Студопедия

КАТЕГОРИИ:


Загрузка...

Архитектура-(3434)Астрономия-(809)Биология-(7483)Биотехнологии-(1457)Военное дело-(14632)Высокие технологии-(1363)География-(913)Геология-(1438)Государство-(451)Демография-(1065)Дом-(47672)Журналистика и СМИ-(912)Изобретательство-(14524)Иностранные языки-(4268)Информатика-(17799)Искусство-(1338)История-(13644)Компьютеры-(11121)Косметика-(55)Кулинария-(373)Культура-(8427)Лингвистика-(374)Литература-(1642)Маркетинг-(23702)Математика-(16968)Машиностроение-(1700)Медицина-(12668)Менеджмент-(24684)Механика-(15423)Науковедение-(506)Образование-(11852)Охрана труда-(3308)Педагогика-(5571)Полиграфия-(1312)Политика-(7869)Право-(5454)Приборостроение-(1369)Программирование-(2801)Производство-(97182)Промышленность-(8706)Психология-(18388)Религия-(3217)Связь-(10668)Сельское хозяйство-(299)Социология-(6455)Спорт-(42831)Строительство-(4793)Торговля-(5050)Транспорт-(2929)Туризм-(1568)Физика-(3942)Философия-(17015)Финансы-(26596)Химия-(22929)Экология-(12095)Экономика-(9961)Электроника-(8441)Электротехника-(4623)Энергетика-(12629)Юриспруденция-(1492)Ядерная техника-(1748)

Діти з порушенням слуху




Слухом називається здатність організму сприйма­ти й диференціювати звукові коливання за допомогою слухового (або звукового) аналізатора. Слуховий аналізатор складається із периферичного відділу, тобто звукоприймального рецептора (зовнішнє, середнє, внутрішнє вухо), провідних нервових шляхів та центрального відділу аналізатора (мозкових клітин у скроневій області великих півкуль головного мо­жу).

Слух відіграє важливу роль у розвитку людини. Втрата слуху, навіть часткова, створює бар'єр між людиною і суспільством, утруднює оволодіння знання­ми і спеціальністю, обмежує трудову і суспільну діяльність, затримує розвиток особистості.

Людина, позбавлена слуху, не має можливості сприймати ті звукові сигнали, які дуже важливі для повноцінного пізнання навколишнього світу, для ство­рення повних і всебічних уявлень про предмети і яви­ща дійсності (шелест листя, спів пташок, звучання ор­кестру тощо).

При тяжких порушеннях слуху людина не здатна користуватись багатьма джерелами інформації (слухати радіопередачі, лекції тощо), повноцінно сприй­мати зміст телепередач, кінофільмів, театралізованих вистав. Відсутність слуху серйозно обмежує й есте­тичне виховання особи, адже людина позбавляється можливості нормально сприймати музику.

Найважливіша роль слуху в оволодінні людиною мовою. За відсутності слуху або його значного зниження дитина спонтанно (тобто самостійно, без спеці­ального впливу ззовні) не оволодіває звуковою словесною мовою, бо позбавлена можливості сприймати мову людей, що її оточують, як необхідні звукомовні зразки для наслідування. Крім того, вона не здатна контролювати вимову різних звуків. Унаслідок цього обмежуються можливості спілкування з людьми, а от­же, і пізнання, оскільки одним із важливих засобів передачі інформації є усна мова. Відсутність або не­дорозвиненість мови, в свою чергу, призводить до по­рушень в розвитку інших пізнавальних процесів і, го­ловним чином, словесно-логічного мислення.

В оточенні однолітків, що чують нормально, дити­на з важкими порушеннями слуху потрапляє в становище певної соціальної ізоляції, тому що її повноцін­на участь в ігрових та інших видах спільної діяльності утруднена. Часто й сімейне виховання дитини, яка страждає на ураження слухової функції, має ряд особ­ливостей (надмірна опіка, жалість або, навпаки, грубість батьків, роздратованість), що негативно відбивається на її вихованні.

