ТЕМА 9: Психогігієна, психопрофілактика, основи психотерапії

Загальна мета – уміти визначити покази та протипокази для надання психотерапевтичної допомоги пацієнтам та знати особливості психопрофілактики та психогігієни при окремих захворюваннях.

Конкретні цілі:

1.Знати основні фактори психотерапії.

2.Знати класифікацію психотерапевтичних методик.

3.Знати покази та протипокази до застосування психотерапевтичних методик.

4.Уміти визначати особливості різних методів психотерапії та знати їх характеристику.

5.Знати визначення та характеристику поняття – психогігієна та психопрофілактика.

6.Знати особливості первинної, вторинної та третинної психопрофілактики.

Теоретичні питання:

1. Визначення поняття психотерапії, її мету та основні завдання.

2. Характеристика загальних факторів психотерапії.

3. Характеристика етапів психотерапії.

4. Покази та проти покази до застосування психотерапевтичних методик.

5. Характеристика сугестивних методів психотерапії.

6. Розкриття сутності психоаналітичної психотерапії.

7. Особливості когнітивно-поведінкової психотерапії.

8. Особливості індивідуальної та групової психотерапії.

9. Дати визначення поняттю психогігієна, її види та особливості.

10. Психопрофілактики, види та їх характеристика.

Інформацію, яка необхідна для формування знань-вмінь, що забезпечують досягнення мети заняття, можна знайти у джерелах:

1. Клиническая психология: Учебн. для студ. мед. вузов /Н.Д. Лакосина, И.И. Сергеев, О.Ф. Панкова. – 2-е изд. – М.: МЕДпресс-информ, 2005. – С. 9-23, 123-138.

2. Медична психологія: Підручник / І.С. Вітенко. – К.: Здоровя, 2007. – С.192-207

3. Менделевич В.Д. Клиническая и медицинская психология. Практическое руководство. – 4-е изд.- М.: „МЕДпресс-информ”, 2002. – С.3-61.

Психотерапія — це цілеспрямоване використання психічних (психологічних) методів для лікування хвороб. Психотерапія відноситься до сфери медичної діяльності, оскільки: а) сполучає у собі психологічні і загальмедичні знання у відношенні показів і протипоказів; б) накладає на психотерапевта відповідальність (у тому числі, карну) за неналежне чи невідповідне (некваліфіковане) використання методів і способів психотерапії.

Традиційно виділяють три підходи при проведенні психотерапії: психодинамічний, поведінковий (біхевіоральний) і феноменологічний.

Метою психотерапії у вузькому розумінні терміна є зцілення пацієнта від психопатологічної симптоматики в рамках невротичних, характерологічних (особистісних) чи психосоматичних розладів. Вибір конкретної психотерапевтичної методики залежить від ряду об'єктивних і суб'єктивних факторів. Серед об'єктивних виділяється:

• характер психопатологічного симптому (синдрому)

• етіопатогенез психічних розладів

• індивідуально-психологічні особливості пацієнта

Серед суб'єктивних параметрів важливе значення надається: а) індивідуально-психологічним особливостям психотерапевта; б) широті його психотерапевтичних знань і навичок; в) ситуаційним моментам (наявність часу і відповідного місця для проведення психотерапевтичного сеансу).

Загальні фактори психотерапії. Прогрес у психотерапії в даний час виявляється не тільки в розробці нових методів, але й у спробі синтезу концепцій і технічних прийомів, пошуку більш гнучкої інтегративної психотерапевтичної парадигми. Наскільки можливе створення такої інтегративної моделі, покаже час. Однак однією з істотних передумов її розвитку є вивчення загальних факторів психотерапії, характерних для її різних напрямків, форм і методів. Актуальність визначення і дослідження загальних факторів психотерапії визнається більшістю дослідників і практиків в області психотерапії. Цьому сприяли, по-перше, пошук загальних базових процесів для всіх напрямків психотерапії; по-друге, усе більше визнання того, що різні методи психотерапії можуть мати більше подібностей, чим розходжень; по-третє, констатація приблизно рівної ефективності лікування у віддаленому періоді (безпосередні результати лікування можуть мати значні розбіжності) незалежно від форми психотерапії; по-четверте, уявлення про особливу значимість взаємин «психотерапевт-пацієнт» у рамках практично всіх психотерапевтичних підходів.

