Вимоги до сировини. 6 страница

Другим важливим критерієм соціально ринкового господарства є оптимальне поєднання ринкової економіки та планового господарства (централізовано регульована система економіки). У пізніших виданнях німецьких авторів “соціально ринкове господарство” визначається як “сучасна форма економ. організації ринкового типу з налагодженим механізмом державного регулювання, відповідною інституціональною структурою і системою соціально захисту населення”.

Водночас Л. Ерхард відкидав концепції “товариства колективної відповідальності”, “держави добробуту”. Остання є складовим елементом теорії “змішаної економіки” і в цьому її головна відмінність від теорії “соціально ринкового господарства”. Якщо для досягнення соціальної спрямованості економіки потрібно, на думку батька німецького економічного дива Л.Ерхарда, не вдосконалювати розподіл, а піднімати виробництво, то на думку Е.Хансена (одного з представників концепції “змішаної економіки”), “держава добробуту” є передусім перерозподільником виробленого доходу. Друга важлива функція такої держави –здійснення тих чи інших форм національного економічного планування.

129. Міжнародна торгівля і світове господарство

Традиційною і найбільш розвиненою формою міжнародних економічних відносин є світова торгівля. Вона являє собою особливе місце в складній системі світогосподарських зв’язків. Міжнародна торгівля опосередковує практично всі види міжнародного співробітництва, включаючи спільну виробничу діяльність різнонаціональних суб’єктів, міжнародний трансферт технологій і т.п. Міжнародна торгівля є важливим стимулом розвитку та підвищення ефективності виробництва кожної країни. Це обумовлюється тим, що вона є засобом, за допомогою якого країни можуть розвивати спеціалізацію, підвищувати продуктивність своїх ресурсів. І таким чином збільшувати загальний обсяг виробництва. Основними показниками міжнародної торгівлі є: величина загального експорту та імпорту країн, торгівельне сальдо країн, питома вага експорту (імпорту) країни в загальному світовому експорті (імпорті).

Міжнародна торгівля є своєрідним проявом світового товарного ринку. Світовий товарний ринок – це частина світового ринку, система обмінних відносин якого побудована на організації купівлі –продажу продуктів матеріального виробництва.

Міжнародна торгівля охоплює пересування, купівлю-продаж товарів, послуг та інформації за межі державного кордону певної країни. Продавцями і покупцями в цій сфері економічних відносин є державні організації, фізичні та юридичні особи. Міжнародна торгівля складається з двох зустрічних потоків – експорту та імпорту. Товари, що купуються і завозяться в країну, це ім­порт, а товари, що продаються і вивозяться — експорт. Сума експорту та імпорту кожної країни становить її зовнішньоторговельний товарообіг. Різниця між су­купним імпортом і експортом протягом певного періо­ду часу (рік, квартал та ін.) утворює сальдо торго­вельного балансу країни. Воно є активним (позитив­ним), якщо експорт за вартістю перевищує імпорт, або пасивним (від'ємним), якщо ситуація протилежна. Розрахунки за зовнішньоторговельними операціями кожна країна здійснює у натуральних і вартісних по­казниках.Обсяг міжнародної торгівлі (товарообіг) підрахову­ють підсумовуванням тільки обсягів експорту.

Основними видами міжнародної торгівля є: традиційна торгівля, торгівля продукцією в рамках кооперації, зустрічна торгівля.

Традиційна торгівля – це торгівля між суб’єктами різних національних економік за традиційними правилами, тобто за формулою: товар – гроші (залежно від попиту і пропонування).

Торгівля продукцією в рамках кооперації – це спосіб реалізації продукції між суб’єктами міжнародної виробничої кооперації, котра здійснюється, як правило, за трансфертними цінами в пільговому режимі.

Зустрічна торгівля – це сукупність міжнародних торговельних угод, за укладання яких закупівля продукції супроводжується зворотнім постачанням товарів з метою досягнення балансу експортно-імпортних операцій.

Світове господарство — сукупність національних економік, їх виробничих, торгових, кредитних, науково-технічних, фінансо­вих та інших організаційних об’єднань та підприємств, об’єднаних міжнародним поділом праці, й відповідна система міжна­родних економічних відносин.

Одним з об’єктів світового господарства виступає саме світова торгівля, тобто міжнародний рух товарів та послуг.

