Формування території 1 страница

До кінця ХІ ст. волинські і прикарпатські землі утворювали суцільну

адміністративну одиницю, підпорядковану безпосередньо київському княжому

столові. Проте 1084 р. ця система залежності вперше була порушена, і в

Прикарпатті самочинно вокняжилися троє братів – Рюрик, Володар і Василько

Ростиславичі, сини тмутороканського князя Ростислава Володимировича,

онука Ярослава Мудрого. За підтримкою місцевих бояр, діючи в тісній злагоді між собою, Ростиславичі швидко зуміли закріпитися в Перемишлі, Звенигородій Теребовлі настільки, що після кількаразових спроб великого князя вибити їх

з Галичини силою княжий з'їзд у Любечі (1097) визнав за ними право на ці

землі як на отчину.Після смерті 1124 р. Василька і Володаря (Рюрик умер раніше, 1094 р.)

між їхніми спадкоємцями спалахнула війна, переможцем з якої вдалося вийти

Володимиру Володаровичу, або, як його іноді називають – Володимиркові

(помер 1153). Чоловік енергійний і розумний, Володимирко став справжнім

творцем Галицького князівства. У 1141 р. він переніс столицю з Перемишля до

Галича, де зумів увійти в добре порозуміння з місцевими боярами, а у війні

1149-1152 рр. вкотре відбив походи на Галичину київського князя та його

союзників-угорців.Володимирів син Ярослав Осмомисл (1153-1187) розвинув здобутки батька. Діючи де з дипломатичною обережністю, де рішуче, Ярослав перетворив Галицьке князівство на одне з найсильніших на Русі.Оскільки ж він не мав синів, то з його смертю (1199) династія Ростиславичів припинялася. Найініціативнішим серед сусідів виявився волинський князь Роман Мстиславич: цього ж року,спираючись на здавна прихильну до нього місцеву боярську групу, він оволодів Галичем. Так після понадстолітньої перерви Волинь, Забужжя,Подністров'я і Прикарпаття знову об'єдналися в один політичний організм.Протягом століття, доки Галичиною правили Ростиславичі, на Волині текло своє, не менш напружене життя. До 1170-х років волинські волості підпорядковувалися або прямо Києву, або передаючись у тимчасове держання ставленикам київських правителів. Проте за Ізяслава Мстиславича, онука Володимира Мономаха, ця традиція була змінена: Ізяслав разом з родиною переїхав до Володимира і оселився там, немов у власній спадковій отчині. У 1148, 1150 та 1153 рр. йому довелося збройно захищатися, а після Ізяславової смерті (1154) спроба повернути Волинь під владу Києва повторилася ще раз, проте й син Ізяслава Мстислав зумів її відбити.Після смерті Мстислава його сини поділили Волинську землю на уділи,

однак старшому з них – Роману Мстиславичу – вдалося об'єднати братів під

власною зверхністю, а з приєднанням у 1199 р. Галичини стати володарем

одного з найбільших князівств тогочасної Русі. Галицько-Волинський літопис,

називаючи Романа самодержцем і переможцем усіх поганських народів (князь

справді здійснив ряд успішних походів на ятвягів, що непокоїли набігами

Волинь, і на половців)На авторитет Романа вказує те, що саме в його володіннях знайшов

притулок вигнаний 1204 р. з Константинополя хрестоносцями візантійський

імператор Олексій ІІІ Ангел. У 1203 р. галицько-волинський князь, як оповідає, спираючись на якесь нині не збережене джерело В.М. Татіщев, нібито висував власний проект доброго порядку, тобто реорганізації владної моделі Русі. У шести найбільших князівствах – Галицько-Волинському, Володимиро-Суздальському, Полоцькому, Чернігівському, Смоленському і Рязанському – пропонувалося запровадити майорат, тобто обов'язкову передачу княжого столу старшому синові, і лише ці шість володарів, подібно до князів-курфюрстів Німецької імперії, мусили обирати верховного київського правителя.у червні 1205 р. Роман, здійснюючи один з багатьох пограничних походів у Польщу, був разом з невеликим загоном раптово

оточений і вбитий у бою.

