О.П. Полесская 3 страница

відходить у минуле поділ світу на дві аптагоністичні політичні системи;

двополюсний світ, який очолювали і уособлювали – США і СРСР, уступає місце новий системі політичних відносин. Доречно нагадати, що протиборство двох систем привело до тяжких наслідків. Так, у середині 80-х рр. на озброєння йшло вже 6%світового валового продукту. За даними Стокгольмського міжнародного інституту миру, в середені 80-х рр. більше половини вчених і технічної інтелігенції працювали над створення засобів і методів руйнування, а не матеріальних цінностей. Воєнні витрати оцінювались в 1000 млрд. дол. В рік або більше 2 млн. дол. за хвилину. В багатьох розвинутих країнах на воєнні цілі виділялось до 45% національного бюджету.

Водночас близько 80 млн. чол. У світі жили в абсолютному убозтві, 500 млн. голодних. З них 50 млн. (половина – діти) щорічно вмирали. Лише від середини ХХ ст. під впливом наслідків Другої світової війни й загрози термоядерного конфлікту світова громадськість, правлячі кола низки держав поступово доходять висновку про згубність війни, військового способу розв’язання міжнародних конфліктів.

Кожний народ - невід’ємна частина людства. Кожний народ – творець унікальних звичаїв, традицій, звичок, власного менталітету. Тому цілком природно, що загальнолюдське повинно лежати в основі міжнародних відносин. По суті загальнолюдський характер носять:

1) вся створена людьми матеріальна і духовна культура;

2) величезний історичний досвід багатьох поколінь землян;

3) гігантська сума наукових знань про оточуючий нас світ: природу, суспільство і людину;

4) природа самої людини в її соціальному і біологічному аспектах.

Загальнолюдські цілі і завдання, інтереси і цінності не суперечать розумним устремлінням всіх і кожного, а інтегративно виражають їх у цілісний сукупності. Про це свідчать глобальні проблеми сучасності, вирішення яких вимагає об’єднання зусиль всіх народів і держав.

Глобальні проблеми поділяють на чотири основні групи:

1. Проблеми переважно соціально-політичного характеру:

а) відвернення ядерної війни;

б) припинення гонки озброєнь, роззброєння;

в) мирне вирішення регіональних, міждержавних і міжнаціональних збройних конфліктів,

г) будівництво ненасильницького миру на основі утвердження довір’я у відносинах між народами, зміцнення системи всезагальної безпеки.

2. Проблеми переважно соціально-економічного характеру:

а) подолання слабо розвинутості і пов’язаних з нею злиденності і культурної відсталості;

б) забезпечення ефектного виробництва і відтворення світового валового продукту;

в) пошук шляхів виходу з енергетичної, сировинної і продовольчої криз;

г) оптимізація демографічної ситуації, особливо у країнах, що розвиваються;

д) освоєння в мирних цілях навколоземного простору і Світового океану.

3. Соціально-екологічні проблеми:

а) гостро постала необхідність ужиття заходів щодо поліпшення складу газової оболонки атмосфери;

б) щодо гармонійного розвитку живої і неживої природи;

в) щодо раціонального використання природного потенціалу планети.

4. Проблеми людини:

а) дотримання соціальних, економічних і індивідуальних прав і свобод;

в) ліквідація голоду, епідемічних захворювань, невігластва;

в) духовний розвиток особи;

г) подолання відчуженості людини від природи, суспільства, держави, інших людей і результатів власної діяльності.

Зазначені глобальні проблеми заклади ідеологічну основу для перебудови всієї системи міжнародних відносин (див.: Політологія: Курс лекций \ Кол. авт. под ред. А. В. Миронова. – М., 1993. – С. 185).

Розділ № 2. Основні віхи світової та вітчизняної політичної думки.

Тема № 5.Становлення і розвиток політичної думки в Україні IX-XVIII ст..

Лекція № 4.

Тема: Становлення і розвиток політичної думки в Україні IX-XVIII ст.

Мета: в ході лекції розкрити сутність і зміст наступних проблем, понять та категорій політології: Політична думка Київської Русі. Морально-правові та релігійні уявлення про політику і суспільство. “Слово про закон і благодать” митрополита Іларіона, “Руська правда” Ярослава Мудрого, “Повість временних літ” – заклик до єдності та незалежності руської землі. “Повчання” князя Володимира Мономаха.