130. Міжнародна торгівля і валютні курси

Традиційною і найбільш розвиненою формою міжнародних економічних відносин є світова торгівля. Вона являє собою особливе місце в складній системі світогосподарських зв’язків. Міжнародна торгівля опосередковує практично всі види міжнародного співробітництва, включаючи спільну виробничу діяльність різнонаціональних суб’єктів, міжнародний трансферт технологій і т.п. Міжнародна торгівля є важливим стимулом розвитку та підвищення ефективності виробництва кожної країни. Це обумовлюється тим, що вона є засобом, за допомогою якого країни можуть розвивати спеціалізацію, підвищувати продуктивність своїх ресурсів. І таким чином збільшувати загальний обсяг виробництва. Основними показниками міжнародної торгівлі є: величина загального експорту та імпорту країн, торгівельне сальдо країн, питома вага експорту (імпорту) країни в загальному світовому експорті (імпорті).

Міжнародна торгівля є своєрідним проявом світового товарного ринку. Світовий товарний ринок – це частина світового ринку, система обмінних відносин якого побудована на організації купівлі –продажу продуктів матеріального виробництва.

Міжнародна торгівля охоплює пересування, купівлю-продаж товарів, послуг та інформації за межі державного кордону певної країни. Продавцями і покупцями в цій сфері економічних відносин є державні організації, фізичні та юридичні особи. Міжнародна торгівля складається з двох зустрічних потоків – експорту та імпорту. Товари, що купуються і завозяться в країну, це ім­порт, а товари, що продаються і вивозяться — експорт. Сума експорту та імпорту кожної країни становить її зовнішньоторговельний товарообіг. Різниця між су­купним імпортом і експортом протягом певного періо­ду часу (рік, квартал та ін.) утворює сальдо торго­вельного балансу країни. Воно є активним (позитив­ним), якщо експорт за вартістю перевищує імпорт, або пасивним (від'ємним), якщо ситуація протилежна. Розрахунки за зовнішньоторговельними операціями кожна країна здійснює у натуральних і вартісних по­казниках.Обсяг міжнародної торгівлі (товарообіг) підрахову­ють підсумовуванням тільки обсягів експорту.

Міжнародну торгівлю обслуговують грошові одиниці певних країн. З’єднуючою ланкою між національною та іноземними валютами виступає валютний паритет та валютний курс.

Валютний паритет – це співвідношення між валютами різних країн, що встановлюється законодавчо. Валютний курс – це ціна грошової одиниці однієї країни виражена у грошовій одиниці іншої країни.

Валютний курс на Україні встановлюється НБУ як курс грошової одиниці України по відношенню до грошової одиниці іншої країни.

Валютний курс буває: 1. офіційний (встановлюється державою та центральним банком); 2. ринковий (валютний курс визначається попитом і пропозицією); 3. крос – курс (співвідношення двох валют визначається через третю валюту). На зміну валютного курсу впливають наступні чинники:

Валютні курси значною мірою залежать від валют­ної політики центральних банків, зокрема від офіцій­них інтервенцій, які вони здійснюють на валютних ринках і які мають на меті підтримати ослаблені ва­люти, поглинаючи певну кількість їх надлишкової пропозиції. За відсутності належного результату цен­тральний банк застосовує інші економічні або адмініс­тративні методи, хоча вони мають обмежений і тимча­совий вплив на стан економіки та рівень валютного курсу.

131. Порівняльні переваги і протекціонізм

За часів промислового перевороту в Англії Адам Сміт зазначав, що слід імпортувати товари з країни, де витрати на їх виготовлення менші, а експортувати то­вари, витрати на які нижчі в експортерів. Ця теорія отримала назву теорії абсолютних переваг. Проте модель А. Сміта не охоплювала всі види ви­робництва. Згідно з нею не могли отримати економіч­ну вигоду країни, які не мали абсолютних переваг у витратах виробництва.

Теорія А. Сміта була доповне­на і розвинута Д. Рікардо, який сформулював теорію порівняльних витрат (порівняльних переваг), що є теоретичною основою політики вільної торгівлі та використовується у міжнародних економічних відно­синах. Д. Рікардо обґрунтував можливість взаємовигідної міжнародної торгівлі за наявності абсолютних переваг однієї країни над іншою у виробництві всіх то­варів. У такій ситуації висновки про доцільність обмі­ну необхідно робити на основі зіставлення порівняль­них витрат. Чимало країн одно­часно є експортерами та імпортерами капіталів.

