Психологічні школи в кінці ХІХ – на початку ХХ ст. 3 страница

Рудиментарна свідомість являє собою, на думку Жане, низький рівень у структурі свідомості. На наступних ступенях у ієрархії знаходяться пам’ять, характер і особистість. Пам’ять пов’язана пізнаванням і локалізацією ідей, при цьому суттєвим елементом згадування є образне відтворення раніше пережитого відчуття. Інакше кажучи, для роботи пам’яті необхідно володіти здатністю відчувати відчуття. Складні психічні явища, ідеї, вільні рухи, мова і т.ін. у будь-якої людини в кожний момент її життя складаються з образів певної категорії, і згадування цих складних елементів залежить від відтворення відповідних елементарних образів.

Єдність психічних явищ, помічених і зрозумілих, дає початок поняттю про «Я». Це є синтез психічних явищ, а не асоціація ідей, тому що остання має на увазі лише автоматичне відтворення явищ одне за іншим. Навпаки, «Я» – це судження, що синтезує різні факти, констатуючи їх єдність з різних психічних явищ, викликаних внутрішніми враженнями або автоматичною грою асоціації, що утворюють нову ідею – поняття про особистість. Так Жане прийшов до важливого положення своєї теорії про те, що в основі утворення особистості, чи «Я», лежить пам ’ ять. Якщо пам’ять змінюється, то її модифікації приводять до зміни особистості й усього психічного життя. При цьому він відзначає, що без взаємодії між людьми неможливий розвиток психіки, становлення особистості.

Жане вибудував трьохступеневу структуру свідомості: елементарні відчуття, потім пам’ять, а на ній базується «Я», чи особистість. Причому він розділяв ці поняття, говорячи про те, що особистість за своєю природою метафізична, незмінна і неподільна, а ідея про «Я» змінюється протягом життя. При цьому хвороби торкаються саме області «Я».

Деталізуючи цю схему, Жане писав про те, що саму високу ступінь займає функція схоплювання реальності у всіх її формах, тобто функція реальної дії, причому ця дія може реалізуватися як у фізичному, так і у соціальному середовищі. Друга ступінь ієрархії – ті ж операції, але позбавлені того, що приводить їх у досконалість, тобто гостроти почуття реального; це дії без точного пристосування до нових фактів, «дії і сприйняття». На третій ступені – ідеї, міркування, уява, безплідні мріяння, а на найнижчому рівні знаходяться рухові збудження, погано пристосовані, безкорисливі.

Таким чином, Жане вказував на ієрархічність психічних явищ, розуміючи під цим не просто зміну однієї ступені іншою, а процес складної взаємодії, синтезу психічні образи. Цей підхід спростовував ідею Спенсера про те, що людська свідомість у кожен момент містить тільки одне явище, а психічне життя полягає в їхній послідовній зміні. Жане підкреслював, що всі люди в кожний момент часу мають різну кількість ідей. Психічне життя – це чергування явищ, причому кожне з них складається з безлічі елементарних фактів.

Під впливом різних чинників (втоми, душевного потрясіння) у суб’єкта спостерігається зниження психологічної активності. При цьому вищі явища, наприклад, вольові дії, стають неможливими, а нижчі зберігаються і розвиваються на місці вищих, тобто відбувається заміщення. При цьому зникають практично всі соціальні функції, пов’язані із взаємодією з іншими людьми, тому що їх виконання вимагає великої напруги.

Жане також ввів у психологію таке важливе поняття, як звуження поля свідомості. Поле свідомості – це найбільша кількість простих чи відносно простих образів, які одночасно можуть знаходитися в одній і тій самій свідомості. Вундт називав це «пункт внутрішнього погляду». Поле свідомості може змінюватися згідно полю зору, воно зовсім не однакове у всіх людей і не залишається завжди незмінним в одного і того ж суб’єкта. Звуження поля свідомості – це психічна слабість, що складається у зменшенні кількості усвідомлених явищ. На думку Жане, обмежене поле свідомості властиве хворим людям і дітям. У дітей це проявляється в переривчастих діях, хвилинному гніві чи сльозах, а у хворих – у неуважності чи зосередженні свідомості на будь-якому одному пункті, забуванні про присутніх і т.ін. Звуження поля свідомості відповідає рудиментарній психіці.

Дослідження причин звуження поля свідомості привело Жане до аналізу дуже важливого для психології питання про співвідношення свідомого і несвідомого в людській психіці. При цьому він вибудував свою концепцію психіки, відмінну від відомої теорії Фрейда. Вивчення пацієнтів з різними психічними захворюваннями показало, що психічні розлади впливають на збудження окремих функції, при цьому спостерігається дисоціація (розпад, розкладання) або недавно створеної функції, або давньої. В умовах дисоціації давня функція, яку Жане відносив до підсвідомості, залишається майже недоторканою. При цьому функції, що знаходяться в області несвідомого, відокремлені від особистої свідомості. Іншими словами, під несвідомою дією розуміється такий акт, який має усі ознаки психічного акту, за винятком того, що він ніколи не усвідомлюється суб’єктом, який його виконує. Наприклад, спогади залишаються, незважаючи на амнезію, мова і ходіння виявляються у сні, незважаючи на мутизм і параліч у стані неспання. Таким чином, зовнішнім діям властива розумність, хоча і здійснюються поза нормальною свідомістю суб’єкта.