Таким чином, стійке порушення слуху, як первин­ний дефект, призводить до цілого ряду вторинних відхилень у розвитку, які зачіпають як пізнавальну ді­яльність, так і особистість дитини в цілому.

Залежно від ступеня ушкодження слуху і від часу втрати (або різкого зниження) його дітей з дефектами слухової функції поділяють на глухих, пізнооглухлих і слабочуючих (туговухих). Якщо у дитини глибоке стійке двостороннє порушення слуху є вродженим або набутим у ранньому дитинстві до того, як у неї сфор­мувалася мова, таких дітей називають глухими.



Пізнооглухлі — діти, які втратили слух після то­го, як мова у них вже сформувалась, і тому збереглася тією чи іншою мірою.

Слабочуючими (туговухими) називають дітей з частковою слуховою недостатністю з різним ступенем вираженості, яка є причиною порушення мовного роз­витку.

Кожне із цих стійких порушень слуху поділяється на вроджену і набуту патологію. Педагогічна класифікація дітей з вадами слуху визначається відповідно до стійких порушень слухової функції.

Так, обстеживши 310 глухих дітей, О. І. Дячков зробив висновок, що вроджена глухота наявна в 7 %, а решта — набута1( 1 Д ь я ч к о в А. И. Воспитание и обучение глухонемьіх детей.—М., 1957.—С. 191.). За його даними, 67% дітей втра­тили слух унаслідок захворювання мозку та його обог лонки, 12 % — після інфекційних захворювань (кір, грип, скарлатина тощо), у 6 % дітей глухота зумов­лена травмами. У решти (8%) дітей причин виник­нення глухоти з'ясувати не вдалося. У процесі дослід­ження було також з'ясовано час втрати слуху: глухі від народження — 9,4%, втратили слух до одного року — 35,5 %, до двох — 25 %, до . трьох — 10,3 %, після трьох років — 10,6 %, невідомо — 9,2 %. Згідно з цими даними, більшість глухих дітей втратили слух у ранньому віці, тобто в домовний період.

Інші автори2 (2 Р а у Ф. Ф., Н є й м а н Л. В., Бельтюков В. И. Исполь-зование и развитие слухового восприятия у глухонемнх и тугоухих учащихся.- М., 1961.) виділяють уроджену глухоту, що має місце в 22 °/о дітей, та набуту — у 78%. Причиною на­бутої глухоти найчастіше є цереброспінальний менін­гіт (72%). Близько 80 °/о дітей з набутою глухотою втратили слух у віці до двох років. Л. В. Нейман 1 (Нейман Л. В. Слуховая функция у тугоухих и глухонемых детей.— М., 1961.) з'я­сував, що серед туговухих дітей з розгорнутою словес­ною мовою причинами враження слуху є менінгіт (22 %), отит (62 %) та інші захворювання (кір, скарлатина, травми— 16 %). Сюди ж віднесено й уродже­ну туговухість (1,8 %).

Аналогічні причини туговухості визначені і в уч­нів з глибоко недорозвиненою мовою. Проте тут спостерігається інше співвідношення між ними. Зокрема, менінгіт є причиною зниження слуху в 51 % дітей, отит - у 8%, інші причини - у 41% (кір, скарла­тина, паротит, травми). Вроджену туговухість вияв­лено у 12 % випадкїв.

Незважаючи на певну розбіжність у кількісних по­казниках різних авторів, спільним є визначення вроджених і набутих форм глухоти й туговухості. Збіга­ються також дані про переважне виникнення патології слуху в ранньому дитинстві.

Останніми роками сталися істотні зміни в дослід­женні структури причин виникнення й розвитку вад слуху в дітей. Протягом тривалого часу основна ува­га зверталася на з'ясування причин набутої форми глухоти чи туговухості. На перше місце ставилися за­хворювання слухового апарата (зовнішнього, середньо­го та внутрішнього вуха), зазначалася роль інфекцій­них захворювань, дія ототоксичних агентів та різних видів травм. Вивченню причин спадково зумовленої й уродженої форм туговухості відводилося незначне місце.

