М.С.Грушевський як реформатор журнально-видавничої справи кінця ХІХ – поч. ХХ століття. 1 страница

Оформлення спеціальних журналів має, порівняно з газетами більш конкретне певне значення. Узагалі, використання ілюстративного матеріалу, текстових шрифтів, поліграфічних прикрас більш обмежене порівняно з масовими тощо.

23. Журналіст у парламенті: акредитація, статус, особливості праці

Парламентська публіцистика – це різновид оперативних та актуальних інформаційно-аналітичних та оглядових журналістських матеріалів про діяльність вищого законодавчого органу влади. Особливості:

1. ВР створює законодавчу базу функціонування змі

2. ПП відрізняється більшою оперативністю

3. обмежене коло повноправних представників змі має постійну акредитацію на роботу і стінах парламенту. Прес-служба ВР може у будь-який час скасувати акредитацію. Захист журналіста не прописаний в законі

4. якість матеріалів безпосередньо залежить від контактів журналіста з народними депутатами чи їх референтами. Це взаємовигідно.

5. ПП-ці притаманний відповідний тон, який в ідеалі мав би бути доброзичливо-критичним. Доброзичливість пов’язана з обов’язковою конструктивною позицією автора, який хоче покращення справ. Критичний характер публікації стимулює ефективнішу роботу ВР, забезпечує прозорість у її роботі.

Парламентський оглядач – представник газети в найвищому законодавчому органі країни. він, як правило, один з найкращих журналістів газети. За натурою – аналітик, певною мірою скептик, комунікабельний, оперативний, має особисті зв’язки у вищих ешелонах влади, користується певною популярністю у депутатському корпусі. Водночас парламентський публіцист повинен дорожити своєю незалежність, не належачи до тієї чи іншої фракції. Його місце в ложі преси, яка в буквальному і переносному значенні знаходиться над засіданням парламенту.

Ідея створення спеціалізованих теле- та радіостанцій для транслювання роботи парламенту народилась 1966 року і вперше обговорювалась на Женевському Міжнародному симпозіумі 1968 року, організованому Міжпарламентським союзом (МПС). До обговорення залучились 50 країн світу.

Перша передача парламентського телебачення вийшла в ефір на Першому Національному каналі 23 березня 1999 р. Це була інформаційна програма "Щоденник сесії Верховної Ради України". А вже 27 березня в ефірі побачили першу тижневу інформаційно-аналітичну програму "Парламентський вісник". Сьогодні супутниково-кабельне мовлення веде Парламентський телеканал «РАДА». Газета «Голос України».

Широко висвітлюється хід пленарних засідань, діяльність усіх парламентських фракцій та депутатських груп, а також робота Комітетів ВР, де розглядаються законопроекти, аналізується виконання чи то гальмування дії вже прийнятих законів в економічній, соціальній, культурній сферах. Головна установка для парламентського журналіста, це чітко проводити відмінність між описом події та його оцінкою.

Акредитація журналістів, працівників ЗМІ при ВРУ здійснюється Прес-службою. Акредитація проводиться шляхом надання індивідуальних акредитаційних карток на строк повноважень ВРУ чергового скликання. Журналісти, які не акредитовані, можуть замовляти у Прес-службі разові перепустки. Акредитаційні картки забезпечують право входу журналістів і технічних працівників до ложі преси і кулуарів, будинків ВР. Про порядок і терміни проведення акредитації Прес-служба повідомляє через газету «Голос України» та шляхом розміщення цієї інформації на офіційному веб-сайті ВРУ не пізніше ніж за два тижні до дня початку акредитації.

Укр.журналісти: Роман Вінтонів, 1+1; Ольга Сніцарчук, 5 канал; Ольга Червакова, СТБ; Юлія Мостова, Дзеркало тижня;

24. Журналістика інформагенцій: особливості організації діяльності.

