Сучасні ЗМІ про Шевченкову візію України

Характерні риси поезії Шевченка: глибина, народність, широкий гуманізм і любов, ідеали людської любові до ближнього. Красива природа України, страждання закріпаченого народу, думи і літописи, розповіді діда Івана – ось ґрунт, на якому виріс поетичний талант Шевченка. До Шевченка всі поети просто згадували минуле України, оплакували його і мирилися з теперішнім. Шевченко ж не хотів миритися з теперішнім. Будував проекцію на майбутнє. Він спів ставляв минулу боротьбу за волю з теперішнім. Як наслідок – інтелігенція задумалась над звільненням народу. Він показав поезії високий ідеал служіння нації та Батьківщині. Важливе місце в дослідженні шевченкової візії України посідає поема “Великий льох”. Образ великого льоху уособлює велику руїну, могилу, де ув’язнена воля. Переклад-переспів Псалма 43 суттєво доповнює Шевченкове бачення історії свого народу – трагічної та повчальної для багатьох наступних поколінь. Детальний аналіз подій під час гетьманства Хмельницького та їх наслідків. Образ розкопок Богданового великого льоху. Образ України у “Розритій могилі”. Надія на воскресіння старої України.

114 Сучасні моделі журналістики.
Російські:
Журналістика – специфічний соціальний інститут суспільства, що дотримується законодавства і підзаконних актів, статутів редакцій, етичних кодексів та інших нормативних актів; комплекс засобів передачі масової інформації та їхні технічні можливості (преса, радіо, телебачення, кібержурналістика (інтернет, стільникова телефонія) плюс взаємодія з різноманітними інформаційними службами (агентства, прес-центри тощо); система видів діяльності (організаційної, авторської, редакторської); сукупність професій та професіоналів, що працюють у ЗМІ і перебувають на різних щаблях ієрархічної драбини (від власника-засновника до звичайного репортера і технічного працівника); сукупність матеріалів, створених професіоналами і надрукованих у вигляді різноманітних текстів, які аудиторія освоює як інформацію. „Контрагентами” журналістики Є.Прохоров називає споживачів мас-медійної продукції (масову аудиторію та соціальні інститути).
На основі цього визначення професор Є.Прохоров зображує журналістику як модель Складники моделі Є.Прохорова: засновник (З), керівні органи (КО), журналісти (Ж), тексти (Т), канал (К), масова аудиторія (МА), соціальні інститути (СІ), дійсність (Д).
Функціонує ця модель таким чином: КО формують нормативну базу (закони та підзаконні акти діяльності журналістики), визначають її статус у суспільстві, права і обов’язки З та Ж, відповідальність СІ, права МА. Ж, відповідно до власного статусу і на підставі законодавства, керуючись затвердженим З редакційним статутом, формує інформаційну політику видання (програми) і реалізує її з допомогою творчості (Т), враховуючи запити, інтереси, побажання МА, потреб і особливостей свого К.
Ростовський професор Євген Ахмадулін, беручи за основу не тільки історичні передумови виникнення журналістики, а й ідейно-теоретичні концепції свободи преси („Аеропагітику” Дж.Мільтона, „Левіафана” Т.Гобса, „Листи про віротерпіння” Дж.Локка, трактат „Про суспільний договір, або Принципи політичного права” Ж.-Жака Руссо, „Філософію права” Ґ.Ґеґеля), ліберальні концепції (Д.Юм, Дж.Ераскін, Дж.Стюарт Мілль) та соціальні проблеми преси (В.Вейтлінґ, К.Маркс, Ф.Енґельс, В.Ленін), не обмежується аналізом комунікативних моделей, а осмислює й моделі систем журналістики і пропонує власну – онтологічну модель журналістики. Цей підхід передбачає, по-перше, побудову й аналіз онтологічної моделі журналістики, по-друге, її підсистем (допоміжних моделей журналістики), оптимізує та певним чином модернізує процес наукового розуміння і подальших трансформацій у вивченні теорії та історії журналістики. Журналістика – соціальна система, дуже складна, що, з одного боку, перебуває на перетині багатьох інших, а з іншого, – виконує акумулятивно-відтворювально-системоформувальну функцію гіперсистеми (головної системи), тобто, залишаючись окремою самодостатньою системою, не виходить за межі, а функціонує за правилами основної, яку, погодившись із Є.Ахмадуліним, можна назвати соціально-політичним ладом суспільства (СПЛС). Отже, побудова моделей, тобто осмислення і графічне (унаочнення плюс точність) упорядкування системи (систем), передбачає дотримання системного підходу (напрямок методології наукового пізнання і соціальної практики, що базується на „дослідженні об’єктів як систем”).
Модель насамперед увиразнює та ілюструє, зовні формалізує систему, себто виконує роль або монітора/ екрана, або мікроскопа, або телескопа, а не трансформує-заперечує-знищує систему загалом, тому її не слід протиставляти системі. Графічні моделі сприяють дослідженню життєздатності (функціональності) СПЛУС в контексті його взаємодії з мас-медіа, дозволяють окреслити нормальний (ідеальний) та реальний стан СПЛУС загалом, визначити системоформуючі чинники і підсистеми, визначити внутрішні конфігуратори системи, на запропонованій моделі продемонструвати дієвість цілої системи (СПЛУС).