Розвиток сучасної медицини і насамперед медич­ної генетики дали змогу переглянути погляди на цю проблему. Усі причини виникнення дефектів слуху можна поділити на три групи.

1. Причини й фактори, що викликають зміни в структурах слухового апарата й призводять до спадкової глухоти чи туговухості. Незважаючи на досягнення медицини, кількість глухих і слабочуючих зі піадково зумовленим зниженням слуху не зменшуються.

2. Фактори ендо- і екзогенного патологічного впли­ву на орган слуху плода, що викликають ураження слуху (при відсутності спадкових факторів).

Причинами вроджених порушень слуху можуть бу­ти захворювання матері в період вагітності, токсичні фактори, імунний конфлікт, родові травми.

Найважливіше значення в етіології вродженої па­тології органа слуху мають інфекційні захворювання матері під час вагітності. Серед них особливе місце належить краснусі. Ступінь ураження слуху залежить від періоду вагітності, коли мати перенесла це за­хворювання. Найзагрозливішим є ранній термін вагіт­ності. Ураження слуху в дитини має переважно нейросенсорний характер (рідше — кондуктивний) і часто супроводжується катарактою, пороком серця, розумовою відсталістю.

Негативно впливають на орган слуху плода віруси кору, вітряної віспи, паротиту, скарлатини, токсоплаз­мозу, туберкульозу тощо, проте питома вага цих ін­фекцій незначна.

Дефект слуху, в дітей, матері яких перенесли одне з цих захворювань у першій третині вагітності, характеризується, як правило, ураженням звукоприймального відділу слухового аналізатора. Спостерігається зниження слуху від легкої туговухості до глухоти, що залежить від тих змін, які відбулися у завитці чи яд­рах слухового нерва.

Клінічні спостереження свідчать, що на розвиток органа слуху плода впливають різні загальносоматичні захворювання матері (цукровий діабет, нефрит, аві­тамінози, токсикоз тощо). Проте вплив цих захворю­вань на розвиток органа слуху та його функцію у пло­да до цього часу вивчений недостатньо.

В останнє десятиріччя особливу увагу оторинола-рингологів привертають токсичні фактори, зокрема ототоксичні лікарські препарати (стрептоміцин, неоміцин, мономіцин, канаміцин та ін.).

Негативно впливають на орган слуху дитини ал­коголь, нікотин, хімічні препарати, радіаційне опромінення, яке викликає зміни в завитці слухового органа плода в ранні строки вагітності.

Однією з причин уроджених вад слуху в дітей вва­жають недоношеність, оскільки в таких дітей спостері­гається недорозвиненість багатьох органів і систем, зміни в судинах, центральній нервовій системі та подальші зміни в аналізаторах, у тому числі и слуховому.

На стан слухової функції дитини негативно впли­вають травми матері під час вагітності, затяжні поло­ги й родові травми.

Таким чином, уроджена глухота чи туговухість може виникнути під впливом різноманітних ендо- й ек­зогенних факторів. Здебільшого вона має нейросенсорний характер, значно виражена за глибиною пошко­дження й практично невиліковна.

3. Фактори, які негативно діють на орган слуху здо­рової від народження дитини в один із періодів її роз­витку й призводять до набутої глухоти чи туговухості. Це найпоширеніша форма патології слуху.

До причин, що викликають набуті вади слуху, слід віднести такі: перенесені інфекційні захворювання (грип, паротит, скарлатину, дифтерит, токсиплазмоз та ін.); захворювання порожнини носа-й носоглотки (що не стосуються безпосередньо вуха); запальні за­хворювання слухового ходу, барабанної порожнини, слухової труби (зовнішній отит, гострий середній отит, хронічний середній гнійний отит тощо); травми, зде­більшого механічні, хоча трапляється й термічний вплив, а також негативна дія шуму; алергічні захво­рювання, які зумовлюють нейросенсорну туговухість; ілгальносоматичні захворювання, серед яких основна моль належить цукровому діабету, захворюванням ни­рок, крові та ін.; вплив екзогенних ототоксичних речо­вин, у тому числі медикаментів (антибіотиків, стреп­томіцину) тощо.

