О.П. Полесская 1 страница

План.

План

План.

План.

План.

План.

1.Сутність і структура політичної свідомості.

2. Політична культура: поняття, зміст, функції.

3. Типологія політичної культури.

1. Сутність і структура політичної свідомості. Особливістю політичних процесів є свідомий цілеспрямований характер дії його суб'єктів — індивідів, класів, соціальних груп і націй, а також політичних інститутів, які виражають їхні інтереси. Тому об'єктами політології виступають полі­тична свідомість, політична ідеологія, громадська думка, політична і громадянська культура.

Під політичною свідомістю розуміємо свідомість учасників політичного процесу, всіх тих сил, які борються за владу і її здійснюють. Цей вид свідомості безпосередньо зумовлений політичним буттям. Однак на нього впливають також соці­ально-економічні, національні і культурні фактори. Важко переоцінити і той вплив, який на політичну свідомість суспільства справляють глибокі структурні та якісні зміни в системі міжнародних відносин.

Формування політичної свідомості — це усвідомлення суспільними суб'єктами процесів, які відбуваються в полі­тичному житті, через призму притаманних їм інтересів і ціннісних орієнтацій. Ця свідомість може бути більшою або меншою мірою адекватним відображенням об'єктивних про­цесів боротьби за владу та її здійснення, в цілому потреб |Аполітичного розвитку.

Оскільки суспільство — складна система, то і політична свідомість не є однорідною. Насамперед вона виступає як специфічна форма мислення,, вияву політичних інтересів певних класів, страт тощо.

Політична свідомість — явище багаторівневе. По суб'єкту;

воно виявляється як свідомість на ріши всього суспільства, далі — нації, класів, групи — великої чи малої, формальної чи неформальної, вікової та іншої, нарешті, індивіда. Якщо йдеться про глобальні загальнолюдські інтереси і проблем, то виділяється загальнолюдська політична свідомість.

За ступенем відображення закономірностей сфери бо би за владу та її здійснення в структурі політичної свідомості. розрізняють два взаємопов'язані рівні. Теоретичний орієнтується на розкриття законів політичного життя. Він характерний для діяльності вчених та ідеологів — виразників інтересів тих або інших соціальних груп. На ґрунті такої політичної свідомості визначаються і формуються політичні.,, ідеї, виробляються певні концепції, які втілюються в полі­тичних деклараціях, програмах тощо.

Емпіричний рівень формується на ґрунті повсякденного практичного досвіду людей і пов'язаний з їхньою безпосе­редньою політичною поведінкою. Ця свідомість віддзеркалює­ться в спостереженнях, навиках і уяві суб'єктів політичних процесів. З емпіричним рівнем пов'язана і повсякденна іполітична свідомість. Вона включає в себе не тільки емпіричні, а й певні ідеологічні й теоретичні елементи.

Суттєвою для політики є також масова свідомість. Вона покликана до життя процесом зростання маси людей, які беруть участь в історичних діях, примноженням та усклад­ненням політичних зв'язків. За своїм змістом масова свідо­мість становить сукупність ідей, уявлень, у тому числі ілюзорних почуттів, настроїв, що відображають всі сторони життя суспільства, доступні масам і здатні викликати у них інтерес. Носієм її виступає маса як сукупність індивідів. Особливості масової політичної свідомості зумовлені рисами такої сукупності, зокрема тим, що це аморфне, випадкове і нестійке утворення, яке виникає на ґрунті і в межах певної конкретної політичної ситуації. Для масової політичної свідомості властиві розірваність, суперечливість, здатність до несподіваних швидких змін в одних випадках і закостеніння в інших. (Докладніше див.: Політологія /За ред.О.І.Семківа.–Львів,1994.–с.409–423.)

2. Політична культура: поняття, зміст, функції. В сучасних політичних дослідженнях існує понад 40 визначень політичної культури. Значне розходження в по­глядах на одне і те ж явище пояснюється його складністю і недостатнім вивченням. Так, Дж. Алмонд і С. Верба визначають політичну культуру як сукупність психологічних орієнтацій людей щодо політичних об'єктів. На їх думку, політична культура нації є особливий розподіл зразків орієнтації стосовно політичних об'єктів серед представників певної нації. Коли ми говоримо про політичну культуру суспільства, зазначають Дж. Алмонд і С. Верба, то маємо на увазі політичну систему, інтеріоризовану в знаннях, почуттях і оцінках населення.

