність, енергійність, можливість мобілізувати значні зусилля в короткий проміжок часу. В той же час переважання реактивності над активністю може привести до того, що йому не вистачить витримки, терпіння, особливо при досягненні віддалених цілей. За несприятливих умов, відсутності серйозних цілей, неможливості творчої діяльності рухливість сангвініка, прудкість реакції можуть виявитися в поверх­неності і непостійності. Гідність флегматика в тому, що він мо­же довго і наполегливо працювати, але для того, щоб включитися в цю роботу, йому потрібний значний час. Висока чутливість меланхо­лика, що забезпечує глибину і тонкість відчуттів, обертається швидкою стомлюваністю і частенько підвищеним рівнем тривожності, який може негативно вплинути на успішність діяльності.

Особливо яскраво недоліки темпераменту виявляються в екстремаль­ных умовах, тому їх слід враховувати в професіях, які пред'являють особливі вимоги до динамічних і емоційних якостей людини.

У нормальних умовах особливості темпераменту, виявляючись в темпі і ритмі діяльності, обумовлюють своєрідність способів і шляхів, тактики дій, тобто індивідуальний стиль діяльності.

Виробивши у себе індивідуальний стиль діяльності, в наиболь­шей мірі що відповідає індивідуальним особливостям, людина мо­жет добитися високих результатів.

Таким чином, вихідні властивості темпераменту не зумовлюють, що вони з часом стануть розвинутими—це їх достоїнства або недоліки. Це залежить від виховання і самовиховання особистості, в процесі яких результати розвитку позитивних властивостей кожного типу темпераменту і компенса­ції недоліків закріплюються в характері людини. Темперамент лише утрудняє або полегшує формування тих або інших рис вдачі, будучи його природною основою.

ХАРАКТЕР ( від грец. character—печатка, чеканка) — сукупність стійких індивідуальних особливостей особистості, що складається і виявляється в діяльності і спілкуванні, обумовлюючи типові для неї способи поведінки.

Характер виявляється в системі стосунків людини з навколишньої дійсністю, до яких перш за все відносяться:

• відношення до інших людей (екстраверсія або інтроверсія, прав­дивість або брехливість, тактовність або грубість і т. п.);

• відношення до справи ( сумлінність або недобросовісність, працьовитість або лінощі і т. п.);

• відношення до себе ( самокритичність або самовпевненість, скром­ность або самозакоханість і т. п.);

• відношення до власності (акуратність або неохайність, ощадливість або марнотратство і т. п.).

Таким чином, характер, певним чином мотивуючи поведінку людини, тісно пов'язаний із спрямованістю особистості. В той же час це не тотожні поняття: ввічливими і акуратними, наприклад, можуть бути люди, що різко розрізняються своїми переконаннями, мораль­ными принципами.

Характер формується в процесі соціалізації людини в умовах включення її в різних соціальних спільностях. Від міри сприятливості міжособистісних стосунків, що склалися в них, багато в чому залежить формування тих або інших рис вдачі — стійких форм поведінки у зв'язку з конкретними, типовими для даного виду поведінки ситуаціями. У нетипових ситуаціях людина може проявити і не­властиві їй зразки поведінки: ввічлива — грубість, скром­на —разв’язність і тому подібне

Відомо багато теорій, що намагаються пов'язати прояв характеру з особливостями зовнішнього виду людини, його статури, почерку і т. д., але якнайповніше уявлення про людину можна отримати по її вчинках (свідомим, навмисним діям, в яких вона затверджує своє відношення до інших людей, самої себе, до світу в цілому).

Саме у вчинках як актах поведінки виявляється характер, відбувається його формування. Добрим і чесним можна стати, лише здійснюючи добрі і чесні вчинки. З давніх пір відома приказка: "Посієш вчинок — збереш звичку, посієш звичку — по­жнешь характер, посієш характер—пожнешь долю".

Таким чином, становлення характеру, що відбувається в результаті навчання і виховання людини, обумовлене об'єктивними обставинами її життєвого шляху, але самі ці обставини можуть змінюватись під впливом вчинків людини. В результаті вона здатна поднятись над своїм характером, змінити його, стати творцем самої себе.