Інформагентство діє з метою надання інформаційних послуг для ЗМІ: її основною функцією є забезпечення оперативною політичною, економічною, соціальною, культурною інформацією редакцій ЗМІ, інших установ, організацій, приватних осіб, які є передплатниками її продукції. Предметом діяльності інформаційних агентств є збирання, обробка, творення, зберігання, підготовка інформації до поширення, випуск та розповсюдження інформаційної продукції. Агентство складається з мережі редакцій та кореспондентів по країні і за кордоном. Редакції можуть працювати як незалежно, надаючи свої послуги на місцях, так і під керівництвом головної редакції, де збирається інформація для більш широкого кола споживачів. Інформація поширюється як за допомогою власних структур (сайт, періодичні видання, телевізійний канал і т. д.), так і за допомогою партнерів. У структуру агентства можуть входити фотостудії, архіви, відділи по створенню веб та аудіовізуальної продукції, аналітичні відділи, PR-відділи і т. д., послугами яких також можуть користуватися клієнти інформаційного агентства.

Основними видами Інформаційних агентств є:

• державні та недержавні інформаційні агентства України;
• іноземні інформаційні агентства, які діють в Україні через свої представництва.

Журналіст інформаційного агентства - це творчий працівник, який збирає, одержує, створює та готує інформацію для інформаційного агентства і діє від його імені на підставі трудових чи інших договірних відносин з ним або за його уповноваженням.

Свобода діяльності інформагентств гарантується Конституцією України та чинним законодавством. Забороняється цензура інформації, поширюваної інформагентствами. Інформагентства не мають права у своїх матеріалах розголошувати дані, що становлять державну таємницю, або іншу інформацію, яка охороняється законодавством, закликати до насильницької зміни або повалення існуючого конституційного ладу, порушення територіальної цілісності України, підриву її безпеки, вести пропаганду війни, насильства і жорстокості, розпалювати расову, національну, релігійну ворожнечу, розповсюджувати порнографію або іншу інформацію, яка підриває суспільну мораль або підбурює до правопорушень, принижує честь і гідність людини, а також інформацію, яка ущемляє законні права й інтереси громадян, давати оцінку щодо винуватості осіб у здійсненні злочину, вказувати на особу, яка ніби скоїла злочин до рішення суду, публікувати матеріали, які розкривають тактику і методику розслідування.

Інформагентства згідно з чинним законодавством України поширюють свою продукцію державною, а також іншими мовами, дотримуючись загальновизнаних етично-моральних норм слововживання.

Основними видами інформаційних агентств є державні та недержавні інформаційні агентства України та іноземні інформаційні агентства, які діють в Україні через свої представництва. Провідні інформагенції України: УНІАН, Інтерфакс-Україна, RegioNews, Укрінформ, Українські новини, РБК-Україна, ПРО. Провідні світові інформагенції: Ассошіейтед прес, Bloomberg (США), ААН-МАН (Греція), Інтерфакс (перше в СРСР), Рейтер (Британія), Сіньхуа (Китай), Франс Прес (Франція), Інформаційне агентство Кьодо (Японія), БелаПАН (Білорусь), ИТАР-ТАСС, РИА «Новости» (Росія), Deutsche Presse-Agentur (Німеччина).

Львівщина: «ZIK», «Zahid.net», «Прес-тайм», «МедіаСтар»

25. Журналістська діяльність М.Міхновського.

М.Міхновський був першим, хто на межі XIX—XX століть чітко сформулював кінцеву мету української національної боротьби: “Одна, єдина, вільна, самостійна Україна від гір карпатських аж по кавказькі”.

Політична біографія між революцією 1905 року і початком Першої світової війни: видання українських часописів (“Хлібороб”, “Запоріжжя”, “Слобожанщина”, “Сніп”); як адвокат бере участь у судових процесах, захищаючи селян, що палили поміщицькі маєтки; пропагує українську національно-самостійницьку ідею. Зосереджує свою агітаційну роботу на Слобожанщині, Донеччині, де навертає до українства чимало зросійщених “малоросів”. До виборів у Думу (1906 р.) М. Міхновський видав у Харкові перший наддніпрянський український часопис - "Слобожанщина", у якому закликав голосувати за українських кандидатів. Видання проіснувало недовго через адміністративні утиски "на ідеологічному ґрунті".

