Особливості філософії середньовіччя. Номіналізм і реалізм

Часові межі епохи Середньовіччя охоплюють період починаючи з 3 ст. н.е і закінчується в 14 ст. н.е.

Головний фактор, що вплинув на духовну атмосферу цієї епохи, – це встановлення в Європі християнства. Основне світоглядне відношення "людина – світ" доповнюється тепер ще одним елементом – Бог. В результаті актуальними стають питання про співвідношення Людина – Бог – Світ. Тим самим філософські питання набувають релігійного характеру. Любов до мудрості реалізувалася як течія богословської думки. Раціональний елемент знання в ній автоматично підпорядковувався вірі, а науковий інтерес – релігії. Звідси її функціональне визначення, яке сформулював у Середні віки Фома Аквінський: «Філософія – наймичка богослов'я». І все ж середньовічну філософію не слід розглядати як прогалину в історії мислення. В цей час розглядаються питання про першооснови буття, пізнання і людського існування. Вихідні принципи середньовічної манери філософствування були сформульовані в патристичний період так званими «отцями церкви».

Питання про походження світу вирішується в дусі біблейського креаціонізму: світ створено з нічого за одним лише вільним волевиявленням Бога. Були і інші теорії, але вони були засуджені церквою (була ідея вічності світу, яка спростовувала те, що світ створений Богом).

В рамках вирішення другого питання (пізнання) розглядяється одна з найбільш актуальна філософських проблем цієї епохи – проблема універсалів. Під якими розуміють найбільш загальні поняття, наприклад, поняття Бога, божественного. З приводу питання про природу універсалій у середньовічній філософії була дискусія головним чином між двома течіями – номіналізмом і реалізмом. Ця дискусія почалась із питання про сутність «реальності» Святої Трійці та її «іпостасей». Реалізм настоював на реальності саме «єдності» триєдиного бога. Номіналізм справді реальними вважав «іпостасі» Трійці (Отця, Сина, Святого Духа). Згодом ця суперечка набула філософського характеру – про статус реальності категорій загального і одиничного.

Прихильники номіналізму вважали, що реально існують лишеодиничні речі, а загальні поняття – лише їхні імена. Прихильники ж реалізму вважали, що загальне (універсальне, наприклад. Бог) існує реально, але не так, як одиничне.

Реалізм, представники якого стверджували, що загальні поняття існують онтологічно, тобто реально, утворюючи самостійний і безтілесний світ сутностей, первинних щодо людського мислення й одиничних предметів; загальне, таким чином, існує до конкретної речі, поза нею, є її причиною, породжує її і визначає значення її в ряду інших предметів

Номіналізм – справжніми є лише речі, що чуттєво сприймаються, універсалії не мають реального (незалежного від речей) існування; загальні поняття – лише химери, «струси повітря». Сутність будь-якої речі тотожна з індивідуальним тілесним існуванням. Загальне виникає лише в словесному досвіді людини, в мові її. Отже, універсалії – не більш як імена речей, їхні назви, а тому будь-яка ідея є словесною, а не онтологічною реальністю. Тим самим номіналізм зводить ідеальне буття загального (Бога, святого духа та ін.) до фізичної стихії, слова або терміна. Ця позиція тим самим підриває догматичні основи християнського віровчення.

У ІХ-Х1І ст. духовна культура Середньовіччя зазнає помітного впливу арабської, що на той час знаходилося на більш високому рівні розвитку. Це не могло не позначитися і на розвитку філософської думки. У цьому зв'язку відзначимо великий вплив концепції двоїстої істини арабського філософа Ібн-Рушда (Аверроеса) (1126 – 1198). Відповідно до цієї концепції у світі існують дві істини – земна і небесна, тобто істина від людини і від Бога. Таке припущення можливості співіснування істин багато в чому позитивно позначилося на інтелектуальній атмосфері Європи того часу, сприяло активізації розвитку науки.

Найбільш значним представником філософії пізнього Середньовіччя був Фома Аквінський (1226 – 1274), який поставив перед собою задачу філософського (раціонального) обґрунтування принципів християнства, зробив спробу домогтися гармонії віри і розуму. Приміром, у своїй головній праці «Сума теології» він стверджував: «Істини віри хоча і надрозумні, але не протирозумні». Для реалізації свого задуму він переробив у теологічному плані філософію Арістотеля, особливо ту її частину, що присвячена взаємовідносинам матерії і форми, а також вченню про причинність. Аквінський розділяє божественну область від мирської. Він стверджує, що пізнати Бога неможливо. Філософія і наука повинні служити теології для боротьби з нападками проти віри. Істина – одна, християнська, а наука лише намагається наблизитися до неї.

Отже, середньовічна філософія всебічно залежала від теології, а всі середньовічні інститути залежали від церкви.

Теологія – сукупність релігійних доктрин про суть і дію бога. Припускає концепцію особистого абсолютного бога, що повідомляє людині знання про себе в откровенні.

Схоластика – головний напрям в розвитку філософії середніх віків. Центральне питання – про відношення знання до віри. Вважалося, що істина вже дана в біблейських текстах і необхідно правильно тлумачити їх. Оскільки біблійні тексти відрізнялися характером іносказання, то для їх тлумачення потрібна витончена логіка.

Дата добавления: 2015-05-08