Політична думка в Україні в умовах наступу шляхетської Польщі. Філарет, І. Вишенський. Політичні концепції в Києво-Могилянській академії. П. Могила, С. Яворський.

Українська політична думка козацько-гетьманської доби. Державотворча діяльність Б. Хмельницького. Конституція П. Орлика як втілення української державницької ідеї. Духовно-моральний підхід до політики у поглядах Г. Сковороди.

Література:

Брайчевський М. Ю. Утвердження християнства на Русі.— К., 1988.

Історія розвитку політичної думки. Курс лекцій: Навч. пос. (Мадіссон і ін.). — Київ, 1996. — 675 с.

Боровський Я. С. Світогляд давніх киян. — К., 1992. – 327 с.

Замалеев А. Ф., Зоц В. Д. Мыслители Киевской Руси. — К., 1981. – 531 с.

Толочко А. П. Князь в Древней Руси: вдасть, собственность, идеология. — К., 1992. – 259 с.

Кухта Б. Л. З історії української політичної думюи. — К., 1994. — 478 с.

Політологія / За ред. О. І. Семківа-.— 2-ге вид. — Львів, 1994. — 239 с.

Основи політології / Кер. авт. кол. Ф. М. Кирилюк. — К., 1995. — 752 с.

1. Пам'ятки політичної думки Київської Русі.

2.Політична думка в Україні за литовсько - польської доби (XIV — перша половина XVIII ст.

3.Суспільно-політичний процес в козацько - гетьманській державі.

4. Політичні погляді в Україні XVII-XVIII ст.

1. Пам'ятки політичної думки Київської Русі.

Фактори, що сприяли формуваннюукраїнської державності. Б. Л. Кух' та виділяє два таких фактори. Перший — становлення державних структур. Державність тут виникає не на голому місці, оскільки будується на основі Антського союзу племен (шести племінних груп), які проживали на території від Карпат до сьогоднішньої Чернігівщини та виявляли значну політичну активність.

Другим важливим фактором, що сприяв як об'єднанню Київської Русі і перетворенню її на могутню феодальну державу, так і поси­ленню політичної влади володаря, було, безперечно, введення християнства на Русі (див: Кухта Б. Л. З історії української політичної думки. —К., 1994. — С. 6—14).

Найважливіші пам'ятки політичної думки Київської держави "Повість враменних літ" (кінець XII ст.), "Слово про закон і благодать" Іларіона (середина XI ст.), "Правда Руська" (XI ст.), "Повчання" своїм дітям Володимира Мономаха (XI ст.), "Слово о полку Ігоревім" (XII ст.). У Х— XII ст. з'явилися перші літературні твори: "Слова", "Повчання", "Проповіді", які, як правило, виходили із середовища духівництва, а також "Патерики", "Життя святих", що складалися для поширення християнства і прославлення князів, бояр, монахів. Вони містили відомості про соціальні відносини, політичне життя, побут та культуру того часу і опосередковано віддзеркалювали настрої народних мас, сповнених ненависті до чужоземних загарбників і до феодально-боярського свавілля. Найвидатнішими постатями, мислителями, полі­тичними діячами і діячами культури Київської Русі були: Феодосій Печорський, Володимир Мономах, Кирило Туровський, Митрополиг Іларіон, літописці Никон, Нестор, Сільвестр та ін.

Розглянемо окремі найважливіші пам'ятки.

а) Політичні погляди Митрополіта їларіона ("Слово про закон і благодать). "Закон" і "благодать", стверджував Іларіон, суперечать одне одному. Закон роз'єднує народи, підносячи одних і принижуючи інших, він свідчить про рабський стан людства. У закон Іларіон вкладав зміст вузько національної норми, звичаю, а тому протиставив його євангельській істині, яка нероздільна з благодаттю. Закону чуже уявлення про вище благо — свободу, оскільки він повністю заглиб­лений у побут, земні пристрасті. Істина ж є універсальною, всеохоплюючою і тому тотожна благодаті, знімає однобічність закону, світить усім, як Сонце. Закон був власністю іудеїв, а благодать — подарована всьому людству. В цьому суть розвитку людської історії (див. вказану працю Б. Л. Кухти, с. 19).