Питання 4. Здібності людини.

Важливою характеристикою особистості є її здібності — індивідуально-психологічні особливості людини, які проє в діяльності і є умовою її успішного виконання.

Здібності тісно пов'язані із знаннями, уміннями і навиками людини, забезпечуючи їх швидке придбання, закріплення і ефектив­не вживання на практиці.

Природною основою формування здібностей є задат­ки —уроджені анатомо-фізіологічні особливості нервової сис­темы, мозку, органів чуття і руху.

Завдатки є необхідними, але не достатніми умовами раз­витку здібностей. Якщо, наприклад, людина розумово неповноцінна, то, не дивлячись на найсприятливіші умови, вона, на жаль, навряд чи досягне висот думки. Проте наявність завдатків ще не означає, що вони розвинуться в здатності.

В даний час встановлено, що генотип визначає лише по­тенційні можливості людини, а середовище і виховання—наскільки ці можливості будуть реалізовані. Слід також врахувати, що і самі завдатки багатозначні, тому залежно від діяльності, в яку буде включена людина, можуть розвинутися декілька здібностей, що розрізняються. Так, при хорошому слуху і відчутті ритму одна людина ста­нет композитором, друга—дирижером, третя—виконавцем, а чет­верта —музыкальным критиком.

Певна частина психологів дотримується думки, що здібності обумовлені завдатками, а виховання і навчання як би "про­являють" їх. В той же час експериментальні дані дозволяють до­пустити можливість розвитку здібностей в будь-якому віці. Наприклад, в роботах Б. Теплова було показано, що відсутність такої важливої складової музичних здібностей, як абсолютний слух, мож­но компенсувати комплексом інших якостей (наприклад, пам'яттю на музичні інтервали, тембровим слухом і ін.), які візьмуть на себе функцію абсолютного слуху.

Властивість компенсації одних здібностей за допомогою розвитку дру­гих відкриває практично невичерпні можливості для самовдосконалення кожної людини.

Виділяють наступні види здібностей:

• природні, такі, що формуються на базі природжених завдатків при на­явності елементарного життєвого досвіду через механізми научіння типа умовно-рефлекторних зв'язків;

• специфічні, такі, що формуються і забезпечують розвиток в соціальному середовищі, серед яких виділяють загальні і спеціальні здібності.

Загальні здібності визначають успіхи людини в самих різних видах діяльності. Про наявність загальних здібностей судять перш за все по рівню розвитку розумових якостей—гнучкості, критичнос­ті, самостійності, широти мислення і тому подібне.

Сукупність всіх розумових здібностей, що забезпечують людині можливість вирішувати всілякі завдання, зазвичай називають ІНТЕЛЕКТОМ.

До загальних здібностей відносять також індивідуально-психологічні якості, що характеризують приналежність особистості до одного з трьох типів: художньому, розумовому і проміжному (по термінології І. Павлова).

Відносне переважання першої сигнальної системи в психічної діяльності людини характеризує художній тип; відносне переважання другої сигнальної системы—розумовий тип; зразкове рівне їх співвідношення — середній тип людей. Для художнього типа властиві яскравість образів, жвавість уявлень, емоції, для розумового типа—переважання абстракції, ло­гічних побудов. Слід зазначити, що представники художнього типу можуть мати інтелект не менш розвинений, чим представники інших типів. В даному випадку йдеться про його своєрідність, відносне переважання образних компонентів психіки над словесно-логічними.

Загальні здібності, що забезпечують відносну легкість і продуктивність в опануванні знань в різних видах діяльності, називають загальною обдарованістю. Дослідження показують, що обдарованих людей відрізняють перш за все зібраність, уважність, постійна готовність до діяльності, наполегливість в досягненні мети, а також інтелект, що перевищує середній рівень.