Як зазначалося, залежно від стану слухової функ­ції виділяють глухих, пізнооглухлих та з ослабленим слухом (туговухих) дітей.

До категорії глухих належать діти, слух у яких пошкоджений так, що вони самостійно не можуть використати його для розвитку мови. Найхарактернішою рисою їхнього розвитку є те, що вроджене або набуте и самому ранньому (домовному) періоді різке уражен­ня слуху робить неможливим сприйняття мови інших і призводить до глухонімоти, тобто дитина не оволодіває звуковою словесною мовою без спеціального навчання, оскільки не може сприймати й наслідувати мову довколишніх. Навіть якщо в глухої дитини до моменту втрати слуху був сформований певний мовний запас (наприклад, при настанні глухоти в дворічному віці), за відсутності спеціальних прийомів навчання й виховання він досить швидко втрачається. Загальний темп психічного розвитку в глухих дітей уповільню­ється. Однак створення спеціальних корекційних умов виховання, які активізують компенсаторні процеси, дає змогу поступово вирівняти їх психічний роз­виток.

У багатьох глухих дітей спостерігаються порушен­ня функцій вестибулярного апарата, що найчастіше виникають при набутому ураженні слухової функції.

Глухота (первинний дефект), будучи пов'язаною причинним зв'язком із німотою (вторинне порушення розвитку), призводить до ряду інших відхилень у пси­хічному розвитку. Так, серйозні порушення словесної мови, а тим більше її повна відсутність, негативно впливають на зорове сприймання, на розвиток не тіль­ки словесно-логічного, а й наочного мислення, а та­кож на інші пізнавальні процеси.

Оскільки обсяг інформації, яку людина дістає із зовнішнього світу, в свідомості глухої дитини помітно звужений через неможливість впливати на нього сло­весною мовою, її реакції на зовнішні впливи примі­тивніші та недостатньо різнобічні. Тому тут можна говорити про просту затримку розвитку. Справді, сис­тема органів чуття, завдяки яким глухий школяр від­чуває зовнішній вплив — сукупну інформацію, змі­нена. Внаслідок цього середовище впливає на його психіку в зовсім інших співвідношеннях: деякі види впливу—майже в тому самому обсязі, що й у тих, хто чує, другі — в меншому, треті — як зовсім незнач­ні. Отже, в глухих компоненти психіки розвиваються в інших, порівняно з людьми з нормальним слухом, пропорціях.

У пізнавальній діяльності глухих більшу роль віді­грають наочно-зорові форми пізнання, ніж словесно-логічні. В розвитку словесно-мовної системи писемна мова (як засіб прийому інформації шляхом читання, передачі її шляхом письма) набуває для глухих нез­рівнянно більшої питомої ваги, ніж усна. Стосовно використання глухими усної мови (за умови її сформованості завдяки спеціальним прийомам навчання), слід зазначити, що їх словниковий запас ближче до норми, ніж граматичне оформлення висловлювань.

Відчуваючи потребу в спілкуванні з довколишні­ми, глухі користуються міміко-жестикуляторною мовою, тобто своєрідним засобом передачі інформації за допомогою міміки і жестів, кожен з яких має своє значення.Як певна база для розвитку мислення й засіб спілкування, міміко-жестикуляторна мова не може повністю замінити словесну мову — могутній фактор розвитку психіки дитини. Функції її у спілкуванні з людьми досить обмежені, тому що розуміти міміко-жестикуляторну мову й використовувати її для пере­дачі своїх думок може лише людина, яка володіє сис­темою її знаків. У спілкуванні глухих із спеціально непідготовленими людьми, які чують, використання міміко-жестикуляторної мови вкрай обмежене. Тому найважливішу роль у вихованні глухих дітей відіграє формування в них словесної мови. Оволодіння словес­ною мовою для глухих є «...життєвою необхідністю, єдиним засобом прилучитися до чудової скарбниці людських знань і досвіду, засвоїти велику кількість знань, які виробило людство в процесі свого розвит­ку. З особливою силою це відбивається на розвитку їхнього мислення, відкриваючи необмежені можливос­ті вдосконалення і тим самим розриваючи коло соціа­льної ізоляції глухих. Таким чином, оволодіння зву­ковою словесною мовою, як засобом спілкування й мислення є одночасно й наймогутнішим фактором компенсації порушеної слухової функції» 1(1 Я р м а ч є н к о Н. Д. Проблема компенсацій глухоти. – с. 15), — зазначає М.Д. Ярмаченко.