11.Об'єднанню Галицького і Волинського князівств значною мірою сприяли тісні економічні та культурні взаємини, які здавна підтримувалися між ними, незважаючи на міжусобні війни поміж окремими князями. До єдності спонукала також і необхідність спільної боротьби двох князівств проти агресії з боку Польщі та Угорщини, а згодом — монголо-татар. Уже невдовзі по смерті Ярослава Осмомисла волинський князь Роман Мстиславич на запрошення галицьких бояр зайняв Галич, але не зміг там закріпитися. Лише у 1199 p., після кончини князя Володимира, останнього представника династії Ростиславичів, він зміг повернутися в Галичину та силою об'єднати ЇЇ з Волинню. Водночас Роман здобув Київ (1202), де посадив залежного від себе князя, і фактично зосередив під своєю владою всі, за винятком Чернігівського князівства, українські землі від Карпат і Дунаю до Дніпра.

Утворення об'єднаної Галицько-Волинської держави з центром у Галичі було подією великої історичної ваги, оскільки сформувався міцний політичний організм, що мав перейняти та продовжити державницьку традицію Київської Русі. Оволодівши значною частиною давньоруської спадщини, нова держава на рубежі XII —XIII ст. за розмірами своїх володінь не поступалася Священній Римській імперії. її володаря величали «великим князем», «царем», «самодержцем всея Русі». У нього просив захисту вигнаний хрестоносцями з Константинополя візантійський імператор, Олексій III Ангел, а Папа Римський Інокентій III у 1204 р. пропонував в обмін на прийняття католицизму королівську корону, але Роман Мстиславич відмовився.

Галицько-Волинське князівство спиралося на міцну економічну основу. На його території, не спустошеній зовнішніми ворогами, інтенсивно розвивалося господарське життя. Тоді, як Чернігівщина наприкінці XII — на поч. XIII ст. лежала в руїнах після набігів кочівників, численне галицько-волинське населення розбудовувало старі і закладало нові міста, успішно займалося ремісництвом та сільським господарством, освоювало нові соляні родовища, колонізувало степові простори між Бугом та Дністром, між Галичиною, Волинню та Київщиною. Істотне значення мало і те, що держава князя Романа розташовувалася на шляху Буг — Дністер, який замінив занепалу дніпровську артерію, і мала у своїх руках частину балтійсько-чорноморської торгівлі. Сухопутні торгові шляхи вели, як правило, на Захід. Важливим було те, що, на відміну від багатоетнічної Київської держави, Галицько-Волинська охоплювала лише українські етнічні землі, а тому її легше було консолідувати.У внутрішній політиці Роман спирався на середнє і дрібне боярство, насамперед волинське, та міщан. Він зосередив увагу на зміцненні княжої влади, приборкав боярську верхівку, частину якої відправив у заслання чи стратив. Його улюбленим прислів'ям було: «Не вбивши бджіл, не поласуєш медом».Активною й цілеспрямованою була зовнішня політика галицько-волинського князя. Здійснивши вдалі походи проти Литви, Польщі, Угорщини, половців, він посилив свій вплив на Русі, підніс міжнародний авторитет держави, яка поступово входила в західноєвропейський світ як його органічна складова. Відзначаючи надзвичайну хоробрість Романа Мстиславича, літописець із захопленням писав, що він кидався на «поганих {половців. — Авт.) як лев, сердитий був як рись, нищив їх як крокодил, переходив їхні землі як орел, а хоробрий був як тур, наслідуючи діда свого Мономаха».

Прагнучи припинити князівські міжусобиці та консолідувати сили для протидії зовнішнім ворогам, Роман Мстиславич в останні роки життя запропонував новий порядок формування центральної влади на Русі. Він передбачав, що великий князь київський мав обиратися шістьма найвпливовішими удільними князями (галицько-волинським, чернігівським, полоцьким, смоленським, суздальським та рязанським), а на місцях, у межах удільних князівств, влада мала переходити від батька до сина. Таким чином, на думку Романа, можна було зупинити процес роздробленості.