Специфічні відмінності в обдарованості виявляються перш за все в спрямованості інтересів до тієї або іншої сфери людської діяльності, виявляючись в спеціальних здібностях, що допомагають досягти високих результатів в якій-небудь області діяльності (матиматична, технічна, художня, спортивна т. д.). Ці здібності можуть доповнювати і збагачувати один одного, але кожна з них має власну структуру, в якій розрізняють ведучі і допоміжні властивості. Наприклад, ведучими в матиматичних здібностях є уміння узагальнювати, гнучкість розумових процесів, легкий перехід від прямого ходу думок до зворотного, в художніх—властивості зорової пам'яті, сприяючі створенню і збереженню яскравих образів, а також особливості творчої уяви і мислення, розвиток естетичних відчуттів, що виявляються в емоційному відношенні до сприйманого, і тому подібне.

Окрім загальних і спеціальних виділяють здібності:

- теоретичні, визначаючі схильність людини до абстрактно-
логічного мислення, і практичні, обумовлюючі ус­пех в конкретно-практичних діях;

- репродуктивні, забезпечуючі здатність засвоювати знання, уміння, навики, і творчі, пов'язані з успішністю створення нових оригінальних ідей, творів матеріальної і ду­ховной культури;

- до спілкування, взаємодії з людьми, забезпечуючі можливість входження в контакт з різними людьми, розташування їх до себе, і предметно-діяльнісні, зв'язані з взаємодією людей з технікою, природою, знаковою інформацією і так далі.

По рівню і мірі розвитку здібностей виділяють талант ( сполнавчання здібностей, що дають людині можливість успішно, самостійно і оригінально здійснювати яку-небудь складну трудову діяльність) і геніальність (вищий рівень розвитку здібностей, забезпеючих досягнення особою таких результатів творчої діяльності, які складають епоху в житті суспільства, в розвитку культури).

Про здібності людини судять перш за все по успішності її діяльності, яка, у свою чергу, залежить від розвитку способів дій —навиков і умінь в даній області.

Тому люди, спочатку обдарованіші, можуть досягти менших результатів, чим менш обдаровані, але добре вивчені, з сформиро­ваною мотивацією оволодіння даною діяльністю, волею, характером, умінням працювати.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ, ЩО РЕКОМЕНДУЄТЬСЯ

1. Ананьев Б. Г. Избранные психологические труды.—М.: Педагогика, 1980. —
Т. 1. —С. 19-31, 53-63,149-162,170-179.

2. Асмолов А. Г. Психология личности.—М.: Изд-во МГУ, 1990. — С. 307-364.

3. Бодалев А. А. Психология о личности. — М., 1988. — С. 37-60.

4. Божович Л. И. Личность и ее формування в детском возрасте.—М.: Про­свещение, 1968. —С. 39-124.

5. Гамезо М. В., ДомашенкоИ. А. Атлас по психологии.—М.: Педагогическое
суспільство России, 1999. — С. 60-72.

6. Кон И. С. Открытие "Я". —М.: Политиздат, 1978.—С. 6-74.

7. Лейтес И. С. Способности и одаренность в детские годы. — М.: Знання, 1984. —С. 8-69.

8. Леонтьев А. Н. Деятельность. Сознання. Личность.—М.: Политиздат, 1982. —С. 159-230.

9. Мерлин В, С Очерк интегрального исследования индивидуальности. — М.:
Педагогика, 1986.—256 с.

10. Обозов Н. Н., Щёкин Г. В. Психология работы с людьми.—К.: Политиздат,

1990.— С. 124-129. И. Общая психология / Под ред. А. В. Петровского. — М.: Просвещение, 1986.—С. 191-230.

12. Орлов Ю. М. Восхождение к индивидуальности. — М.: Просвещение, 1991.—287 с.

13. Петровский А. В. Психология развивающейся личности.—М.: Педагогика,
1987. —С. 8-75.

14. Психология индивидуальных различий: Тексты.—М.: Изд-во МГУ, 1982. —
С. 21-74,167-172,270-317.

15. Психология: Словарь / Под общ. ред. А. В. Петровского, И. Г. Ярошевского. —М.: Политиздат, 1990. — С. 191-194.

16. Рейнвальд Н. И. Личность як предмет психологического анализа.—Харь­ков: Выща шк., 1974. — С. 85-144.

17. Рубинштейн С. Л. Основы общей психологии: В 2 т. — М.: Педагогика, 1989.—Т. 1. —С. 103-122.

