Методологічні принципи і джерела вивчення історії культури

Методологічні принципи полягають у тому, щоб через великий обсяг конкретного матеріалу показати логіку розвитку культури впродовж століть, враховуючи специфіку національних моделей цієї культури. При цьому можуть бути використані діахронні, синхронні, порівняльно-істо­ричні, структурно-функціональні, системні та інші методи дослідження історії української та зарубіжної культури, а також запозичені з інших наук, таких як соціологія, психологія, антропологія, біологія, кібернетика,

етнографія та інших.

Велике значення має психологічний підхід на основі принципу істо­ричного матеріалізму. До речі, національна психологія в офіційній політиці, ідеології раніше ігнорувалася. Проте відомо, що одним з еле­ментів соціальної психології є проблема самосвідомості, етнічної, соціаль­ної (самосвідомість трудящих навіть у підході до прекрасного), групової

(самосвідомість будь-якої групи, суспільства) та індивідуальної (само­свідомість особистості). В умовах значного зростання інтересу до пробле­ми розвитку культури надзвичайно важливим і конче необхідним є роз­криття специфіки цих недостатньо вивчених принципів.

Висвітлюючи розвиток історії культури українського народу, необхідно широко використовувати праці Т. Шевченка, І. Франка, М. Драгоманова, М. Грушевського, Б. Лепкого, М. Зерова, Л. Курбаса, О. Гончара, М. Рильсько­го та інших видатних мислителів у галузі теорії культури, для якої характер­ним є принцип соціально-економічної зумовленості розвитку культури, філософсько-світоглядного трактування її народного характеру, визнання специфічності традицій як невмирущого джерела духовності, що зберігає моральне здоров'я, чистоту помислів і устремлінь аж до утвердження своєї державності. Радимо при вивченні курсу "Українська та зарубіжна культу­ра" використовувати праці Д. Антоновича, Я. Кульчицького, Д. Чижевсько-го, І. Мірчука та інших дослідників, які розглядали проблеми історії україн­ської культури в культурологічному аспекті.

Аналізуючи розвиток культури, не можна обійтися без одного з ос­новних принципів філософії — принципу історизму, тобто об'єк­тивного дослідження витоків художнього витвору чи навіть мис­тецької течії, всеохоплюючої духовності, їх місця в суспільстві, їхньо­го впливу на суспільне життя.

Наприклад, злочином проти історії культури українського народу слід вважати тенденційне, кон'юнктурне карамзіно-погодінське невіглаське

або замовчування історії українського народу, зокрема ма­терикової Наддніпрянської частини, майже на два століття після походу Батия в Україну в 1240 р. І це робилося на підставі вигаданого суцільного погрому і спустошення благословенної апостолом Андрієм Первозванним землі. У дійсності такої гіпертрагічної руйнації тоді не було. Світ не мав би феномену українського козацтва з усім його розвоєм цивілізації, якби за­родки і першооснови цього не існували ще в Київській Русі й вони не були успадковані наступним поколінням й епохою.

До конкретних методів дослідження слід віднести порівняльно-істо­ричний метод, до якого входять діахронічний, що застосовується при зіставленні різних за жанром хронологічних джерел, наприклад билин, дум та літописів, і синхронічний, коли виділяється певна проблема і розг­лядається не в історичному, а в змістовому зіставленні. Так, можливе зістав­лення Європейського Ренесансу з національним Відродженням у народів Центральної та Південно-Східної Європи в другій половині XVIII — сере­дині XIX ст. та епохою так званого Східного Ренесансу XII—XIII ст. в краї­нах Середньої Азії та Закавказзя.

На думку сучасних філософів, у вивченні культури слід застосовувати метод структурно-функціонального аналізу, коли об'єкт, що ви­вчається, немовби розкладається на складові частини, виявляються

співвідношення між цими частинами, правила їх поєднання в групи і ви­ведення певних парадигм (стійких визначальних модулів).

За допомогою методу структурно-функціонального аналізу можуть бути виділені як саме поняття культури, так і різні функціональні компо­ненти її. Так, розглядаючи сутність культури у співвідношенні з суспільни­ми процесами, виділяють первинні складові культури — етнічні, націо­нальні та вторинні — соціальні, класові, які в певних умовах виступають як співвідношення змісту та форм.

Важливим методом дослідження і вивчення історії культури є метод системного аналізу, коли всі феномени культури розглядаються у взає­модії її складових частин як основи, на якій формуються нові якості.

