О.П. Полесская 2 страница

Представництво в політичній діяльності на рівні законо­давчих органів має свою специфіку. Вона полягає у відомому протиріччі між політичними функціями члена парламенту як загальнонародного органу та інтересами виборців, які вибирають того чи іншого парламентарія, котрий часто викликає у них незадоволення. Воно закономірне, бо віддзер­калює протиріччя суспільного розвитку. Тому вища полі­тична мудрість полягає саме в тому, щоб по змозі зняти ці протиріччя, розробити і прийняти такі закони, які б максимально враховували інтереси як усього народу, так і населення певного виборчого округу.

Важливою обставиною політичне ефективного представ­ництва у системі політичної діяльності є тимчасовий фактор реалізації інтересів народу, виборців. Стратегічний розрахунок, як правило, пов'язаний з цим фактором, також часто викликає нерозуміння, а звідси неприязнь з боку народу. Загострене усвідомлення інтересів у кризові періоди зде­більшого не враховує реальних можливостей матеріального і духовного виробництва в країні, її дійсного потенціалу. Виникає бажання задовольнити їх будь-якою ціною, незва­жаючи на наявні ресурси. Такс протиріччя викликає перебої а у представницькій політичній діяльності, зокрема урядову| плутанину. ивостей, рівня ефективності І політичної діяльності, особливо в її представницькому варі­анті, є першочерговим завданням, урешті-решт одним із факторів стабілізації політичної обстановки в тих країнах, у яких політика набула верховенстванад економікою, перетворилася значною мірою в самоцільне явище.

Другою важливою формою політичної діяльності є партійна. Політична діяльність партії, якщо та функціонує як легальна, здійснюється на основі існуючої в країні консти­туції. Характер цієї діяльності, організаційні її форми повинні відповідати демократичним нормам політичного жит­тя країни. Тому члени партії працюють, керуючись не тільки програмою і статусом своєї організації, а й правовими) | нормами, які лежать в основі життєдіяльності всього населсння країни.

Партійна діяльність тієї чи іншої легальної партії полягає в розробці теоретичних основ організації життєдіяльності народу (або його частини), в пропагандистсько-організаційній роботі по роз'ясненню мети і методів політичної боротьби, а також в організації мас на їх реалізацію.

Вища мета партійно-політичної діяльності будь-якої ле­гальної. але не правлячої партії — це переконання мас у правильності своїх ідей і методів боротьби за їх здійснення. Після досягнення цієї мети і завоювання на свій бік більшості народу політична діяльність партії полягає в боротьбі за державну владу. Оволодівши нею, той чи інший член партії наділяється вже більш високою відповідальністю за резуль­тати своєї діяльності і несе не партійну, а насамперед державну відповідальність. (Докладніше див.: Політологія/За ред. О.І.Семківа.-Львів,1994.-с.351-353.)

3. Політичні партії: визначення і класифікація. Політична партія (від лат. partis — частина, група, відділ) — добровільна політична організація, яка об'єд­нує у своїх лавах найбільш активну й організовану частину соціальної спільності (народу, нації, соціальної групи) з метою вираження і захисту політичного інте­ресу, здійснення практичної роботи для задоволення цього інтересу. Отже, за своєю природою будь-яка партія є громадським утворенням, оскільки для неї характерними є добровільність вступу і виходу з неї, прийняття програми і статуту та ін. Однак серед інших громадських організацій партія виділяється своїми особливими властивостями, а саме — своїми політичними цілями і завданнями по завоюванню, утриманню влади, соціальною базою, методами діяль­ності.

Уявлення про політичну партію насамперед дають такі ознаки: 1) мета партії — завоювання й здійснення влади окремо або в коаліції; 2) партія — це організа­ція, яка об'єднує людей на різних рівнях політики — від місцевого до міжнародного; 3) будь-яка партія є носієм ідеології, особливого бачення світу й людини;4) прагнення кожної партії до забезпечення соціальної опори, підтримки з боку має.

Статус партій регулюється законодавством країни. З цією метою місце й роль партій визначаються у кон­ституціях, окремих законах. Відповідно до законодав­ства здійснюється реєстрація партій, в кожній країні. є свої особливості державно-правового закріплення статусу партій.