18. Столин В. В. Самосознання личности.—М.: Изд-во МГУ, 1983.—С. 7-71.

19. Теплое Б. М. Избранные психологические труды: В 2 т. — М.: Педагогика,
1985.—Т. 1. —С. 15-315.

20. Хьелл Л., Зиглер Д. Теории личности.—СПб.: Питер Ком, 1998. — 608 с.

21. Шадриков В. Д. Психология деятельности и способности человека: 2-е изд. —М.: Логос, 1996.

КОНТРОЛЬНІ ПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ

1. Яке співвідношення понять "людина", "індивід", "особистість"?

2. Розкрійте поняття "Структура особистості".

3. Чим обумовлюються і як здійснюються формування і розвиток особистості?

4. Яким чином відбувається становлення і розвиток самосвідомості людини?

5. Чи часто ви аналізуєте свої думки, відчуття, вчинки?

6. Яка роль спрямованості в розвитку особистості людини?

7. Який темперамент, на вашу думку, переважає у вас і чому?

8. Зіставте відповідь на питання 7 з даними, отриманими в результаті роботи з опитувальником Р. Айзенка.

9. Розкрийте взаємозв'язок темперамента і характера.

10. Який взаємозв'язок і відмінність понять "обдарованість", "завдатки", "здібності", "геніальність"?

Лекція 4. Психічні процеси і стани особистості. (4 години)

Вивчивши дану тему, ви повинні уміти:

• дати загальну характеристику психічних процесів і станів людини;

• виділити суть і властивості пізнавальних і емоційно-вольових процесів;

• розкрити можливості управління психічними процесами і саморегуляції психічних станів.

План лекції.

1. Пізнавальні процеси.

2. Емоційно-вольові процеси.

3. Психічні стани особистості.

Питання 1. Пізнавальні процеси.

Людина пізнає навколишній світ за допомогою уваги, відчуттів, сприйняття, пам'яті, мислення і уяви. Кожен з цих позна­вательных процесів забезпечує пізнання певних властивостей навколишнього світу.

Увага як пошуковий для орієнтування процес направляє і зосереджує свідомість на певних об'єктах дійсності при одночасному відверненні від інших, обумовлює вибірковість, відбір інформації, що поступає через органи чуття.

Увага пов'язана з діяльністю ряду мозкових структур, перш за все ретикулярної формації і нейронів уваги, розташованих в основному в лобових долях кори великих півкуль.

Увагу характеризують:

• об’єм— показник кількості об'єктів, які одночасно знаходяться в полі уваги (у дорослої людини в середньому равняє п’яти—семи об'єктам);

• стійкість— часова характеристика уваги, показник тривалості збереження інтенсивності уваги;

• концентрація— показник міри зосередженості свідомості на об'єкті;

• розподілення— здібність утримувати увагу на декількох об'єктах одночасно, що дає можливість здійснювати зра­зу декілька дій, зберігаючи їх в полі уваги;

• переключення— показник швидкості переходу від одного виду діяльності до іншого;

• предметність— здібність виділяти певні комплекси сигналів відповідно до установок і особистісної значущості; наприклад, слухаючи музику, людина не звертає уваги на інші звуки.

Залежно від умов виникнення виділяють різні види уваги (таблиця. 1).

Таблиця 1 Види уваги

Вид уваги	Умова виникнення	Особливості прояву
Мимовільна	Дія сильного або значимого подразника	Здійснюється ненавмисно, не вимагає вольових зусиль; легко відбуваються перемикання і припинення
Довільна	Постановка і прийняття завдання як шляху вирішення проблеми	Вимагає вольових зусиль, збереження контролю за поведінкою, при тривалій концентрації викликає стомлення
Післядовільна	Захопленість процесом рішення задачі	Висока зосередженість на рішенні задачі при знятті напруги, не вимагає значних вольових зусиль

Увага є необхідною умовою успішної діяльності людини. Тому важливим є розвиток навиків управління увагою.