Протекціонізм — система тариф­них і нетарифних обмежень імпорту, яка передбачає високі митні збори, заборону на ввезення певних товарів, викорис­тання дискримінаційних якісних стандартів, приховані фінан­сові методи торговельної політики, тимчасове обмеження ім­порту для вирівнювання платіжного балансу, використання субсидій і компенсацій, фітосанітарні бар’єри та інші заходи, які перешкоджають конкуренції іноземних товарів з національним виробником.

Політика протекціонізму, захищаючи національних виробників, сприяє розвитку вітчизняного виробництва, залученню до державної скарбниці додаткових грошо­вих надходжень від мита та інших зборів. Політика протекціонізму створює для вітчизняних торговців і підприємців особливі пільгові умови порівняно з іноземними. Вона захищає національних виробників від банкрутства, заохочує розвиток вітчизняного виробництва, захищає галузі, в яких впроваджуються передові і перспективні технології, регулює внутрішню зайнятість, забезпечує одержання державною казною додаткових грошових надходжень від митних та інших зборів.

Протекціонізм має не лише позитивні, а й негативні наслідки. Він може, зокрема, призвести до підвищення цін на продукти. Висока ціна на імпортні товари спонукає окремих споживачів купувати дешеві імпортні товари місцевого виробництва. Крім того, ціни на вітчизняні товари можуть піднятися в зв’язку з послабленням конкуренції з боку іноземних товарів.

Досвід країн, що розвиваються, засвідчує: у тих країнах, які активно використовували торгівельні бар’єри для захисту своїх національних економік, зростання було повільнішим, ніж у тих країнах, які проводили відкриту економічну політику.

Протилежним підходом до регулювання торгівлі є система лібералізму, або вільної торгівлі. Лібералізм – це зовнішньоекономічна політика, за якої митна органи виконують тільки реєстраційні функції, не збирають імпортного та експортного мита, не визначають ніяких кількісних або інших обмежень. Таку політику проводять розвинуті країни, наприклад Канада.

132. Міжнародна валютно-фінансова система

Найважливі­шим елементом міжнародних валютних відносин виступає валютна система.

Валютна система – це організаційно-правова форма реалізації валютних відносин у межах певного економічного простору.

Основними елементами міжнародної валютної системи є:

ü Національні та колективні резервні валюти;

ü Склад і структура міжнародних ліквідних активів;

ü Умови взаємної конвертованості валют; форми міжнароднх валютних ринків і світових ринків золота;

ü Міждержавні організації, що регулюють валютно-фінансові вдносини (МВФ, МБРР та ін.).

Першою в історії світовою валютною системою була система, що спиралася на єдині правила обігу золотого гро­шового товару і відома під назвою системи золотого стандар­ту. Юридичне вона була оформлена на Міжнародній конфе­ренції в Парижі в 1867 р. Система золотого стандарту, або золотого монометалізму, характеризується тим, що при ній роль загального еквівалента закріплюється за золотом, а в обігу функціонують золоті мо­нети або грошові знаки, розмінні на золото. Система золотого стандарту була встановлена у Великій Британії ще наприкінці XVIII ст., проте широке поширення в світі вона набула в останній чверті XIX ст. Із самого початку свого існування система золотомонет­ного стандарту забезпечувала надзвичайну валютну стабіль­ність. Однак система золотомонетного стандарту мала не тільки переваги, а й суттєві недоліки. По-перше, вона була занадто жорсткою, не досить еластичною, дорогою. По-друге, система встановлювала пряму залежність грошової маси, що була в обігу в окремих країнах та на світовому ринку, від видо­бутку і виробництва золота. Відкриття нових родовищ золо­та та збільшення його видобутку призводило в цих умовах до періодичних інфляційних процесів, які охоплювали як окремі країни, так і світовий ринок.