Партії забезпечують політичний зв'язок між суспіль­ством і державою. У процесі такого зв'язку вони здійс­нюють такі завдання: об'єднання політичних сил, генерування ідей, координація дій, погодження теорії і прак­тики різних політичних сил та їх організацій, виявлення політичних та інших інтересів, забезпечення волевияв­лення мас. Виконанню цього й підпорядкована діяль­ність будь-якої політичної партії, у процесі здійснення якої й виявляється її політичний потенціал

Виходячи із змісту діяльності, соціальної сутності та інших ознак, можна визначити типологію політичних партій. Вони є різноманітними за характером, Принципом організації, ідейними настановами, соціальною базою, позицією, місцем у політичній системі суспіль­ства, Тактичними пріоритетами та ін. Прагнучи до їх систематизації, слід пам'ятати, що будь-яка класифі­кація є умовною.

Використовуючи класифікацію партій, запропоно­вану польським політологом Є. Вятром, можна дати схему різновидів політичних партій залежно від таких ознак: 1, За політичним режимом у країні, роллю, яку виконують партії у суспільстві, місцем у системі влади: владна, правляча, опозиційна; легальна або нелегальна. 2. За соціально-класовою сутністю, а) класові: пролетарські, буржуазні, дрібнобуржуазні, селянські; б) між класові: робітничо-селянські; в) партії соціальних груп. З. За політичними цілями, ідео­логією: комуністичні, соціалістичні, буржуазно-рефор­містські, буржуазно-радикальні, консервативні, релі­гійні, право радикальні (фашистські), національні.4. За методом досягнення цілей: революційні, рефор­містські, консервативні, реакційні, контрреволюційні.5. За "внутрішньою структурою: демократичні, автокра­тичні, тоталітарні. 6. За роллю, яку виконують у даний момент: партія як політичний авангард; партії, при­значені для участі у виборчій системі. 7. За методом поповнення: кадрові (елітарні), масові (популістські), закриті, відкриті. 8. За умовами функціонування: ле­гальні, нелегальні. 9. За організаційною будовою: суворо централізовані, децентралізовані. 10 За типом організаційної структури; централізовані, з постійним або формальним членством, з індивідуальним або колективним членством, побудовані за територіальним або виробничим принципом.

Вказані типи партій можуть суміщатися залежно від обставин політичного функціонування. При наяв­ності декількох партій у політичній організації суспіль­ства тієї чи іншої країни між ними встановлюються політичні зв'язки. Розвиток таких взаємозв'язків знаходить своє вираження у створенні партійних систем. Існують такі партійні системи: 1) однопартійна;2) двопартійна; 3) багатопартійна. (Докладніше див.: Політологія/За ред.О.І.Семківа.-Львів,1994.-с.313-318.)

4. Політичні рішення. Під політичними рішеннями розуміється вибір варіанта політичної діяльності з мстою задоволення певних потреб. Це головна складова політичного процесу, його управління, оскільки визначає предметність і спрямування політичного життя.

Прийняття політичних рішень є прерогативою суб'єктів політики. Проте не всі вони можуть безпосередньо викону­вати цю функцію. Це, зокрема, стосується базових, первин­них суб'єктів — націй, соціальних класів, страт, демог­рафічних і професійних спільнот. Маючи певні потреби і відповідні інтереси, вони самі безпосередньо не можуть приймати політичних рішень. Це здійснюють, репрезентуючи їх, відповідні політичні інститути — держава, політичні партії, суспільно-політичні рухи, правляча еліта (в тому числі бюрократія), політичні лідери. Звичайно, приймає рішення і індивід, визначаючи власну політичну поведінку.

Політичні рішення розрізняють за сферою політичних відносин, тобто залежно від того, хто виступає суб'єктом політики, а хто — її об'єктом. Відповідно існують такі типи рішень.

Перший тип — рішення в межах формалізованої системи груп (їх організацій), включаючи керівні центри. Саме до такого типу належать, наприклад, рішення держави — головного інституту політичної системи щодо інших її інститутів.