* брошура " Самостійна Україна ": Значну її частину становив екскурс до історії русифікаторської великодержавної політики царизму. Автор вважав за необхідне повернення до статусу України, який існував на основі Переяславського трактату 1654 року. З позицій міжнародного права він проаналізував відносини України з Росією, які мали статиконфедеративними, але були згодом односторонньо порушені Росією. Це давало право Україні на відмову від союзу з Росією і повернення до статусу самостійної держави. Здоровий націоналізм, стверджувалось у «Самостійній Україні», покликує до історичного життя нові народи, веде до розпаду приречених історією імперій. У бракові такого націоналізму серед українців Міхновський бачить основну причину нещасть нації. Головними опонентами Міхновського виступають не «чужинці», а «українофіли, що виробили релігію лояльності», українська інтелігенція, яка в попередніх своїх поколіннях не узгоджувала свої інтереси з інтересами народу, зраджувала, покидаючи його в найгірші часи.

- державна самостійність є головна умова існування нації, а державна незалежність є національним ідеалом у сфері міжнаціональних відносин

- лише після набуття повної державно-політичної самостійності український народ зможе вирішити питання про те, чи вступати йому в державно-політичні союзи з іншими націями

- Переяславські угоди -нормативні документи, визнання яких обов’язкове для обох сторін, але, оскільки, Росія односторонньо порушила їх, ліквідувавши Запорозьку січ, то і Україна, з точки зору міжнародного права, має право не дотримуватись їх. А тому маємо силою забрати те, що нам належить по праву. Хто на цілій Україні не за нас, той проти нас! Якщо силою було відібрано наше право то ми можемо силою відновити свою свободу.

* брошура “ Справа української інтелігенції в програмі Української Народної Партії ”

- українська інтелігенція приносить щороку великі і криваві жертви московському “Молоху”: вона єднається з московською інтелігенцією і приймає політичні ідеали і завдання останньої, бо не має власних окремих політичних ідеалів, витворених на Грунті інтересів і бажань української нації; українська інтелігенція бере участь у всіх революційних течіях московського суспільства, починаючи від російських студентських розрухів до діяльности в московських революційних організаціях. Це свідчить про велике духове рабство, про велику безпринципність і безідейність української інтелігенції

26. Загальна характеристика Інтернет-ЗМІ в Україні.

Такий вид журналістики нині лише розвивається. Керуватися тими ж принципами подання інформації, що й друковані ЗМІ в Інтернет-індустрії неможливо. По-перше, значно відрізняється аудиторія, по-друге, стиль має бути іншим, тобто адаптованим для сприйняття через Інтернет. Інтернет-видання цінують за актуальність, оперативність, а в Україні — ще і за відносну незаангажованість інформації.

Інтернет-видання в Україні з’явилися лише 1999 року і сьогодні налічують майже 80 проектів різного призначення та масштабу. В Україні реєстрація інтернет-ЗМІ не закріплена законодавством, проте деякі інтернет-ЗМІ з метою легалізації своєї діяльності реєструються у Міністерстві юстиції України як газета або інформаційне агентство.

В українському медійному інтернет-просторі можна виокремити 3 види інтернет-видань:

1) інтернет-версії друкованих чи електронних ЗМІ;

2) сайти інформаційних агентств;

3) власне інтернет-видання.

Інтернет-версії друкованих чи електронних українських ЗМІ нічим особливо не відрізняються від власне інтернет-видань: як правило, подають ту ж саму інформацію, яку можна прочитати у пресі, почути по радіо, побачити на телебаченні. Однак інтернет-версії дають можливість друкованим та електронним ЗМІ активно співпрацювати з аудиторією («Форуми» сайтів), створювати архіви, матеріали яких за бажанням можна прочитати, почути чи побачити будь-де і будь-коли. Сьогодні в Україні свої інтернет-версії мають навіть малотиражна преса, районні радіостанції чи телебачення.