Разом з тим висловлювалася інша точка зору. Так, Р. Карр і М. Бернстейн заявили, що політична культура включає в себе політичні ідеї і соціальну практику. На думку цих політологів, політичну культуру можна визначити як "матрицю з установок і поведінки, в межах якої розташована політична система", як "спосіб політичної поведінки соціальної групи і природу політичних вірувань та вартостей її членів ". Р. Такер поряд з елементами свідомості в поняття культури включає "визнані зразки поведінки".

Оригінальне визначення політичної культуридавав В. Липинський. Прикладання до політичної творчості даних політичної науки,— вважав він,— входить до сфери політич­ного мистецтва. Та чи інша рівновага між першою і другою— те чи інше вміння використовувати для творчості дані науки. лежить в основі того, що прийнято називати політичною ] культурою.

До змісту політичної культури відносяться: знання про політику; оцінка полі­тичних явищ, оціночна думка того, як повинна здійс­нюватися влада, емоційний бік політичних позицій — любов до Батьківщини, ненависть до її ворогів тощо; визнання певних взірців поведінки, які діють в суспільстві, намагання їх наслідувати.

Політична культура характеризує як суспільство в цілому, так і певні його складові частини — класи, соціальні групи, нації, окремих індивідів. Щодо суспільства в цілому, то мається на увазі синтез політичних культур усіх діючих в ньому спільностей при домінуючій ролі культури панівного класу або певної соціальної групи. Не можна тлумачити політичну культуру суспільства як суму субкультур. Вона вбирає в себе найбільш стійкі, типові ознаки, які характе­ризують політичну свідомість і поведінку основної маси населення, ті політичні стереотипи, які переважають у певному суспільстві. Політична культура утримує в собі сліди політичної культури і традицій минулого. (Докладніше див.:Основи політології: курс лекцій/за ред. М.Сазонова.–Харків,1993.–с.295–305.)

3. Типологія політичної культури. Важливою умовою формування політичної культури, яка найбільш відповідає завданням утвердження правової держа­ви, демократизації суспільства, є знання її типів. Відповідно до конкретно-історичного підходу — зв'язку політичної системи з суспільним ладом виділяється передусім традиційна політична культура, її різновидом була патриціанська куль­тура окремих міст Стародавньої Греції та Риму, деяких італійських міст середньовіччя, а також дворянська політична культура.

У наш час найбільш поширена масова політична куль­тура, що з'явилася з утвердженням буржуазного ладу. Це культура широких верств населення. Виступає вона у двох видах — демократична і автократична.

Для демократичної культури характерна висока політична активність громадян, їх включення в політичну систему, визнання громадянських прав і свобод, принцип контролю громадянами діяльності уряду, визнання політичних відмін­ностей та гри політичних сил. У цілому цс культура громадянського суспільства правової держави.

Розрізняються двавиди демократичної культури: консер­вативно-ліберальна, при якій визначаються громадянські права і свободи, але забезпечується суспільно-реформістський аспект, та лібсрально-дсмократична. яка передбачає соціальні реформи з боку держави. На нинішньому етапіцивілізації це загальнолюдськенадбання і цінність.

При автократичній культурі ідеалом визначається сила і неконтрольована влада, яка виключає демократичні права і свободи громадян. Існує два види цієї культури. Авторитарна культура не передбачає активної участі мас у політичному житті. Ідеологія використовується як знаряддя їх пасивної по слушності. Другий — тоталітарна культура характери­зується об'єднуючою роллю культу лідера, сильною владою з активним залученням громадян до політичного життя відповідно до встановлених політичним лідером принципів.

Перехід від одного типу політичної культури до іншого хвилеподібний, причому давні традиції і норми, політична психологія ще тривалий час співіснують і борються з новими. При цьому нова політична культура не завжди має адекватно міцну соціальну базу, сприймається частиною населення викривленою, примітивно. (Докладніше див.:Основы политологии/ За ред. Д.П.Зеркин.–Ростов–на–Дону,1997.–с.405–410.)

