Функції сучасної соціології 3 страница

Започаткована античними філософами дискусія навколо природи людської суспільності не тільки не вичерпалася нетрадиційними ідеями з цих питань Т.В. Гоббса та Дж. Локка, а й набула додаткового імпульсу для розвитку у XVIII ст. Уже учні Дж. Локка (зокрема, А.Е.К. Шефтсбері) категорично заперечували тезу про вроджену асоціальність людей, а отже, й про суспільство як неприродне, вимушене, штучне утворення. Зіткнення протилежних позицій щодо оцінки "природного стану" людей і характеру їхнього "суспільного договору" тривали в тій чи іншій формі протягом усього століття. Відповідно і суспільність людей розглядалась або як прояв їхньої свободи, природної схильності до спілкування, або ж як прояв незалежної від їхньої волі суворої необхідності.

У фокусі теоретичних пошуків опинилася проблема мотивації соціальної поведінки людей: чи суспільство виникає внаслідок притаманної людям моральності, чи цей процес відбувається незалежно від спонукань людських вчинків, тобто е об'єктивним результатом поєднання різних за характером і спрямованістю людських взаємодій. Подальшим розвитком другої альтернативи стала політекономічна версія виникнення суспільства, що бере свій початок від ідей британського філософа Дейвіда Юма та його співвітчизника економіста Адама Сміта.

Виходячи з традиційних засад моральної філософії, Д. Юм також розглядає людину як істоту, соціальну від природи. В пошуках мотивів, що спонукають її дотримуватися вимог "громадського блага", він вводить поняття альтруїстичної загальнолюдської "симпатії", яка протистоїть почуттям егоїзму та індивідуалізму. Проте у своїй соціальній поведінці, у взаєминах з іншими люди змушені керуватися принципом справедливості, який, у свою чергу, ґрунтується на усвідомленні суспільного інтересу та взаємної вигоди. Моральний обов'язок діяти справедливо, не на шкоду іншим, таким чином, не тільки не суперечить у концепції Д. Юма об'єктивним потребам суспільства, а й приводить у кінцевому підсумку до поєднання індивідуального інтересу з громадським. Саме ця взаємозалежність людей, об'єктивний збіг їхніх інтересів і визначають з необхідністю суспільний спосіб існування їх, становлять фундаментальну підвалину соціального зв'язку.

Д. Юму належить також ідея трудового походження власності ("все набувається працею"), яка згодом стала вихідною в економічній теорії А. Сміта. Класик британської буржуазної політекономії виводить суспільну взаємозалежність людей з поділу між ними праці, а отже, і з необхідності обміну її результатами. Суспільство розглядається як своєрідний трудовий і міновий союз людей, які виробляють різні види продукції та послуг. Працюючи заради задоволення власних потреб, кожен виконує також певну суспільно необхідну функцію, а отже, приносить користь іншим, що пояснює поєднання в людині індивідуального й суспільного. Останнє відтворюється в поколіннях успадковуванням суспільного поділу пращ, який історично склався і корениться в різноманітності природних умов та індивідуальних властивостей людей. Незалежно від конкретних цілей та мотивів продуктивної праці й не зважаючи на певні негативні наслідки її вузької спеціалізації, обмін діяльністю створює, за переконанням А. Сміта, об'єктивний економічний фундамент спільного існування людей.

Усвідомлення того, що суспільство існує об'єктивно, незалежно від моральних якостей його членів, їхньої релігійності, свідомості взагалі, а також спроба пояснити механізм відтворення соціальних зв'язків — найцінніші надбання соціальної філософії, які підготували підґрунтя для виникнення соціології. Іншою гілкою теоретичного осмислення суспільства була філософія історії. її плідні ідеї щодо закономірностей історичного розвитку людства, його етапів, характеру, рушійних сил і спрямованості стали одним із джерел формування перших концептуальних конструкцій молодої науки.

