Взаємодія права і релігії у системі суспільних регуляторів

Характер співвідношення права і релігії носить неоднозначний, і часто протирічливий характер. Намагання вирішити це протиріччя передбачає комплексне вивчення права і релігії як найважливіших соціальних регуляторів, що активно взаємодіють в процесі впливу на суспільні відносини в усіх основних сферах життєдіяльності людини і суспільства.

Релігія і право пов'язані між собою взаємовпливом їх елементів (релігійної ідеології і правосвідомості, релігійних (церковних) і світських судів, релігійних та правових норм); одновекторна спрямованість однорідних елементів обох систем на інші соціальні системи і суспільне життя (наприклад, релігії й права на морально-етичні уявлення), взаємне регулювання юридичними і релігійними нормами суспільних відносин; безпосередній взаємовплив неоднорідних елементів релігійної і правової систем(регулювання юридичними нормами релігійної поведінки і відносин, внутрішньоконфесійної діяльності і т. ін.), чи опосередковане (вплив релігійної ідеології на формування правових норм через правосвідомість унаслідок сприйняття правосвідомістю релігійних уявлень та ідей); взаємодія галузей права з різними сферами релігії (регулювання релігійними і правовими нормами різних сторін церковно-державних відносин, майнових та інших прав конфесійних організацій і культових служителів, узаконення культових церемоній в різних сферах державного життя — коронація, релігійна присяга при входженні на державні посади,релігійна клятва в суді тощо).

Такі варіанти взаємозв'язків можуть слугувати причиною інтеграції чи дезінтеграції державно-церковних відносин (специфічних взаємозв'язків релігійних організацій з державою) й визначати їх характер: як відносин між державою і панівною церквою, державою і терпимими релігійними організаціями і державою та конфесіями, що переслідуються [6, c. 96].

Регулятором цих зв'язків за певних обставин може виступати держава чи особливе організаційне утворення духовної влади — Церква, яка за своєю природою є дуалістичною, що й визначає її специфіку. Вона є симбіотичним модусом релігійних і суспільних відносин. Її функціональність можна визначити як суспільну,бо її діяльність розгортається в певній соціальній конструкції, де вона постає як об' єднання віруючих того чи іншого релігійного напряму на основі загального віровчення і культу, централізованою системою управління життям, діяльністю та поведінкою віруючих, ієрархічністю, визначеною системою норм (релігійної моралі, канонічного права тощо), цінностей, санкцій, розподілом своїх членів на духовенство (професійних служителів культу) та мирян (рядових віруючих). Належність до певної церкви може визначатись як сімейними і національними традиціями, так і свідомим вибором особи. У процесі релігійної діяльності Церква,виконуючи релігійні функції, здійснює й політичні, соціальні,економічні, правові, культурні впливи на особу та соціум. Але все-таки основне покликання Церкви є специфічно релігійним. Вона має забезпечити особливий зв'язок людини з трансцендентним Богом.

З юридичної точки зору право наділене пріоритетом в соціальному регулюванні, оскільки в силу своєї обов’язковості (імперативності), формальної визначеності і державної захищеності воно здатне найбільш оптимально забезпечити нормальне функціонування суспільства, що є складним соціальним організмом. У той же час ефективність правового регулювання багато в чому залежить від узгодженої взаємодії з іншими не юридичними регулятивними системами, у тому числі й з релігією. Християнство, наприклад, містить численні оцінки необхідної і забороненої з позиції закону поведінки, тим самим, перетинаючись з сферою правового регулювання, у зв’язку з цим можна говорити про неабияку цінність даного явища.

В літературі загальноприйнятим є таке розуміння соціальної цінності права, яке втілюючи загальну волю (інтерес) учасників суспільних відносин, сприяє розвитку тих відносин, в яких зацікавлені як окремі індивіди, так і суспільство в цілому. Воно вносить стабільність і порядок у ці відносини. Забезпечуючи простір для впорядкованої свободи і активності, право служить фактором соціального прогресу [6, c. 99].

Слід підкреслити, що право - специфічна нормативна система, головною метою якої є регулювання відносин між людьми. Її особливості конкретизуються і пояснюються при співставленні з іншими нормативними системами, що регулюють відносини між людьми, зокрема, з релігією.

Право як регулятор не є явищем “надсвітового характеру”, але реально знаходиться, функціонує в сфері фактичних суспільних відносин. “Будь-яке право передбачає наявність суспільства і поза суспільством реалізуватися не може”, - пише Є.М.Трубецький [13, c. 102].