Конкретну ініціативу у створенні нової валютної системи, яка могла б успішно функціонувати після завершення Дру­гої світової війни, взяли на себе країни, що традиційно відігра­вали у ній провідну роль. Це Велика Британія і Сполучені Штати Америки. Внаслідок тривалих переговорів з’явилося Спільне комю­ніке експертів і наприкінці червня 1944 р. в Атлантик-Сіті (США) зустрілися представники 44 країн для підготовки Бреттон-Вудської конференції. Отже, наступною світовою валютною системою стала створена за рішенням Бреттон-Вудської валютно-фінансової конференції ООН (країн антигітлерівської коаліції), яка про­ходила в липні 1944 р. в США (місто Бреттон-Вудс), Бреттон-Вудська валютна система.

Основою Бреттон-Вудської системи була ідея пристосу­вання валют окремих країн до національних валютних сис­тем провідних на той час держав світу — США і Великої Британії. Згідно з договором основними інструментами міжнародних розрахунків ставали золото і так звані резервні валюти, статус яких одержали американський долар і англій­ський фунт стерлінгів. Країни, що підписали Бреттон-Вудську угоду, мали право вільно через свої центральні емісійні банки обмінювати на­явні у них резервні валюти за офіційною ціною на золото, і навпаки. Однак оскільки незначний золотий запас Великої Британії не давав змоги виразити золоту ціну фунта стерлінгів, а також з інших економічних причин фунт стерлінгів із са­мого початку виконував роль резервної валюти лише част­ково. Він використовувався як резервна валюта переважно колоніями та домініонами Британської імперії. Отже, фак­тично Бреттон-Вудська валютна система спадкувала, з одно­го боку, рештки грошової системи “золотого стандарту”, а з другого — принципи національної валютної системи США. Офіційно цю систему стали називати золотовалютним стан­дартом, а неофіційно — золотодоларовим стандартом.

Основними принципами функціонування Бреттон-Вудської валютної системи є:

ü збереження ролі золота як платіжного засобу та розра­хункової одиниці у міжнародному обігу. Однак, на відміну від системи золотого стандарту, зв'язок національних валют із золотом здійснювався опосередковано через долар США, який один зберігав зовнішню конвертованість у золото;

ü встановлення офіційних курсів валют через визначен­ня їх золотого вмісту і твердої фіксації долара;

ü прирівнювання долара до золота на основі фіксації ринкової ціни на золото;

ü здійснення операцій купівлі-продажу золота лише на рівні центральних банків країн з забороною таких операцій для всіх інших суб’єктів.

Наприкінці 60-х років Бреттон-Вудська валютна система розпалася внаслідок її кризи. У січні 1976 р. у м. Кінгстоні (Ямайка) було підписано угоду, що стала основою Кінгстонської (Ямайської) валютної сис­теми, яка набула чинності 1 квітня 1978 р.

Головні положення Кінгстонської валютної системи були юридичне оформлені у серії поправок до Статуту МВФ, суть яких така:

ü кожна країна — член МВФ на свій розсуд може вибира­ти режим курсу власної валюти, тобто фактично узаконю­вався режим “плаваючих” курсів, до яких більшість країн прийшла раніше, коли в березні 1973 р. було введено режим “плаваючих” курсів для своїх валют всупереч вимогам Ста­туту МВФ;

ü золото перестає бути еталоном вартості в міжнародній валютній системі і відповідно відміняється його офіційна ціна, яка становила на початок 1976 р. 42,2 од. СДР за 1 унцію. При цьому відпадали всілякі обмеження на операції цент­ральних банків з золотом і на переоцінку ними наявних золотих резервів за ринковими цінами;

ü відбувається процес повної демонетизації золота — ви­ведення цього благородного металу з внутрішньої сутності грошово-валютних відносин, як це було при системі золото­монетного стандарту, і перетворення його на звичайний, хоча і стратегічний, товар з правом вільної купівлі-продажу на світових валютних аукціонах. На основі цього відбулася відміна зобов'язань країн — учасниць Кінгстонської систе­ми використовувати золото в операціях з МВФ і відміна повно­важень Фонду на прийняття від цих країн золота;

ü юридичне надання права кожній з валют країн — учас­ниць Кінгстонської системи виконувати роль резервної ва­люти, однак у перспективі перевага надавалася СДР (з пере­творенням останньої в головний резервний актив міжнарод­ної валютної системи);

ü взаємна домовленість учасників Кінгстонської угоди про надання виконавчому органу МВФ — Директорату — широ­ких повноважень для здійснення нагляду за виконанням країнами своїх зобов’язань за угодою, особливо щодо дотри­мання ними погоджених валютних курсів.