Основоположником філософії історії справедливо вважають італійця Джамбаттіста Віко. Суспільство він розглядає як єдиний закономірний процес розвитку людства, представлений конкретними історіями окремих народів. Мету філософського дослідження історії він вбачає в тому, щоб віднайти "спільну природу народів", загальні закони їх історичного розвитку. Кожен народ, за Дж. Віко, проходить три стадії розвитку: релігійну ("дитинство"), героїчну ("юність") та громадянську ("зрілість"). Стадія, або епоха, — це цілісна соціокультурна формація, підпорядкована своїм законам господарювання, соціальної організації, державного устрою, духовного життя. На прикладі історії Стародавнього Риму Дж. Віко демонструє закономірний характер переростання однієї стадії в наступну, неминучого завершення всього циклу розвитку загибеллю певного суспільства та переходу його до початкової стадії нового циклу. Крім ідей стадійності та циклічності історичного розвитку, у Дж. Віко знаходимо багато цікавих спостережень та висновків щодо механізму функціонування різних сфер суспільного життя, зокрема послідовність зміни форм політичного устрою, боротьба суспільних станів як головна причина таких змін, взаємозалежність економіки, політики, моралі й релігії тощо.

Іншим видатним представником філософії історії кінця XVIII ст. був німецький учений-просвітитель Йоганн Готфрід Гердер. Різнобічні інтереси, енциклопедична обізнаність дали йому змогу висловити слушні ідеї з багатьох питань природознавства, антропогенезу, суспільного життя, мовознавства, історії культури, естетики тощо. Серед чинників, що впливають на суспільне життя, Гердер називає і природні умови, але визначальною засадою історичного розвитку вважає прогрес культури. Накопичення знань, виробничого досвіду, традицій і норм, мистецькі надбання та передавання їх від покоління до покоління, від народу до народу і становлять, на його думку, головний зміст культурного поступу людства. Сенс цього поступу він вбачає у дедалі зростаючій гуманізації умов суспільного життя. Просвітницька діяльність Й.Г. Гердера, зокрема пропаганда ідей французьких просвітителів, справила значний вплив на духовне життя сучасної йому Німеччини, а його філософсько-історичні та культурологічні розвідки стали помітним надбанням світового суспільствознавства. Гуманістична спрямованість ідейного доробку Й.Г. Гердера зробила творчу спадщину вченого близькою сучасним поколінням людей з їхніми турботами про мир, міжнародне співробітництво, торжество загальнолюдських цінностей.

Серед загальновідомих філософсько-історичних концепцій не можна не згадати запропоновану Георгом Вільгельмом Фрідрі-хом Гегелем — класиком німецької ідеалістичної філософії XIX ст. Успадкувавши ідеї попередників про поступальний характер розвитку людства, він розглядає історію як "прогрес духу в усвідомленні свободи". Цей прогрес здійснюється через "дух" окремих народів, які послідовно змінюють один одного по завершенні своєї творчої місії. На кожному етапі всесвітньої історії носієм прогресу виступає один народ, духовні надбання якого втілюються в його державній організації, праві, релігії, мистецтві, філософії. У своєму розвитку "світовий дух" по черзі самореалізувався в "дусі" народів Стародавнього Сходу, античної Греції та Стародавнього Риму, германських народів і нарешті досягає своєї кінцевої мети — самопізнання — в духовних надбаннях німецького народу сучасної Гегелю пори (отже, в прусській монархії та в гегелівській філософії). Однак, як вважають багато критиків, заради логічної стрункості запропонованої абстрактно-ідеалістичної схеми історичного процесу автор її нехтує історичною конкретикою і рухається не від фактів, не від аналізу неповторної реальності епох, народів, особистостей, а навпаки, дає їм таку інтерпретацію, яка вигідно ілюструвала б його дедуктивні побудови.

1. Соціологія Огюста Конта.

Дата добавления: 2015-05-08