б) "Повістьвременних літ" — видатна пам'ятка літописання Київської Русі (поч.XII ст.) пов'язана з іменем печорського ченця Нестора. Відомо три редакції. У 'Повісті..." висвіт­лено історію східних слов'ян, утвердження християнства на Русі, істо­рію князівської влади, відбито суперечності в ідеології різних соціаль­них верств, політичні тенденції кількох феодальних центрів. "Повість..." тісно пов'язана з історичною дійсністю, через неї наскрізь проходить релігійна концепція людини і світу, патріотизм, любов до рідної землі, яка "велика і багата, тільки ладу в ній нема", оскільки "Бог дає владу, кому хоче". Яка ж основна настанова церкви, яку не можна порушувати? Це принцип династичного князю­вання. Таким чином "Повість..." не лише санкціонувала удільно-династичне князювання, а й оголосила його єдиною встановленою Богом формою правління (див.: Кухта Б. Л. Вказ. праця. — С. 18— 19; Замалеев А. Ф.. Зоц В. А. Мьіслители Киевской Руси. — К., 1987. — С. 65).

в) Ідеал політичного діяча в пращ Володимира Мономахи “Повчання” (1096 р.). Визначна пам'ятка літератури Київської Русі. Сам В. Моно­мах був талановитим світським письменником. "Повчання своїм дітям" — оригінальний твір, де В. Мономах повчав дітей бути мудрими і діяльними правителями Русі, оберігати єдність держави, любити осві­ту. "Повчання" — це насамперед настанова голові держави, князю Володар повинен пам'ятати, що з владою зростає й відповідальність і що обов'язок володаря — завжди залишатися справедливим. Мірі справедливості — знання, тому володар мусить уміти все, оскільки інакше він буде залежати від "сильних" і власних синів. Не правомір­ність, не прозріння, а розум, знання роблять князя справедливим і мудрим, здатним протистояти ворогам, тримати в покорі бояр і удільних князів.

"Повчання" давало ряд практичних: порад щодо державного управління, ставлення до підлеглих, політичних норм.

Мономах застерігав своїх синів-князів не лише не чинити самим а й заборонити "служивим" творити беззаконня. Князь, його оточення "служиві" — всі повинні усвідомлювати свою відповідальність перед, Божим законом, дбаючи про славу і могутність держави, в противному випадку їх чекає прокляття народу і небесне покарання. Автор "Повчання" закликає своїх синів бути мужніми в усіх випадках не боятися смерті, якщо йдеться про правду і справедливість. Незважаючи на світський характер самого повчання, Володимир Моном; прагнув прищепити дітям християнську мораль, глибоку віру в Бога потребу бути людяними, благочестивими, стриманими, терпимими, працьовитими людьми, пильними до науки. Володар має бути взірцем досконалості, тому "хворого відвідайте, покійного проведіть, бо всі ми смертні, і чоловіка не мішайте, не привітавши, доброго слова не сказавши". Отже, поряд з моральними думками в "Повчанні" містилися практичні поради щодо керівництва державою та управління піддани­ми. Думки, викладені в Повчанні, мали певний вплив на розвиток політичної думки України - Руси пізніших часів (див.: Повість временних ліг Літопис (За іпатським списком). — К., 1990. — С. 360— 363; Кухта Б. Л. З історії української політичної думки. — С. 20—21; Полі­тологія / За ред. О. І. Семківа. — С. 80—81; Основи політології. Кер. авт. кол. Ф. М. Кирилюк. — С. 52—54).

г) "Руська правда" Ярослава Мудрого —перший збірник норм давньо­руського права XI—XII ст. "Руська правда" — цінне джерело вивчення соціально-економічного і політичного життя, а також правової системи Київської Русі. Перші списки її знайшов В. М. Татіщев у 1738 р. Нині відомо понад 100 списків "Руської правди". Всіх їх прийнято поділяти на три основні редакції — коротку, розширену та скорочену. Кожна з редакцій виникла в різні часи і відбиває різні етапи розвитку фео­далізму в стародавній Русі. Коротка "Руська правда" — найстаріша. Вона складається з двох частин: "Найдавнішої правди", або "Правди Ярослава" та "Правди Ярославичів", тобто синів Ярослава.