133. Суб’єкти та об’єкти світової економіки

Світова економіка – це сукупність національних економік, які беруть участь у міжнародному поділі праці і пов’язані між собою системою міжнародних економічних відносин.

Суб’єктами світової економіки є транснаціональні корпорації, національні господарства, міжнародні організації, міжнародні інтеграційні об’єднання. Деякі вчені розрізняють три рівні суб’єктів світової економіки: мікрорівень, макрорівень та мегарівень. На мікрорівні знаходяться фірми, підприємства, домогосподарства. На макрорівні знаходиться держава. На мегарівні знаходяться міжнародні фінансові та економічні організації, транснаціональні корпорації.

Відносини між окремими елементами світового господарства утворюють його рівні. Відносини між державами складають міжнародний рівень, який регулюється міжнародними правилами, нормами. Відносини потоків, що виходять за межі національних кордонів, утворюють транснаціональний рівень – сфера діяльності фірм і груп з їх внутрішніми системами інформації.

Основною системи світового господарства є міжнародне та обмежене рамками окремих держав національне виробництво матеріальних та духовних благ, їх розподіл, обмін та споживання.

Об’єктами світової економіки є:

ü міжнародний рух товарів та послуг;

ü міжнародний рух капіталів;

ü міжнародний рух робочої сили;

ü міжнародна кооперація праці;

ü міжнародне науково – технічне співробітництво;

ü міжнародні фінансово - кредитні відносини.

Міжнародна торгівля (рух товарів та послуг) – це форма міжнародних економічних відносин, яка передбачає переміщення товарів і послуг за межі, що позначені державними кордонами.

Міжнародний рух капіталу (міжнародна міграція капіталу) – це переміщення капіталів між країнами в пошуках вигіднішої сфери їх використання.

Міжнародний рух робочої сили (міжнародна трудова міграція) – це форма міжнародних економічних відносин, яка полягає у переливанні трудових ресурсів з одних країн в інші і виражає процес перерозподілу трудових ресурсів між ланками світового господарства.

Міжнародна кооперація праці – це форма міжнародного поділу праці, яка полягає у розвитку міжнародних виробничих зв’язків, що виникають та існують між міжнародно спеціалізованими суб’єктами з метою поєднання взаємодоповнюючих процесів.

Міжнародне науково-технічне співробітництво – форма міжнародних економічних відносин, що являє собою систему економічних зв’язків у сфері науки, техніки, виробництва.

Міжнародні фінансово-кредитні відносини – це відносини, що виникають між суб’єктами світового господарства з приводу міжнародної міграції капіталів, тобто з приводу переміщень з одних країн в інші вартостей у товарній і/або грошовій формі з метою отримання їх власниками прибутків.

134. Сутність та форми міжнародного руху капіталів (масштаби, динаміка, географія)

Капітал є одним з факторів виробництва - ресурсом, який необхідно затратити, щоб виробити товар, і являє собою весь накопичений запас коштів в продуктивній, грошовій і товарній формах, необхідних для створення матеріальних благ. Міжнародний рух капіталу заснований на його міжнародному поділі як одного з факторів виробництва - історично склавшомуся або придбаному зосередженні капіталу, що склалося в різних країнах, що є передумовою виробництва ними певних товарів, економічно більш ефективного, ніж в інших країнах. Міжнародний поділ капіталу виражається не тільки в різній забезпеченості країн накопиченими запасами матеріальних коштів, необхідних для виробництва товарів, але і у відмінностях історичних традицій і досвіду виробництва, рівнів розвитку товарного виробництва і ринкових механізмів, а також просто грошових і інших фінансових ресурсів. Наявність достатніх заощаджень (капіталу в грошовій формі) є найважливішою передумовою для інвестицій і розширення виробництва.

По джерелах походження капітал, що знаходиться в русі на світовому ринку, ділиться на офіційний і приватний капітал.