Другий тип — рішення, які приймаються групами й організаціями стосовно керівного центру, наприклад, рішення суспільства щодо політичних партій, державного устрою тощо або рішення певної соціальної групи — через відповідний політичний інститут, наприклад партію, щодо уряду. До такого типу політичних рішень належать рішення церкви щодо держави.

Третій тип — рішення керівного центру щодо оточуючого середовища. Саме такими є рішення державних органів з приводу тих або інших сторін життя суспільства, наприклад, стосовно виборчої системи, захисту національних інтересів у сфері міжнародних відносин.

Четвертий тип — це рішення в межах керівної системи, наприклад, рішення парламенту з приводу тих чи інших дій виконавчих органів (у межах конституційних повнова­жень) або ж рішення президента щодо дій конгресу, рішення федеральних урядових інстанцій стосовно місцевих, муніципальних органів влади.

Предметом політичних рішень можуть бути зміни у політичній системі суспільства, в характері діяльності її інститутів. Може вестися мова і про різні сфери суспільного життя: політичні рішення щодо економіки, соціальної сфери, духовного життя. Рішення можуть мати стратегічний (пере­дбачати тривалі і глибокі якісні зміни в суспільному житті),або тактичний (визначати способи досягнення стратегічних завдань) характер.

Політичні рішення бувають регіональними і загально­національними. Якщо йдеться, наприклад, про рішення 00Н, то вони мають глобальний характер.

Прийняття політичних рішень — це діяльність, якій властиві фази.

Перша фаза зумовлюється появою якоїсь потреби — економічної, соціальної, духовної чи політичної, яку треба задовольнити. Йдеться про потреби як всього суспільства, країни в цілому, так і окремих груп населення, і| його спільнот, асоціацій, організацій тощо.

Друга фаза прийняття політичних рішень — це аргументація на користь інтересів, тобто обґрунтування задоволення відповідних потреб. Ця аргументація завжди апелює до певних політичних ідеологій (у цьому полягає службовий характер останніх), що виявляється в повсякденному політичному житті країни.

Третя фаза — висловлення вимог до учасників прийняття політичних рішень, тиск на них. Для цього використовуються певні види соціотехніки що сприяють згуртованості і ре­презентативності груп. які ставлять ті чи інші вимоги, домагаються відповідних політичних рішень. Соціотехніка — це подання петицій на адресу уряду, створення громадських комітетів за участю осіб, що користуються значним авто­ритетом серед громадськості тощо.

Четверта фаза — вибір пріоритетів і встановлення їхніх сфер. Ця фаза здійснюється на рівні центру прийняття політичних рішень. Для визначення суспільних пріоритетів, на які орієнтуються політичні рішення, використовуються різні методи (зокрема, упорядкування оцінок, правило ко­лективного вибору), які дають змогу поєднати індивідуальні пріоритети з суспільними. Вибір пріоритетів здійснюється також шляхом компромісів або на основі голосування.

У центрах прийняття політичних рішень існує п'ята фа­за — координація інтересів та формулювання самих рішень. Втілюються політичні рішення в законах, указах і постановах урядових органів, у документах політичних партій. (Докладніше див.: Політологія/За ред. О.І.Семківа.-Львів,1994.-с.353-360.)

Розділ № 3. Політична сфера суспільства.

Тема № 17. Національна політика.

Лекція № 10.

Тема: Національна політика.

МЕТА: в ході лекції розкрити сутність та зміст наступних проблем, понять та категорій політології: сутність та особливості соціально-етнічних відносин. Взаємозв’язок етнічного, національного і соціального в суспільстві. Етнонаціональна структура суспільства: нація, національні та етнічні групи. Сучасні теорії нації: історична, психологічна. Нація та держава. Національний суверенітет. Культурно-національна автономія. Національна свідомість і самосвідомість та їх співвідношення із загальнолюдською культурою і цінностями.

Етнополітична реальність сучасної України. Основні напрямки національного відродження в Україні на сучасному етапі.

ЛІТЕРАТУРА

1.Акт проголошення незалежності України.

2.Армстронг Дж. Український націоналізм // Зустрічі. – 1991. - № 2.