Системний метод нерозривно пов'язаний з типологічним підходом до явищ культури, коли незалежно від хронологічних рамок виділяються такі особливості культури, які притаманні, хоча і не збігаються у часі, різним регіонам (той самий Західний Ренесанс XVI ст. і Східний Ренесанс XII— ХНІ ст. у його гуманістичній, антиклерикальній спрямованості).

У досліджені явищ культури широко застосовуються методи конкрет-них наук — соціології, демографії, психології, антропології, біології, мате­матики та ін.

Зрозуміло, що в процесі освоєння матеріалу необхідно конкретизува­ти аналіз цих методичних прийомів відповідно до профілю вищого нав­чального закладу, факультету, на якому читається курс лекцій з історії української та зарубіжної культури.

У зв'язку із зазначеним постає питання, як вивчати культуру взагалі. Тут може бути кілька методично-структурних варіантів і напрямів. Один з них найпоширеніший, навіть класичний — в історичній по­слідовності. За епохами, періодами, століттями, датами: мова, осві­та, наука, література, театр, живопис, архітектура, скульптура, музи­ка, усна народна творчість, звичаї, обрядовість, мораль тощо.

Можна піти галузевим, жанровим шляхом, розглядаючи окремо освіту, літературу, живопис, обрядовість від першопочатку і до наших днів, аналі­зуючи при цьому те, як певна духовність зароджувалася, розвивалася і якою стала тепер. Обидва ці шляхи прийнятні. Може бути й третій варіант — вивчення культури в процесі викладання курсу історії України, хоч при такому підході необхідно збільшувати кількість годин. Отже, авторський колектив вважає, що оптимальний варіант — це запровадження само­стійного курсу "Українська і зарубіжна культура". Такий підхід дає мож­ливість розглядати історію культури з елементами загальної соціально-еко­номічної, політичної історії в контексті національно-визвольної бороть­би. Тим більше, що культура слугує народу, відображає його дії, мрії, споді­вання, стверджує цей народ.

Вивчаючи історію української культури, треба мати велику толерантність, як тепер кажуть, терпіння. Над історією не плачуть і не сміються, її розумі-

ють. У зв'язку з цим необхідно наголошувати на тому, як українська культура в умовах великодержавного шовінізму та адміністративно-командної сис­теми вижила, розвивалась і продовжує давати світу шедеври мистецтва, зраз­ки гуманізму, високої моральності. Необхідно самому вчитися і людей на­вчати добру. Адже творіння прекрасного і тепер, і в майбутньому не схоже на прямий і гладенький Невський проспект. На його шляху все може трапи­тись, як підказує гіркий досвід минулого. Поряд з добром є ще і зло, гріх за­лишається непокараним без сповіді, спокути і каяття.

До того ж молодому поколінню природно хочеться проникнути в цю всепланетарну майстерню, у процес творення прекрасного, у стиль, шля­хи і методи його: особистість хоче вибитись зі звичайної у незвичайну, оригінальну, щоб не тільки зробити своє життя достойним розумної лю­дини, а й полишити по собі глибокий або хоча б помітний слід на землі.

Разом з тим не достатньо милуватися вражаючою і чарівною українсь­кою духовною культурою, яка здебільшого формувалася під тяжким пресом колоніального і соціального гноблення. Сьогодні народжується жагуча по­треба поряд із пізнанням своєї майбутньої професії, а також історії та теорії духовної культури, виявляти і спонукати до цього таланти, допомагати їм визріти й розкритися повною мірою. Так у свій час зробив професор Хар­ківської консерваторії П. Голуб'єв студентові інженерно-будівельного інсти­туту Б. Гмирі, який згодом став солістом Київського театру опери та балету імені Т Шевченка, одним із найвидатніших співаків, майстром оперного і камерного вокального мистецтва не тільки в Україні, а й у світі.

Припустимо, що Б. Гмиря, Є. Мірошниченко чи інші видатні співаки — це виняткове явище. Проте не зайвим буде студентові крім опанування об­раною професією навчитися співати, танцювати, грати на тому чи іншому інструменті, малювати, фотографувати, віршувати, навчитися ораторському мистецтву, вміти виготовляти художні вироби з металу, дерева, глини, скла, займатися вишиванням, ткацтвом тощо, тобто навчитися якомусь тонкому художньому ремеслу. Люди часто запитують не тільки про те, що ти знаєш, а й що ти вмієш. І це вміння дуже цінується. Адже навряд чи є вища насолода, як творити своїм розумом, своїми руками, своєю душею, робити людям доб­ро, радувати їх. А цього можна досягти лише вдумливим наверненням на­шої молоді до культури глибокої і всеосяжної, до собору великої духовності.