Пам’ятаючи про методологію В.Г.Афанасьєва, що ставить за мету „пізнати ціле” (систему), тобто розкрити суть, назвати склад і визначити структуру, функції, виділити інтегративні фактори, показати комунікацію, вивчити історію з допомогою низки аспектів (у цьому разі – системно-компонентного, системно-структурного, системно-функціонального та системно-інтегруючого), не розглядатимемо ці аспекти детально, а звернемо увагу на одну з найновіших моделей журналістики, розроблену в сусідній Росії при спиранні на системний підхід, яку можна адаптувати на українському і науковому, і медійному ґрунті, – це онтологічна модель журналістики Є.В.Ахмадуліна. Творячи її, Є.Ахмадулін виходив із таких принципів:
- система масової комунікації (СМК) ширша за ЗМІ, тобто містить весь обсяг поняття „журналістика”. У Є.Ахмадуліна саме СМК, а не ЗМК, тобто система, а не засоби, ціле, а не частина;
- журналістика – сукупність органічно поєднаних соціальних феноменів, які об’єктивно існують, тобто складна багатокомпонентна і багатофункціональна соціальна система, а не щось механічно чи штучно створене
- призначення журналістики – знаходити, переробляти і дискретно передавати актуальну соціальну інформацію з допомогою спеціалізованих комунікативних каналів невизначеній масовій аудиторії з метою поінформувати її, соціально адаптувати, відображати і формувати громадську думку;
- діяльність та функціональність системи обумовлені СПЛС, суспільними інтересами (СІ), культурно-освітніми (КОФ), техніко-технологічними та економічними (ТЕТФ) системоформуючими факторами (СФФ).
Українські:
Моделі – крнфігуратори:
У ході дослідження ми враховували кожен із них, але групу „фактор майстерності” доповнимо структурно-поняттєвими конфігураторами, які розробив і описав професор ІЖ КНУ ім.Т.Шевченка В.Шкляр Поетика журналістського (публіцистичного) тексту як важлива проблема теорії журналістики інтегрує систему змістових елементів: факт, аргумент, ідея, проблема, концепція, текст. Розрізняючи журналістсько-репортерський (моноінформативний) та журналістсько-публіцистичний (поліінформативний) факти, скажемо, що системні конфігуратори (аргумента, ідеї, проблеми) адаптовані до другої групи фактів, оскільки вони є результатом складної мислиннєвої роботи автора (задум, ідея, розробка проблеми, добір фактів, пошук аргументації, аналіз і синтез, творчі рішення).
Аргумент як основа доказовості, те, з допомогою чого можна щось підтвердити або спростувати, передбачає певне вміння, аргументацію, яка, з погляду теорії журналістики, має свою типологічну базу: а) документально-фактична, науково-емпірична, вартісна (ціннісна); б) понятійно-логічна, емоційно-образна. Понятійно-логічні види аргументів називає логіка: достовірні одиничні факти, визначення як аргумент доказу, аксіоми, закони і теореми. В.Здоровега називає аргументацію „способом духовного спілкування”.
Ідея – це головна думка літературного, мистецького або публіцистичного твору. Публіцистична ідея, на відміну від художньої, „формулюється логічно чітко і недвозначно”. Сформульована самим автором „шляхом формування поглядів, установок до дії, вчинків, соціальної акції”, вона здатна і підштовхнути до соціальної акції. Оскільки публіцистична ідея – результат авторської оцінки фактів і явищ, часом – концептуальний, ідею справедливо називають „наделементом” журналістського тексту. З допомогою моделі „Системний конфігуратор ідеї” можна відобразити процес перетворення, ттрансформації авторських оцінок, фактів і явищ в елемент тексту – ідею. Певним інструментарієм оперують елементи системи. Так, „факт в контексті ідеї” передбачає силогічне судження, зіставлення фактів, цільовий відбір фактів з метою ілюстрації самої ідеї, „символізація ідеї” – логічний домисел, асоціативне мислення, аналогії, використання деталі як символу.
Враховуючи критерії оцінки проблеми як змістового елементу (рівень соціальної реальності, протяжність у часі, націленість публікації (друкованої або аудіовізуальної), вмотивованість зображально-виражальних засобів), проблему цілком слушно трактують як завдання в журналістській практиці.

Не може і не повинен відповідальний автор, відповідальний засіб масової інформації „оминати” суспільні проблеми, замовчувати щось чи недоговорювати.
На своїй моделі В.Шкляр подає проблему у часі і просторі („протяжність”), враховуючи соціальну реальність „рамкування” (локальність, актуальність) і мотивацію. Розробка проблеми в журналістиці (умовна вертикаль) – це вироблення правил і їхнє дотримання, реалізація задумів, системи поглядів журналіста у вигляді концепції, яка враховує всі конструктивні елементи змісту журналістського твору: задум, тему, ідею, концепцію.

Дата добавления: 2015-05-08