Проте галицько-волинському князю не вдалося об'єднати всю Русь. У 1205 р. він загинув під польським містечком Завихостом у битві з військом краківського князя Лешка Білого. Але династія Романовичів, яку започаткував Роман Мстиславич, майже 150 років утримувала українську державність, залишивши добрий слід у нашій історії.

12. ГАЛИЦ-ВОЛИНС.КНЯЗІВСТВО ЗА ЧАСІВ ДАНИЛА ГАЛИЦЬКОГО Об'єднавши колишні володіння батька Романа, брати Данило і Василько розподілили повноваження. Перший сів у Галичі, а другий у Володимирі. Лідерство у цьому дуумвіраті належало Данилу, як старшому синові Романа Мстиславича.Перед монгольською навалою на руські землі Галицько-Волинське князівство встигло розширити свої кордони. У 1238 році Данило Романович повернув північно-західні землі Берестейщини і зайняв місто Дорогочин на півночі, який перебував у володінні добжинських хрестоносців[15], а також у 1239 році приєднав до своїх земель Турово-Пінське і Київське князівства на сході, разом із столицею Русі — Києвом.З приходом монголів позиції галицько-волинських князів похитнулися. У 1240 році азійські полчища взяли Київ, [16], а у 1241 році вторглися до Галичини і Волині, де сплюндрували безліч міст,включно зі стольними градами Галичем і Володимиром. Оскільки княжа влада не зуміла протистояти монголам, проти неї в котре виступила боярська верхівка. Слабкістю князівства скористались західні сусіди, які спробували захопити Галич. У відповідь Романовичі захопили у 1244 році польський Люблін, а у 1245 році розбили війська угорців, поляків і бунтівних бояр у битві під Ярославом. Боярська опозиція була остаточно знищена і Данило зміг централізувати своє управління., Посиленням позицій Галицько-Волинських земель були невдоволені у Золотій Орді, яка поставила вимогу передати їй Галичину. Не маючи сил протистояти монголам, Данило був змушений визнати сюзеренітет золото-ординського хана у 1245 році, але добився підтвердження своїх князівських прав на Галицько-Волинські землі. Потрапивши у залежність від монголів, князь спрямував свій зовнішньополітичний курс на утворення антиординської коаліції держав. З цією метою він уклав союзи із Польщею, Угорщиною, Мазовією і Тевтонським Орденом, а також захопив ятвязькі землі і Чорну Русь у 1250—1253 роках, чим ліквідував загрозу нападів литовців на Волинь. У 1253 році Данило прийняв у Дорогочині титул «короля Русі» від папи Інокентія IV, який обіцяв організувати хрестовий похід проти монголів.Однак центральноєвропейські країни не володіли силами, що були здатні протистояти Золотій Орді, а їхні вояки не мали достатньої мотивації для походу у південноруські степи, на противагу біблейським землям Палестини. Відповідно, попри сподівання Данила, коаліція не склалася і він змушений був самостійно воювати проти монголів. Перша війна 1254—1255 проти орд Куремси була переможною, однак залучення монголами елітних військ полководця Бурундая у 1259 році змусило русинів капітулювати. За його наказом князі зруйнували замки у своїх землях та приєдналися до ординської виправи на Литву і Польщу.