Передбачається вивчати матеріальну культуру, події і вірування, усну народну творчість, початок письменства, освіту, літературу, архітек­туру, образотворче мистецтво, музику, театральне мистецтво, мистец­тво кіно та телебачення, видавничу справу, народні ремесла тощо.

Слід засвоювати, цінувати все те, що протидіяло варварству, дикості, кон­центрованим виявом яких стали фашизм та мілітаризм, а також злиденність, невігластво, аморальність, безправ'я, егоїзм індивідуальний, колективний, національний, космополітичний. Вивчати необхідно культуру, споконвіч-

на місія якої полягає в тому, щоб протидіяти темряві, антилюдяності.

Вивчаючи серцевину, мозок духовної культури, необхідно передусім звертати увагу на мистецтво, в якому на першому плані стоїть література. Поява писемності — умова для розвитку літератури, в тому числі й ху­дожньої, як людинознавства з усіма видами і жанрами, компаративізмами, порівняннями і проблемами загальнолюдської культури.

Важливим і особливим видом мистецтва є театр, що поєднує виразні засоби акторської майстерності, драматургії, музики, живопису. Специфі­ка музичної культури Київської Русі, для якої характерним був розквіт во­кальних жанрів культового співу (тропарі, стихарі, гімни та ін.). І тут же — народна музична творчість — виконавці епосу, музична творчість лицарів, мандрівних співців та музикантів в Україні — лірників, кобзарів, менестрелів. Ці види і жанри раннього театрального мистецтва слугували джерелом для створення вертепу, шкільного театру, кріпацького театру як перших сходинок до утворення театру І. Котляревського, І. Квітки-Основ'яненка, М. Щепкіна, М. Кропивницького, І. Карпенка-Карого, М. Старицького, Л. Кур-баса, М. Куліша, І. Микитенка, І. Кочерги, Ю. Яновського та ін.

Кіно і телебачення виникли на технічній базі й об'єднали в собі про­сторові та часові види мистецтва: художнє, документальне, мультипліка­ційне та науково-популярне.

Мистецтво кіно, яке започаткувалося відкриттям фотографії та кіне­скопа Едісона і виросло в індустрію розваги, ідеологізації мистецтва бізне­су, дало світу таких геніальних творців, як О. Довженко, І. Савченко, І. Кава-лерідзе. їхню естафету підхопили Ю. Іллєнко, В. Денисенко, М. Мащенко,

І. Миколайчук та ін.

Новий крок у мистецтві зробило телебачення як засіб масової культу­ри зі своєю специфікою і суперечностями.

Музика як вид мистецтва, до того ж найбільш специфічного, яке при­таманними лише йому формами відображає людську діяльність, емоції, настрої, має свою мову, яка у кожного народу і в кожну епоху різна.

І нарешті, архітектура, живопис та скульптура — та сама музика, яка за­стигла у благородному камені, металі, дереві, фарбах з незліченними сю­жетами, різновидами форм і жанрів, що передають людське буття і мрії.

Українська культура, яка розвивалась на основі народної творчості, поєднаної з високим професіоналізмом, зробила значний внесок у світовий образ, у музику всепланетарної духовності. Для вивчення курсу "Українська та зарубіжна культура" видано багато посібників. Інтенсивна робота у цьому напрямі триває. НАН України го­тує п'ятитомне видання з історії культури. Багатогранність культури знай­шла відображення у таких виданнях, як Теорія та історія світової та вітчиз­няної культури: Курс лекцій (А.К. Бичко, Б.І. Бичко, Н.О. Бондар та ін. — К, 1993); Історія світової культури: Навчальний посібник (Л.Т. Левчук, В.С. Гри-

щенко, В.В. Єфіменко та ін. — К., 1994); Культура українського народу: На­вчальний посібник (В.М. Русанівський, Г.Д. Вервес, М.В. Гончаренко та ін. — К., 1994); Теорія та історія світової та вітчизняної культури: Підручник (Н.Я. Горбач, С.Д. Белей, З.П. Російська та ін. — Львів, 1992); Нарис історії культури України (М.В. Попович. — К., 1999); Українська та зарубіжна культура. Навчальний посібник (М.М. Закович, І.А. Зязюн, О.М. Семашко та ін. — К., 2003), Історія культури давнього населення України (Т. 1. — К., 2001); Українська культура XIII — перша половина XVII століть (К., 2001); Мєднікова Г.С. Українська і зарубіжна культура XX століття: Навчальний посібник (К., 2003); Шевнюк О.Л. Культурологія: Навчальний посібник (К., 2003) та інші посібники.

