Білет № 19

Білет № 18

1. Творчість Івана Малковича. Традиційні та новаторські елементи поетичного письма.

Іва́н Анто́нович Малко́вич (* 10 травня 1961, Нижній Березів, Косівський район, Івано-Франківська область) — український поет і видавець, власник і директор видавництва «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА». небайдужа, енергійна, закохана у рідну землю людина у скрутний для країни час заснуватвукраїнське іидавництво, аби піднести гідність рідного слова, показати маленьким українцям красу нашої мови і навчити цінувати її як найбільшу коштовність великого народу.Саме цій темі присвятив І. Малкович поезію «Свічечка букви «ї». Вірш оригінальний за формою (його написано верлібром) і за змістом. Поет звертається до дитини, маючи на увазі всіх маленьких українців - майбутнє нашої країни, Іа закликом берегти рідну мову. Автор навмисне не став говорити про її давню Історію, милозвучність і багатство - він лише просить маля «захищати своїми долоньками крихітну свічечку букви «ї» та «оберігати місячний серпик букви «Є». Звичайно, ці букви - то неповторна, «фірмова» ознака нашої мови. Поетові вони здаються «свічечкою» і «місячним серпиком», тобто маленьким, але яскравим світлом, що має освітити шлях у майбутнє цілому народові. Глибоко хвилює І. Малковича доля української мови, яку називають у світі «солов’їною». Це гарно, що люди помічають її красу, із захопленням відзначають її органічність, але погано, на думку автора, те, що колись можуть настати і такі часи коли нашої мови не буде пам’ятати навіть найменший соловейко. В останніх рядках міститься ідея цієї поезії: не можна любити рідну мову лише «на словах», сподіваючись, що вона і надалі прокладатиме собі дорогу, як сотні років до нас. Від кожного сьогодні залежить, якою отримають українську мову наші нащадки і чи отримають взагалі. Надмірний вплив інших мов, нешанобливе ставлення українців до рідного слова - ось що загрожує існуванню нашої «солов’їної», «калинової», «джерельної», духмяної, ніжної, мелодійної… Тож давайте ми, молодь, зробимо все можливе, щоб зберегти і прикрасити нашу національну гордість, нашу святиню. Давайте крізь усе життя пронесемо мудрість цих рядків:

Рідне слово… Ні, вітер огуди

Не затулить нам злякано рот. Ми без нього так собі - люди, А із ним - український народ.

2. Філософія сучасного фемінізму у творі Л.Таран «Сонет про себе, розлучену і розчулену».

1. Василь Герасим'юк - один із лідерів поетичного покоління. Національні мотиви у поетичній творчості.

Герасим'ю́к Васи́ль Дми́трович (*18 серпня 1956, Караганда) — український поет, лауреат Шевченківської премії (2003). Від перших віршів до першої поетичної збірки («Смереки», К., 1982) поет ішов 10 літ і прийшов уже сформованим поетом. Він чинив власне першовідкриття Карпат як світу особливого співжиття людини й природи. Назва збірки немовби нав'язувала до традиціоналізму версії гуцульського локального патріотизму. Смеречки й потічки на той час уже заполонили українську поезію й естраду. Але в Герасим'юка смерека — не окраса ландшафту й не стимулятор поетичного сентименту, а величина міфотворча, аналог світового дерева чи дерева життя і роду. У цій збірці Гуцульщина поставала не етнографією і не екзотикою, не щемливою лірикою і не грайливою бравадою, а магією позачасовості: вічність гір розряджає людський час у світове безчасся, і «тінь незриму» неназваної миті щастя «століттями лататиме павук». Магією надпросторовості: стиснутий горами, покраяний ущелинами й проваллями, вперезаний потоками, поточений печерами, притлумлений лісами простір виривається з самого себе догори — і вже згори падає «на гори, на смереки, на потоки, на царинки», щоб «мерехтінням космічного танцю» лягти в світославні килими гуцульські чаклунки Параски Танасійчук. Стихії й сили цього простору — повітря, вітри, води-потоки. Спосіб бути в ньому — перетікання, переливання, колихання, літання. А до всього — ще й магія гуцульських легенд і замовлянь, «забутих пророцтв» і гуцульського бестіарію, світ гуцулів і ними «спровокованих» власних фантазій.