Найчитабельнішими в Україні є «Українська правда», «Кореспондент», «Форум» «UAtoday». Великою популярністю користуються сайти інформагентств «УНІАН» «УКРІНФОРМ», «ДІНАУ», «Контекст медіа» — зазвичай, на цих сайтах можна знайти найоперативнішу й за усіма оцінками найдостовірнішу інформацію.

Українські інтернет видання мають велику проблему мовного характеру; більшість із них варто називати інтернет-виданнями України, бо українського, окрім вказівки на домен UA і частково тематики публікацій, в них дуже мало. «Українська правда», «Форум» один і той самий текст подають українською та російською мовами; «Кореспондент», «Репортер», «Київська Русь» — українською, російською та англійською.

Традиційні ЗМІ упродовж останніх років дуже часто беруть інформацію з інтернету (у тому числі й з інтернет-видань) без жодних посилань на джерело – плагіат!

Сучасний український блогер – це той, хто вільно висловлює свої думки на різну тематику та в принципі не має обмежень в своїй діяльності, бо він є журналістом, корегувальником та головним редактором в одній особі, а держава ще не знайшла методів для обмеження їх діяльності. В Україні поки що немає обґрунтування для цензури в Інтернеті.

27. Загальнонаціональне і регіональне телерадіомовлення.

Після 2000 року національна система аудіовізуальних ЗМІ в Україні знаходиться у фазі інтенсивного нарощування своїх потужностей. Сучасний стан телерадіомовлення України сформувався шляхом трансформації системи державного мовлення і доповнення її новими ресурсними можливостями й технологіями створення і розповсюдження телерадіопрограм. У період 1990—2005 pp. Україна пройшла шлях від мереж УТ-1, УТ-2, УТ-3, УР-1, УР-2, УР-3 до:

* 14 загальнонаціональних телемереж: (Національна телекомпанія України (НТКУ), ТРК "Студія "1+1"", "Українська незалежна ТВ-корпорація" ("Інтер"), "Міжнародний медіа-центр — СТБ", ЗАТ "Новий канал", TOB "Міжнародна комерційна ТРК "ICTV"" та ін.);

* 3 регіональні телемережі: ВАТ "ТК "Тоніс"", TOB "ТС "Астра -ТБ"", ЗАТ "ТРК "Люкс"";

* 12 загальнонаціональних радіомереж: (Національна радіокомпанія України (УР-1, УР-2, УР-3), ЗАТ "Наше радіо", TOB "ТРО "Русское радио" -Украина", ЗАТ "ТРК "Люкс» та ін);

* 11 регіональних радіомереж: (Українська корпорація "Телебачення і радіомовлення "ЮТАР"", ЗАТ "PK "Гала"", "Каскада", Компанія "Нова хвиля" TOB "ТРК "Пілот"-Україна", ЗАТ "Студія "Європа плюс" — Україна" та ін.).

Мережі обласних державних телерадіокомпаній створюються для забезпечення обласного мовлення з розрахунку 14—16 годин щодобово. Аналіз фактичного мовлення ОДТРК свідчить, що наявний у них фінансовий і технічний потенціал не забезпечує якісного програмного наповнення в планових обсягах. Результатом цього є звернення кількох ОДТРК до Національної ради України з проханням про зменшення обсягу власного мовлення з метою вивільнення ефірного часу для ретрансляції програм мережевих мовників. Найбільш динамічно розвиваються телемережі ОДТРК: Кіровоградської, Луганської, Полтавської, Черкаської областей та м. Сімферополь (близько 20 каналів). Проблемними залишаються прикордонні регіони Волинської, Одеської, Рівненської областей, де кількість національних телевізійних програм в ефірі менша за кількість програм сусідніх країн, що є елементом мовної експансії сусідніх держав та впливає на стан інформаційної безпеки України.

Сьогодні український ринок телебачення можна поділити на три сегменти. Абсолютними лідерами є канали Інтер та 1+1, кожному з яких належить частка аудиторії приблизно у 20 %. Ці канали мають дещо більшу частку загальних доходів від телевізійної реклами, ніж їх частка аудиторії. Другий рівень включає Новий Канал, ICTV, СТБ, TРК Україна та TET. Ці канали мають дещо більш обмежене географічне покриття, а їх аудиторія коливається в межах від 3 % до 7 %. Крім того, існує значна кількість каналів третього рівня, серед яких – 5 канал, Перший Національний, НТН, Toніс, M1, Мегаспорт та інші.