Свідомість пов’язана з реальністю і виявляється в активній діяльності. Ця діяльність являє собою синтетичну, з’єднує кілька явищ в одне нове, відмінне від них. При цьому існують два способи пізнання явищ: безособистісне відчуття й особисте сприйняття. Свідоме відчуття – це складне ціле, у якому комбінуються психічні елементи, які відповідають простим рухам. Відчуття організуються в більш складні стани – загальні відчуття, останні поєднуються між собою й утворюють у кожний момент особливу єдність, яка називається ідеєю про особистість. Інші психічні комбінації утворюють різні поняття зовнішнього світу. Однак, головнимичинниками, що визначають особистість людини, на думку Жане, є два види психічної діяльності – творча і консервативна. Творча діяльність синтезує сприйняття в судження, загальні поняття, художні, моральні чи наукові концепції. Консервативна ж пробує зберігати і повторювати інформацію (асоціація ідей, пам’ять). Фізичне здоров’я і гармонія духу залежать від сполучення цих сторін психіки – творчої і консервативної.

Поряд з дослідженнями психіки на основі залучення даних психіатрії в цей період у французькій психології стала школа, яка в центрі уваги ставила вивчення соціальних контактів. Якщо в першому випадку для дослідження закономірностей формування психіки використовувався клінічний метод, то в другому – вивчення людей у різних соціальних ситуаціях, у тому числі і кроскультурні дослідження.

Початківцем цього напрямку, що отримав назву французької соціологічної школи, став Е.Дюркгейм (1858-1917). Розвиваючи позитивістську концепцію Конта, він прагнув створити об’єктивну соціологію як науку про суспільство, що вивчає особливу духовну реальність. Він увів термін «соціологізм», під яким розумів незводимість соціальної реальності до біологічних і психологічних явищ. Суспільні явища необхідно пов’язувати з особливим соціальним середовищем, з визначеним типом суспільств, знаходячи в його характеристиках причини феноменів, що вивчаються.

Дюркгейм підкреслював, що суспільство складається з індивідів, але це не просте понання частин, суспільства немає там, де є одні тільки індивіди. Над індивідом стоїть вища духовна влада – колектив. Метою колективного життя, на його думку, є інтеграція індивідів у співтовариства, які наділені моральним авторитетом і тому здатні виконувати виховну функцію.

Індивід має потребу в суспільстві, тому що в згуртованому колективі людина не віддається тільки своїм, часто слабким, силам, але «має частину участі в колективній енергії, знаходить у ній підтримку в хвилини слабкості й упадку». Тому, як відзначав Дюркгейм, у групі люди можуть навіть пожертвувати своїми інтересами заради загальної мети, а інтелектуальний розвиток часто пов’язаний з прагненням виконати своє соціальне призначення, тобто вищі форми людської діяльності мають колективне походження.

Аналізуючи відносини між особистістю і соціальною солідарністю, вчений підкреслював, що індивід, стаючи усе більш автономним, у той же час сильніше залежить від суспільства, причому ці процеси відбуваються паралельно. На основі своїх досліджень він приходив до висновку про те, що в основі формування суспільства знаходиться механічна і органічна солідарність. Механічна солідарність – це солідарність внаслідок подібності. При пануванні в суспільстві цієї форми єднання індивіди мало чим відрізняються один від одного, вони відчувають ті ж почуття, прихильні тим же цінностям, суспільство згуртоване, тому, що індивіди ще не диференційовані. Такий організм характерний для ранніх первісних суспільств.

При органічній солідарності згуртованість заснована на соціальній диференціації. Індивіди не схожі один на одного, проте можуть співіснувати один з одним, працювати, приймати цінності іншого і т.ін. Цей тип суспільства характерний для сучасних цивілізацій, культурних суспільств, основна характеристика яких – існування високої моралі, якій підкоряються всі, незалежно від віросповідання, місця проживання і т.ін.

Звідси випливає головна ідея Дюркгейма про те, що колективна свідомість відрізняється від індивідуальної, тому що розвивається за своїми законами, а не є результатом чи вираженням індивідуальних свідомостей. При цьому під колективною свідомістю він розумів «сукупність загальних вірувань і почуттів, притаманних у середньому членам якого-небудь суспільства». Так він прийшов до висновку про те, що індивід виникає із суспільства, а не суспільство з індивідів, оскільки властивості соціальної системи не можуть бути пояснені сумою елементів чи зведені до неї.

Колективне життя, як і психічне життя індивіда, складається з явищ, при цьому індивідуальні і соціальні явища порівнюються між собою, тому що в обох сферах соціальної і психічної – виявляється один і той же закон. Колективне явище – це особливий факт соціального життя, який визначає бачення світу окремою особистістю. Воно являється зовнішнім щодо індивідуальної свідомості, а потім поступово інтеріоризується ними.