Розширена правда, складена у XII ст., звично більша за Коротку і змістовніша. В неї включено перероблені і розвинуті норми Корот­кої правди. Статут Володимира Мономаха про стягнення відсотків за позиками (1113) та норми з інших джерел. В Розширеній правді повністю відбились принципи феодального права як права-привілеї. Криваву помсту, що фіксувалась у "Правді Ярослава" тут зовсім забо­ронено; встановлено колективну відповідальність сільської громади за вбивство княжих людей. Детально визначено обмеження майнових та особистих прав різних категорій феодально залежного населення (закупів, рядовичів та ін.). Відбито поступове поневолення смердів;

закріплено безправне становище хояопів; вміщено розвинуті норми судочинства; розроблено питання спадкоємства (див.: Українська Радянська Енциклопедія. — К„ 1985. — Т. 9. — С. 524—525). Сучас­ний український політолог Б. Л. Кухта робить такий висновок "Було б помилкою вбачати в цих пам'ятках лише правові документи, що регулювали майнові відносини, карний кодекс. Вони також доносять до нас і певну картину політичного розкладу сил у Київській державі, певні норми ієрархії підпорядкування, матеріальні основи людських свобод у ранньофеодальному суспільстві (див.: Кухта Б. Л. Вказ. праця. — С. 16).

Найвидатнішою літературною пам'яткою Київської Русі є "Слово о полку Ігоревім", створене між 1185 і 1187 рр. Тема твору — невда­лий похід новгород-сіверського князя Ігоря Святославовича та інших князів проти половців у 1185 р. Автор "Слова..." невідомий. Він виступив у творі пристрасним поборником єдності Руської землі, осуджуючи князівські міжусобиці. У творі ми знаходимо схвильоване звернення автора до князів-сучасників: виступити "за землю Русскую, за раньї Игореви", проти усобиць, які завдавали руському народу багато лиха. Центральна ідея "Слова..." — єдність усіх полі­тичних суб'єктів Давньої Русі саме перед татаро-монгольською нава­лою (детальніше див.: Українська Радянська Енциклопедія. '— К., 1985. — Т. 8. — С. 433, а також: Кухта Б. Л. З історії української політичної думки. — С. 22).

Віхою в нагромадженні традицій утвердження української держав­ності була політична діяльність Данила Галицького (1200—1264 рр.). У ній реалізувалися державницькі погляди, що мали неминуче значення для долі українського народу. Пріоритетні настанови Данила Галиць­кого про необхідність збереження влади і захисту України виявилися в дійовій дипломатичній тактиці щодо Батия і в орієнтації на об'єднання Європи в боротьбі з татарською навалою. У державному будівництві Галицьке-Волинського князівства чимало було зроблено для обмеження свавілля світських і церковних феодалів та зміцнення верховної князівської влади. Галицько-волинське князівство перетво­рилося в могутню європейську державу, що забезпечувала безперер­вність державотворчого процесу як історичного чинника національного самовизначення (див.: Політологія / За ред. О. І. Семківа. — 2-Г8 вин. — С. 82—83).

Основні ідеї мислителів Київської Русі. Серед ідей слід назвати насамперед універсалізм в погляді на історію людського суспільства. Це знайшло свій вияв:

по-перше, в ідеї "богоданості" князівської влади, що осмислюється як об'єднуюче начало держави;

по-друге, в прагненні включити ідеологію князівства 9 єдину істо­рію землі руської, віддається пріоритет не однодержавності, а братер­ству, співпраці між князями;

по-третє, — в уявленні про русичів як представників єдиної спільності слов'ян;

по-четверте, — включення слов'ян до загальної історії християн сього світу, яка ототожнюється з історією людства.

Ідея універсалізму знаходить місце в ідеях книжників-літописцівпрорівність народів,спільність їх долі. Громадська думка стверджувала, що князі повинні суворо дотримуватися принципу феодальної ієрархи з підпорядкуванням "молодих" князів "старішим"

виправдовується принцип суверенного існування кожного князівства, на яке опиралось феодальне дроблення.

У поглядах давньоруських мислителів тривалий час панувала ідея договірної основи виникнення держави (мова тут ішла між слов'янським населенням і пришлим князем. Звідси виводилось право князівського роду на спадковість володіння землею).