З точки зору програмного наповнення основними й сталими тенденціями у розвитку провідних мовників після 2000 року стали:

1. Спеціалізація. Основною економічною причиною є зростаюча конкуренція в галузі, що змусило деяких учасників ринку шукати нішові аудиторії. В результаті цього такі спеціалізовані канали, як M1 (музика), Meгаспорт (спорт, приблизно 15-й номер у рейтингах), TET (розваги), 5 канал (новини), зросли у рейтингах та збільшили своє географічне покриття.

2. Локалізація, тобто поступове заміщення в ефірі (і передусім у прайм-тайм) провідних каналів голлівудської продукції продукцією російського, вітчизняного, або спільного україно-російського виробництва.

З кожним роком ринок реклами на телебаченні та радіо зростає, стаючи більш привабливим для іноземних інвестицій. Сучасні тенденції та перспективи: перехід ТРО від аналогового до цифрового мовлення, створення загальнонаціонального суспільного телерадіомовлення.

28. Засоби гумору і сатири в сучасних ЗМІ.

Сутність комічного у протиріччі, контрасті між справжнім змістом явища і тою уявною роллю, що воно приписує собі. Сатиричні засоби аргументації входять у систему засобів публіцистичної аргументації як раціональні і емоційні аргументи і засоби. У сатиричних образних засобах факти не спотворюються. Сатиричні засоби своєрідно трактують зміст реальності. Першою вимогою сатиричної інтерпретації є правдиве і об’єктивне, логічне і послідовне відображення фактів, базованих на неупереджених, незаперечних подіях та явищах. Сатиричні образні засоби мають пізнавально-викривальне значення, дають певну оцінку соціальним фактам.

Сатиричні засоби:

1. гіпербола. У памфлетах та фейлетонах гіпербола інтерпретує факти. Гіпербола стає іронією, якщо не відповідає фактам дійсності.

2. алегорія. Складні політичні, соціальні питання завдяки алегорії стають доступнішими для сприйняття.

3. каламбур. Узагальнює факти, відбиває авторське ставлення до них. Форма каламбура точно відповідає думці автора.

Способи написання творів сатиричних жанрів:

1. пародіювання. Пародійна форма дає можливість широко використати іронію. Але вдаючись до пародії, журналіст має пам’ятати, що не виключені повтори, банальності.

2. продовження лінії міркувань негативного героя (зведення їх до абсурду). Тут слід подбати про збереження почуття міри. Домисел.

3. проведення аналогій. Тут слід визначити, наскільки виправдана аналогія.

4. літературне осмислення фактів. Слова емоційної оцінки, виділення суттєвого за допомогою мовностилістичних засобів.

Сатиричні жанри:

ü Сатирична замітка – твір газетно-журнальної сатири, в якому стисло, в яскравій і дотепній формі повідомляється про негативний факт з метою його усунення. Завдання замітки – привернути увагу до поширеного негативного факту і таким чином сприяти виправленню становища.

ü Фейлетон – сатиричний, художньо-публіцистичний жанр, який виявляє комічну суть негативних фактів і явищ. В основі завжди суспільно важлива проблема. Це виступ-викриття. Пишучи фейлетон, треба добре усвідомлювати мету його написання. Фейлетони поділяються на документальні і проблемні.

ü Памфлет – сатиричний гостро викривальний твір, в якому розвінчуються суспільно-небезпечні негативні явища, розрахований на ідейне знищення об’єкта критики. Автор викриває не лише окремі негативні факти, а й цілу систему поглядів.

ü Гумореск а – невеликий за обсягом художній твір, у якому розповідається про комічну пригоду чи рису характеру людини. Твори цього жанру легкі, не мають жодної зайвої деталі, всі вчинки героїв не лише психологічно, а й сюжетно вмотивовані, сюжет – динамічний. Основне завдання гуморески не змалювання образу персонажа, а висміювання якоїсь одної негативної риси його характеру.