3.Зілинський А. Народ, нація, держава. // Віче. – 1994. - №9.

4.Грушевський М. Хто такі українці і чого вони хочуть: Зб. Статей. – К., 1991.

5.Донців Д. Націоналізм. Львів, 1926.

6.Заставний С. Українська діаспора. – Львів, 1991.

7.Смолій В.А. Як і коли почала формуватися українська нація. –К., 1991.

8.Політологія / За. Ред.О.І.Семківа. – Львів, 1994. ст. 231-252.

1.Нація як історична спільність людей. Теорії походження нації.

2.Основні напрямки національного відродження в Україні на сучасному етапі.

1. Нація як історична спільність людей. Теорії походження нації. Початковим етапом етнічної історії є етнос, (від гр. народ, нація). З розвитком етнічні групи можуть асимілюватися або асимілювати інших. Цей розвиток проходить через формування таких груп, як рід, плем'я, союз племен, народність, нація- Нація є вужчим понят­тям, ніж етнос. Це поняття прийшло до нас зі стародавнього Риму, де воно означало народ, римський народ. Це поняття широко ввійшло в політичне життя Європи в XVIII—XIX ст. як одна з основ­них категорій суспільно-політичної думки. В науці даним поняттям стали користуватись на початку XIX ст.

Що таке нація? Визначають націю через чинники, що впливають на її формування. Так, французькі політологи Г. і К. Вілард вважали, що нація — це насамперед спільність історичної долі^ Такої самої думки був Сталін. Він дав таке тлумачення: "Нація — історично сформована стійка спільність людей, котра виникла на основі спільності мови, території, економічного життя та психологічного складу, що проявляється в спільності культури" (див.: Сгалин Й. В. Марксизм й национальннй вопрос. — М., 1936. — С. 6.).

Сталін уніс зміни в це визначення, підкресливши, що психічний склад виражається не в спільності культури, а в спільності специ­фічних особливостей національної культури, яка відрізняє одну націо­нальну культуру від іншої. Він поділив також нації на капіталістичні й соціалістичні. Тим самим він заклав підвалини для абсолютизації' класового підходу, для політики насильницької асиміляції, денаціо­налізації, дискримінації тощо.

У відомому американському енциклопедичному словнику Вебстера визначення нації майже таке саме, як і у Сталіна: "Нація — це історична спільність людей, яка має наступні спільні риси — тери­торію, економічне життя, окрему культуру і мову". Проте цей самий словник далі визначає націю і як політичну спільність — нація є народом, що проживає на єдиній території, об'єднаній спільним уря­дом, країною, державою. Польський політик Р. Дмовський визначав націю як суть держави й інших політичних інститутів, їх змістом. Є й інші тлумачення поняття "нація".

Щодо визначення поняття "нація" використовують три головних підходи: духовно-психологічний, політичний та історичний.

Духовно-психологічний підхід прагне розглядати націю поза всією системою суспільних зв'язків в їх сукупності. Деякі ідеалістичні концепції трактують "національний дух" як провідний, а іноді і як єдюіу ознаку нації. Інші розглядають націю як "психологічне поняття", безсвідому психологічну спільність або спільність, засновану на "голосі крові". Нарешті, існує й така точка зору, згідно з якою нація — спільність долі, союз однаково мислячих людей, об'єднаних спільністю характеру.

Отже, в процесі духовно-психологічного підходу до з'ясування поняття "нація" втрачається оцінка цієї спільностіяк соціальної кате­горії.

Характерною рисою політичного підходу до поняття "нація" є прагнення розглядати його здебільшого В державно-правовому аспекті без урахування складної палітри суспільних відносин.

Етатистські концепції нації відмовляють народам, які не утвердили в силу різних причин своєї національної державності навіть назива­тися націями (Україна: 850 років державність існувала в різних 4>ормах і лише 350 років були бездержавними). '

Історичний підхід (історико-матеріалістичний) до визначення понят­тя нації прагне залучити найбільш широку групу соціальних факторів, на основі яких можна охарактеризувати одну із найскладніших форм спільностей.

І. Франко витлумачував націю, народність як об'єктивну реальність, що включає матеріальні і духовні явища.

