ТЕМА 8: Психологічні аспекти залежної поведінки

Психологія при придбаних фізичних вадах

Якщо уроджені вади виникають у дітей, то придбані частіше мають місце у підлітків і дорослих фізично і психічно повноцінних осіб. Психо­логія осіб із придбаними вадами описана в літературі на контингенті по­ранених у Другій світовій війні з її масовим травматизмом. В умовах мир­ного часу причинами придбаних фізичних вад є: а) травми черепа, ока (чи обох очей); б) травми кінцівок з частковою чи тотальною ампута­цією; в) опіки; г) наслідки радикальних операцій при щелепно-лицевій патології і т. ін.

З клінічних спостережень відомо, що психоемоційна реакція особис­тості на той чи інший вид вади починає виявлятися після гострого періоду й важчає в майбутньому залежно від виду і ступеня вади, віку, статі, особ­ливостей темпераменту і характеру, соціального стану, прогнозу працез­датності, можливостей протезування і т. ін.

Так, більш емоційно реагують особи при ампутації руки ніж ноги; найбільш пригноблені особи з ампутованими нижніми кінцівками і при позбавленні ока. Більш різкі зміни психічного й емоційного стану виникають при де­формації обличчя внаслідок травм, опіків, наслідків щелепно-лицевих опе­рацій. Переживання хворого набувають характеру психологічної катастро­фи, тому що переживається не тільки сам вада, її значущість для хворого, але змінюється сприйняття хворим оточуючих - хворий переконаний, що його вада неприємна їм, тому уникає спілкування, з'являються гіперсензитивність, уразливість. Емоційний стан навіть в особистості сильної, вольо­вої набуває характеру депресивного настрою. Розвитку депресивного ста­ну хворого сприяє відсутність можливості повторної операції з косметич­ною метою.

Придбане фізичне каліцтво обличчя докорінно змінює психологічну настроєність хворого в плані соціально-трудової адаптації і найчастіше веде до замаху на самогубство.

На всіх етапах відновліовального лікування і реабілітаційних заходів повинна проводитися психотерапія в різних її варіантах з урахуванням осо-бистісних особливостей хворого та його емоційного стану.

Іноді у хворих з фізичними вадами мають місце навмисна демонстра­ція дефекту й агравація порушених функцій з метою одержання пільг від держави (група інвалідності і т.п.), а також озлоблення, конфліктність.

Загальна мета – уміти розпізнати різні варіанти девіантної поведінки та знати основні принципи надання психологічної допомоги пацієнтам із залежностями та суїцидальними тенденціями.

Конкретні цілі:

1. Знати критерії відмежування патологічних форм девіантної поведінки від непатологічних.

2. Знати фактори, що обумовлюють формування розладів поведінки;

3. Уміти розрізнити способи взаємодії індивіда і реальності;

4. Знати психологічні особливості осіб з аддиктивними формами поведінки;

5. Знати клінічні форми девіантної поведінки;

6. Знати особливості суїцидальної поведінки;

7. Уміти розрізнити форми мотивації вживання алкоголю та наркотичних речовин;

8. Знати особливості порушення харчової поведінки.

Теоретичні питання:

1. Девіантна поведінка, її форма та критерії відмежування одних форм від інших.

2. Клініко-фізіологічні основи поведінки, яка відхиляється від норми.

3. Форми взаємодії людини з реальністю.

4. Особливості делінквентної поведінки.

5. Психологічні особливості осіб з аддиктивною поведінкою.

6. Особливості осіб з патохарактерологічним типом девіантної поведінки.

7. Клінічні форми девіантної поведінки.

8. Характеристика суїцидальної поведінки.

9. Девіантна поведінка у вигляді вживання і зловживання речовинами, що викликають стани зміненої психічної діяльності, психічну і фізичну залежність.

10. Порушення харчової поведінки.

11. Надцінні психологічні захоплення.

Інформацію, яка необхідна для формування знань-вмінь, що забезпечують досягнення мети заняття, можна знайти у джерелах:

13. Клиническая психология: учебник / Под Ред. Б. Д. Карвасарского. – СПб: Питер, 2002. – С. 535-565.