Враховуючи те, що ми ще не маємо цілісної картини української на­ціональної культури, тобто узагальненого висвітлення творчих зусиль українського народу, поява окремих праць історико-культурологічного змісту сприяє реалізації ідеї про створення багатотомної історії культури. Така праця вкрай необхідна, бо XXI століття ставить людство перед грізни­ми глобальними проблемами — економічними, ресурсними, соціальни­ми, духовними і моральними. У зв'язку з цим досвід минулого, стан культу­ри нації має першочергове значення.

У вивченні курсу "Українська та зарубіжна культура" потрібно зверта­тися до першоджерел: літературних пам'яток та образотворчих шедеврів минувшини, творів письменників і митців, професійних критиків, тала­новитих публіцистів, періодики тощо. Так, вивчаючи культуру Київської Русі, поширення книги, слід звернути увагу на "Остромирове Євангеліє", "Ізборники Святослава" 1073 та 1076 рр., літописання, "Поученіє Володи­мира Мономаха", "Житія", "Слово о полку Ігоревім", паломницьку літера­туру та ін. Народне світосприйняття періоду переходу від епохи "присвоєн­ня" (родоплемінних відносин) до епохи "перетворення" (ранньофео­дальних відносин) відображене в пам'ятках народної творчості — обря­довій поезії, прислів'ях, заговорах, народних піснях, легендах, думах, би­линах, де яскраво передано майбутнім поколінням волю, торжество мо­ральних цінностей.

У міру розвитку української мови з'являються професійні літератори, зокрема від середини XVI ст. письменники-полемісти (І. Вишенський), які борються проти культурної та релігійної експансії шляхетської Польщі. В епоху визвольної боротьби українського народу проти іноземних загарб­ників в українській літературі посилюються свободолюбні та демократичні тенденції (віршована сатира, історична драма, інтермедія, вертепна дра­ма в літературі).

Усна народна творчість відображала антикріпосницькі тенденції, ге­роїчні визвольні ідеї (козацькі цикли дум).

У цей час поглиблюється зв'язок фольклору з літературою, швидко формується і фіксується в писемності сучасна українська мова, розвиваєть­ся науково-фісософська думка в навчальних закладах України (школи існували з X ст., а в XVI ст. виникають братські школи — ЗО шкіл). Школа, за­снована у 1615 р. в Києві, з 1701 р. стала першим вищім навчальним закла­дом — академією в Україні й в усій Східній Європі, де студенти вивчали літературну українську мову того часу, церковнослов'янську, польську, ла­тинську, грецьку, давньоєврейську, німецьку і французьку мови, історію (в тому числі історію України), географію, математику, астрономію, катехі­зис, піїтику, риторику і діалектику, філософію і богослов'я. Творча спад­щина ректорів і викладачів Київської академії — це цінне джерело для ви­вчення культури України XVII—XVIII ст.

Настільними книгами мають стати також твори Г. Сковороди, І. Котляревського, П. Гулака-Артемовського, Г. Квітки-Основ'яненка, С. Гребін­ки та ін., котрі викривали суть національного та соціального гноблення, яке терпів український народ, і відстоювали докорінні зміни у його становищі.

Надзвичайно глибокого розвою українська культура, її мова, ідейний зміст, форма набули у творчості А. Метлинського, М. Костомарова, П. Кулі-ша,Т. Шевченка, М. Шашкевича, Л. Глібова, М. Вовчок, С. Руданського, А. Свидницького, Ю. Федьковича, І. Нечуя-Левицького, П. Мирного, М. Ста-рицького, М. Кропивницького, І. Карпенка-Карого, І. Тобілевича, 1. Манжу-ри, П. Грабовського, І. Франка, Л. Українки, М. Коцюбинського, які, ставши на шлях реалістичного відтворення дійсності, закликали до її революцій­ного перетворення.