13. СОЦІАЛ-ЕКОНОМ І КУЛЬТУРНИЙ РОЗВИТ.ГАЛИЦ-ВОЛИН ДЕРЖАВИ Культура Київської Русі та Галицько-Волинської держави----Зміцнення Київської Русі, прийняття християнства, зв’язки з Візантією, Західною і Центральною Європою, країнами Сходу сприяли розвитку самобутньої культури.• Основою духовної культури була усна народна творчість: історичні і обрядові пісні, казки, загадки, колядки, приказки, билини («Ілля Муромець», «Добриня Никитич і Змій»). • Велике значення для розвитку культури мала поява писемності, яка з’явилася на Русі у ІХ ст. (глаголиця, кирилиця). • Розвиток писемності сприяв поширенню освіти: при церквах і монастирях існували школи, книгописні майстерні, бібліотека. • У X–XI ст. виникло літописання, видатними пам’ятками якого є «Повість минулих літ» Нестора, Київський і Галицько-Волинський літописи. • Найвизначнішими творами літератури є «Повчання дітям» Володимира Мономаха, «Слово про закон і благодать» митрополита Іларіона, «Слово о полку Ігоревім» невідомого автора. • До найдавніших пам’яток архітектури належать Десятинна церква, Софійський собор, Києво-Печерський монастир, Золоті ворота у Києві, Спасо-Преображенський монастир і Єлецький собор у Чернігові. У ХІІ ст. відбувається формування території українського етносу (народності). Вважають, що назва «Україна» походить від слова «край» або «країна». Вперше назва «Україна» з’явилась у Київському літописі від 1187 р. і охоплювала Київщину, Переяславщину,Чернігівщину. У Київькому літописі від 1189 р. назва «Україна» поширилася ще й на Галичину. У Галицько-Волинському літописі від 1185 р. ця назва охоплювала й Волинь. Наприкінці ХІІ ст. назва «Україна» стосується всіх етнічних земель українського народу. Соціальна структура суспільстваУ Київській Русі сформувалася особлива соціальна структура. Найвище місце в суспільстві займали князі, бояри, священики. Далі йшли купці і ремісники. Більшість населення складали селяни — смерди. Оскільки вони жили на землі князя, то мусили виконувати повинності: сплачувати оброк і відробляти панщину. Поступово незалежність смердів обмежувалась. Селяни, що потрапили у залежність від феодала, взявши у нього позику («купу»), називалися закупами. Селяни, яка укладали з феодалом договір («ряд») про тимчасову роботу на нього, ставали рядовичами. Селяни, що не мали свого господарства і знаходилися в повній залежності від феодала, називалися холопами. Вільні селяни об’єднувалися в сільські громади («верв», «мир»), які спільно володіли лісами, лугами, водоймами. Орні землі перебували в індивідуальному володінні членів громади. Економічний розвиток Господарство Київської Русі досягло високого рівня розвитку, що зумовлювалося сприятливими природними умовами та географічним розташуванням країни. Основою господарства залишалося землеробство (орне, підсічно-вогневе, перелогове), розвивалися скотарство, городництво, садівництво, бортництво, мисливство. У містах та селах розвивалися ремесла (залізоплавильне, ковальське, гончарне, ювелірне, ткацьке та ін.). «Шлях з варяг у греки», що проходив Дніпром, робив Київську Русь світовою торгівельною державою. Наприкінці Х ст. за правління Володимира Великого з’явилися перші гроші — срібники та злотники, потім — гривні. Однак господарство Київської Русі мало натуральний характер, що спричинило слабкість економічних зв’язків між окремими землями держави.

14. АТАРСЬКА НАВАЛА ТА НАСЛІДКИ той час, коли Київська держава розпалася на окремі самостійні землі — князівства, в Центральній Азії склалася нова могутня Монгольська держава. 1206 р. її об'єднання завершив хан Темучин (його називають Чингісханом, тобто великим ханом). Створення ним централізованої системи державного устрою та боєздатного війська давало можливість завойовувати нові території сусідніх народів. Протягом першої чверті XIII ст. монголи здійснили масштабні завоювання в Китаї, Середній Азії та Закавказзі, після чого опинилися біля кордонів Русі.