Розділ №3. Політична сфера суспільства.

Тема № 14. Людина у політичних відносинах і процесах.

Лекція № 8.

Тема: Людина у політичних відносинах і процесах.

МЕТА: в ході лекції розкрити сутність та зміст наступних проблем, понять та категорій політології:Політика в системі ціннісних орієнтацій людини. Проблема “політичної” (Аристотель), та “аполітичної” (Т. Гоббс) людини. Зростання значення людини та її участі в політичному житті.

Людина як об’ єкт і суб’ єкт політики. Сутність політичної суб’єктності особи. Особа і громадянин. Конституційні права, обов’ язки та відповідальність громадян. Міжнародні документи про права людини і практика їх реалізації. Права людини як критерій гуманізму в політиці.

Критерії і методи оцінки ролі людини в політиці. Політична поведінка особи ((активність, пасивність, індиферентність, екстремізм). Умови політичної соціалізації особи.

ЛІТЕРАТУРА

1.Головаха Е. Й., Бекеиікина Й. 3., Небоженко В. С. Демократизяция общества й развитие личиости: От тоталитаризма к демократі™. — К., 1992.

2.Іль.’їн М. В., Коваль А. Й. Личность й политика: "Кто играет короля"? // Полис. — 1991. 3.Личность й политика: Логические упражнения по курсу полито-логии // Социал.-полит. науки. — 1991. — № 6.

4.Камю А. Бастуюший человек. — М., 1990.

5.Фромм Е. Духовная сущность чсловека. Способность к добру ізлу // Фклос. науки. — 1990. — Nв 9.

6.Человек: История — фарс і трагедия // Диалог. — 1990. — № 11.

7.Шестопал Е. Б. Личность і политика. — М., 1988.

8.Політологія / За ред. О. І. Семківа. — Львів. — 2-ге вид. — 1994. — С. 191—208.

9.Політологія: Курс лекцій / За ред. 1. С. Дзюби. — К., 1993. — С. 86— 102.

10.Муляр В. 1. Загальна політологія: Курс лекцій. —Житомир, 1994. -*~ С. 62—71.

План:

1. Людина як об'єкт і суб'єкт політики.

2. Політична участь людини. Класифікація типів людей щодо учас­ті в політиці.

3. Сутність політичної соціалізації людини. Політична соціалізація особи в умовах становлення Української держави.

Вступ. Па одній із колон при вході до храму Аполлона в Дельфах був вирізьблений напис: "Пізнай самого себе". Ця стародавня вимога пізнання своєї власної природи і взаємозв'язку з суспільством надто актуальна і сьогодні. Феномен людини полягає в тому, що віл може відбутися лише в умовах життя суспільства. Удосконалення особис­тості та й самореалізація відбуваються мірою підключення до різних аспектів суспільних відносин. Тому багато століть не втрачає актуаль­ності висновок Аристотеля, що "людина є політична істота". Хоча політика і входить за Аристотелем до родового визначення людини, але, як відомо, політиками не народжуються, а стають.

У Загальній Декларації прав людини, прийнятій 00Н, сказано:

"Всі люди народжуються вільними й рівними у своїй гідності та правах". У поглядах на людину, її взаємовідносини із суспільством на різних етапах історичного розвитку людського суспільства вчені-мислителі підходили по-різному. Радимо розглянути ці підходи в аспекті: людина в історичній ретроспективі (див.: Основи політології / Кер. авт. кол. Ф. М. Кирилюк. — С. 200—203 та іншу рекомен­довану літературу з цього питання).

1. Людина як об'єкт і суб'єкт політики. Людину можна розглядати як об'єкт та суб'єкт політики. В першому випадку вона є порівняно пасивним членом суспільства, практично не впливає на політичні процеси на різних рівнях Будучи же суб'єктом політики, людина бере активну участь в політичних процесах, подіях, відносинах, певною мірою впливає на їх перебіг, використовуючи найрізноманітніші засоби такого впливу та контролю за владою. За марксистською теорією сутність людини визначається сукупністю всіх суспільних відносин. Людина є суб'єктом і об'єктом різноманітних соціальних відносин. При цьому її соціальний статус випливає з того, як реалізуються інди­відуальні творчі можливості в системі суспільних відносин.