Вивчення й аналіз процесу психотерапії припускає розгляд взаємозв'язків між характеристиками пацієнта, психотерапевта і лікувального методу. Тому і пошук загальних факторів психотерапії теж пов'язаний з аналізом того, що відбувається з пацієнтом при використанні найрізноманітніших психотерапевтичних підходів; що поєднує поведінку психотерапевтів поза залежністю від їхньої теоретичної орієнтації; які загальні етапи характерні для психотерапевтичного процесу.

Як загальні фактори психотерапії, з погляду того, що відбувається з пацієнтом, звичайно вказують:

1) звертання до сфери емоційних відносин;

2) саморозуміння, прийняте пацієнтом і психотерапевтом;

3) надання й одержання інформації;

4) зміцнення віри хворого у видужання;

5) накопичення позитивного досвіду;

6) полегшення виходу емоцій.

Перераховані фактори по суті збігаються з механізмами лікувальної дії психотерапії і відбивають когнітивні (2, 3), емоційні (1, 4, 5, 6) і поведінкові (5) процеси, що сприяють успішності психотерапії й у більшому чи меншому ступені представлені практично у всіх психотерапевтичних системах.

Як загальні елементи стилю і стратегій поведінки психотерапевтів, поза залежністю від їхньої теоретичної орієнтації, виділяють:

1) цільову орієнтацію на досягнення позитивних змін,

2) увага до взаємин «пацієнт-психотерапевт»,

сполучення принципів «тоді» і «тепер» (тобто використання в ході психотерапії як матеріалу, пов'язаного з історією життя пацієнта, так і з актуальною поведінкою і міжособистісною взаємодією пацієнта в процесі психотерапії). ефективності лікування у віддаленому періоді (безпосередні результати лікування можуть мати значні розбіжності) незалежно від форми психотерапії; по-четверте, уявлення про особливу значимість взаємин «психотерапевт-пацієнт» у рамках практично всіх психотерапевтичних підходів.

3) Загальні фактори психотерапії можуть також розглядатися з погляду її етапів.

Загальний поетапний характер процесу психотерапії (власне кажучи мова йде про послідовну зміну конкретних задач) найбільше чітко проглядається в рамках психотерапевтичних напрямків, орієнтованих на особистісні зміни, і може бути представлений у такий спосіб:

1) встановлення оптимального контакту, залучення пацієнта в співробітництво, створення мотивації до психотерапії;

2) прояснення (розуміння психотерапевтом і, деякою мірою, пацієнтом) причин і механізмів формування симптомів, виникнення емоційних і поведінкових порушень;

3) визначення «психотерапевтичних мішеней»;

4) застосування конкретних методів і технік, спрямованих на досягнення змін (когнітивних, емоційних, поведінкових) і, що приводять надалі до редукції симптоматики;

5) закріплення досягнутих результатів;

6) закінчення курсу психотерапії (зокрема, рішення проблем, зв'язаних з можливою залежністю від психотерапевта).

4) Існують також спроби виділення загальних факторів психотерапії, пов'язаних з урахуванням як змін, що відбуваються з пацієнтами, загальних характеристик стилю і стратегій поведінки психотерапевтів, так і спільності етапів психотерапевтичного процесу, поза залежністю від теоретичних орієнтацій і застосовуваних методів. До загальних факторів психотерапії відносять: 1) гарні відносини і співробітництво між психотерапевтом і пацієнтом, що розглядається як вихідна передумова, на якій будується психотерапія; 2) ослаблення напруги на початковій стадії, засноване на готовності пацієнта обговорювати свою проблему з особою, від якої він сподівається одержати допомогу; 3) пізнавальне навчання за рахунок інформації, одержуваної від психотерапевта; 4) оперативна модифікація поведінки хворого 5) набуття соціальних навичок на моделі психотерапевта; 6) явне чи приховане переконання; 7) засвоєння більш адаптивних способів поведінки за умови емоційної підтримки з боку психотерапевта.

Показання до психотерапії. Комплексний підхід у лікуванні різних захворювань, що враховує наявність в етіопатогенезі трьох факторів (біологічного, психологічного і соціального), обумовлює необхідність психотерапевтичних впливів, їхня загальна спрямованість, обсяг і глибина визначаються рядом факторів, що і розглядаються як показання до психотерапії. Показання до психотерапії визначаються роллю психологічного фактора в етіопатогенезі захворювання, а також можливими наслідками перенесеного захворювання.