Глухі діти та підлітки вже в середньому й особливо її старшому шкільному віці, усвідомлюючи важливість оволодіння словесною мовою для спілкування з іншими людьми та кращого виконання своєї основної діяль­ності - навчання, виявляють велике бажання навчи­тися добре говорити й зчитувати з губ інших, щоб кра­ще розуміти їх (дослідження Ж. І. Шиф). Це позитив­но відбивається на загальному розвитку особистості глухих, зокрема з точки зору виховання спроможності до подолання труднощів.

З метою навчання глухих усної розмовної мови застосовують різні спеціальні засоби, засновані на використанні збережених аналізаторів (зорового, тактильного, вібраційного). На підставі спеціальних до­сліджень доведено, що серед глухих майже не зустрі­чаємо дітей з повною (тотальною) глухотою. Кожна дитина, як живий організм, виявляє певну реакцію на звукові подразнення. Залишковий слух, який розрізняється, головним чином, за діапазоном сприймання частот, дає змогу більшості глухих тією чи іншою мі­рою сприймати гучний голос, а інколи й голос зви­чайної розмовної сили) біля вушної раковини. В ро­боті з розвитку усної мови глухих дітей особлива ува­га приділяється спеціальній корекції мовного дихан­ня, оскільки в глухих воно має специфічні-особливос­ті, зокрема наявність пауз для вдиху перед кожним словом, а також виправленню дефектів голосу (мала звучність, зриви на фальцет, гугнявість).

Пізноглухі діти мають сприятливіші умови пси­хічного розвитку, ніж глухі від народження або оглух­лі в домовний період. За умови спеціальної роботи з ними вдається зберегти словниковий запас і на­вички правильної побудови висловлювань. У своїй пізнавальній діяльності така дитина зберігає можли­вість користуватися сформованими раніше словесними узагальненнями, що дозволяє повноцінніше пізнавати дійсність за допомогою словесно-логічного мислення, нехай навіть на найелементарнішому рівні.

Чим пізніше настала втрата або зниження слуху, тим більше зберігається можливостей для мовного й розумового розвитку пізнооглухлої дитини. При цьому особливу роль відіграють сформовані раніше навич­ки читання й письма, адже писемна мова в таких ви­падках виконує важливі функції збагачення мовного розвитку й пізнання людської культури.

Навіть якщо слуховий дефект виник у дошкільно­му віці (3—5 років), за умови спеціального корекційного виховання можна досягти значних успіхів у збе­реженні й розвитку мови та навчанні таких дітей.

Основні труднощі в роботі з пізнооглухлими дітьми пов'язані з тим, що в них різко обмежені можливості сприймання розмовної мови інших людей. Тому особ­ливу увагу в корекційній роботі звертають на форму­вання навичок зорового сприймання усної мови по видимих рухах мовних органів (так зване читання з губ, з обличчя). Безперечно, читання з губ пов'язане зі значними труднощами, оскільки рухи губ, язика, міміка обличчя досить неповно відбивають звукову палітру мови. Однак при спеціальному навчанні діти з глибокими слуховими дефектами навчаються досить точно користуватися сформованими навичками зоро­вого сприймання розмовної мови, що значною мірою компенсує втрачену можливість чути мову інших людей.