Що ж таке суб'єкти політики? Мабуть недостатньо сказати, що це учасники політичного життя. Під суб'єктами політики розуміються ті учасники політичного процесу, які здібні діяти свідомо і самостійно (підкреслення наше: авт.). У політичній науці виокремлюють кілька видів суб'єктів політики. Перший вид — безпосередні учасники полі­тичного життя: держава, партії, лідери, суспільні організації та рухи. Другий вид — це великі соціальні групи (класи, стани, міжкласові і внутрікласові групи і т.д.). Третій вид — політичні еліти і бюрократія (О. Г. Мясников).

Людината особистість. Особистість традиційно розглядається як людський індивід, продукт спілкування і пізнання, як носій соціаль­ний якостей, обумовлених конкретними історичними умовами життя суспільства. Прийнята людиною ідеологія, сформульований нею світогляд визначають її розвиток як особистості. Людина, яка гово­рить одне, думає друге, а робить третє, виступає як безособистіть (термін, введений Ф. Достоєвським). Особистісне в людині — це постійна занепокоєність проблемами ближніх, країни, держави і т.д., зверненість на себе з точки зору вимог особистості: "Хто я?". Людина тільки тоді особистість, коли займає активну соціальну позицію.

В якому розуміння можна говорити про особистість як "суб'єкт політики?" Термін "суб'єкт політики" стосується того, хто творить політику, бере в ній активну та усвідомлену участь. Проте політологія вважає основним суб'єктом політики соціальну групу, інтереси і спосіб функціонування якої й визначають можливу сферу політичної діяль­ності особистості. В цьому плані особистість є вихідним суб'єктом політики, безпосереднім суб'єктом політичної практики. "Середня" людина стає суб'єктом політики, якщо вона знає, які соціальні потреби й інтереси різних соціальних груп, партій, класів і т.д., який зв'язок між її власними потребами і інтересами і станом соціальних можли­востей їх задоволення. Але й цього недостатньо. Особистість як суб'єкт політики повинна орієнтуватися в правилах "гри" в суспільстві, знати, яке місце вона хоче і може зайняти в цій грі. Тільки за цих умов особистість стає повноправним суб'єктом політики.

2. Політична участь людини. Класифікація типів людей щодо участі в політиці. У науковій літературі визначають чотири групи мотивів полі­тичної участі людини. Перша з них — група так званого позитивного прагнення до влади з метою самореалізації особистості. Друга група мотивів характеризує політичну участь в силу компенсації в результаті низької самооцінки. Американський політолог Г. Лассуєл каже, що часто людина бере участь в політиці аж до рівня державної діяльності, щоб компенсувати явний або вигаданий дефект своєї природи (чи то фізичної, чи то людської). В даному випадку називають Наполеона, Гітлера, Сталіна та ін. Всі воші мали в тій чи іншій мірі певні недоліки (малий зріст, фізичні вади тощо). Третю групу мотивів об'єднує прагма­тичне прагнення політики, влади в умовах, коли останні істотно впливають на життя людей. Нарешті, четвертий мотив — "золоте прави­ло". А. Токвіля: чим більше матеріального достатку в суспільстві, тим менше людина цікавиться політикою.

У житті різних людей політика посідає неоднакове місце. Пропо­нуємо проаналізувати тилологізаццо людини щодо участі в політиці за М. Вебером і Дж. Алмондом.(типи). Перший — політики за випадком Стихійна участь в політиці Другий — політики за сумісництвом Напівсвідома участь в політиці. Третій — політики за професією Повністю усвідомлена участь, утвердження в політиці своїх власних, усвідомлених інтересів і цінностей

Порівняйте ці висновки М. Вебера і Дж. Алмонда щодо типів участі людини в політиці, визначіть спільне і відмінне.