1986 у Києві вийшла друга збірка «Потоки». Назва також не довільна: потоки — одна з тих стихій, що творять космос Карпат. З потоками колобродять інші стихії, інші сили Карпат — гордовиті верхи, затаєний ліс, нездоланний всеєднавчий і всероз'єднуючий вітер, вічнозримі небеса, то глухонімі, то вогненномовні, — всі ці стихії живуть у авторі не як натуральність, а як витворена ним самим міфопоетика. Такою ж міфопоетикою, але вже більше позаособистісною, живуть у ньому і таємничо-екстатичні гуцульські обряди, багата символіка та скоряюча краса яких сповнювали людське буття святістю, робили причетним до вічності: мало ще де можна бачити так здійснювану високу ритуалізацію неминучих кроків людської долі. Водночас Герасим'юк відкривається в поезії й іншими сторонами своєї весь час самопобільшуваної, в розростанні, особистості. Дедалі болючіше промовляються муки самоозначення в неясному світі людського буття, жалі, провини, свої й чужі, рахунки, захисні рефлексії, — все це не піддається прямоназиванню, не вміщається в риторику формули, а розпливається у всеоб'ємність морального переживання, що і є змістом великого діалогу особистості з «матерією» і духом життя — під знаком совісті, діалогом, на який стають, «обливши стидом голову свою», коли «страшать вітри й повільний скрип небес». В цьому герці порозуміння зі світом поет не сам — з ним тіні далеких і ближчих предків, з'яви забутих опришків, карпатські дебрі, верховини, оселища, самі назви яких звучать мов чаклунська магія, мов голоси з інобуття правічності: Брустури, Прокурава, Космач, Монгели, Завоєли, Ґреґіт, Рушір, Шешори, Ворохта…

Третя збірка — «Космацький узір» — з'явилася вже в роки «гласності» (К., 1989); у ній знайшло вихід і те, що нагромаджувалося в душі, тамувалося раніше, відлунюючи розкиданими в просторі голосами, і те, що визрівало в атмосфері суспільного піднесення 80-х рр. Час замовляв високу поетичну публіцистику й підкидав небуденні спокуси, але Герасим'юк — не трибун, а «метафізик», поет не експансивного, а рефлексивного складу. І в його поезіях порахунок з минулим чиниться не в полум'яних філіппіках, а в мученнях духу, в сув'язі міфологізованих споминів, у привидженнях жертв — дідів, батьків, матерів, братів; у болісному самокартанні й самоочищенні — за всіх нас, бо поет не може виокремитися зі свого народу, він обтяжений і його чеснотами, і його гріхами, — тобто сам бере на себе все. У «Космацькому узорі» багато тяжких роздумів про негаразди власні, своїх ровесників і своєї нації («Ми на камінь поклали мечі…», «Ми все залишили в могилах предків…», «Ми будемо довго криваві роки розгрібати…»). Багато гіркого і розпачливого сказано про світову покинутість. Але й у цій світовій забутості й покинутості ми не самі — бо: «…про стаєньку ветху і маленьку // Співали рідні мати і земля… // Забули тріє царі ту стаєньку. // Ми не забули. З нами немовля». Так обернувся батьків урок — ягня на руках у батька, ягня «на руках у Христа». Наше немовля, якого не можна зрадити, навіть якщо всі зрадять, — і яке не зрадить нас…