Успіхи оволодіння читанням з губ тісно пов'язані з рівнем розвитку власної усної мови: її достатня сформованість допомагає використовувати свій мовний досвід для кращого розрізнювання слів і фраз, які вчитуються з губ, з опорою на загальний зміст роз­мови.

У пізнооглухлих дітей внаслідок відсутності або різкого послаблення можливості слухового контролю за власною мовою виявляються ті чи інші дефекти ви­мови та побудови висловлювань; усунення подібних дефектів також є спеціальним завданням корекційної роботи з ними.

Туговухі діти характеризуються тим, що їхня ча­сткова слухова недостатність призводить не тільки до зменшення обсягу сприймання мовної інформації, а й до певного порушення мовного й загального розвитку. До туговухих відносять дітей, у яких уражена слухова функція, але слух збережений настільки, що вони мо­жуть самостійно хоча б мінімально оволодівати сло­весною мовою.

Наявність залишкового слуху значно більшою мі­рою, ніж у глухих дітей, дає змогу слабочуючим спонтанно накопичувати певний словниковий запас і ко­ристуватися ним для спілкування з довколишніми.

При визначенні основних груп туговухих дітей за станом слуху враховується не висота звуків, доступних для сприймання (ці діти розрізняють звуки широкого того діапазону), а ступінь втрати слуху, виражений в децибелах, тобто на скільки одиниць дитина по­гребує збільшення сили звучання звуків певної частоти.

Залежно від втрати слуху в мовному діапазоні розрізняють три ступеня туговухості:

I — втрата слуху не перевищує 50 дБ;

II — втрата слуху від 50 до 70 дБ;

ІІІ — втрата слуху в мовному діапазоні більше 70 дБ (8О...85дБ).

Діти з І ступенем туговухості сприймають розмов­ну мову на відстані понад 1 м, тобто мовне спілкування цілком доступне. Друга група дітей (II ступінь) сприймає розмовну мову лише на відстані, меншій ніж 1 м. З цими дітьми мовне спілкування утруднене. Діти з ступенем туговухості розмовної мови не сприймають, Мовне спілкування з ними можливе лише за допомогою голосу підвищеної сили.

Як бачимо, кожна група дітей з ослабленим слу­хом потребує різного підсилення звуків. Проте спіль­ним для них є те, що всі вони, навіть діти з III ступе­нем туговухості, можуть більш-менш самостійно ово­лодівати мовою на основі слухового сприймання.

Важливим фактором, який враховано при класи­фікації дітей, є рівень розвитку мовлення. За цим показником розглядувана категорія дітей досить неод­норідна. Тут наявні дві групи: діти з розгорнутим мовленням (що мають незначні мовні вади) та діти з гли­боко недорозвиненим мовленням. Стан мовлення цих дітей також пояснюється різними причинами.

Зниження слухової функції у туговухих дітей приз­водить до різних недоліків у їхньому мовному розвитку: обмежений словниковий запас, порушена грама­тична будова мови (у фразах «випадають» ті чи інші члени речення, слова вживаються у спотвореному ви­гляді, характерні помилки у вживанні-префіксів та суфіксів, відмінкових та родових закінчень).

Для дітей з ослабленим слухом характерні й типові недоліки у вимові слів: змішування дзвінких і глухих, шиплячих і свистячих, твердих і м'яких приголосних. Причому це пов'язано не з тим, що діти не можуть вимовити ті чи інші звуки внаслідок якихось утруднень в артикуляції (від лат. articulatio — розчленування), а з тим, що вони недостатньо володіють звуковим скла­дом слова, оскільки неповноцінно сприймають слова на слух.

Обмеженість словникового запасу, помилки у сприйнятті звуків мови в дітей з ослабленим слухом пов'язані з неправильним розумінням значень слів і виразів у мові інших і недоречним їх вживанням у власній. Для писемної мови характерні спотворення слів, пов'язані із заміщенням букв та відповідні за­міщення звуків у вимові.