Дещо іншу типологію політичних факторів, в основі якої неод­наково політична активність людей і ступінь їх залучення до політики і (по суті, розвиток концепції М. Вебера), знаходимо у польського і дослідника А. Боднара (див.: Основи політології (наука й політики): Учебник для вузів. — С. 65—66). На завершення пропонуємо дати відповіді на наступні питання: чому люди включаються в полі­тичне життя і навіть в політичну боротьбу? Які мотиви і стимули їх діяльності в цій області? Чим зумовлена підтримка людьми одних лідерів, їх ідей і критика інших.

3. Сутність політичної соціалізації людини. Політична соціалізація особи в умовах становлення Української держави. Що розуміється під політичною соціалізацією? Політична соціалі-іація — це процес становлення і розвитку політичної свідомості і політичної поведінки людини. Отже, політична соціалізація — це входження людини в політику. В цілому це входження людини в політику, політичні відно­сини суспільства можна звести до двох моделей.

Перша модель — "підкорення" розвинена в концепції Т. Гоббса. Він вважав, що найпершою характеристикою природи людини є вічне і нескінченне бажання однієї влади за іншою, що окрема людина нерозумна, егоїстична, нездібна справитись зі своїми пристрастями, і тому її підкорення монопольній владі є єдиною альтернативою анар­хії, "війна всіх проти всіх".

Друга модель "інтересу" пов'язана з іменами А. Сміта, Г. Спеисера, У. Годвіна. її суть — інтерес є тим соціально-політичним меха­нізмом, який приводить в рух, в політику. При цьому людина робить тільки те, в чому бачить свій інтерес. До цього висновку можна додати, що інтереси, на нашу думку, цілком справедливо називають рушійною силою, "мотором" діяльності людей. Повною мірою це належить до політичних інтересів.

У сучасних умовах ідея "підкорення" кардинальній модифікації практично не піддається, змінився лише її мотив. У Д. Белла, У. Мура, С. Ліпсета — це потреби управління, у Дж. Роулса, К. Дженкса — досягнення більшої рівноправності, у Р. Даля, У. Корнхаузера — сїіикісіь демокі) атії. Перша модель "підкорення" найрішучіше була реалізована в командно-адміністративній системі соціалізму, тобто в підкоренні окремої людини державі чи еліті.

Сучасні дослідники другої моделі виходять з того, що інтереси людини рухають вперед політичний процес, роблячи людину актив­ним суб'єктом політики. До цього можна додати, що політичні інте­реси — це специ4>ічний прояв різноманітних за своїм змістом неполітичних інтересів. Наприклад, збільшеєтсья верстви підприємців може відбуватися виключно на економічній основі. Бізнес зацікавлений в певній фінансовій, кредитній, податковій і т.д. політиці держави. Він робить свій вибір в політиці, починає підтримувати ті партії, тих депутатів, лідерів, той уряд, які здібні матеріалізувати його прагнення в політиці і законодавстві.

Ряд дослідників розглядають політичну соціалізацію як "політичну підтримку", формування позитивних установок, добровільне прийняття громадянами політичних цілей і цінностей існуючої полі­тичної системи. Так, Д. Істон, Дж. Денніс вважають, що політична соціалізація — це процес розвитку, в якому особистість набуває полі­тичної орієнтації. Ця точка зору поділяється і рядом російських соціологів і політологів (3. Я Баталов, Е. Б. Шестопал, В. А. Щегор-цов), а також українськими (В. Г. Антоненко, Ф. М. Кирилюк).

Політична соціалізація особи • умовах становлення Української держави. Інтерес громадян до політики спричинений насамперед демократизацією суспільного житія в Україні Наші вітчизняні полі- | тологи визначають наступні загальні умови політичної соціалізації особи в Україні:

1. Відбувається перехід від регіонально-залежного статусу України до створення самостійної держави. В суспільних відносинах поєд- ' нуються елементи тоталітарного й демократичного устроїв, різнома­нітні, нерідко протилежні політичні інтереси й потреби людей, які включаються в політичне життя й відповідно реалізують свої позиції.

2. Відбувається перехід від адміністративно-командної економіки до ринкових механізмів регулювання економічного життя.

3. Процес політичної соціалізації особи відбувається в умовах наявності багатопартійності, певної невизначеності ідейних позицій кожної з партій, що ускладнює політичний вибір громадян.