Найбільш істотним показанням до психотерапевтичної роботи з конкретним пацієнтом є роль психологічного фактора у виникненні і перебігу хвороби. Чим більше питома вага психологічного фактора в етіопатогенезі захворювання, тим більше показана психотерапія і тим більше місце вона займає в системі лікувальних впливів. Іншими словами, чим більш виражена психогенна природа захворювання (тобто чим більш виражений психологічно зрозумілий зв'язок між ситуацією, особистістю і хворобою), тим більше адекватним і необхідної стає застосування психотерапевтичних методів. Показання до психотерапії також обумовлені можливими наслідками захворювання. Поняття «наслідки захворювання» можна конкретизувати. Вони можуть бути пов'язані з клінічними, психологічними і соціально-психологічними проблемами. По-перше, це можлива вторинна невротизація — маніфестація невротичної симптоматики, викликана не первинними психологічними причинами, а психотравмирующей ситуацією, у якості якої виступає основне захворювання. По-друге, це реакція особистості на хворобу, що може як сприяти процесу лікування, так і перешкоджати йому. Неадекватна реакція особистості на хворобу (наприклад, анозогнозтична чи, навпаки, іпохондрична) також має потребу в корекції психотерапевтичними методами. По-третє, можливі психологічні і соціально-психологічні наслідки. Важка хвороба, що змінює звичний спосіб життя пацієнта, може приводити до зміни соціального статусу; неможливості реалізації і задоволення значимих для особистості відносин, установок, потреб, прагнень; до змін у сімейній і професійній сферах; звуженню кола контактів і інтересів; зниженню працездатності, рівня активності і мотиваційних компонентів; невпевненості в собі і зниженню самооцінки; формуванню неадекватних стереотипів емоційного і поведінкового реагування. По-четверте, у процесі хронічного захворювання можлива динамічна трансформація особистісних особливостей, тобто формування в ході хвороби особистісних особливостей (підвищеної сенситивности, тривожності, помисливості, егоцентричності), які потребують корегуючих впливів. Безумовно, що в кожному конкретному випадку показання до психотерапії визначаються не тільки нозологічною приналежністю, але й індивідуально-психологічними особливостями пацієнта, у тому числі, його мотивацією до участі в психотерапевтичній роботі.

Найбільш відомими і розповсюдженими психотерапевтичними методами є: суггестивні (гіпноз і інші форми навіювання), психоаналітичні (психодинамічні), поведінкові, гуманістичні (наприклад, гештальт-терапія), які використовуються в індивідуальній, колективній і груповій формах.

Під суггестив ними методами розуміються різноманітні психологічні впливи за допомогою прямого чи непрямого навіювання, тобто вербального чи невербального впливу на людину з метою створення в нього визначеного стану, або спонукання до визначених дій. Нерідко навіювання супроводжується зміною свідомості пацієнта, створення специфічного настроя до сприйняття інформації з боку психотерапевта. Надання суггестивного впливу має на увазі наявність у людини особливих якостей психічної діяльності: сугестивності і гіпнабельності. Сугестивність — це здатність некритично (без участі волі) сприймати одержувану інформацію і легко піддаватися переконанню в сполученні з ознаками підвищеної довірливості, наївності й інших рис інфантилізму. Гіпнабельністъ — це психофізіологічна здатність (сприйнятливість) легко і безперешкодно входити в гіпнотичний стан, піддаватися гіпнозу, тобто змінювати рівень свідомості з формуванням перехідних між сном і неспанням станів.

Виділяється три стадії гіпнозу: летаргічну, каталептичну і сомнамбулічну. При першій у людини виникає сонливість, при другій — ознаки каталепсії — воскова гнучкість, ступор (відсутність рухів), мутизм, при третьій — повна відчуженість від реальності, сноходіння і викликані образи. Застосування гіпнотерапії є обґрунтованим при істеричних невротичних, дисоціативних (конверсійних) розладах і істеричних особистісних розладах.

Навіювання, яке використовується у вигляді гетеросугестії і аутосугестії (самонавіювання), спрямовано на зняття емоційних невротичних симптомів, нормалізацію психічного стану людини в кризові періоди, після впливу психічних травм і як спосіб психопрофілактики. Ефективне застосування суггестивних методів психотерапії для зняття психологічних дезадаптивних типів реагування індивіда на соматичне захворювання. Використовують непрямі і прямі способи навіювання. При непрямому застосовують додатковий подразник.

