Тема 6. Україна в ХІХ столітті

Тема 5. Україна наприкінці ХVII - у XVIII столітті.

Модуль 3.

Висновки

І. На початку ХVІІІ ст. центр політичного та культурного життя українських земель зосереджується головним чином на Лівобережжі, яке українці називали Гетьманщиною, а росіяни - Малоросією. Тривалий час тут зберігалися певні елементи державності, створеної у ході Визвольної війни - виборність гетьмана та старшини, система місцевого управління, судочинство, козацьке військо тощо. У Гетьманщині існувала своя територіально-полкова система, до якої входили 10 полків (Стародубський, Чернігівський, Ніжинський, Прилуцький, Київський, Гадяцький, Переяславський, Лубенський, Миргородський і Полтавський). Це був порівняно розвинутий та густозаселений край. На його теренах знаходилось 11 великих міст, 126 містечок і 1800 сіл та проживало 1,2 млн. чоловік. Окремі міста (Київ, Переяслав, Полтава та ін.) користувалися правами самоврядування. Соціальна структура Гетьманщини - козацтво, українська шляхта, міщанство та селянство. Чільне місце у суспільному житті займала козацька старшина та українська шляхта.

ІІ. До складу Гетьманщини формально входили також землі запорожців, принаймні лівобережні гетьмани завжди вважали Січ підлеглою територією, хоча це питання так і не було однозначно розв'язане і запорожці часто вступали в конфлікти не лише з гетьманами, а й із кожною країною, що намагалася їх підпорядкувати. У 1667 р. запорізькі землі потрапили під подвійний російсько-польський контроль, а в 1686 р. внаслідок укладення між Польщею та Московською державою Вічного миру перейшли цілковито під владу царя.

Із поширенням на значну частину України козацької системи управління та встановленням в основних осередках населення гетьманської влади нещодавній осередок козаччини — Запорізька Січ — почала втрачати своє значення. Наприкінці XVII ст. вона вже не стоїть на авансцені політичних, релігійних і соціальних справ усієї України. Натомість запорожці все більше зосереджувалися на своїх власних справах, тобто справах відносно невеликого, порівняно ізольованого козацького братства (його чисельність рідко коли перевищувала 10 тис.), що осіло в безкрайніх незалюднених степах між Гетьманщиною на півночі та Кримським ханством на півдні. Майже до кінця XVII ст. вони продовжували напади на татар і турків, хоч це й не заважало їм діаметрально протилежно переорієнтовувати свої сумнозвісно нерозбірливі політичні союзи та об'єднуватися з мусульманами проти якогось із гетьманів, польського короля чи російського царя. Типовим запорозьким отаманом цього періоду був Іван Сірко, що зажив собі слави безстрашного ватажка численних успішних нападів на турків і татар. Проте нерідко Сірко в характерний для себе спосіб нехтував, а то й загострював деякі політичні проблеми, що стояли перед українською спільнотою за доби Руїни.

У соціально-економічному відношенні Запорізька Січ також зазнала глибоких змін. Військова здобич і плата за службу на війні вже не складали для запорожців основне джерело прибутків. Багато хто з них займався рибальством, мисливством та бджільництвом. Вони також розвивали такі ремесла, як ковальство та човнярство, і брали участь у жвавій торгівлі між Північчю та Півднем. Дехто із запорізької старшини отримав земельні маєтки на Лівобережжі чи по сусідству з Січчю, що спричинялося до соціально-економічного розшарування й конфліктів, які згодом уразять запорожців. Однак саме тут, на Січі, ще існували давні козацькі звичаї, мораль «козацького братства». Січ і надалі притягувала й надавала притулок бунтарям з Півночі. Завдяки такій її ролі запорожці зберігали широку популярність серед нижчих верств українського суспільства.

ІІІ. Територією, заселеною українцями, що мала певні автономні права, у другій половині XVII - XVIIІ ст. була також Слобожанщина. Ця величезна територія, розташована на схід від Полтави навколо сучасного Харкова, у першій половині XVII ст. формально перебувала у межах Росії. Оскільки вона була малозаселеною й беззахисною перед наскоками татар, у середині XVII ст. царський уряд дозволив кільком хвилям українських втікачів (що рятувалися від безперервних воєн на батьківщині) осісти тут і встановити незалежне самоврядування на козацький кшталт. Під кінець століття населення регіону налічувало близько 86 тис. українців чоловічої статі, з них 22 тис. підлягали військовій службі у козацьких полках. Аналогічно сусідньому Лівобережжю Слобідська Україна поділялася на полки, названі за п'ятьма основними поселеннями: Харківський, Сумський, Охтирський, Острогозький та Ізюмський. На відміну від Лівобережжя полковники на Слобожанщині обиралися на довічний термін. Проте Москва пильно стежила за тим, щоб козаки на її кордонах не обрали собі спільного ватажка або гетьмана, створивши таким чином сильний політичний організм, як у Речі Посполитій. Натомість цар призначав воєводу із резиденцією в Бєлгороді, який наглядав за діями козаків і з яким кожен із п'яти полковників спілкувався окремо. Таким чином, зосереджуючи значне українське населення, що дедалі зростало, Слобожанщина була неспроможною відігравати самостійну політичну роль.