ü Пародія – сатиричний чи гумористичний твір, в якому автор, наслідуючи творчу манеру письменника, навмисно перебільшує реальні якості і властивості об’єкта пародіювання.

ü Сатиричний афоризм – лаконічне судження, яке містить глибоку думку. Більшість побудовані на використанні каламбуру

29.. Засоби експресивності та їх роль у публіцистичному тексті.

Це: порівняння, епітет, метафора, гіпербола, персоніфікація, терміни, неологізми, скорочення, професійний жаргон, інтернаціональні слова, реалії, риторичні питання, паралельні конструкції, емфатичні конструкції.

Публіцистичний стиль. Сфера використання – громадсько-політична, суспільно-виробнича, культурно-освітня діяльність, навчання.

Основне призначення:

v інформаційно-пропагандистськими методами вирішувати важливі актуальні, суспільно-політичні проблеми;

v активний вплив на читача (слухача), спонукання його до діяльності, до необхідності зайняти певну громадську позицію, змінити погляди чи сформувати нові;

v пропаганда певних думок, переконань, ідей, теорій та активна агітація за втілення їх у повсякдення.

Основні мовні засоби:

• синтез елементів наукового, офіційно-ділового, художнього й розмовного стилів;
• лексика насичена суспільно-політичними та соціально-економічними термінами, закликами, гаслами (електорат, багатопартійність, приватизація та ін.);
• використовується багатозначна образна лексика, емоційно-оцінні слова (політична еліта, епохальний вибір та ін.), експресивні сталі словосполучення (інтелектуальний потенціал, одностайний вибір, рекордний рубіж), перифрази (чорне золото – вугілля, нафта, легені планети – ліси та ін.);
• використання у незмінному вигляді приказок, прислів'їв, фразеологізмів, цитат;
• уживання в переносному значенні наукових, спортивних, музичних, військових та інших термінів (орбіти співробітництва, президентський старт);
• із морфологічних засобів часто використовуються іншомовні суфікси: -ст.(-ист), -атор, -акція та ін. (полеміст, реваншист, провокатор); префікси псевдо-; - нео-, сурес-, ін.-, тер- та ін. (псевдотеорія, неоколоніалізм, супердержав а, інтернаціональний);
• синтаксисові публіцистичного стилю властиві різні типи питальних, окличних та спонукальних речень, зворотний порядок слів, складні речення ускладненого типу з повторюваними сполучниками ті ні.);
• ключове, вирішальне значення мають влучні, афористичні, інтригуючі заголовки; наближення заголовних структур до структур розмовної мови.

Публіцистичний стиль за жанрами, мовними особливостями та способом подачі інформації поділяється на такі підстилі:

а) стиль ЗМІ – засобів масової інформації (часописи, листівки) радіо, телебачення. тощо);

б) художньо-публіцистичний стиль (памфлети, фейлетони, політичні доповіді, нариси тощо);

в) есе (короткі нариси вишуканої форми);

г) науково-публіцистичний стиль (літературно-критичні статті, огляди, рецензії тощо).

30. Значення інтернет-щоденників (блогів) в мережевій журналістиці.

Типи блогерства:

- щоденники (як первісна ідея блогу),

- народна/громадянська журналістика (люди з нежурналістською освітою, які мають що сказати іншим),

- журналістські блоги на відомих сайтах (там самі журналісти розповідають про те, чого не змогли сказати у публікації в силу обмеження площі, жанру, завдання, яке ставила редакція),

- журналістські блоги, які виконують функцію самостійного видання.

Основа блогу − повна свобода не тільки слова, але й суджень, емоцій, висновків, у той час як у традиційній журналістиці свобода слова журналіста може бути обмежена редакційною політикою, фактаж повинен бути перевіреним, виклад неупередженим та неемоційним. Блогери з одного боку намагались усувати ті неточності, які з’являлись у традиційних ЗМК, з іншого боку сповідували політику: публікуй все, що хочеш, спростування прийде від інших блогерів.