Психоаналітична психотерапія виходить з несвідомого механізму формування психопатологічної симптоматики (невротичної, психосоматичної) і внаслідок цього спрямована на переведення несвідомих потягів у свідомість людини, їхню переробку й відреагування. У класичному психоаналізі виділяються такі психотерапевтичні методики, як: метод вільних асоціацій, реакції переносу й опору. При застосуванні методу вільних асоціацій людина продукує потік думок, спогадів дитинства, не піддаючи їх аналізу і критиці, а психотерапевт-психоаналітик оцінює їх, розподіляючи в залежності від значимості, намагаючись виявити витиснуті зі свідомості патогенні дитячі переживання. Потім потрібно, щоб пацієнт відреагував (катарсис) значимі переживання з метою рятування від їхнього негативного впливу на психічну діяльність. Подібним чином відбувається процес терапії при аналізі сновидінь, помилкових дій (описок і оговорок) людини, за якими, як вважається в психоаналізі, стоїть символічне значення симптомів і проблем у зв'язку з витисненням їх зі свідомості.

Основним показанням для застосування психоаналітичної психотерапії є аналізуємість пацієнта (феномен, подібний з гіпнабельністю і сугестивністю в суггестивній психотерапії), що залежить від особистісних особливостей пацієнта, у першу чергу, від інтенсивності мотивації на тривалий процес терапії, а також від здатності зняти контроль над своїми думками і почуттями і здатності до ідентифікації з іншими людьми. До протипоказань відносять істеричні особистісні розлади.

Поведінкова психотерапія

Ґрунтується на психології біхевіоризму та використовує принципи научіння для зміни когнітивних, емоційних та поведінкових структур.

Ключовою проблемою біхевіоризму є проблема набуття індивідуального досвіду або ж проблема научіння – набуття нових умінь та навичок. Научіння розглядається як поява певних способів поведінки в умовах дії конкретних подразників. Різноманітні методики поведінкової психотерапії спрямовані на вироблення нових (адекватних) навичок та форм поведінки замість патологічних.

Когнітивні методи спрямовані на апеляції до розуму хворого, його логіці та особистісним цінностям. Ці методи сприяють встановленню контакту лікаря із хворим, роблять адекватними взаємовідносини.

Поняття групової психотерапії. Групова й індивідуальна психотерапія являють собою дві основні форми психотерапії. Специфіка групової психотерапії як лікувального методу полягає в цілеспрямованому використанні в психотерапевтичних цілях групової динаміки (тобто всієї сукупності взаємин і взаємодій, що виникають між учасниками групи, включаючи і групового психотерапевта). Термін «групова психотерапія» далеко не завжди використовується точно й адекватно. Можна виділити три найбільш розповсюджені помилки: розуміння групової психотерапії, по-перше, як психотерапії в групі (використання якого-небудь психотерапевтичного методу в групі хворих), по-друге, як самостійного психотерапевтичного напрямку і, по-третє, як методу, що має специфічні задачі, відмінні від індивідуальної психотерапії. Розглянемо кожне з цих уявлень.

Групова психотерапія має насамперед лікувальні цілі й у рамках конкретного психотерапевтичного напрямку вирішує ті ж задачі, що й індивідуальна, але за допомогою своїх засобів. Якщо психотерапія спрямована на розкриття і переробку внутрішнього психологічного конфлікту і корекцію неадекватних, порушених відносин особистості, що обумовлюють його виникнення і суб'єктивну нерозв'язність, то ця мета є загальною і для індивідуальної, і для групової психотерапії. Таким чином, індивідуальна і групова форми психотерапії вирішують загальні психотерапевтичні задачі (розкриття і переробку внутрішнього психологічного конфлікту і корекцію порушених відносин особистості, що обумовили виникнення і суб'єктивну нерозв'язність конфлікту, а також фіксуючих його), використовуючи свою специфіку.

Відмінність індивідуальної психотерапії і групової, при наявності загальних задач, полягає в тому, що індивідуальна психотерапія в більшому ступені орієнтована і акцентує увагу на історичному (генетичному) аспекті особистості пацієнта, але враховує при цьому і реальній ситуації взаємодії, а групова — у більшому ступені на міжособистісних аспектах, але звертається і до історичного плану особистості пацієнта. Іншими словами, групова психотерапія розкриває внутріщньоособистісну проблематику пацієнта переважно на підставі аналізу того, як вона представлена і розкривається в процесі міжособистісної взаємодії пацієнта в групі. Однак «переважно» не означає «винятково». У груповій психотерапії внутрішній психологічний конфлікт і корекція порушених відносин особистості розкриваються через їхнє безпосереднє відображення в реальній поведінці пацієнта в групі. У той же час у груповій психотерапії, незважаючи на домінуючу інтеракційну спрямованість, не обмежуються тільки актуальною ситуацією «тепер».