Збірка «Діти трепети» (К., 1991) — може, найдраматичніша у творчій спадщині Герасим'юка минулого десятиліття. До неї ввійшли вірші, писані переважно в період піднесення національно-демократичного руху, коли складалися об'єктивні і суб'єктивні передумови для здобуття омріяної державної незалежності України. Ця атмосфера тривог, надій і жадань не могла не відбитися на поетових настроях і рефлексіях. Але його духовний формат завеликий для мітингової риторики, і цей історичний злам він сприймає в інших вимірах: як проблему відповідності чи невідповідності світопочування та етичного тонусу нації перспективі її самоствердження в новій якості, в повноті свого буття. Поет відчуває сучасний стан свого суспільства як критичну масу зла. Біблійний мотив гріховності визначає основний тон збірки. Але Герасим'юк — не мораліст, моралістичний пафос здебільшого чужий йому, як і всякий інший (щоправда, зустрічаються в нього і зразки гострої моральної інвективи, як-от два «Послання Дмитра з Кутів до галичан», але тут автор промовляє наче не від себе, а голосом іншої особи — імітатора біблійної проповіді). Натомість у нього переважає трагічне переживання колізій давньої і недавньої історії, «оприлюднення» потаємних кривд совісті або лиходійств, похованих під напластуваннями узвичаєностіих й притерпілості.

Своєрідним підсумком до тодішнього творчого шляху стала книга «Осінні пси Карпат», що мала підзаголовок «Із лірики 80-х» (Київ, 1999). Це було невелике вибране, як і наступна маленька збірка «Серпень за старим стилем» (Л., 2000).

Вершини свого самовираження — свободи самовираження Герасим'юк сягнув у збірку «Поет у повітрі» (Л., 2002), відзначену Національною премією України ім. Т.Шевченка (2003). Поет дедалі більше тяжіє до «епічного» розгортання своїх візій, що відповідало б суприсутності в його самопочуваннях багатьох часових і подійних зрізів буття, масштабам його асоціативного поля, просторові уяви.

Назву збірці дала однойменна невелика поема, і назва ця може здатися, на перший погляд, несподіваною і манірною. Але насправді вона давно «назрівала». Повітря — це, як уже згадувалося, одна з постійних і головних стихій поезії Герасим'юка, стихія, що акумулює незримі імпульси буття, і позитивні, і негативні; що з'єднує і роз'єднує, визволяє і приневолює, віддаляє від землі й верне до неї, а власне, є еманацією і поетового «Я», і сил, що над ним тяжіють. У віршах збірки «Космацький узір» є «повітря журби і жалоби», в якому поет сподівається «ще зійтися» з небіжчиком Іваном Миколайчуком; і є «повітря страшне» — перешкода рятівному акту поєднання з «найменшими» (а власне — найсокровеннішими) з'явами світового буття, символ незримої непроникності між зверненими одне до одного існуваннями. Тут на «повітря» скинено вину за екзистенціальну приреченість людини, за нездійсненність її буттєвої всеоб'ємності й непосильність інтимного злучення в зворотному моральному зв'язку. Є й повітря, в якому серед ночі жахно «перевертається» старий гуцул, діставши звістку, що сина забила «облава», — це «перевертання» в повітрі, власне, нічне видіння самих облавників, які принесли звістку й заночували в хаті старого: дивна атмосфера не ненависті, а біблійного гріха братовбивства. У збірку «Діти трепети» є «зранене повітря» — від «дотику вій» апокаліптичного гостя, старого страдника, і є «золоте повітря» церкви, в якому поетова мама, молячись, стає «маленькою дівчинкою», щоб зустрітися поглядом з тими, кого вже давно немає. Але повітря «Поета в повітрі» — інакше й більше за раніші Герасим'юкові «повітря». Ще тривожний, тяжкий ефір нашої сум'ятної доби, нашої драматичної історії, нерадісного світу людства початок 3-го тисячоліття. Це повітря, в якому «пропав дзвін» (ця грізна метафора обездуховлення має цілком житейське походження і постала зі слів матері: не стало чути в Карпатах дзвону, коли вирубали ліси). Це повітря, в якому «задихається Бог». Можуть нагадати, що про смерть Бога сказано століття тому. Але тут зовсім інше. Бог не вмер і не покинув землю, не зрадив, хоч його «відкрите серце» замалювали чужою фарбою. Він тут, але задихається в цьому повітрі разом із людьми. І разом з поетом. Тут така конкретність злочину й відповідальності за Божу справу, від якої не відкрутишся даремною риторикою про «смерть Бога», хоч би як вона когось улаштовувала. А проте «повітря» — це лише сфера перебування й мучення поета, який шукає не то висхідного потоку, не то стрічного — для опертя. Лише поет робить «повітря» відчутним і зримим — екзистенцричною величиною.