При цьому слід враховувати чинники, сприяючі залученню уваги:

- характер подразнення (новизна, контраст, фізичні характерис­тики —величина об'єкту і ін.);

- відношення подразника до потреб (те, що важливе для людини, більшою мірою відповідає його потребам, приверне його увагу перш за все).

Для підтримки уваги слід також нейтралізувати чинники, що знижують її стійкість:

- монотонність і стереотипність виконуваних дій;

- одноманітність і недостатність (надлишок) інформації.

Отже, увага особливим чином організовує процеси психічного віддзеркалення дійсності, первинною формою яких є відчуття—психичеський процес віддзеркалення окремих властивостей пред­метов і явищ навколишнього світу.

Фактично відчуттями є продукти переробки центральною нервовою системою (і перш за все корою головного мозку) подразників, що виникають в процесі життєдіяльності людини.

Кожен аналізатор складається з таких органів:

• рецептора (органу чуття) — сенсорних кліток, "налаштованих" на прийом певних подразників (слухових, смакових і ін.) і перетворюючих їх дії в електрохімічні імпульси;

• нервових (провідних) шляхів, які передають ці імпульси в цент­ральную нервову систему;

• центру аналізатора — спеціалізованої ділянки в корі го­ловного мозку, в якій імпульси "декодуються", фізіологічний процес перетворюється на психічний (відчуття) і людина усвідомлює, що на неї впливає, —шум, запах, тепло і ін.

Виділяють наступні види відчуттів:

- зовнішні, які виникають при дії подразників на рецеп­тори, розташовані на зовнішній поверхні тіла—зорові (найбільш важливі для функціонування людської пси­хики), слухові, тактильні, нюхові і смакові;

- органічні, які сигналізують про те, що відбувається в організ­мі (відчуття болю, голоду, спраги і ін.);

- кінестетичні, за допомогою яких мозок отримує інформацію про положення і рух різних частин тіла; їх рецептори розташовані в м'язах і сухожиллях.

Хоча кожен тип відчуття відрізняється своєрідністю, є спільні властивості, характерні для всіх видів відчуттів:

• наявність порогу відчуттів — залежності між силою подразника і інтенсивністю відчуття, що викликається ним; при цьому мінімальна величина подразника, що викликає відчуття впер­ше, називається нижнім абсолютним порогом відчуттів; найбільша сила подразника, при якій відчуття або зникає, або якісно міняється (наприклад, перетворюється на больове при збільшенні гучності звуку), називається верхнім абсолютним порогом відчуттів; по суті, поріг відчуттів є характе­ристикою чутливості аналізаторів;

• адаптація відчуттів— здібність органів чуття міняти свої властивості (почуттєвість) при зміні умов; наприклад, при переході від світла до темноти чутливість ока може змінюватись в десятки разів;

• взаємодія відчуттів — зміна чутливості ана­лізатора під впливом подразників, що діють на інші органи чуття, коли стійке ослабіння одних подразників підвищує чутливість інших і навпаки (сильні подразники знижують чутливість супутніх аналізаторів).

Посилена взаємодія аналізаторів може привести до того, що під дією одного подразника можуть виникнути додаткові відчуття, характерні для іншого, — синестезія (від грец. — спільне відчуття). Наприклад, музика може викликати колірні відчуття, деякі кольори можуть викликати відчуття прохолоди або тепла.

Підвищення чутливості аналізаторів— сенсибілізація— в результаті взаємодії відчуттів, а також соціальних вправ обумовлює можливість компенсації сенсорних дефектів, вдосконалення відчуттів.

В результаті переробки інформації органами чуття окремі відчуття об'єднуються в цілісні образи предметів і явищ оточуючого. Процес створення цих образів називається сприйняттям.

У основі сприйняття лежать не лише нервові зв'язки, що утворюються в рисах одного аналізатора, але і нервові зв'язки міжаналізаторів.