ІV. Згідно з Березневими статтями 1654 р., підписаними Б.Хмельницьким, українські землі увійшли "під високу руку" московського царя на засадах широкої автономії. І майже відразу російський царат почав поступовий і обережний, але неухильний процес обмеження цієї автономії. Прагнучи монополізувати владу, царі за самою своєю сутністю виступали проти ідеї українського чи будь-якого іншого самоврядування. До того по всій Європі XVIII ст. поширювалися принципи та практика абсолютизму. Такі непохитні представники абсолютизму, як Петро І та Катерина II — два найвидатніших правителі Росії,— вважали централізований уряд найбільш ефективним і передовим. Проте ці погляди суперечили тій формі самоврядування, що існувала в Гетьманщині та була заснованою на виключно українських засадах і звичаях. Відтак основним питанням політичного життя України XVIII ст. стає тривала й затята боротьба імперського централізму Росії з українським прагненням до автономії.

V. Спроба гетьмана І.Мазепи зберегти на початку ХVІІІ ст. козацьку автономію шляхом союзу зі шведським королем Карлом ХІІ зазнала поразки, що відкрило шлях форсованому наступу російського царату на права України. У 1722 р. для обмеження влади гетьмана було створено контролюючий орган - Малоросійську колегію, в руках якої знаходилися важелі впливу на всі сфери суспільного життя Гетьманщини. Після смерті гетьмана І.Скоропадського І Малоросійська колегія протягом 5 років (1722-1727) була повноправним правлячим органом в українських землях. Дозвіл на обрання нового гетьмана українці змогли отримати лише після смерті Петра І. Становище новообраного гетьмана Д.Апостола (1727-1734) відразу визначалося тим, що імператорський уряд не лише відмовився підтвердити всі статті Переяславської угоди 1654 р., а й нав'язував йому нові обмеження. У 1734 р. після смерті Д.Апостола інститут гетьманства взагалі на певний час було ліквідовано. Імператриця Анна Іоаннівна заснувала ще одну колегію під назвою «Правління гетьманського уряду» (1734-1750). В останній раз вибори гетьмана відбулися у 1750 р. при імператриці Єлизаветі Петрівні. Гетьманство К.Розумовського було не тільки "золотою осінню" української автономії, а й "лебединою піснею" Гетьманщини.

VІ. Прихід до влади імператриці Катерини ІІ мав для українських земель неоднозначні наслідки. Політика Катерини ІІ, непохитної представниці російського абсолютизму, мала на меті сувору централізацію Російської імперії, але одночасно і розширення її кордонів. Її основні напрямки щодо України:

· Ліквідація Гетьманщини. У 1764 р. Катерина ІІ змусила гетьмана К.Розумовського скласти булаву. Вся повнота влади в українських землях перейшла до ІІ Малоросійської колегії. У 1782 р. було скасовано полковий устрій та утворено Київське, Чернігівське та Новгород-Сіверське намісництва, що означало кінець Гетьманщини.

· Освоєння неозорих просторів Дикого Поля. Внаслідок російсько-турецької війни 1774-1778 рр., переможної для Російської імперії, Кримське ханство вимушено було визнати протекторат Росії. У 1783 р. Крим було окуповано російськими військами. Отже, перестало існувати хижацьке Кримське ханство, яке протягом трьох століть становило смертельну загрозу для українського населення. Почався процес освоєння найкращих в Європі чорноземів, внаслідок чого степові землі України швидко перетворилися на основні зернові райони Російської імперії.

· Приєднання Правобережної України внаслідок ІІ та ІІІ поділів Польщі (1793,1795 рр.). Майже всі українські землі були тепер об’єднані у складі однієї держави.

VІІ. На початку ХІХ ст. переважна частина українських земель (Лівобережна, Слобідська, Правобережна та Південна Україна) належали Російській імперії, а Північна Буковина, Закарпаття та Східна Галичина імперії Австрійській. У цей час в обох імперіях відбувалися однакові процеси: домінування в аграрній сфері поміщицького землеволодіння та прогресуючий його занепад; посилення експлуатації селянства, його майнова диференціація; криза натурального господарства та його перехід на капіталістичні рейки. Загострення соціально-економічної ситуації активізувало розвиток національного руху. Спочатку в західноукраїнських землях виникло напівлегальне демократично-просвітительське об’єднання "Руська трійця", пізніше в українських землях Російської імперії поширює свої ідеї Кирило-Мефодіївське товариство. Якщо перше угрупування уособлювало перехід до культурницького етапу розвитку національних рухів, то поява другої організації свідчила про спробу здійснити перехід до етапу політичного.

VІІІ. У силу цілого ряду обставин середина ХІХ ст. стала часом модернізаційних перетворень як в Австрійській, так і в Російській імперіях. Особливістю реформаційних процесів в Росії була їх обмеженість, половинчастість, непослідовність і незавершеність. Якщо реформи в Австрії завершилися в 1848 р. прийняттям конституції і скликанням парламенту, то численні російські реформи (земська, судова, військова, освітня, цензурна, фінансова та ін.) так і залишились незавершеними, що уповільнило, деформувало і ускладнило перехід до капіталістичного способу виробництва. Разом з тим, реформи, проведені в Росії, суттєво демократизували суспільне життя, створили передумови для становлення громадянського суспільства.

ІХ. Незавершеність реформ у Російській імперії призвела до зростання соціальної напруги, до пошуків різними політичними силами альтернатив суспільного розвитку. Найвпливовішими і найдієвішими у другій половині ХІХ ст. стали в українських землях загальноросійські політичні течії народників, соціал-демократів, лібералів та український національний рух.

Дата добавления: 2015-05-22