Саме з позиції історичного підходу слід оцінювати націю. Нація — це політичне і державне організований народ, якому притаманні спільність: єдиного ринку і всього економічного життя, території і проживання, культури та духовного життя, мови, зокрема літературної.

У цьому визначенні бачимо, перш за все, тісний зв'язок нації з державою. Нація виступає і як вища політична, моральна вартість для кожного покоління людей.

2. Національні відносини як специфічна частина політичних відносин. Гармонізація національного та інтернаціонального (дане питання реко­мендуємо підготувати за підручником: Основи політології) Кер. авт. кол. Ф. М. Кирилюк. — С. 117—135; Політологія / За ред. О. І. Семкі-ва. — С. 235—248; Рябов С. Г., Томенко М. В.. Вказ,. праця. — С. 91—94 та інша рекомендована література).

2. Основні проблеми національного відродження в Україні на сучас­ному етапі. Які проблеми національного відродження характерні сьогодні для України? Умовно ці проблеми можна поділити на діві великі групи: соціально-економічні та національно-культурні. Щодо першої групи проблем, то це насамперед такі:

тяжка спадщина в економіці, що особливо далося взнаки при переході до ринкової економіки;

нерозвиненість соціально-побутової інфраструктури;

залишки фактичної нерівності якісних характеристик загальної середньої і вищої освіти, що позначається на рівні загальної освітньої підготовки представників національних меншин України;

порушення принципу соціальної справедливості тощо.

Тобто сукупність відносин між національностями всередині української держави визначається в кінцевому рахунку соціально-еко­номічними і політичними реаліями, що складаються об'єктнгвно.

Соціально-економічний організм України було вмонтовано в єди­ний господарський комплекс СРСР. В УРСР, яка становила 2,7% території колишнього СРСР в середині 80-х років, вироблялося 18% усієї промислової і 23% сільськогосподарської продукції СРСР. Тобто переважання адміністративно-командних методів, надмірна централі­зація в управлінні економікою не давали змоги ефективно викорис­товувати могутній промисловий і науково-технічний потенціал Украї­ни, що призвело до зниження темпів щорічного зростання націо­нального доходу, старіння верстатного парку тощо. Вихід — до кінця подолати спадщину недавнього минулого. В Україні поступово склалася нераціональна структура економіки. Невиправдано велике місце зайняла важка промисловість, а на розвиток легкої і харчової промисловості спрямовувалося лише 5% капітальних вкладень від союзного. Відсутність розвинутої системи соціальних послуг стала однією із причин низького добробуту народу, джерелом невдоволення людей, їх справедливих нарікань на політику центру.

Друга група проблем — питання національно-культурного розвит­ку. Це найбільш тонка, чутлива галузь, яка зачіпає національні почут­тя й інтереси людей. В Україні вона нині висувається на перший план, стосуючись системи освіти, літературно-художнього процесу, засобів масової інформації, матеріальної бази й культури.

Ключове питання національного відродження — народна освіта. Уряд країни схвалив Державну програму розвитку української та національних мов в Україні до 2000 року. її реалізація має створити в суспільстві для кожної людини те, що називається атмосферою рідної мови.

Першочергові завдання національної політики на етапі національ­ного відродження України, що постають із Конституції:

неприпустимість виникнення відцентрових тенденцій народів України, всебічний розвиток етносів, що населяють й територію;

збереження цілісності України як динамічної багатонаціональної держави;

відтворення і забезпечення умов для нормального розвитку націо­нальних меншин;

неухильне і безумовне забезпечення прав кожної людини незалежно від національності, неприпустимість будь-яких порушень правових норм і законів;

розвиток культурних традицій та інтересів усіх етнонаціональних груп населення, які проживають в Україні.

(Детальніше про вирішення проблем національного відродження України див.: Конституція України. — К., 1996. — Ст. 10, 11, 15, • 20, 24, 53, 54; Декларація прав національностей України від 1 листо­пада 1991 р.; Закон про національні меншини (червень 1992 р.);

Закон України "Про мови в Українській РСР (листопад 1989 р.) та ін. рекомендовану літературу.).