Суспільство являє собою сукупність асоційованих індивідів, і система, яку вони утворюють, видозмінюється у залежності від їхнього розташування на території, від кількості і характеру способів спілкування і суспільної свідомості. Дуже важливі і соціальні явища, тобто найбільш характерні особливості колективного життя – релігійне вірування, обряди, правила моралі, правові розпорядження і т.ін. Вони обов’язкові, тому даний спосіб діяльності і мислення індивіда не створений ним, а йде ззовні, із соціуму. Ці особливості які встановлюються в конкретному співтоваристві відносин і впливають головним чином на характер колективних явищ.

Висловлені Дюркгеймом ідеї про розвиток колективної свідомості були використані при вивченні традиційних культур відомим психологом, філософом і етнографом Л. Леві-Брюлем (1857-1939).

У роботах «Первісне мислення» (1922), «Первісна душа» (1927) він використовував багатий етнографічний матеріал про життя народів Африки, Австралії, Океанії, що знаходяться на різних етапах соціокультурного розвитку. Спираючи на висунуте Дюркгеймом поняття «колективне явище», Леві-Брюль стверджував, що різним соціально-історичним структурам відповідають певні типи мислення. Виходячи з цього положення, він сформулював теорію про два типи мислення – первісне і логічне. У книзі «Розумові функції в низьких суспільствах» (1910) він описав первісне мислення, характеризуючи його як містичне за змістом, паралогічне (дологічне) по способу організації: не чуттєве до протиріч і непроглядне для досліду. На відміну від мислення представника цивілізованого суспільства воно не орієнтоване на встановлення логічних зв’язків, а підкоряється закону партиципації (причетність), у силу якого предмети поєднуються не за суттєвими властивостями, а за містичними якостям, які їм приписуються.

Леві-Брюль підкреслював, що «пралогічне» і «логічне» мислення являють собою не змінюючі одне одного стадії, але співіснуючі типи мислення. Пралогічне мислення, визначаючи зміст колективних явищ первісної людини, не поширюється на сферу особистого досвіду і практичних дій. У той же час у сучасному суспільстві, в якому домінує логічне мислення, зберігаються і сліди пралогічного, наприклад у релігії, мора-лі, обрядах. Таким чином, у процесі історичного розвитку змінюється співвідношен-ня між первісним і логічним мисленням, причому частка останнього збільшується.

Погляди Дюркгейма і Леві-Брюля вплинули на концепції багатьох вчених: М. Гальбовакса, Ш. Блонделя і у деякій мірі навіть Ж. Піаже. Так, багато характерних рис егоцентричного мислення, притаманного дітям, мають безсумнівну подібність з описаннями пралогічного мислення Леві-Брюля.

Вивченням соціальних контактів людей і їхнього впливу на психіку окремої людини займався також Г.Тард (1843-1904). Він був не згодний з концепцією соціологізму Дюркгейма, головним чином з його думками про механізми формування колективних явищ. Концепція Тарда склалася під впливом робіт Льєбо і Шарко, котрі довели велике значення навіювання і гіпнозу в житті суб’єкта.

Тард запропонував концепцію, відповідно до якої основою соціальних зв ’ язків особистості служать три чинники: наслідування, винахід і опозиція (протидія інноваціям). У книзі «Закони наслідування» (1893) він, виходячи з логічного аналізу різних форм взаємодії, доводив, що серед цих чинників домінує наслідування як основа присвоєння індивідом установок, вірувань, почуттів інших людей. Навіювані ззовні думки і емоції визначають характер душевної діяльності як у стані сну, так і при неспанні.

Групову поведінку Тард трактував як гіпнотизацію багатьох людей, засновану на імітації, а саме цю поведінку – як одну з форм сомнамбулізму. У роботі «Соціальна логіка» (1895) він писав: «…усе, що людина вміє робити, не навчаючись на чужому прикладі (ходити, їсти і ін.), відноситься до розряду фізіологічних явищ, а володіння якими-небудь предметами, переваги в їжі і т.ін. – результат соціального життя...» Він підкреслював, що в суспільстві наслідування має таке ж значення, як спадковість у біології. У результаті складних взаємодій виникають «винаходи», які також поширюються за законами наслідування.

Роботи французьких вчених допомогли розширити предмет психології, включивши в нього не тільки несвідоме, але і колективну психіку. Найбільш важливим результатом їхніх досліджень стало усвідомлення нового чиннику, що впливає на становлення психіки, – культури, історичного розвитку суспільства. Це дозволило представити людину як результат не тільки біологічного, але і культурно-історичного розвитку, показало нові аспекти взаємозв’язку психології з філософією, історією, соціологією. Збагатило психологічну науку і появу нових методів дослідження психіки, наприклад, клінічного, використавши матеріал патологічного розвитку, і кроскультурного, що дозволяв провести порівняльний аналіз розвитку психіки в різних народів.

Дата добавления: 2015-05-22