14. Менделевич В.Д. Клиническая и медицинская психология. Практическое руководство. – 4-е изд.- М.: „МЕДпресс-информ”, 2002. – С.351-386.

Характеристики нормальної та гармонійної поведінки:

- збалансованість психічних процесів (на рівні властивостей темпераменту);

- адаптивність і самоактуалізація (на рівні характерологічних особливостей);

- духовність, відповідальність і совісність (на особистісному рівні).

Девіантну поведінку людини можна виначити як систему вчинків або окремі вчинки, які суперечать прийнятим у суспільстві нормам і психічним процесам та виявляються у вигляді незбалансованості, неадаптивності, порушенні процесу самоактуалізації або у вигляді відхилення від морального і естетичного контролю за власною поведінкою.

Найбільш важливими критеріями відмежування патологічних форм девіантної поведінки від непатологічних є наступні (Ковальов):

1) наявність визначеного патохарактерологічного синдрому, наприклад, синдрому підвищеної афективної збудливості, емоційно-вольової нестійкості, істероїдних, епілептоїдних, гіпертимних рис характеру;

2) прояв девіантної поведінки за межами основних для дитини або підлітка мікросоціальних груп: родини, колективу шкільного класу, референтної групи підлітків;

3) поліморфізм девіантної поведінки, тобто наявність девіантних вчинків різного характеру — антидисциплінарних, антисоціальних, делінквентних, аутоагресивних;

4) сполучення порушень поведінки з розладами невротичного рівня — афективними, сомато-вегетативними, руховими;

5) динаміка девіантної поведінки в напрямку фіксації стереотипів порушеної поведінки, переходу їх в аномалії характеру і патологію потягів з тенденцією до патологічної трансформації особистості.

Клініко-фізіологічні основи поведінки, яка відхиляється від норми.

Патологічні форми девіантної поведінки у дітей і підлітків у клінічному плані позв'язані в основному з патологічними ситуаційними (патохарактерологічними) реакціями, психогенними патологічними формуваннями особистості (F60-F69), ранніми проявами психопатій (ядерних і органічних (F60-F69)), а також з непроцесуальними (резидуально-органічними і соматогенними) психопатоподібними станами (F07.0).

Фактори, що обумовлюють формування розладів поведінки, можуть бути розділені на наступні:

1) хворобливе посилення потягів у результаті органічних захворювань головного мозку або конституціонально обумовленої неповноцінності, що призводить до змін потягів, які досягають іноді ступеня глибоких, несумісних із суспільними нормами відхилень;

2) відсутність авторитету вихователів в умовах суперечливих морально-етичних і суспільних норм поведінки батьків;

3) реакції протесту, що виникають у результаті несправедливого відношення з боку батьків або інших вихователів;

4) невирішені особистісні конфлікти, що призводять до імпульсивних дій, спрямованих на спробу їхнього вирішення.

Важливе значення для розуміння і прогнозування поведінки, яка відхиляється від норми, має також вивчення особистості неблагополучної дитини або підлітка, його соціально-психологічних і психологічних властивостей, таких як: егоцентризм із переважною орієнтацією на власні суб’єктивно-значимі цінності і цілі і з недостатнім врахуванням вимог реальності, інтересів навколишніх осіб; нетерпимість у відношенні психологічного дискомфорту; недостатній рівень контролю за власними емоційними реакціями і поводінкою у цілому; імпульсивність, коли актуальні спонукання, минаючи когнітивну переробку, безпосередньо реалізуються в поведінці; низький рівень емпатії, що відбиває знижену чутливість до страждань інших осіб, недостатня ступінь інтеріорізації морально-етичних і правових норм, інтеріорізація асоціальних норм, які регулюють поведінку.

Основою оцінки девіантної поведінки людини є аналіз її взаємодій з реальністю, оскільки чільний принцип норми — адаптивність — виходить із пристосування (адаптивності) стосовно чого і комусь, тобто реальному оточенню індивіда. Взаємодії індивіда і реальності можна представити наступними способами.