Для організації відсічі загарбникам було створено об'єднане русько-половецьке військо, в якому взяли участь багато руських князів із своїми дружинами. Та через незгоду між князями під час походу у битві на річці Калка 1223 р. руське військо зазнало нищівної поразки, яка відкрила монголо-татарам шлях на Русь. Переслідуючи руські дружини до Дніпра, далі загарбники йти не наважилися через великі втрати, що завдали їм русичі.Після смерті Чингісхана (1227) його спадкоємці знову вирішили здійснити похід на Русь, який розпочався 1237 р., очолений ханом Батиєм. 1237—1238 рр. Батиєва орда спустошила землі князівств Південно-Східної Русі.1239 р. монголо-татари рушили на князівства Південно-Західної Русі. Вони дощенту зруйнували Переяславську і Чернігівську землю. Восени 1240 р. був обложений і Київ, який був узятий після кількаденного штурму 7 грудня. Залишаючи за собою згарища і руїни, військо Батия розорило Волинську і Галицьку землю, вторглося в межі Польщі, Угорщини й Чехії.Знекровлені Руські землі опинились під владою монгольської держави – Золотої Орди. Поневолене населення було обкладено численними податками, мусило відбувати виснажливі повинності, нещадно грабувалися селяни і ремісники, молодь забирали в рабство. Золотоординські хани перетворили місцевих князів та бояр на своїх слухняних васалів, намагаючись увічнити роздрібненість Русі. Кожен князь мусив їздити в Орду, щоб отримати з рук хана ярлик (грамоту з дозволом) на право управління своїми землями.Київська, Переяславська і Чернігово-Сіверська земля увійшли до одного з західних улусів (провінції) Золотої Орди. Там постійно кочувала татарська орда, готова в будь-який час до збройного нападу. У Києві правив золотоординський намісник-баскак, який контролював місцеву владу, відав збиранням данини і обліком населення.Формально визнавши владу хана, відносну незалежність продовжувало зберігати лише Галицько-Волинське князівство. Золотоординське панування стало тяжким випробуванням для руських земель.

15. У середині XIV ст., після того, як припинила існування Галицько-Волинська держава, Україна потрапила в політичну орбіту Литви та Польщі. У цей період набули нового змісту політичні процеси, що розпочались на попередніх стадіях історичного розвитку — посилення ролі окремих станів, поява нових державних інституцій. Розвивалися правові засади суспільного життя внаслідок внутрішніх змін і запозичення західноєвропейських правових норм. На історичній арені постали козацтво, православні церковні братства, греко-католицька (уніатська) церква.

Українські землі У середині ХІV ст. українські землі, ослаблені монголо-татарами і політично роз’єднані, стали об’єктом захоплення Польщею та Литвою. У складі Польщі опинилася Галичина, у складі Великого князівства Литовсько-го — Волинь, Київщина, Чернігово-Сіверщина, Переяславщина, Поділля. Польща проводила політику полонізації щодо українських земель, спрямо вану на поширення польської мови та католицького віросповідання. Велике

князівство Литовське, 90% земель якого складали східнослов’янські землі,

не порушувало суспільно-політичного ладу на українських землях і перей-

мало судову систему, військову організацію, запровадило руську мову як

державну і християнство за православним зразком. Велике князівство Ли-

товське повело боротьбу з золотоординським пануванням на українських

землях, розбивши у 1363 р. монголо-татар поблизу Синіх Вод.• У 1385 р. між Польщею та Литвою була підписана Кревська унія, яка передбачала об’єднання Литви і Польщі в одну державу шляхом шлюбу польської королеви Ядвіги з литовським князем Ягайлом. Кревська унія значно укріпила позиції Польщі й Литви у боротьбі з Тевтонським орденом, який було розбито у 1410 р. у Грюнвальдській битві.• У 1413 р. між Польщею та Литвою було підписано Городельську унію, за якою Велике князівство Литовське визнавалося незалеж ною державою, хоча зверхність Польщі над нм залишалася. Політична роздробленість і сусідство могутніх держав спричинили загарбання українських земель. Закарпаття в ХІ–ХІІ ст. потрапило під владу Угорщини. Буковина в ХІV ст. увійшла до складу Молдавського князівства, яке захоплювали то угорські, то польські королі, а з початку ХVІ ст. воно потрапило в залежність від Османської імперії. Північне Причорномор’я і Крим у середині ХV ст. увійшли до складу Кримського ханства, яке відокремилося від

Золотої Орди. Чернігово-Сіверщина наприкінці ХV — на початку ХVІ ст.