Майже все XX ст. у культурному генезисі мало глибокі карби драма­тичної державно-політичної історії, яка, відомо, несла на собі хрест соці­ально-економічних потрясінь, воєнних катаклізмів, класової боротьби, хаосу і гноблення, а отже, і занепаду національного і загальнолюдського, гуманістичного в усьому укладі життя. Та все ж і далі розгорталася та поси­лювалася ідея державності, і результатом революційного змагання стало проголошення Української Народної Республіки.

А далі, з одного боку, поразка УНР та ЗУНР, соціалістичний переворот зі своєю диктатурою пролетаріату, утопіями та ілюзіями, ідеологічні екст-реми більшовизму як головна "стилеутворююча" детермінанта державно-політичного і культурного життя країни, а з іншого — "український рене­санс 20-х років", голодомор 1932—1933 рр., репресії, трагедія у часи Дру­гої світової війни, доба "холодної війни", відкритий поворот до російсь­кого націонал-шовінізму, погроми "українських буржуазних (?!) націо­налістів" та "безрідних космополітів", курс на провінціалізацію українсь­кої культури як засіб її нівелювання і витіснення, атаки на "дисидентів-шістдесятників" у літературі й мистецтві тощо.

Та безкінечно такий стан справ тривати не міг. З'являються елементи духовного й інтелектуального опору у сфері культури як один із чинників "перебудови", відбиваються поступове повернення забутої репресованої спадщини, ознайомлення культурної громадськості з надбаннями україн­ської літератури, мистецтва і науки в діаспорі.

З проголошенням незалежності відкрито починається відродження всіх кращих здобутків в Україні, а водночас і зростання труднощів внаслідок еко­номічної кризи, проблем переходу до ринкових відносин, шаленого анта­гонізму, незгуртованості суспільно-політичних і культурницьких сил. Така ситуація характеризує процеси перехідного періоду. Разом з тим відбуваєть­ся піднесення престижу української національної культури, розширення й інтегрування інтенсивних міжнародних зв'язків, взаємозбагачення.

Останнім часом учені знаходять усе більше доказів на користь того, що світова цивілізація бере початок на теренах української землі. На II Міжна­родному конгресі-фестивалі "Витоки, шляхи, підсумки всесвітньої культу­ри за всю історію. Перспективи на майбутнє", що проходив наприкінці вересня 2001 р. в Москві — Києві — Дніпропетровську — Запоріжжі — Ме­літополі — Ялті, високо було оцінено духовні і культурні надбання люд­ства протягом усієї його історії. Водночас на цьому авторитетному фо­румі було повідомлено про сенсаційне відкриття кінця другого тисячоліття нашої ери, що робить справжній переворот у науці: знайдено українськи­ми вченими і розшифровано академіком Анатолієм Кифішиним найдав­ніший на Землі літопис, викарбуваний на кам'яних плитах древнього свя­тилища Кам'яна Могила (с. Терпіння, за 20 кілометрів від Мелітополя За­порізької області). Написи і малюнки було висічено, починаючи з XIV тис. до н. е. (шумерські письмена з'явилися в III тис. до н. е.).

Отже, культура України пройшла тривалий і складний шлях станов­лення і витворювалась у непорушній єдності з розвоєм української людності й розвитком українського суспільства. На її генезис особ­ливо вплинув народно-звичаєвий стрій українського народу, обря­довість і вірування українців з різних куточків України. Поступово, міцно пов'язана з українською церковною традицією і всім розмаїт­тям суспільного життя, культура нашого народу сформувалася в до­вершену філософську та суспільну субстанцію і набула вагомого са­мостійного впливу на духовний розвій нації, громадську думку, дер­жавну розбудову України.

Первісна культура — одна з найважливіших і найцікавіших тем у курсі. Вона започаткувала ту гаму граней матеріальної і ду­ховної культури, які в наступні епохи лише шліфувалися і по­глиблювалися цивілізацією. Розвиваючись переважно еволюційно, первісна культура сформувала діалектику культурогенезу, який мож­на репрезентувати у двох основних проявах — перший, як форму­вання культури людства взагалі; другий — як трансформацію і зміну культури одних народів культурою інших народів. Вивчення витоків і першооснов розвитку цивілізації заслуговує надзвичайної уваги та серйозної роботи не лише як цікавий предмет, а і як спосіб розуміння сучасного розвитку української і зарубіжної культури й оптималь­ної можливості прогнозування їх еволюції в майбутньому.

Дата добавления: 2014-12-24