При протидії реальності індивід активно намагається руйнувати ненависну йому дійсність, змінювати її відповідно до власних установок і цінностей.

Хворобливе протистояння реальності обумовлене ознаками психічної патології і психопатологічних розладів (зокрема, невротичними), при якому навколишній світ сприймається ворожим у зв'язку із суб'єктивним перекручуванням його сприйняття і розуміння.

Спосіб взаємодії з дійсністю у вигляді відходу від реальності усвідомлено або неусвідомлено вибирають люди, що розцінюють реальність негативно й опозиційно, вважаючи себе нездатними адаптуватися до неї.

Ігнорування реальності виявляється автономізацією життя і діяльності людини, коли вона не бере до уваги вимоги і норми реальності, існуючи у власному вузькопрофесійному світі.

Гармонійна людина вибирає пристосування до реальності.

Норма — це явище групової свідомості у вигляді уявлень і суджень які розділяються усіма членами групи, стосовно вимог до поведінки з урахуванням їх соціальних ролей, що створюють оптимальні умови буття, з якими ці норми взаємодіють і, відбиваючи, формують його (К.К.Платонов).

В залежності від способів взаємодії з реальністю і порушення тих або інших норм суспільства девіантна поведінка поділяється на такі типи:

1. Делінквентна поведінка — поведінка, яка відхиляється від норми та в крайніх своїх проявах являє собою діяння, що карається законом.

2. Аддиктивна поведінка — це одна з форм девіантної поведінки з формуванням прагнення до відходу від реальності шляхом штучної зміни свого психічного стану за допомогою прийому деяких речовин або постійною фіксацією уваги на визначених видах діяльності, що спрямовано на розвиток і підтримку інтенсивних емоцій (Ц.П.Короленко, Т. А. Донських).

Основним мотивом особистостей, схильних до аддиктивних форм поведінки, є активна зміна їхнього психічного стану (який їх не задовольняє), що розглядається ними найчастіше як «сіре», «нудне», «монотонне», «апатичне».

Виділяються наступні психологічні особливості осіб з аддиктивними формами поведінки (B.Segal):

1. Знижена переносимість труднощів повсякденного життя, поряд з гарною переносимістю кризових ситуацій.

2. Прихований комплекс неповноцінності, що сполучається із зверхністю.

3. Зовнішня соціабельність, що сполучається зі страхом перед стійкими емоційними контактами.

4. Прагнення говорити неправду.

5. Прагнення обвинувачувати інших, знаючи, що вони невинні.

6. Прагнення уникнути відповідальність в прийнятті рішень.

7. Стереотипність, повторюваність поведінки.

8. Залежність.

9. Тривожність.

В аддиктивній особистості відзначається феномен «спраги гострих відчуттів» (В.А.Петровський), що характеризується прагненням до ризику, обумовленим досвідом подолання небезпеки.

На думку E.Bern, у людини існує шість видів голоду:

• голод по сенсорній стимуляції

• голод по визнанню

• голод по контакту і фізичному поглажуванні

• сексуальний голод

• структурний голод, або голод по структуруванню часу

• голод по інцидентах

Таким чином, основним у поведінці аддиктивної особистості є прагнення до відходу від реальності, страх перед повсякденним, наповненим зобов'язаннями і регламентаціями «нудним» життям, схильність до пошуку позамежних емоційних переживань навіть ціною серйозного ризику і нездатність бути відповідальним за що-небудь.

Відповідно до концепції N.Peseschkian, існує чотири види «утечі» від реальності: «втеча в тіло», «втеча в роботу», «втеча в контакти або самітність» і «втеча у фантазії»

3. Під патохарактерологічним типом девіантної поведінки розуміється поведінка, обумовлена патологічними змінами характеру, що сформувалися в процесі виховання. До них відносяться т.зв. розлади особистості (психопатії) і виражені акцентуації характеру.