внаслідок московсько-литовських війн потрапила під владу Московської держави. Таким чином, у ХІV — першій половині ХVІ ст. українські землі були поділені між сусідніми державами: • Литвою (Волинь, Київщина, східне Поділля, середнє Подніпров’я);

• Польщею (Галичина, Холмщина, західне Поділля); • Угорщиною (Закарпаття);

• Молдавським князівством, що перебувало під Османським протек-

торатом (Буковина);

• Московською державою (Чернігово-Сіверщина).Основними соціальними верствами населення Укра-

їни були:• князі (титулована знать, до якої належали нащадки удільних князів);

• магнати (великі земельні власники);

• шляхта (дрібні земельні власники);

• духовенство (священнослужителі);

• міщани (мешканці міста — купці, ремісники, представники верств населення, які платили податки);

• селяни (сільські мешканці, які залежали від феодалів). Господарство залишалося натуральним. Основними галузями еконо-

міки були: сільське господарство (землеробство, скотарство, садівництво,

городництво), промисли (рибальство, мисливство, бджільництво, млинар-

ство), ремесла (близько 200 ремісничих спеціальностей), торгівля (щотиж неві торги, ярмарки). Міста поділялися на великокнязівські та приватновласницькі, залежно від того, на чиїй землі вони стояли. Деякі міста (Львів, Кам’янець-Поділь-ський, Луцьк, Київ) отримали Магдебурзьке право (право на самовряду- вання), що звільняло їх від управління та суду феодалів.

Культура України розвивалася в складних умовах втрати державності, встановлення іноземного володарювання, поширення католицизму, спустошливих турецько-татарських нападів. Однак це не припинило процес формування української народності, її мови та культури. • Усна народна творчість представлена легендами, казками, обрядо-

вими піснями, історичними думами («Сестра і брат», «Бідна вдова і три сини»), баладами («Пісня про Байду»). • Пам’ятками літописання стали Короткий Київський та Короткий Волинський літописи (ХV–ХVІ ст.).

• Найвидатнішими літературними творами є «Євангеліє» та «Київський Псалтир» (ХІV ст.) диякона Спиридонія.

• Освіта надавалася в школах при церквах, монастирях, у маєтках деяких магнатів, у середньовічних університетах Західної Європи (Краківський університет у Польщі, Болонський університет в Італії).

• В архітектурі переважало оборонно-замкове будівництво (замки у Львові, Луцьку, Кам’янець-Подільському, фортеця у Хотині, церква-твердиня в Острозі).

• У живописі панував іконопис (розпис Ягеллонської каплиці в Любліні), виник український іконостас (стіна з іконами, що відокрем лює вівтар від центрального приміщення в церкві).

• Основою музичної культури були народні пісні, які складали й ви-

конували кобзарі та бандуристи.

• Основу театру становили народні ігри та виступи скоморохів (співаків, музикантів, клоунів, танцюристів, фокусників, акробатів).Полонізація та покатоличення ускладнили релігійне життя на україн-ських землях у складі Польщі й Литві і призвели до занепаду православної

церкви, яка вже не могла зберігати українську мову та культуру.

16. Основою унії стала необхідність об'єднати зусилля для боротьби з експансією німецького Тевтонського ордену на схід. Зі сходу також загрожував сильний противник — молоде Московське князівство. Однак реальне об'єднання Литви з Польщею затяглося на довгі роки.

1385 р. була підписана Кревська унія. Литовський князь Ягайло, одружившися з польською королевою Ядвігою, під ім'ям Володислава II став королем Польщі. Він зобов'язувався приєднати до Польщі литовські, українські та білоруські землі, повернути раніше втрачені Польщею й Литвою володіння, прийняти католицизм і зробити його державною релігією. Проте задуми Ягайла — Володислава II, який роздавав литовсько-українські землі польській знаті, не були підтримані його земляками. Цим скористався князь Вітовт, який збройно 1392 р. прийшов до влади в Литві. Литовські й українсько-білоруські князі проголосили його "королем Литовським і Руським". Вітовт прагнув зміцнити Литовсько-Руську державу. Велику увагу він надавав розвиткові промислів, торгівлі, будував нові міста й фортеці. Під його ко-мандуванням у Грюнвальдській битві 1410 р. литовське військо, до складу якого входили українські, білоруські та російські полки, разом із поляками, завдали нищівної поразки німецьким хрестоносцям.Отже, Кревська унія дала можливість польським панам заволодіти українськими землями, які доти входили до Литовського князівства, що втрачало державну самостійність. Католицька церква дістала можливість поширювати сферу свого впливу на українські землі, будувати там монастирі, ополячувати місцеве населення. Негативно вплинула Кревська унія і на політичне життя України. З її підписанням розпочалася ліквідація місцевих удільних князівств, що мали чималу автономію. Це викликало гостру протидію литовсько-білорусько-української знаті.