Офіційний (державний) капітал - кошти з державного бюджету, що переміщують закордон або що приймаються із-зі закордону за рішенням урядів, а також за рішенням міжурядових організацій. У цю категорію руху капіталу відносяться всі державні позики, позики, дари (гранти), допомога, які надаються однією країною іншій країні на основі міжурядових угод. Офіційним також вважається і капітал, яким розпоряджаються міжнародні міжурядові організації від імені своїх членів (кредити МВФ, Світового банку, витрати ООН на підтримку світу і ін.). Джерелом офіційного капіталу є кошти державного бюджету, тобто в результаті гроші платників податків. Тому рішення про переміщення такого капіталу закордон приймаються спільно урядом і органами представницької влади (парламентом).

Приватний (недержавний) капітал кошти приватних (недержавних) фірм, банків і інших недержавних організацій, що переміщують закордон або що приймаються із-зі закордону за рішенням їх керівних органів і їх об’єднань. У цю категорію руху капіталу відносяться інвестиції капіталу закордон приватними фірмами, надання торгових кредитів, міжбанківське кредитування. Джерелом походження цього капіталу є кошти приватних фірм, власні або позикові, не пов’язані з державним бюджетом. Але, незважаючи на відносну автономність фірм в прийнятті рішень про міжнародне переміщення капіталу, що належить їм, уряд звичайно залишає за собою право його регулювати і контролювати.

По характеру використання капітал ділиться на:

• Підприємницький капітал кошти, що прямо або непрямо вкладаються у виробництво з метою прибутку. Як підприємницький капітал, частіше за все використовується приватний капітал, хоча або сама держава, або підприємства, що належать державі також можуть вкладати кошти закордон.

• Позиковий капітал кошти, що позичаються з метою отримання процента. У міжнародних масштабах як позиковий капітал в основному використовується офіційний капітал з державних джерел, хоч міжнародне кредитування з приватних джерел також досягає вельми значних об’ємів.

По терміну вкладення капітал ділиться на:

• Середньостроковий і довгостроковий капітал вкладення капіталу терміном більш ніж на 1 рік. Всі вкладення підприємницького капіталу в формі прямих і портфельних інвестицій, так само як і позиковий капітал у вигляді державних кредитів, звичайно є довгостроковими.

• Короткостроковий капітал вкладення капіталу терміном менш ніж на 1 рік. Переважно позиковий капітал в формі торгових кредитів.

Найбільше практичне значення для аналізу міжнародного руху капіталу має наступний його функціональний розподіл.

По меті вкладення капітал ділиться на:

• Прямі інвестиції вкладення капіталу з метою придбання довгострокового економічного інтересу в країні вкладення капіталу, що забезпечує контроль інвестора над об'єктом розміщення капіталу. Вони практично цілком пов'язані з вивозом приватного підприємницького капіталу, не рахуючи відносно невеликих по об’єму зарубіжних інвестицій фірм, що належать державі.

• Портфельні інвестиції вкладення капіталу в іноземні цінні папери, що не дають інвестору права реального контролю над об’єктом інвестування. Такі інвестиції також переважно засновані на приватному підприємницькому капіталі, хоч і держава часто випускає свої і купує іноземні цінні папери.

Якщо протягом останніх десятиріч превалююче значення мали прямі інвестиції, то з початку 90-х років сталося різке зростання ролі портфельних інвестицій серед інших форм міжнародного руху капіталу.

135. Етапи формування світового господарства

Світове господарство почало формуватися досить давно. Проте остаточно як цілісна система склалося близько стан років тому на рубежі ХІХ –ХХ ст. Основою його поступового формування став міжнародний ринок, утворення якого відбувалося поетапно в ХІ-ХVІІІ ст., а особливо інтенсивно – з середини ХІХ ст., коли в країнах Заходу домінуючим стає машинне виробництво.

Основними віхами у розвитку світового господарства є:

ü Виникнення міжнародних монополій, які поділили між собою світові ринки збуту, джерела сировини і сфери прикладання капіталу. Результатом став економічний розподіл світу;

ü Територіальний поділ світу великими державами і утворення величезних колоніальних імперій. Сформувався колоніальний поділ праці, визначальною особливістю якого стало нав’язування залежним народам такої виробничої спеціалізації, яка відповідає потребам капіталу метрополій;

ü Виникнення соціалістичної системи, що призвело до розколу єдиного світового господарства і поклало початок протистоянню двох соціально-економічних систем.