4. Соціальну диференціацію громадян поглиблює кризовий стан суспільства (погіршення життєвого рівня великої частини населення, розчарування і т.д.).

5. Попередні суспільні ідеали для більшості людей утратили світог­лядну орієнтацію, а формування нових перебуває на стадії оновлення (див.: Основи політології / Кер. авт. кол. Ф. М. Кирилюк. —С. 209— 212).

Аналізуючи розвиток особистостей у нашій країні київський вчений Е. Головаха виділяє три головні їхні типи. Перший тип — особистість розвинена в суспільстві, вона не виокремилася із системи традиційних суспільних зв'язків і, природно, засвоїла колективістську ідеологію. Цей тип переважав упродовж усієї її соціалістичної історії аж до початку періоду "застою". Особистість другого типу відчужена від суспільства. Третьому, "перехідному", типові властива виразна амбівалентність, тобто подвійне ставлення до перспективи дальшого демократичного перетворення суспільства, поєднання елементів як демократичного, так і тоталітарного розвитку (див.: Головаха 3. Г. Особливості політичної свідомості: амбівалентність суспільства та особистості // Політол. чигання. -— 1992. — № 1. — С. 25; Основи політології / Кер. авт. кол. Ф. М. Кирилюк. — С. 210—211).

Розділ № 3. Політична сфера суспільства.

Тема № 15. Політичний процес.

Тема № 16. Політичні партії.

Лекція № 9.

Тема: Політичний процес.

МЕТА: в ході лекції розкрити сутність та зміст наступних проблем, понять та категорій політології:Складові частини політичного процесу. Політична діяльність як зміст і форма політичного життя. Політична діяльність як спосіб участі суб’ єктів у виробленні і здійсненні питань політичної влади і вираження політичних інтересів. Структура політичної діяльності: суб’єкти та об’єкти, мотиви і способи їх взаємовпливу. Політична влада як основний об’єкт політичної діяльності. Форми політичної діяльності (управлінська, виконавча, законодавча, судова, контрольна). Парламентська і партійна форми політичної діяльності.

Політичні рішення. Типологія політичних рішень. Процес прийняття політичних рішень. Партія як політичний інститут. Виникнення та еволюція політичних партій. Сутність і місце партій у політичному процесі. Основні ознаки партії: наявність організації, тяжіння до влади, ідеологічний характер.

Багатоманітність підходів до класифікації політичних партій М.Дюверже, З.Ньюмен, Є.Вятр. Внутрішні та зовнішні функції політичних партій.

Поняття і типи партійних систем, Типології партійних систем. Однопартійні, двопартійні та багатопартійні системи. Проблеми розвитку багатопартійної системи в Україні.

Література.

1.Абрамов Ю.К., Зубок В.М. партии и исполнительная власть в США.-М.,1990.

2.Бекназар –Юзбашев Т.В. Партии в буржуазных политико-правовых учениях.-М.,1988.

3.Гутнова Е.В. Возникновение английского парламента.-М.,1990.

4.Романовский Н.Б. Политические партии и партийные системы.-М.,1990.

5.Демидов А.И. Политическая деятельность.- Саратов,1987.

6.Політологія/За ред. О.І.Семківа.-Львів,1994.

7.Політологія:Курс лекцій/За ред. І.С. Дзюбка.-К.,1993.

8.Політологічний енциклопедичний словник.-К.,”Генеза”,1997.

1. Політична діяльність.

2. Парламентська і партійна форми діяльності.

3. Політичні партії: визначення, класифікація.

Політична діяльність. Система політико-владних відносин знаходить вияв у складному за своєю структурою політичному процесі, нерозривно пов'язаному з політичною діяльністю, через яку сам цей процес завжди репрезентує суб'єкта політики. В найбільш загальному вигляді політична діяльність — це сукупність дій як окремих індивідів, так і великих суспільних груп (класів, націй, партій, суспільних організацій тощо), спря­мованих на реалізацію їхніх політичних інтересів, насампе­ред завоювання і утримання влади. Соціальною детермі­нантою політичних дій людей у підсумку є економічні інтереси. Проте це не прямолінійна детермінація, яка так недбало проповідується марксизмом. Політична діяльність має значний статус автономності, а на деяких етапах і визначальності.