Наступним етапом об'єднання стала Городельська унія 1413 p., яка зрівняла в правах польську й литовську шляхту. Але — тільки католиків, і цим внесла розкол на релігійному грунті. Загостренням релігійних і національних суперечностей у Литовсько-Руський державі скористалась православна Москва, до якої внаслідок російсько-литовських війн відійшли Смоленщина й Чернігівщина. До того ж іще реальнішою стала кримсько-татарська навала. 1484 р. військо хана Менглі-Гірея зруйнувало Київ, пограбувало й спалило церкви, захопило в полон киян. Надалі українські землі щорічно ставали об'єктом спустошливих набігів татар. Усе це підштовхувало Велике Князівство Литовське до зміцнення союзу з Польщею.

1569 р. в Любліні відбувся спільний польсько-литовський сейм, де було підписано акт унії Литви й Польщі. Віднині перестає існувати литовсько-руська форма державності українського народу. За унії Корона (тобто Польща) і Велике князівство Литовське об'єдналися в єдину державу — Річ Посполиту. Обирався спільний король, якого проголошували водночас і Великим князем. Здійснювалася спільна зовнішня політика, в обігові були спільні гроші. Польська й литовська шляхта отримували право володіти землями в обох частинах держави. Проте кожна з них мала свої герби, місцеві адміністрації, судочинство, війська. Після Люблінської унії починається полонізація українських земель: до Польщі відійшли Галичина, Холмщина, Волинь, Поділля, Брацлавщина, Київщина.

17. Українські землі у складі ВКЛ (1340-1569)

оксамитове литовське проникнення - 1340-1362 (Литовське князівство було об’єднане Міндовгом 1230-1264, який претендував тільки на західноруські землі, але за часів Гедиміна 1316-1341 почалося включення українських земель, на Волині закріпився син Гедиміна Любарт, витіснення татарських ханів сприяло поступовій інкорпорації Чернігово-Сіверщини, Київщини, Переяславщини, після перемоги над татарами на р. Сині Води 1362 ще й Поділля, князівства укр. звільнилися від ханів, найбільшого поширення влада Литви в Україні набула за Ольгерда 1345-1377, дії Литви не мали характеру експансії, збройне протистояння відбувалося з чужинцями – претендентами на спадщину К.Р., руські князі зберігали автономність). Ослов’янення литовських правителів - 1362-1385 (це князівство нагадувало федерацію рівноправних земель-князівств, збереглася стара система управління, 90% населення становили русини, розширення впливу православ’я, утвердження Руської правди як правової основи, державна - руська мова, руський досвід військової організації, будування фортець, налагодження податкової системи,Ольгерд заміняє місцевих князів своїми намісниками, ілюзія продовження руської державності, за правління Ягайла 1377-1392 посилюється централізація, а після Кревської унії 1385 змінюється становище руських земель), втрата укр. землями залишків автономії - 1385-1480 (суттю Кревської унії була інкорпорація ВКЛ до складу Польщі, Ягайло отримував статус короля і зобов’язувався окатоличити литовців, литовську-руську опозицію очолив Вітовт (Острозька угода, Вітовт стає князем ВКЛ, хоч і васалом Ягайла, Литва відновлює свою незалежність)1392-1430, який, щоб зміцнити внутрішню єдність держави, ліквідує удільні князівства, розбудовує систему опорних укріплень, зазнав поразки на р. Ворсклі у 1399 від татар, наслідок – Віленська унія, у разі смерті Вітовта землі переходять до Польщі, а перемога 1410 над Тевтонським орденом під Грюнвальдом сприяла Городельській унії 1413, за якої тільки католики мали право брати участь у великокняжій раді, після смерті Вітовта в ВКЛ утворилося 2 держави – ВКР на чолі з Свидригайлом (1430-1440) та Литва на чолі з Сигізмундом (1432-1440), указ Ягайла – всі,хто прийме сторону Сигізмунда, урівнюються з правами бояр-католиків, тому Свидригайло зазнав поразки під Вількомиром 1435, проте Сигізмунда було отруєно в 1440, князем став Казимир, наростає анти литовський рух, на деякий час відновлюється Київське та Волинське удільне князівство (1452-1471)), посилення литовсько-руської боротьби за право бути центром збирання земель Русі - 1480-1569 (з поч. 16 ст. загострюється московсько-литовське протистояння, під час боротьби російська сторона намагалася довести, що є справжнім государем Русі, під впливом соціального гніту, релігійної дискримінації, загрози ополячення та окатоличення, в умовах ліквідації автономії поширюються в укр. землях поширюються проросійські настрої, це виявляється в добровільному переході під владу Москви князів, організації змов та повстань (1481 невдала змова князів Олельковича, Голшанського з метою вбити Казимира, 1507 р. анти литовське повстання Глинського на Київщині та Поліссі), втеча та переселення селян. Намагаючись максимально сконцентрувати сили проти своїх зовнішніх ворогів, Польща і Литва укладають в 1569 Люблінську унію. Утворюється нова держава - Річ Посполита. З цього моменту укр.. землі опиняються в складі Польщі.