4. Особливим типом поведінки, яка відхиляється від норми, вважають девіації, обумовлені гіперздібностями людини (К.К.Платонов). До людей, які виходять за межі нормального, звичайного відносять людини, здатності яких значно й істотно перевищують середньостатистичні здібності.

Якщо при делінквентній поведінці спостерігається протиборство у взаємодії з реальністю, при аддиктивній — відхід від реальності, при патохарактерологічній і психопатологічній — хворобливе протистояння, то при поведінці, пов'язаній з гіперздібностями — ігнорування реальності. Людина існує в реальності («тут і тепер») і одночасно як би живе у власній реальності, не міркуючи про необхідність «об'єктивної реальності», у якій діють інші оточуючі люди.

Девіантна поведінка має наступні клінічні форми:

- агресія;

- аутоагресія (суіцидальна поведінка);

- зловживання речовинами, що викликають стани з­міненої психічної діяльності (алкоголізація, нарко­тизація, табакокуріння й ін.);

- порушення харчової поведінки (переїдання, голодування);

- аномалії сексуальної поведінки (девіації і перверсії);

- надцінні психологічні захоплення («трудоголізм», гемблінг, колекціонування, «параноя здоров'я», фанатизм релігійний, спортивний, музичний і ін.);

- надцінні психопатологічні захоплення («філософська інтоксикація», сутяжництво і кверулянство, різновиди маній — клептоманія, дромоманія й ін.);

- характерологічні і патохарактерологічні реакції (емансипації, групування, опозиції й ін.);

- комунікативні девіації (аутизація, гіпертовариськість, конформізм, псевдологія, нарцисична поведінка й ін.);

- аморальна поведінка;

- неестетична поведінка.

Умовно можна говорити про конструктивну і неконструктивну форми агресії (по термінології Е.Фромма — доброякісна і злоякісна). Розходження перерахованих форм полягає в намірах, що передували проявові агресивності. При конструктивній злий, злочинний намір нанести кому-небудь з навколишніх шкоду відсутній, тоді як при неконструктивній він є основою вибору саме даного способу взаємодії з людьми.

Аммон розрізняє три види агресії: конструктивну (відкритий прямий прояв агресії в соціально прийнятній формі або ізсоціально позитивним результатом), деструктивну (відкритий прямий прояв агресії в соціально неприйнятній формі або із соціально негативним результатом) і дефіцитарну (пов'язану з дефіцитом відповідних поведінкових навичок і внаслідок цього з недостатнім відреагуванням агресивних спонукань). Дефіцитарна форма агресії вважається характерною для пацієнтів, що страждають психосоматичними захворюваннями.

Конструктивна форма агресії може бути названа також псевдоагресія. Е.Фромм описує в рамках псевдо агресивної поведінки ненавмисну, ігрову, оборонну, інструментальну агресії, агресію як самоствердження.

Переважно т.зв. конструктивна агресивність зустрічається при таких психопатологічних синдромах, як астенічний (церебростенічний, неврастенічний) і істеричний.

Неконструктивна агресивність є ознакою або кримінальної поведінки, або психопатологічної. У першому випадку агресивність людини опосередковується його усвідомлюваним деструктивним відношенням до реальності і навколишніх його людей, опозиційною стратегією і тактикою взаємодії з дійсністю, що розцінюється вороже. В другому — вона обумовлена психопатологічними симптомами і синдромами, які частіше торкається сфери сприйняття, мислення, свідомості і волі.

Найбільше часто агресивність значного ступеня виразності (часто не піддається вольовій корекції) входить у структуру таких психопатологічних синдромів, як: експлозивиний, психоорганічний, дементний, кататонічний, гебефренічний, параноїдний (галлюцинаторно-параноїдний), паранойяльний, парафренний, психічного автоматизму, деліріозний, сутінкового розладу свідомості.