Відомі видання як українські, так і зарубіжні пропонують своїм читачам блоги як відомих журналістів, так і народних блогерів. Народні блоги презентують своїм читачам такі видання як „Українська правда” (блог „Народна правда”), „Корреспондент”(„Я-Кореспондент”), CNN(„I-Report”) та ін. Творці „Народної правди” на сайті „Українська правда” запрошують будувати іншу віртуальну реальність, де менше політики і максимум потреб та проблем реального життя. Сайт американського телеканалу CNN, запрошуючи до співпраці на блозі „I-Report” свою глядацьку аудиторію, каже, що саме така співпраця дозволить глибше зрозуміти явище чи повніше описати ситуацію.

Новини на блогах переважно ексклюзивні, над ними не тяжіє нічий вплив, що й дозволяє йому швидко завойовувати симпатії читачів. Блогери-очевидці першими повідомили про стихійні та техногенні катастрофи, долучаючи власні відео- чи фотоматеріали, більше того, вони одночасно організовували допомогу постраждалим. Саме ці описи подій, безпосередніми свідками яких були блогери, і викликали інтерес професійних традиційних ЗМІ. Блогосфера все частіше буде перетинатися з професійною журналістикою, а авторитетні традиційні ЗМІ будуть залучати до співпраці авторів цікавих та популярних блогів.

Отже блогери не претендують посісти місце професійної журналістики, проте суттєво доповнюють її. Тому потребу грати за спільними правилами пропонують не лише професійні сайти, які опублікували поради своїм дописувачам. Їх (правила) поділяють самі блогери. Журнал „Корреспондент” пропонує підказки: як писати для їхнього блогу, що брати до уваги, чого уникати. Сайт американського каналу CNN теж пропонує своїм громадянським репортерам, які захочуть надіслати власний текст, відео чи фото для I-Report, поради-підказки, як запропонований текст зробити цікавішим, відео чи фото − досконалішими.

Нині існує чимало неписаних правил, які поділяють чесні дописувачі як професійної, так і народної журналістики: це чесність, дотримання авторських прав. До речі, нині саме блогери все частіше звинувачують представників традиційної журналістики у плагіаті, використанні цитат з блогів без дозволу та посилання на них.

31. І.Франко як організатор, редактор і видавець періодичних видань.

Іван Франко (1856-1916) — автор майже 6 тисяч творів. Був редактором та членом редко­легії:

1. Журналів: «Друг», "Громадський друг", "Світ", "Зоря", "Правда", "Народ", "Життя і слово", "Літературно-нау­ковий вісник".

2. Газет : "Рrаса", "Діло", "Кurjer Lwowski".

Регулярно співпрацював з часописами "Рrawda", "Glos", "Wisla" (усі — Варшава), "Кraj" (Петербург), "Киевская старина" (Київ), "Die Zeit" (Відень) та ін. Франко разом з другом Михайлом Павликом видавали періодичні видання «Дзвін», «Молот», «Громадський друг », на сторінках яких були надруковані поезії «Каменярі», «Товаришам із тюрми».

У 1881 році Франко став співвидавцем часопису «Світ», після закриття (1882) якого працював в редакції часопису «Зоря» і газеті «Діло» (1883 — 85). 1888 Франко деякий час співробітничав у часописі «Правда». Зв'язки з наддніпрянцями спричинили третій арешт (1889). 1890 за підтримкою М. Драгоманова Франко стає співзасновником Русько-Української Радикальної Партії, підготувавши для неї програму, та разом з М. Павликом видає півмісячник «Народ» (1890 — 1895). 1894-1897 рр. Франко разом з дружиною видають “Життя та слово ”. Грошима журналу допомагала Леся Українка. Основна увага приділялась україно-російським зв’язкам і літературі. У 1895 році вісник перетворився переважно з літературного, історичного і фольклорного на вісник літературний, політичний, науковий. У 1897 році перестає виходити. Одна з основних причин закриття – матеріальні нестатки.

Франко був і редактором "Літературно-наукового вісника".

32. Ідея боротьби в українській публіцистиці першої половини ХХ століття.

Дата добавления: 2015-05-08