У системі історично-політичних поглядів важливе місце належить ідеї причинності історичних подій. (Переважаючою тенденцією тут є та, що розвитокіде в руслі провіденціоналізму, тобто що весь рух історичного процесу визначається зовнішніми силами — провидіння (божественним). Богом. Вищою причиною всіх історичних подій вважалось божественне провидіння, від яких залежить все буття.

Водночас слід наголосити, що серед мислителів і книжників Київ­ської Русі були і відступи від ідеї провіденціоналізму. Вони ввели поняття самовладдя, свободи волі людини, яка оголошується однією з головних властивостей душі. Проводилась думка, що від моменту хрещення до людської душі приставлено два ангели — від бога і від сатани, і який нею буде керувати, зрештою залежить від самої людини.

Отже, вирішальною причиною людських вчинків виступає самов­ладність за свої вчинки. Все це виходить уже за рамки класичного провіденціоналізму, руйнує релігійні догмати (висновки з даної теми див.: Кухта Б. Л. З історії української політичної думки. — С. 24).

2. Політична думка в Україні за литовсько-польської доби (XIV — перша половина XVII ст.). Ю. Дрогобич, С. Оріховський, І. Вншенський. На зміну бурхливому розквіту Київської Русі з її величезними досяг­неннями в усіх галузях суспільного життя приходить складний і тяжкий період розпаду і занепаду, тривалого іноземного поневолення. Як відзначає Б. Л. Кухга, двохсотлітній період (з середини XIV ст. до Люблінської унії 1569 р.) в історії України був досип» рідкісним фено­меном — періодом справді литовсько-білорусько-українського співжиття. Вся історія Галицько-волинської держави XIII ст. тісно пов'язана з Литвою, яка пізніше, на початку XIV ст. виступає в ролі збирача розрізнених білоруських та, українських земель, в жилі яких Литва до Люблінської унії відіграла вирішальну роль (див.: Дорошенко Д. Нарис історії України. — Львів, 1991. -г- С. 104).

Наприкінці XIV ст. уся східна Україна без великого опору була підпорядкована Литві. Набагато складніше було з підпорядкуванням, а головне з утриманням у складі Литви західноукраїнських земель. Іноземна загроза (німецький орден, татари. Московське князівство) змусило Литву до першої унії з Польщею (Кревська унія, 1385), яка передбачала не лише санкціонування загарбання Польщею Галичини, як було раніше, а й перетворення українських земель в польські провінції.

У поглядах І. Вишенського центральною постаттю була людина, але не абстрактна, з її муками та стражданнями, надіями та споді­ваннями, яку він бачив в умовах України XV—XVI ст. Мислитель відстоював, хоч і з релігійних позицій, ідею звільнення трудової людини від земного зла, виявлення і утвердження її гідності, розкрит­тя і здійснення в реальному земному житті начал добра, справедли­вості, рівності, братерства.

І. Вишенський нещодавно викривав експлуататорську природу світських магнатів і шляхти, церковного і вищого духовенства. Зали­шаючись на постулатах християнської релігії, він розглядав питання про суспільні відносини, беручи за основу постулат, за яким усе в світі підпорядоковане вищій волі Бога як об'єктивному закону буття. Як виразник потреб селян і плебеїв І. Вишенський розглядав рівність не тільки в суспільно-політичному і юридичному відношеннях, а й підхо­дить до визначення майнової рівності, спільності майна, "общого житла", вважаючи це принципово настановою Христа. "Полеміст вихо­див з того, — зазначає А. І. Пізщук, — що християнська віра у своїй духовній чистоті містить демократичні засади рівності, братерства, свободи, справедливості, а несправедливість, насильство, деспотизм, тиранія походять від абсолютизації принад світського життя, від жадо­би, багатства й розкоші, необмеженої влади й сваволі панування".

Крім того, І. Видценський висунув і обґрунтував й такі концепції:

соборності правління християнською церквою, засновану на ідеї рівності всіх людей;

виділяючи рівність як головний принцип у ранньому християнстві, поклав його в основу визначення соборності;

виходячи з демократичних засад соборності, відкидав як безпід­ставну, нічим необґрунтовану та неоправдану теорію абсолютного централізму духовної та світської влади папи римського;

у контексті концепції соборності піддав критиці світську владу, далеку від ідеалу раннього християнства;

звернув увагу на роль правосуддя у житті суспільства: суд Повинен охороняти закон і справедливість, утверджувати і захищати грома­дянські права і свободи.