Суїцидальна поведінка. Відповідно до соціологічної теорії самогубства Дюркгейма суіцидальні думки з'являються насамперед у результаті розриву інтерперсональних зв'язків особистості, відчуження індивіда від тієї соціальної групи, до якої він належить. З огляду на особливості цього розриву соціальних зв'язків, він виділяє наступні типи суїцидів:

- егоїстичний, характерний для особистостей, у недостатньому ступені інтегрованих зі своєю соціальною групою;

- альтруїстичний, що представляє собою повну інтеграцію із соціальною групою;

- аномічний, як специфічна реакція особистості на важкі зміни в соціальних порядках, що призводять до порушення взаємних зв'язків індивіда і соціальної групи.

Суїцид при цьому визначається автором як навмисне й усвідомлене позбавлення себе життя. У роботах психоаналітичного напрямку суїцид трактується як наслідок порушення психосексуального розвитку особистості в результаті відсутності важливих осіб на вирішальних стадіях розвитку, як метод відновлення втраченого об'єкта любові і возз'єднання з ним.

Самогубство розглядається також як наслідок соціально-психологічної дезадаптації особистості в умовах пережитих нею мікроконфліктів (Бачериков). При цьому суїцид являє собою один з варіантів поведінки людини в екстремальній ситуації, причому суїцидогенність ситуації не укладена в ній самій, а визначається особистісними особливостями суб'єкта, його життєвим досвідом, інтелектом, характером і стійкістю інтерперсональних зв'язків. Поняття предиспозиційної дезадаптації містить у собі зниження соціально-психологічної адаптованості особистості у вигляді схильності, готовності до здійснення делікту. В умовах предиспозиційної дезадаптації відбувається соціально-психологічна дезадаптація особистості, що виявляється в порушеннях поведінки і різних психоемоційних зрушень. При переході предиспозиційної стадії дезадаптації в суїцидальну вирішальне значення має конфлікт, який розуміють як співіснування двох або декількох різнонаправлених тенденцій, одна з яких складає актуальну для особистості потребу, інша — перешкоду на шляху її задоволення. Суїцидогенний конфлікт може бути викликаний реальними причинами (у практично здорових осіб), але може полягати в дисгармонійній структурі особистості або мати психотичний генез. Незалежно від характеру причин, конфлікт для суб'єкта завжди реальний і тому супроводжується інтенсивними тяжкими переживаннями, як правило, з переважно депресивним забарвленням. Конфліктна ситуація піддається особистісній переробці, у процесі якої конфлікт вирішується. При його суб'єктивній нерозв'язності звичайними, прийнятними для особистості способами, як шлях вирішення може використовуватися суїцид.

Суїциди умовно підрозділяються на істинні, коли метою є бажання людини позбавити себе життя, і демонстративно-шантажні, котрі застосовуються для тиску на навколишніх, отримання яких-небудь вигод, маніпулювання почуттями інших людей. Демонстративно-шантажна поведінка (Сидоров, Парняков) своєю метою припускає не позбавлення себе життя, а демонстрацію цього настрою.

Описується п'ять видів суїцидальної поведінки відповідно до домінуючих мотивів:

- протест;

- заклик до жалю, співчуття;

- уникнення фізичних або щиросердечних страждань;

- самопокарання

- відмова від життя (капітуляція).

Суїцид може відбивати суспільний звичай, своєрідну норму, правило поведінки, прийняте в конкретному суспільстві, у визначеній культурі (наприклад, японське харакірі). Він може бути пов'язаний з невиліковними соматичними захворюваннями; із психічними розладами і, нарешті, суїцид може спостерігатися в практично здорових осіб, що не мають яких-небудь соматичних або психічних захворювань. В останньому випадку звичайно виникають гострі або хронічні психічні травми. При суїцидальних спробах, які скоєні у стані афективного напруження особами без психічних розладів, у більшості випадків звучать індивідуалістичні мотиви, що відбивають соціальну незрілість і психологічну нестійкість. Наприклад, частим пусковим механізмом є образа, гнів у відповідь на недовіру, вимогливість, обмеження егоїстичних бажань, зраду, а також незадоволеність домагань, тягар відповідальності. У подібних реакціях знаходить висвітлення невміння або небажання рахуватись з обставинами, необхідність врахування інтересів навколишніх, нездатність до раціонального вирішення конфліктів.