18 .Українські землі у складі Великого князівства Литовського

1. Українські землі під владу Великого князівства Литовського перейшли за князів Гедиміна (1316-1341 рр.) та Ольгерда (1341-1377 рр.), а саме: у 1340 р. - Волинь; у 50-60-х рр. XIV ст. - Київщина, Поділля, Чернігівщина, Сіверщина.У 1362 р. відбулася битва на р. Синюха (Сині Води), в якій литовці перемогли татар. Українські землі звільнилися з під влади Золотої Орди.Перехід українських земель під владу Великого князівства Литовського відбувався переважно мирним шляхом. Причини цього були в тому, що литовські князі діяли за принципом "Ми старини не рушимо, новизни не вводимо", а також виступали під гаслом "збирання земель Русі". Дійсно литовські князі прихильно ставились до місцевих звичаїв та системи управління. Місцева знать зберегла володіння та привілеї. Поширювався вплив православної церкви. Руська мова стала офіційною в діловодстві. 9/10 земель Великого князівства Литовського складали руські землі. Литва відчувала сильний вплив (політичний, економічний і культурний) руських земель. В удільних князівствах, які утворювалися на руських землях, відбувається обрусіння нащадків Гедиміна. На думку Грушевського у розвитку Великого князівства Литовського на той час визначилася тенденція до перетворення його на Литовську Русь. Тобто умови для розвитку українських та інших руських земель у складі Великого князівства Литовського були якнайсприятливіші.Велике князівство Литовське представляло собою феодальну державу, на чолі якої був великий князь і рада Панів, у віданні яких перебували найважливіші питання (фінанси, вищі посади, розподіл земель та ін.). Гедиміновичам належали удільні князівства, з яких на українських землях знаходилися: Київське, Подільське, Волинське, Чернігівське, Новгород-Сіверське.Сепаратистські тенденції, які виявилися у Гедиміновичів в уділах, були подолані, оскільки у Великому князівстві Литовському центральна влада виявилася достатньо сильною. Одне з пояснень цього полягає у характері феодального землеволодіння в Литві, яке переважно було-умовним землеволодінням. У 90-х рр. XIV ст. (за князя Вітовта) всі удільні князівства у Великому князівстві Литовському були ліквідовані, що сприяло зміцненню держави.

Дата добавления: 2015-01-03