У цілому ж можна виділити наступні загальні напрями суспіль­но-політичної думки І. Вишенського:

По – перше, критика тогочасного суспільного ладу;

По – друге, критика Брестської унії, діяльності ордену ієзуїтів;

По – третє, спроба окреслити певний суспільно – політичний ідеал. Цей ідеал він висвітлив у концепції про “істину” церкву.

3.Суспільно-політичний процес в козацько - гетьманській державі.

Враховуючи ваші знання з курсу історії України, ми не будемо спинятися на харак­теристиці Визвольної війни українського народу в середині XVII ст. Розглянемо характеристику розвитку українського козацтва. Як відо­мо, Люблінська унія (1569 р.) підготувала доповнення політичного союзу "унією релігійною" (1596 р.). Насправді ж, як написав М. Грушевський, вона була "цепью насилий над чужими правами й убеждениями, осуществленньк давпением правительственной властя й тяжелнх обстоятеяьств" (див.: Грушевський М. Очерк истории украинского народа. — К., 1990. — С. 118).

Таким чином, Польща зібрала під свою владу майже всі українські землі. Велике князівство Литовське було для них етапом у переході під владу Польщі, у сферу впливу її державного ладу, права, побуту, культури. Починається широка полонізація українських земель. Найбільше потерпіло від унії українське селянство: воно втратило право на.землю, було збільшено панщину, обмежувалося право вільного переходу селян від власників, що все разом несло в собі зерна майбутньої визвольної боротьби проти полонізації.

З тих часів зростає роль південних степових районів України, куди почали втікати від панщини, де освоювали вільні землі. На цих територіях одним з головних завдань стала організація відсічі татар­ським нападам. Для цього сформувався прошарок вільних звитяжних людей, які поступово перетворили військове ремесло на свою професію. По відкритих полях стояли землянки зі стрільницями: тут хова­лися люди під час несподіваного набігу татар. Степові "промисли" давали великі користі, але вимагали важкого завзяття, витривалості і відваги. Йшли на них найбільш підприємливі та енергійні люди, готові на всякі труднощі і небезпеки, на боротьбу, навіть на смерть. Степовий промисловець мусив бути одночасно войовником.

Степові здобичники-вояки дістали ім'я козаків. Ця назва тюркського Походження означає вільну, незалежну людину. Назву козаків зустрічаємо в XIV ст. у половецькому словнику і в актах кримських італійських колоній, а близько 1490 р. вона вперше з'являється і в Україні — на означення людей, що ходили в степи для здобичі і боротьби з татарами.

У нижній течії Дніпра, за порогами, в 1522—1554 рр. на острові Мала Хортиця Дмитро Вишневецький створив військову формацію — Запорозьку Січ. Термін ''козак" спочатку не означало якогось стану чи класу, а лише вказувало на заняття — степові промисли.

Формування козацтва як стану — процес складний і тривалий. Глибоко правий М. С. Грущевський, коди говорив, що лише на рубежі XVI—XVII ст. українське козацтво переросло в окрему ставову групу а своїми особливими інтересами, економічними і суспільними прерогативами. Між: козаком-уходником, степовим воїном-добувачем XV ст. — першої половини XVI ст. і козаком-борцем за всенародні інтереси кінця XVI ст. —початку XVII ст. лежала прірва. Козак-воїн існував поряд з козаком-землеробом, військовий елемент природно вживався в елемент землеробський.

Важливим фактором, що забезпечив українському козацтву швидку й відносно безболісну еволюцію, було те, що воно розвива­лося на широкій соціальній базі, яка постійно оновлювалася і дина­мічно змінювалася. Школу козацтва, зокрема, запорозького, пройшли сотні тисяч представників різник категорій населення українських земель (бояр, шляхти, міщан і насамперед селянства). Як зазначає В. А. Смолій, уклад життя, пов'язаний з постійним переміщенням і контактами з жителями міст і сіл не лише України, а й зарубіжних держав, ламав у колишніх селян традиційні стереотипи, формував у них якісно нове світобачення, що грунтувалося не лише на суспільній практиці окремого села чи регіону, а на прикладах всеукраїнського і навіть європейського масштабу.

