Німецька класична філософія. Філософія Гегеля і її історичне значення

Класична німецька філософія (друга половина XVIII - середина XIX ст.) за своїми теоретичними результатами, стала одним з найвидатніших досягнень світової філософської думки. Вона не тільки зробила великий внесок у розвиток діалектики в методології, онтології, гносеології, а й з разючою глибиною досліджувала кардинальні для світогляду і долі людської культури проблеми й співвідношення:«мікрокосмосу» людської особи, особливо його моральної складової, з суспільними нормамиморалі, між ними й пізнавальними здібностями людини (І. Кант); між пізнавальними і вольовими, діяльнісними можливостями людини й суспільства (І. Фіхте); між об'єктивними законами історії і діяльністю різних суб'єктів історичного процесу – людини, народів, об'єднань їх у різні епохи (Г. Гегель); нарешті, між людиною, взятою в усій своєрідності її природи, і суспільством у перспективі усунення деформуючих їхню сутність релігійних ілюзій (Л. Фейєрбах).

Німецька класична філософія розвивалася в епоху якнайглибших змін, які відбувалися в економічному, соціально-політичному і духовно-ідеологічному житті всієї Європи.

Разом з тим, вже в кінці ХVIII сторіччя стало очевидно, що філософія Нового часу себе вичерпала: тепер вона не могла узагальнити стан і рівень досягнутого наукою збагнення світу і тим самим відкрити шлях новим, небаченим в історії людства науковим відкриттям у всіх областях знання. Все це лягло на плечі німецьких філософів.

Все це стало духовною передумовою нового етапу розвитку філософської думки. Філософські системи цього періоду не випадково називають класичними, насамперед через їхню високу досконалість як логічну, так і концептуальну. Родоначальником німецької класичної філософії вважають І. Канта (1724 - 1804).

Завершивши до середини XIX в. свій розвиток, німецька класична філософія виявилася включеною в світову філософську культуру як один з її найзмістовніших і разом з тим живих компонентів. Історичні долі німецької класичної філософії такі ж складні і суперечливі, як і створюючі її вчення. Разом з тим весь період розвитку класичної німецької філософії стає як цілісний процес, що включає взаємодію і протиборство різних концепцій, а також їх взаємовплив.

Філософія Г. Гегеля (1770-1831) – знаменитий своїм діалектичним методом – весь світ являє собою безкінечний розвиток від простого до складного, більш прогресивного. Ще його називають вершиною німецької класики.

Отже, через всю його систему – найбільш завершену в логічному і концептуальному відношенні проходить загальна ідея розвитку як одна з центральних ідей діалектики. Він вперше представив весь природний, історичний і духовний світ у вигляді процесу, тобто в безперервному русі, зміні, перетворенні і розвитку, і зробив спробу розкрити внутрішній зв'язок цього руху і розвитку.

Гегель підкреслював, що розвиток не може відбуватися без протиріч (які є джерелом розвитку), без якісних перетворень, без заперечення старого новим. Хоча розвиток у нього має загальний характер, але вихідним пунктом, ідеальним началом віту він вважав «абсолютну ідею», яка є всезагальною універсалією самодостатньою в своєму існуванні, яка не потребує для цього нічого окрім себе. Гегель приписав їй лише одну, але дуже важливу властивість – здатність до саморозвитку.

Будь-який процес розвитку в природі, суспільстві, мисленні обов’язково має такий механізм (тріада):

Процес розвитку є безкінечним, так як синтез є одночасно основою для наступного рівня розвитку, який можна уявити в вигляді безкінечної спіралі.

Світову динаміку як розгортання, розвиток «абсолютної ідеї» можна спрощено представити у виді трьох стадій. На першій стадії, «абсолютна ідея» (трансцендальтна основа світу) розвивається, збагачуючись змістом до такого ступеня, що настає момент відчуження, коли вона перейде в інше буття, перетвориться в матеріально-природне утворення з найпростішою структурою, що поступово далі ускладнюється на другій стадії. Буття «абсолютної ідеї» на цій стадії, у сфері матеріального, досягає певного моменту, у якому відбувається нове якісне перетворення – виникає суб’єктивний дух, який закінчує своє існування в вигляді тріади: мистецтво, релігія і філософія. В філософії суб’єктивний дух досягає абсолютного.

Гегель розробляв діалектику як філософську науку, що узагальнює всю історію пізнання і яка досліджує самі загальні закономірності розвитку об'єктивної дійсності. Він сформулював закони і категорії діалектики.

Якість – це те, без чого об'єкт існувати не може.

Кількість – байдуже до об'єкту, але до певної межі.

Кількість + якість = міра.

Три закони діалектики:

1. Закон переходу кількісних відносин в якісні.

2. Закон напрямку розвитку (заперечення заперечення).

3. Закон єдності і боротьби протилежностей. (протилежності взаємодіють, тобто борються. Боротьба веде до трьох результатів: взаємне знищення, ілюмінація однієї із сторін або компроміс).

Виходячи з діалектичного положення про єдність суті і явища, Гегель відкинув кантівське вчення про непізнаваність "речі в собі"; в природі речей немає ніяких непереборних перешкод для пізнання. «Все що розумне – дійсне, а все що дійсне – розумне». Абсолютний ідеалізм Гегеля полягає у винесенні всієї причини зовні.

Дата добавления: 2015-05-08