На імовірність здійснення суїцидальних дій впливають найрізноманітніші фактори:

- індивідуальні психологічні особливості людини і національних звичаїв,

- вік і родинний стан,

- культурні цінності і рівень алкоголізації населення,

- час року і т.д.

З визначеною часткою умовності усі відомі фактори суїцидального ризику можна розділити на соціально-демографічні, природні, медичні, індивідуальні. Жінки частіше роблять спроби самогубства, обираючи при цьому менш болісні і хворобливі способи, ніж чоловіки: якщо в чоловіків частіше зустрічається самоповішання, то в жінок — отруєння і поранення передпліч. У чоловіків суїцид частіше носить завершений характер.

Суїцидальні дії зустрічаються практично в будь-якому віковому періоді. Відомі дані про суїцидальні спроби в дітей у віці від 3 до б років. Родинний стан і, особливо, характер внутрішньосімейних відносин значно впливають на суїцидальний ризик. Одружені рідше роблять самогубства, чим неодружені, вдови і розлучені. Суїцидальний ризик вище в бездітних, а також проживаючих окремо від родичів. Серед суїцидентів переважають особи, що виховувалися в дитинстві різними батьками, в інтернаті або мали тільки одного з батьків. Суїцидонебезпечні стани частіше виникають у родинах дезінтегрованих (при відсутності емоційної і духовної згуртованості), дисгармонійних (з неузгодженістю цілей, потреб і мотивацій членів родини), корпоративних (коли покладені обов'язки член родини виконує лише за умови такого ж відношення до обов'язків інших членів родини), консервативних (при нездатності членів родини зберегти сформовану комунікативну структуру під тиском зовнішніх авторитетів) і закритих — з обмеженим числом соціальних зв'язків у членів родини (Постовалова). До дезадаптації і суїциду веде не стільки професійне положення, скільки часта зміна місця роботи і професії.

Робились спроби установити залежність частоти самогубств від дня тижня (частіше в понеділок з поступовим зниженням до кінця тижня) і від часу доби (частіше ввечері, на початку ночі і раннім ранком), але дані в цьому відношенні суперечливі.

Душевнохворі скоюють самогубства в багато разів частіше (до 100 разів), чим психічно здорові особи. Найбільш високий суїцидальний ризик відзначається при реактивних депресіях (F23.8), неалкогольних токсикоманіях (F15-F19), психопатіях (F60-F69) і афективних психозах (F30-F39). Особистісні і характерологічні особливості часто відіграють провідну роль у формуванні суїцидальної поведінки. Підвищений ризик самогубства характерний для дисгармонійних особистостей. Особистісна дисгармонія може бути викликана як перебільшеним розвитком окремих інтелектуальних, емоційних і вольових характеристик, так і їх недостатньою виразністю. Підвищують суїцидальний ризик такі протилежні якості особистості, як відсутність цілеспрямованості і надмірна наполегливість у досягненні поставленої мети, афективна нестійкість і емоційна ригідність, надмірна товариськість і недостатня комунікативність, підвищена і знижена самооцінка. До особистісних характеристик, що полегшують формування суїцидальної поведінки, Бачериков відносить також афективну логіку, категоричність суджень, замкнутість, сенситивність, підвищену збудливість і вибуховість.

Основні безпосередні задачі, які виникають при веденні суїцидального хворого:

1. Захистити пацієнта від самого себе, поки кризовий стан не мене. Суїцидальні думки завжди епізодичні, тому мета полягає в тому, щоб створити безпечні умови для пацієнта, поки ви допомагаєте пацієнтові вирішити його кризову проблему.

2. Попередити та лікувати медичні ускладнення суїцидальної спроби.

3. Виявити та вирішити, по можливості, гостру проблему, яка стала безпосередньою причиною суїцидальної налаштованості.

4. Діагностувати та проводити лікування психічних розладів, які лежать в основі суїцидальної поведінки.

5. Проводити лікування реакцій горя членів сім’ї суїцидального хворого.

Дата добавления: 2014-12-27