Після другої світової війни почався процес якісної зміни системи світового господарства. Він в основному завершився у 1960-х рр., коли пішла в минуле колоніальна система і на світовій арені з’явився численний ряд молодих незалежних держав.

Три останні десятиліття ХХ ст. стали початком нового періоду у розвитку сучасного світового господарства. Воно все більше набуває ознак цілісності, що обумовлено дією певних факторів. По-перше, прагненням народів світу вижити в умовах нарощування ядерної зброї і загрози можливої ядерної війни, що спонукає держави проводити політику мирного співіснування. По-друге, розгортанням науково-технічної революції. Нині жодна країна світу не може самостійно використати всі досягнення сучасної науки і техніки, тому вони повинні об’єднувати свої зусилля в цій сфері. По-третє, поглибленням та поширенням інтернаціоналізації виробництва й обігу, всього економічного й духовного життя. По-четверте, необхідністю об’єднання зусиль країн для вирішення глобальних проблеми (екологічних, сировинних, продовольчих, освоєння багатств світового океану і космосу та ін.), потребою у взаємній допомозі в екстремальних ситуаціях (землетруси, ядерні аварії тощо).

Цей процес проявляє себе у функціонуванні прямих зв’язків між підприємствами, об’єднаннями, у поглибленні процесів спеціалізації та кооперування виробництва, створенні міжнародних господарських організацій, товариств, спільних підприємств тощо.

Сучасний етап розвитку світового господарства перебуває під впливом факторів, що надають йому величезного динамізму. До них у першу чергу належать: НТР, зростаюча взаємозалежність національних господарств, радикальна перебудова соціально-економічних відносин у колишньому соціалістичному таборі.

Період 1980-90 рр. характеризується насамперед тим, що для найбільш розвинутих країн він став часом переходу в еру постіндустріалізації, для багатьох слаборозвинутих країн – активного подолання свого відставання (Китай і нові індустріальні країни), для колишніх соціалістичних країн – повернення до моделі ринкової економіки, а для всіх країн у цілому –лібералізації внутрішнього і зовнішнього життя та його глобалізації.

136. Європейські інтеграційні процеси. Європейський Союз

Передумови європейської економічної інтеграції складаються в процесі поглиблення інтернаціоналізації господарського життя європейських країн в умовах динамічних глобальних змін у розвитку світової економіки та політики. Важливе значення при цьому має внутрішньоєвропейська політико-правова, економічна, соціально-культурна та інфраструктурна інтеграційна сумісність. З політичної точки зору Європа являла собою, з одного боку, перенасичений озброєннями регіон з комплексом воєнно-політичних проблем, а з іншого - регіон, де в період після Другої Світової Війни успішно розробляються механізми співробітництва в цій сфері, особливо нині в рамках Організації з безпеки та співробітництва в Європі (ОБСЄ). Формуються умови та структури забезпечення загальноєвропейської безпеки. Важливу інтегративну роль відіграють географічна компактність Європи в поєднанні з різними природно-ресурсними умовами, та великими можливостями розширення ринків товарів, капіталів і праці. Соціально-культурна сумісність європейських країн випливає з історично тривалого сусідства їх народів, постійного взаємовпливу культур. При цьому відмінності національних традицій, культурних особливостей, мовне розмаїття є не бар’єрами, а каталізаторами інтеграції. Політичні рішення в напрямку загальноєвропейської інтеграції не відразу стають адекватними соціальній свідомості населення країн, особливо постсоціалістичних. У цьому контексті зростає роль Ради Європи. Розвитку загальноєвропейських інтеграційних процесів сприяють очевидні переваги формування спільної інфраструктури, а також необхідність скоординованого вирішення екологічних проблем. Ключовим зовнішнім фактором, що стимулює загальноєвропейську економічну інтеграцію є глобальна конкуренція, яка в сучасних умовах переходить на рівень континентальних регіональних інтеграційних угруповань. Важливе значення, має те, що східноєвропейський регіон стає епіцентром розвитку глобальної конкуренції, де свої економічні інтереси прагнуть реалізувати США, Японія, нові індустріальні та інші країни. Очевидно, що ядром загальноєвропейської економічної інтеграції є Європейський Союз. Саме від інтеграційної політики ЄС насамперед залежить організаційне оформлення європейських інтеграційних процесів.

Дата добавления: 2015-05-08