Психогігієна – наука про шляхи збереження та зміцнення психічного здоров’я, душевної коригуючих впливів, спрямованих на кожен фактор, що відповідає його природі. Це означає, що психотерапія як основний чи додатковий вид терапії може застосовуватися в комплексній системі лікування пацієнтів з найрізноманітнішими захворюваннями. Однак питома вага рівноваги – набуває на сьогоднішній день особливе значення у зв’язку із збільшенням ролі психоемоційних факторів у житті людини та розвитку захворювань, ускладненням між особистісних відносин на виробництві та в побуті. Психогігієна є областю гігієни, яка спрямована на оздоровлення оточуючого середовища, образу життя та повсякденної поведінки людини, а також її відносин – з людьми та середовищем.

До основних розділів психогігієни відносять: особиста психогігієна, психогігієна праці та відпочинку, психогігієна спілкування, психогігієна побуту, вікова психогігієна.

Особиста психогігієна – розділ психогігієни, який вивчає механізми психічної саморегуляції та розробляє шляхи покращення їх функціонування з метою укріплення психічного здоров’я, попередження його порушень та підвищення працездатності. В її основу покладені уявлення про те, що організм – це саморегулююча система, яка функціонує за законом взаємозворотнього зв’язку за допомогою свідомих механізмів, які оптимізують психічну діяльність.

Особиста гігієна використовує прийоми та методи індивідуальної психопрофілактики – аутогенне тренування, психогімнастику обличчя та методи самодопомоги.

Методи та прийоми психогігієни сприяють нейтралізації негативних емоцій, формуванню адекватних реакцій на психотравмуючі ситуації і мобілізації антистресових резервів організму.

Психогігієна відпочинку та праці – розділ психогігієни, який вивчає шляхи оптимізації трудових навантажень, прискорення процесу відновлення розумової працездатності, психічних функцій та укріплення нервово-психічного здоров’я у вільний від роботи час.

Комплекс психогігієнічних міроприємств, який сприяє підтримці високої психічної працездатності і попередженню нервово-психічної перевтоми, включає виробничу гімнастику для осіб, що займаються розумовою працею, зміну форм діяльності, аутогенне тренування та психологічне розвантаження.

Психогігієна спілкування – розділ психогігієни, який вивчає шляхи оптимізації міжособистісних відносин на роботі та вдома – у трудовому, сімейному, навчальному та інших колективах.

Психопрофілактика являє собою комплекс міроприємств, спрямованих на попередження розвитку психічних розладів шляхом попередження дії на організм хвороботворних, в першу чергу психотравмуючих, факторів, виявлення осіб з ознаками нервово-психічної нестійкості, раннього розпізнавання нервово-психічних розладів, попередження формування та хронізації психічних захворювань з проведенням лікувально-оздоровчих міроприємств.

Розрізняють три види психопрофілактики: первинну, вторинну та третинну.

Первинна психопрофілактика включає систему міроприємств, які передбачають зменшення шкідливих впливів на організм людини, його психічний стан та попередження психічних порушень. В даному виді профілактики вирішальне значення має сукупність соціально-економічних умов, раціональна організація професійної діяльності, побуту, відпочинку і т.п.

Вторинна психопрофілактика – сукупність заходів, які спрямовані на попередження несприятливих наслідків психічного розладу, який уже виник. Мається на увазі активне виявлення осіб з початковими проявами хворобливих станів, ранній початок лікування із використанням комплексної, як правило, патогенетичної терапії, що сприяє більш сприятливому перебігу хвороби, призводить до більш швидкого одужання, запобігає затяжному перебігу процесу.

Третинна психопрофілактика сприяє попередженню несприятливих соціальних наслідків хвороби, рецидивів та дефектів, які перешкоджають трудовій діяльності хворого. Це поняття практично відповідає соціально-психологічній реабілітації, яка проводиться з урахуванням соціальних, професійних, психологічних та медичних факторів та базується на інтегративному підході до хворого, що охоплює всі параметри його життєдіяльності.

Таким чином, останні два види психопрофілактики спрямовані на недопущення ускладнень, хронічного перебігу хвороби, інвалідизації та зміни професійного (соціального) статусу пацієнта.

Дата добавления: 2014-12-27