Розділ № 4. Світова політика.

Тема № 18. Світовий політичний процес.

Тема № 19. Глобальні проблеми людства – політичний аспект.

Лекція № 14.

Тема: Світовий політичний процес.

МЕТА: в ході лекції розкрити сутність та зміст наступних проблем, понять та категорій політології: Світовий політичний процес: поняття, основні концептуальні засади аналізу, суб’єкти, закономірності та тенденції існування і розвитку. Характерні риси та особливості сучасного світового політичного процесу. Світовий політичний порядок фактори формування та функціонування.

Міжнародні відносини як цілісна система. Суб’єкти, види, принципи міжнародних політичних відносин. Міжнародні організації та міжнародні політичні відносини. Україна в системі міжнародних політичних відносин.

Єдність та різноманітність сучасного світу. Поняття “глобальні проблеми” людства. Критерії виділення глобальних проблем та їх класифікація: соціально-політичні, соціально-економічні, соціально-екологічні, проблеми людини. Взаємозв’язок, ієрархія та динаміка глобальних проблем.

Політична філософія виживання людства. Роль політики у вирішенні глобальних проблем людства.

Література

1.Мурадян А. А. Самая благородная наука: Об основных понятиях международной политической теории. – М., 1990.

2.Маркусь В. Атрибут самостійної держави. Зовнішня політикасучасної України // Політика і час. – 1993. - № 2.

3.Лещенко Л. Національні інтереси України та її зовнішньополітична стратегія // Політика і

час. - 1993. -№ 7.

4.Про “Основні напрями зовнішньої плітикі України”// Політика і час. - 1993. - № 9.

5.Кириченко В. Національні інтереси: баланс компромісів, синтез доцільності // Віче. – 1992. - № 6.

6.Політологія / За ред. О. І. Семківа. – 2-ге вид. –Львів,1994. – С. 476 – 510.

7.Основи політології / Кер. авт. кол. Ф. М.Кирилюк.-К., 1995 – С. 271 – 296.

8.Муляр В. І. Загальна політологія: Курс лекцій. –Жітомір, 1994. – С. 106 – 114.

9.Рябов С. Г., Томенко М. В. Основи теорії політики. – К., 1996. – С. 134 – 157.

10.Україна на межнародній арені: Зб. документів і матеріалів 1986 – 1990 рр. - К., 1993.

1. Сутність міжнародних відносин та зовнішньої політики.

2. Тенденціі розвитку сучасної світової політики.

3. Глобальні проблеми людства.

Вступ. Проблема міжнародних відносин здавна привертала увагу дослідників різних наукових напрямків і шкіл. Вона цікавила філософів і юристів, істориків і соціологів, політологів і дипломатів. Цю проблему зачіпав давньогрецький мислитель Фукідід і видатний політичний теоретик Нового часу Н. Макіавеллі. Над нею міркували такі мислителі минулого, як Т. Гоббс, Дж. Локк, І. Кант, Г. Гегель, К. Маркс та ін. Нарешті, ця проблема нині висувається на перший план в теоретичних дослідженнях провідних міжнародних центрів, інститутів і в практичній діяльності видних лідерів міжнародної політики.

Сучасний світ визначається надзвичайною складністю та суперечливістю, тенденцією до посилення реальної оцінки процесів і явищ міжнародного життя. Проявами цієї тенденції є розпад Радянського Союзу і вихід його колишніх республік на світову арену як нових, незалежних держав, зміна в країнах Центральної та Східної Європи.

1. Сутність і основні тенденції зовнішньої політики. Спочатку з’ясуємо поняття “зовнішня політика” і “міжнародні відносини”. Зовнішня політика – загальний курс держави в міжнародних справах, покликаний регулювати відносини даної держави з іншими державами і народами згідно з її принципами і цілями, що здійснюються різними засобами і методами. Найважливіший засіб зовнішньої політики – дипломатія.