Політичні інтереси, свідомість, політична культура, тра­диції і правові норми виступають своєрідними системо-започатковуючими факторами політичної діяльності, визначають її цілі. зміст, розмах і наслідки на рівні суспільства, класу. соціальних груп. окремих індивідів. У тісному переплетенні внутрішніх і зовнішніх аспектів політики і здійснюється політична діяльність.

Оскільки політична діяльність не може функціонувати самостійно, то суміжні сфери суспільного життя також зазнають її впливу і самі можуть активно впливати на формування і процес реалізації в цій діяльності політичних інтересів.

Політична діяльність впливає передусім на політичні і через них — на всі інші суспільні відносини. Тому розмову про об'єкти політичної діяльності слід розпочати з висвіт­лення того, як вона реалізується, власне, в політичній сфері. В ній політична діяльність спрямована на ряд об'єктів, одні з яких є організаційними факторами суспільно-політичного життя, другі — процесами політичного розвитку.

До першої групи можна віднести: утворення державних органів шляхом їх виборів; створення масових організацій у результаті волевиявлення громадян, об'єднаних у суспільні організації; вироблення політико-правових норм шляхом регулювання процесу підготовки і прийняття законів, без­посереднього вияву волі громадян (референдуми, з'їзди, збори тощо); організацію системи управління основними сферами державного і суспільного життя, тобто визначення принципів організаційних структур, повноважень і взаємо­відносин ланок управління.

До другої групи об'єктів належать: зміцнення соціальних основ розвитку суспільства; розвиток національних відносин, врахування інтересів національних груп і меншостей; залу­чення громадян до управління державними і суспільними справами; вироблення довір'я і підтримки політичним курсам партій, політичним інститутам; формування політичної свідо­мості громадян; зміцнення влади, політичних інститутів забезпечення дотримання законності та іншихдемократичних норм; проведення міжнародної політики.

Соціально-політична діяльність пов'язана з розробкою політики та її здійсненням, з функціонуванням влади. Здавалось би, на перший погляд, аналіз різноманітних орга­нізацій, які виконують соціально-політичні функції, дасть відповідь на запитання, що належить до суб'єктів політичної діяльності. Але такий підхід не дав би змоги розкрити всю глибину і багатогранність соціально-політичної діяльності і якоюсь мірою формалізував би її.

Первинним і, мабуть, єдиним суб'єктом політичної діяль­ності виступає людина. Народ, класи, нації, інші великі і малі політичні групи — це не що інше, як сукупність окремих людей з відповідними інтересами, цілями. Тому в демократичному суспільстві суб'єктом політичної діяльності виступає тільки особа (в іншому випадку спостерігався б поділ суспільства ^на малі та великі суб'єкти діяльності), але вона через право, владу тощо ніби відсторонює від себе свої суб'єктні можливості, передаючи їх на рівні: класів, нації, прошарків і груп населення; політичних структур — держави, партії, різноманітних громадських організацій. На практиці простежується якісна неоднорідність форм і видів політичної активності. Виходячи з цього, можна сконструювати приблизно таку шкалу інтенсивності полі­тичних дій: реакція (позитивна чи негативна) на імпульси. які надходять від політичної системи, її інститутів чи представників, не пов'язана з необхідністю власної актив­ності; участь у періодичних діях, пов'язаних з делегуванням повноважень; діяльність у політичних і подібних їм ор­ганізаціях; виконання політичних функцій у рамках полі­тичних інститутів, що входять до політичної системи або діють проти неї; пряма дія, активна (у тому числі керівна) \ діяльність позаінституційних політичних рухів, спрямованих проти існуючої. (Докладніше див.: Політологія/За ред. О.І.Семківа.-1994.-с.346-351.)

2. Парламентська і партійна форми діяльності. Основне джерело представницької політичної діяльності закладене у волевиявленні народу, який у різних типах виборчої системи обирає своїх представників до державних структур, насамперед до органів влади всіх рівнів, які, як відомо, поділяються на законодавчі, виконавчі і судові.

Дата добавления: 2014-12-25