До основних властивостей сприйняття відносять:

• константність— незмінність образу сприйняття при змінюючихся фізичних умовах; наприклад, колір і форма знайомих об'єктів сприймаються однаково незалежно від умов спостереження; завдяки цьому людина може сприймати і позна­вать мир стійких речей, що зберігають свої основні призна­ки при щонайменшій зміні, наприклад, освітленості або відстані до сприйманого об'єкту;

• наочність — сприйняття зовнішнього світу не у виді набору не зв'язаних один з одним відчуттів, а у формі відособлених в про­сторі предметів; при цьому сприймана реальність розділяється на два прошарки — образ предмету (фігуру) і образ оточуючого предмет простору (фон); цікаво, що в якості фігури і фону виділяються різні об'єкти залежно від минулого досвіду людини (мал. 3); така залежність від змісту психічної діяльності людини називається апперцепцією ( від латин. ad— до, реrceptio—сприйняття);

Мал. 3. Фігура і фон (по А. Петровському)

цілісність— незалежність сприйманого образу від перекручень і замін його компонентів; наприклад, можна зберегти пор­третну схожість, змальовану людину і штрихами, і пунктиром, і іншими елементами; сприйняття фігур і їх частин не окремо, а у виді цілісних образів дозволяє пояснити деякі ілю­зії сприйняття, наприклад ілюзію стріли; (довжина середньої частини першої стріли видається більше довжини другої; пояснюється установкою: якщо більше ціле, то більше і його частини).

• узагальненість —можливість правильного пізнання об'єкту і віднесення його до певного класу незалежно від його індивідуальных особливостей; так, ми можемо пізнати стіл як такий незалежно від його форми, розмірів і др.; прочитати будь-який текст незалежно від особливостей шрифту або почерку. Дані властивості не є природженими і розвиваються протягом життя.

Умовами становлення адекватного сприйняття (і почуттєвих форм пізнання в цілому) є активність людини, встановлення зворотного зв'язку в практичній взаємодії з навколишнім світом, забезпечення певного мінімуму і звичної структурованості по­ступаючої ззовні інформації.

Ці умови і властивості треба враховувати людині при разви­тку сприйняття, спостережливості (вчившись не лише дивитися, але і бачити, не лише слухати, але і чути і т. п.) в результаті спостереження — навмисного, планомірного сприйняття предметів і явищ оточуючого світу.

Образи, що виникли в процесі сприйняття, зберігає і дає можливість надалі працювати над ними пам'ять людини — процес збереження, зберігання і відновлення минулого досвіду. Вона осно­вана на властивості мозку зберігати сліди зовнішніх дій, а також дій, що поступають зсередовищани організму.

Виділяють декілька рівнів пам'яті залежно від тривалості збереження інформації:

• миттєва (сенсорна) пам'ять — зберігає інформацію про те, як сприймається світ на рівні рецепторів протягом 0,3-1,0 с; особливе значення має миттєва зорова (іконічна) па­мять, яка, затримуючи образи на період закривання очей вчасно моргання і інших рухів, забезпечує злите сприйняття світу; за допомогою іконічної пам'яті людина може отримати значно більше інформації, ніж потім відтворити; цей факт використовується у відомому феномені "25-го кадру", коли при монтажі в кінострічку вклеюється кожен 25-й кадр з інформацією, що поступово накопичується, як показали дослідження, в підсвідомості;

• короткочасна память—забезпечує оперативне збереження і переробку інформації, що поступає від органів чуття обмеженими порціями (7±2 структурних одиниці);

• проміжна пам'ять — зберігає інформацію протягом декількох годин і відрізняється значно більшою ємкістю, чим короткочасна; цікава гіпотеза, згідно якої в період нічного сну інформація малими порціями (7±2 одиниці) посту­пає в короткочасну пам'ять, де переробляється (на стадії "повільного сну") і зберігається для подальшої переробки (на стадії "швидкого сну");

• довготривала память—зберігає інформацію протягом всього життя людини і має необмежений об'єм; при цьому основ­ним механізмом перекладу інформації з короткочасної памя­ти в довготривалу вважають повторення.

Види пам'яті розрізняють за такими показниками:

· типові інформації, що запам'ятовується (рухова, образна, емоційна, словесно-логічна пам'ять);

· міри участі вольового процесу в запам'ятовуванні і відтворенні інформації (довільна і мимовільна пам'ять);

· міри свідомості запам'ятовування (механічна, логічна, або смислова, пам'ять).

Дата добавления: 2014-12-07