Подекуди на розвитку такої дитини негативно по­значається те, що на частковий дефект слухової функції, на відміну від повної відсутності слуху або його різкого зниження, своєчасно не звертають серйозної уваги. Дорослі, не розуміючи справжніх причин по­милок та утруднень дитини, вважають її лінивою, малокмітливою й застосовують до неї такі засоби вихов­ного впливу, які призводять до негативних наслідків: дитина зневірюється в своїх силах, стає плаксивою, відлюдненою, необґрунтовано чинить опір вимогам до­рослих (явища негативізму, від лат. пеgo — заперечую).

У початкових класах загальноосвітньої школи знач­ну частину невстигаючих становлять діти з різними відхиленнями в розвитку слуху і мови. Вчитель по­чаткової школи повинен якомога раніше виявити дітей з недоліками слуху та особливості їх утруднень в про­цесі навчання. Перебування цих дітей в умовах масо­вої школи, що не відповідають їхнім можливостям, завдає великої шкоди їх розвитку.

При легко вираженій туговухості й достатньому розвитку мови діти можуть успішно навчатися в загальноосвітній школі, але вони потребують створення спеціальних педагогічних умов, індивідуального підходу, заснованих на глибокому розумінні вчителем дій­сних причин утруднень дитини в навчанні. Знаючи ти­пові помилки такого учня при письмі та читанні, вчи­тель допомагає подолати їх, а при потребі направляє його до лікаря-оториноларинголога для контролю за станом слуху і можливого лікування. В умовах класу такому учневі слід створити відповідні умови: посадити за першу парту, перевіряти, як він на слух сприймає навчальний матеріал, якщо необхідно — повто­рити завдання; оцінити роботу учня з урахуванням його реальних можливостей, провести з ним кілька до­даткових занять. Батькам слід пояснити, як ставитись до особливостей їхньої дитини і правильно організувати її мовне виховання.

Таким чином, специфічні особливості розвитку різ­них категорій дітей, які страждають на різні порушення слуху, потребують диференційованого коригую­чого підходу до їх навчання й виховання, що є важливим фактором оптимізації компенсаторних процесів.

Незважаючи на серйозний та різноплановий негативний вплив глухоти й туговухості на розвиток дитини, навіть при найтяжчих ураженнях слухової функції, але при збереженому інтелекті, можливості всебічнго розвитку особистості дітей з порушеннями слуху необмежені. Під впливом соціальних факторів (головним чином спеціального навчання), виявляючи наполегливість у подоланні труднощів, викликаних дефектом, люди зі стійкими порушеннями слуху досягають значних успіхів у різних сферах виробничої і суспільної діяльності, в реалізації своїх творчих здібностей.

У книжці М. Д. Ярмаченка «Проблема компенса­ції глухоти» наведено багато конкретних фактів трудових успіхів глухих і людей з ослабленим слухом, їх досягнень в літературній, образотворчій, театрально-концертній діяльності, науці.

Борис ОлександровичКомашинський оглух у п'ятирічному віці. Це не перешкодило йому здобути вищу освіту, стати кандидатом технічних наук, пройти в одному з науково-дослідних інститутів шлях від інженера до старшого наукового співробіт­ника. Коло інтересів Б. О. Комашинського не обмежується інженерно-науковою діяльністю. Він любить спорт, серйозно зай­мається поезією.

Серед глухих і слабочуючих чимало передовиків виробництва, талановитих літераторів, художників, артистів, учених високої кваліфікації - кандидатів і док­торів наук. Усе це свідчить, що воля і наполегливість допомагають подолати тяжку фізичну недугу, жити повноцінним життям, відчувати радість творчої праці.

 

 





Дата добавления: 2014-12-25; Просмотров: 2747; Нарушение авторских прав?;


Нам важно ваше мнение! Был ли полезен опубликованный материал? Да | Нет



ПОИСК ПО САЙТУ:


Читайте также:



studopedia.su - Студопедия (2013 - 2017) год. Не является автором материалов, а предоставляет студентам возможность бесплатного обучения и использования! Последнее добавление ip: 54.198.133.40
Генерация страницы за: 0.012 сек.