б) Роль Б. Хмельницького в становленні козацько-гетьманської держави. Українська держава, що виникла в ході національно-визвольної війни 1648 —1654 рр., була, з одного боку, результатом організаційного колективного генія народу, з іншого — це була ціле­спрямована, свідома діяльність Б. Хмельницького та його прибічників щодо створення нових форм суспільних і державних відносин, перет­ворення українського уряду на суб'єкт міжнародних відносин. Пере­моги військ Б. Хмельницького навесні і восени 1648 р. підірвали не лише військові сили, а й політичні та ідеологічні підвалини Польської держави, ліквідували її зверхність на Наддніпрянській Україні і були основними чинниками у відродженні української державності.

. Характеризуючи гетьманську державу (1648—1781 рр.), професор Українського вільного університету в Мюнхені Л. Окіншевич стверджує, що оскільки повстання козацького війська, очолюваного Б. Хмельницьким, принесло перемогу і козацька влада від того» часу зосередила у своїх руках усі функції управління українською придніп­рянською територією, то слід говорити про народження (вірніше відновлення) Української держави. Його колега гіо університету професор О. Оглоблин робить висновок, що ідея "козацького панства" пов'язана з традиціями старої українсько-руської держав­ності, що існували в Україні й за часів Литовсько-Руської держави та польського панування після Люблінської унії.

Українські політичні концепції прагнули знайти компроміс між ідеями козацької державності та шляхетського Князівства Руського.

Під впливом вищого київського духовенства в 1648 р. виникає, а на початку 1649 р. оформляється концепція двовладдя. Суть її полягає в тому, щоб створити в Наддніпрянській Україні удільне "панство українське", де влада була б поділена між гетьманом (Військом Зап різгким) і Київським митрополитом (українською церквою). Цю ідею підтримав Б. Хмельницький. Тоді Б. Хмельницький рішуче і сміливо висунув власну програму Української козацької держави, в основі якої лежала ідея українськ соборності. У будівництві Української держави Б. Хмельницькі геніально синтезував ідею старої княжої України-Руси з новою ідеєю козацької державності.

На думку істориків Українського вільного університету, найвизна ніша роль Б.Хмельницького в історії України — не полководця, хоча й видатного, не дипломата, хоча й блискучого, а державного діячаоскільки він "Зумів розбурхане повстванням море... перетворити в міцну державу, зі стрункою системою адміністрації, з новими законами, з новим соціальним ладом... державу, з якою шукали союзних зв'язків великі держави" (Оглоблин О. Думки про Хмельниччину. Нью-Йорк, 1957. — С. 61).

Переяславська угода 1654 р. і Українська козацька держава. У доповіді на урочистих зборах з нагоди 400-річчя від дня нлродження Богдана Хмельницького Президент України Л. Д. Кучма сказав: "По різному сьогодні оцінюють політики цю подію. Підкреслюю: політики, а не вчені. Але звільнившись від численних історичних міфів якими обросла ця подія за 340 років, можна стверджувати, що Переяславська Рада народила нову державу — Україну, а правовою суттю договору з московським царем став легітимний розрив з Польсько-Литовською Річчю Посполитою і вступ Украй у міждержавні стосунки як суб'єкта тогочасного міжнародного процесу.

Я глибоко переконаний, що політичну і військову діяльніс-глибинну логіку політичних дій великого гетьмана Богдана визиача лише одна філософія —любов до Батьківщини і щире бажання збер< ти Україну, й" народ, державу, жцто.і святині" (Голос України. 1995. — 22 груд. -- С. 2).

Справді, Переяславська угода не змінила державного стату України. В Україні існували власні уряд, військо, зовнішня політго суспільний та економічний устрій, законодавство і судівницп церковно-культурне життя. Слід наголосити на наявності там п військовому строї елементів демократичного самоврядування. В рук Б. Хмельницького залишалася вся повнота влади щодо внутріїш справ України та й зовнішньої політики, яку він проводив самос-гій і незалежно. Далі, використовуючи рекомендовану до даної геми лй ратуру, пропонуємо студентам самостійно опрацювати гі причин

Дата добавления: 2014-12-25