Поет — головний образ і поеми, і всієї збірки. Вперше Герасим'юк так широко і спонтанно розгорнув своє розуміння і своє переживання місії поета в світі людей. І в цій місії професійний, операційний аспект покликаності (уділеність словом від Бога) — не єдиний і, може, не головний; головне — дар повноти людського буття в собі, мука відповідальності за гідність цього буття. Поема (хоч автор воліє вважати цей архітвір циклом віршів) дає метафорично ущільнений життєпис, подійний і духовний, самого поета — у формі імпульсивної сповіді перед батьком, батьковою пам'яттю. Поета переслідують видіння із забутої давнини, змиваної утилізованими водами історії («Невже і Христа з хрестом, й Шевченка з Франком // Змивали ночі і дні, води й помиї?»), та пекучостидного сьогодення, коли всі ловці й усі — жертви, «хто б кого не загриз», коли «кров'ю одною спасенні всі ми і всі // Забрьохані до одного — в кривавій росі», бо до нас «Андрій Первозванний дійшов, але дух не зійшов». Поет не судить. Він страждає. При виді тих, перед якими вигнані Христом з храму гендлярі — невинні діти, він може виразити своє відчуття лише словом, останнім з останніх: омерзіння. Але ж має бути зустріч? З тією, яку жде заквітчаний кінь — жде віки. «Прибуде на конику, як прибуває вода»: Молода. Прибуде і скаже: «Це ти». Знову символ весільної Молодої. Чи прибуде? Її чекання — і в містерії «Єзавель», де біблійний образ лише вгадується в своїй амбівалентності як щось застережливе, хіба в сенсі невтримності й спокусливості жіночої природи співвідносне з образом української дівчини, нареченої, жінки, матері: як завжди чи як здебільшого у Герасим'юка, та, про яку він думає й пише, живе в різні часи, на різних землях (хоч її земля — Гуцулія) і в різному віковому «статусі», більше того, це може бути і дівчина, на яку вперше озвалося його дитяче серце, і Наречена, і його ж мати чи мамина мама: якась іпостась жінки взагалі, жіночності, але водночас у густому плетиві гуцульського буття. Сакральне і плотське. А в «Єзавелі» особливий градус насиченості реаліями гуцульський ритуальних дійств, в яких азарт плоті підноситься до одухотворення поезії, набуває естетичного рангу.

В «Київській повісті» ждалося Молоду, яка знайде, впізнає, рече: «Це ти!» В «Єзавелі» є інші шукання, впізнавання, страх, щоб хтось не той побачив і впізнав. Але остання фраза знов повертає до Молодої, і звучить вона так: «Молода буде цілувати всіх». Це остання фраза поки що останньої книжки поета: «Була така земля: Вибране» (К., 2003). Але вона звучить у багатьох поезіях усіх книжок Герасим'юка. Поцілунок Молодої — і в першому вірші «Вибраного» — вірші 1973. Певно, це найдорожчий для поета, найінтимніший і найзначиміший символ. Це як весна життя. Чекання обраності. Свято душі, дарунок долі. Клич чистоти. І надія на оновлення світу. Все це — у священнодійстві ініціації — з глибоких дитячих вражень від епічної сили сакрального гуцульського обряду (взагалі дитячі переживання, а власне, їхнє нескінченне активне життя і перетворення в душі, стають до числа головних структуротвірних сил поезії). Отже, Молода (Україна?) на заквітчаному коні вводить нас у книгу поезії та виводить з неї, знаменуючи її досконалу завершеність.