Можливості впливу права соціальну дійсність не безмежні. Право регулює суспільні відносини у взаємодії з іншими нормами, як елемент системи соціального нормативного регулювання. Одним із таких елементів є і релігія в частині своїх ціннісно-нормативних установок.

Значення права як одного з основних регуляторів суспільних відносин досить повно висвітлено в науковій літературі. Що ж стосується релігії, то, не дивлячись на те, що вона виступає однією з найдавніших і складних систем впливу на поведінку особи і суспільства в цілому, її роль в системі соціального регулювання досліджена не в повній мірі і чисельні аспекти цієї проблеми не отримали належного висвітлення. Зокрема, О.В. Клочков справедливо вказував на відсутність глибокого аналізу її регулятивної функції і недооцінку нормативної сторони релігії: релігійні норми, за допомогою яких і здійснюється релігійне регулювання суспільних відносин, в літературі іноді взагалі не згадуються ні як структурний елемент релігійної системи, ні як різновид соціальних норм [13, c. 104].

Серед середньовічних схоластів панувала думка про те, що існує вічне природне право – вічні природні закони, які покладені Богом у серця і свідомість людей. Дану ідею також розвинув у своєму вченні Фома Аквінський, який писав, що усі закони зібрані у піраміду за загальним правилом субординації. На вершині піраміди - вічний закон, що втілює божественну волю і складається із універсальних вічних незмінних норм і загальних принципів, які управляють Всесвітом. Вічний закон перебуває у Бога і є тотожнім йому. Від нього походять усі інші закони і, перш за все, природній закон, який є відображенням вічного закону у свідомості людини. Потім у піраміді слідує людський позитивний закон, норми якого можуть змінюватися за змістом у різних народів і в різних країнах. Те, у чому ці норми виявляються схожими, створює “право народів”.

Регулятивний вплив релігії ніколи не обмежувався лише сферою сакрального. Релігія завжди претендувала на панівне становище серед усіх інших нормативних систем, на підкорення релігійним ціннісним установкам усіх інших видів нормативної людської діяльності. Тим самим релігія стає одним з найважливіших соціальних регуляторів, який “упорядковує думки, наміри і дії людей”. Релігійна нормативність проявляється у тому, що ідеї та уявлення про надприродне, “божу волю” і владу, що виражені в священних книгах (Біблії, Корані), реалізуються віруючими в якості божественних настанов, заповідей. В релігійних нормах сформульовані правила поведінки людей, передбачена певна відповідальність за їх порушення, вони мають обов’язковий імперативний характер [7, c. 46].

Оцінюючи моральний потенціал біблійських заповітів можна говорити про те, що християнство дало людству заповіді неперехідного значення, і у цьому відношенні воно виступає як визначена система ціннісної орієнтації і установок, що відіграють роль суспільного ідеалу. Тому релігійні цінності – це і ідеал, і символ, і зразу, і регулятивні ідеї, що спричиняють величезний вплив на людину і суспільство в усіх сферах її життєдіяльності.

Як і будь-яка відносно самостійна система соціальної регуляції, релігія включає в себе нормативний і ненормативний аспекти, вона регулює діяльність і поведінку через норми, традиції, мотиви, цілі і т.д. Але саме нормативна система релігії наділена найбільш регулятивним потенціалом. Релігійні норми - система вимог і правил, направлених на реалізацію релігійних цінностей. У розвинутих релігіях релігійна регуляція здійснюється, перш за все, в інституційних формах. Релігійні інститути розробляють системи норм (шаріат, церковне право, церковні статути тощо), які чітко оформлюються і регламентуються. Релігійне управління поведінкою людини і контроль здійснюється, як правило, через релігійний інститут церкви, яка, разом з тим, регулює і цивільну поведінку. З цією метою використовуються такі специфічні церковні форми контролю для поведінки, як покаяння та сповідь.

Таким чином, релігійні відносини мають нормативну основу. А необхідним і самостійним структурним елементом релігійної системи є релігійні норми.

Встановлювані релігією правила поведінки представляють особливий вид соціальних норм, в яких сформульовані релігійні правила поведінки людей.

Тим самим релігія включається в процес соціального регулювання і тісно стикається з правом. В процесі регулювання суспільних відносин право і релігія, кожен з них, виступає в якості ціннісно-нормативної системи особливого роду, відрізняючись один від одного за різними критеріями: способу встановлення, забезпечення, санкціонування та ін., що і розкриває їх самобутній характер.

Дата добавления: 2015-05-10