Міжнародні відносини. В радянській літературі початку 60-х рр. це поняття трактується як сукупність економічних, політичних, ідеологічних, правових, дипломатичних зв’язків і відносин між народами, державами і групами держав, провідними соціальними, економічними та політичними силами і організаціями, що діють на світовій арені (див.: Международные отношения после второй мировой войны. – М., 1962. – Т. 1. – С. ХХVI). Міжнародні відносини виникли одночасно з появою держав і розвивались на всіх континентах. Заведено вважати, що поняття міжнародні відносини більш широким, ніж поняття міжнародна політика, і позначає не лише, а інші зв’зки між суб’єктами міжнародного спілкування (економічні, соціальні, культурні тощо). В політичних документах поняття “міжнародні відносини” вживають, коли треба наголосити офіціальний характер зв’язків між країнами, на відміну від поза урядових, громадянських або особистих контактів та ініціатив.

У західноєвропейському регіоні міжнародні відносини виникли принаймні 2,5тис. років тому. Тут переважали конфлікти, війни і противоборства. Підраховано, що за 3,5тис. років написаної історії людства тільки 270 років жило без війн.

Якщо протягом століть характер і зміст міжнародних відносин визначались інтересами пануючих класів різних держав, в останні десятиліття ХХ ст. у зв’язку із підсиленням взаємозалежності і взаємовпливу країн, розвитку світового ринку і міжнародного розподілу праці, міжнародні відносини почали все більше визначатися загальнолюдськими інтересами.

Роль міжнародних, міждержавних, регіональних організацій. Найбільш універсальною міжнародною організацією Всесвітньою урядовою організацією від імені держав-членів як особливий і самостійний суб’єкт міжнародного права виступає ООН. Ініціаторами створення ООН були провідні держави антигітлерівської коаліції – СРСР, США, Великобританія. 26 червня 1945р. на конференції в Сан-Франциско Статут ООН підписали 50 держав, у тому числі СРСР, ОРСР, БРСР. Головні ограни ООН: Генеральна Асамблея ООН, Рада безпеки ООН, Економічна і Соціальна Рада, Рада з опіки, Міжнародний суд, Секретаріат ООН.

Протягом десятків років найбільш впливовими міждержавними об’єднаннями були Північноатлантичний блок “НАТО” та Організація Варшавського Договору (ОВД). До 1990р. протиборство цих двох об’єднань значною мірою визначило характер міжнародних відносин.

Серед міждержавних регіональних об’єднань, які відіграють певну роль у світовій політиці, слід назвати також Лігу арабських держав (ЛАД-ЛАГ), Асоціацію країн Південно-Східної Азії (АСЕАН), Азіатсько-Тихоокеанську Раду (АЗПАК), Організацію Африканської єдності (ОАЕ), ЮНЕСКО. З середини 80-х рр. у міжнародних відносинах відбуваються принципові зміни значною мірою під впливом нових підходів, нового мислення (див. схему “Сучасне політичне мислення” в кінці даної теми семінару).

2.Тенденції розвитку сучасної світової політики. Перша пов’язана зі зміцненням і розвитком національної державності, виходом національних спільнот на міжнародну арену як самостійний суб’єкт міжнародної політики (розпад “соціалістичної співдружності”, розпад СРСР, ліквідація РВЕ і Організація Варшавського Договору (ОВД)).

Друга: універсалізація цінностей, на які орієнтуються учасники міжнародного спілкування сприяє посиленою тенденції до гуманізації міжнародної політики.

Третя: тенденція до всесвітньої інституалізації, що знаходить своє відображення в розвитку загальноєвропейському процесі, в утворення інституціальних форм широкої міжнародної співпраці. Детальніше про проблеми міжнародної політики див.: Політологія / За ред. О. І. Семківа. – Львів, 1994. – С. 476-494.

3. Глобальні проблеми людства. На наших очах відбувається процес глобалізації політичних та економічних взаємозв’язків і взаємовідносин. У чому це проявляється? В світовій економіці – це розвиток і удосконалення ринкових відносин. В світовій політиці – це рух народів і держав по шляху до демократії. Розгорнулись далеко їдучі демократичні перетворення в межах колишнього СРСР, в країнах Східної Європи, в Латинській Америці, на величезних просторах Азії та Африки. Тим самим світовий політичний процес набуває нових рис, а саме:

Дата добавления: 2014-12-25