Ще з дитинства міфи й символи Гуцульщини ввійшли в плоть і кров поета. І це часто міфи й символи загальноукраїнські або їхні локальні варіації. А також загальнохристиянські в конкретному місцевому побутуванні. Ці останні не тільки мирно співіснують з дохристиянськими (поганськими), а часто й перегукуються в своїй поетичній функції або постають симбіотично. Поетика гуцульських обрядів, замовлянь, заклинань, легенд, узвичаєнь, усього естетизованого, як мало де інде, побуту й поводження — все це аспект світогляду, поважна частина свідомості Герасим'юка.

Поетичні збірки

Смереки (1982)

Потоки" (1986)

Космацький узір (1989)

Діти трепети (1991)

Осінні пси Карпат (1999)

Серпень за старим стилем (2000)

Поет у повітрі (2002) (збірка відзначена Шевченківською премією 2003 року)

Була така земля (2003)

Папороть (2006)

2. Феміністична критика Людмили Таран: книга «Жінка як текст».

Жінка як текст: Емма Андієвська, Соломія Павличко, Оксана Забужко: фрагменти творчості і контексти / упоряд. Л.Таран. Письменниця пише про жінку і як жінка, однак із притаманною чоловічою стриманістю та ретельною скрупульозністю. У її творчості переважають матеріали про жіночу ідентичність, пошуки нею власного письма: “Через історії жінок – так би мовити, внутрішні та зовнішні – хочу нагадати (і собі), що ми, жінки, так само, як і чоловіки, маємо право на власний простір, на самореалізацію – не лише в родині й не лише серед сковорідок і каструль”.Пише,як жінка”.Л.Таран: “Коли п’ять років тому я уклала книжку «Жінка як текст», де були вміщені мої та інших авторів статті про С. Павличко, Е.Андієвську й О. Забужко, у передмові я зізналася: насправді не знаю, що таке жінка як текст”.
Андієвська — кавалер Ордену «За інтелектуальну відвагу» незалежного культурологічного часопису «Ї»;
Філософські, духовні та містичні теми є головними у творч.Працює у стилі сюрреалізму та герметизму. Створила власний світ поетичних та художніх образів у високо індивідуальній манері. Письменниця наголошує на великій ролі підсвідомості у своїй творчості. Світогляд Емми Андієвської виявляє деяку близькість до вчень буддизму та містики Карлоса Кастанеди. Сприйняття нею світу відбувається через інтуїцію та відчуття без підключення інтелекту.Своє малювання вона описує як певний спосіб медитації. Специфічним художнім прийомом Андієвської є повторне накладання фарби на свої полотна до двадцяти п'яти разів. Таким чином вона створює ефект рухомих фарб, коли дивитися на картини під різними кутами зору.Прикладом поєднання поезії та малярства є її альбом «Мова сну = сегменти». Ця збірка складається з абстрактних картин з написами-віршами, які асоціюються з зображеннями і утворюють разом одне ціле. Павличко. Член Нац. спілки письм. України та Асоціації укр.письм. Заснування 1992 року видавництва «Основи» — її втілена мрія реалізувати грандіозну програму перекладу й друку зарубіжної гуманітарної та економічної класики рідною мовою. Саме в заснованому нею видавництві у 2006 році побачив світ том спогадів про неї — «Соломія»З абужко. Нагороджена Орденом княгині Ольги ІІІ ст.У своїй творчості письменниця приділяє багато уваги осмисленню української ідентичності. Забужко дуже рано заявила про свою «генеральну тему», підстеливши її ґрунтовною освітою: філософський факультет Київського державного університету та аспірантура з естетики. Піднімаючи глибинні пласти духовної культури, історичної пам'яті, вона з тривогою розмірковує про збереження людського в людині у добу «синіх телекошмарів і машин, що вийшли з-під влади».Якщо розглядати літературу як гамбургер, то м’ясо і хліб – це проза, а поезія виконує роль листочка салату чи кусочка помідора”, — вважає Забужко. Її щоденна норма написання — три сторінки в день.

Дата добавления: 2015-04-24