Розділ 19. Характер 7 страница

лодіє прийомами та технікою роботи, як вона ставиться до результа-

тів роботи. Творчим працівникам властиве критичне, вимогливе став-

лення до своїх творів. Воно, зокрема, характерне для видатних поетів,

письменників. О. Бальзак по 12 і більше разів переробляв свої твори,

часто до невпізнання змінював їх у коректурі. Те саме можна сказати

про інженерів, наукових працівників.

Що більше людина захоплюється працею, то легше вона переборює

труднощі, досягає більших успіхів, одержує більше задоволення.

Творчий підхід до справи є необхідною умовою продуктивної

діяльності, соціального та науково-технічного прогресу суспільства.

Розділ 7

МОВА І МОВЛЕННЯ

7.1. Поняття про мову та її функції

Найзагальнішими та найнеобхіднішими умовами продуктивної

психічної діяльності особистості є мова і мовлення, спілкування та

увага.

З одного боку, вони пронизують усе психічне життя людини і забез-

печують можливість активного задоволення її пізнавальних і су-

спільних потреб, а з іншого — є засобами реалізації внутрішнього

світу та можливостей особистості.

Мова є специфічно людським засобом спілкування, що існує об’єк-

тивно в духовному житті людського суспільства і становить собою

систему знаків, які функціонують як засоби такого спілкування. Мо-

ва виникла у процесі становлення самої людини як суспільної істоти,

у процесі спільної трудової діяльності. Біологічними передумовами

виникнення мови були звуки та рухи, які спостерігались у пращурів лю-

дини і слугували засобом спілкування, задоволення потреби в обміні

думками, у пізнанні властивостей предметів та явищ, що оточували лю-

дину, і позначалися словами. Мова — суспільне явище, найважливіший

засіб організації людських стосунків. За її допомогою люди досяга-

ють розуміння, обмінюються думками, здобувають знання, переда-

ють їх нащадкам, дістають можливість налагодити спільну діяльність

в усіх галузях людської практики.

Вимовлювані комплекси звуків, якими позначалися певні об’єкти,

набували певного значення, ставали спільними для людей засобами

обміну думками. Мова є системою знаків, що мають соціальну приро-

ду, яка створилася й закріпилась у процесі історичного розвитку діяль-

ності членів суспільства.

Слово як одиниця мови має два боки — зовнішній звуковий (фо-

нетичний) та внутрішній смисловий (семантичний). Обидва вони є

продуктом тривалого суспільно-історичного розвитку. Єдність цих

боків (але не тотожність) утворює слово. Зовнішня фонетична форма

слова — це умовний знак предмета або явища, що не передає прямо

й безпосередньо його властивостей.

У слові зливаються функції знака та значення. Останнє історично

розвивалося, звужувалось, узагальнювалось, переносилось на нові

об’єкти. Унаслідок цього виникла багатозначність слів, що також є

продуктом історичного розвитку кожної мови.

Основні елементи мови — її словниковий склад і граматична бу-

дова.

Словниковий склад — це сукупність слів у кожній окремій мові.

Його специфіка характеризує рівень розвитку мови: що багатший і

різноманітніший словник, то багатша і різноманітніша мова. У прак-

тиці користування мовою розрізняють словники активний, тобто сло-

ва, якими людина користується для вираження власних думок при

спілкуванні з іншими людьми, і пасивний — слова, які вона розуміє, ко-

ли їх чує або читає, але сама вживає не всі з них. Обсяг і характер ак-

тивного та пасивного словників людини залежать від її освіти, про-

фесії, міри володіння мовою, характеру та змісту діяльності.

Словниковий склад, узятий сам по собі, ще не становить мови.

Для того щоб за допомогою слів людина могла обмінюватися дум-

ками, потрібна граматика, яка визначає правила зміни слів, сполу-

чення їх у речення. Це забезпечується граматичною будовою мови.

Слова, що є в реченні, необхідно не лише розуміти, а й відповідно

взаємоузгодити для того, щоб точно передати зміст думки. Правила

зміни слів (морфологія) і правила сполучення їх у речення (синтаксис)

формулює граматика і цим дає змогу виражати поняття та судження,

робити умовиводи про предмети та явища, їх ознаки та відношення.

Слово як одиниця мови є носієм інформації, яка завжди співвідно-

ситься з означуваними ним певними об’єктами та явищами дійсності.

Фіксація у слові об’єктивної реальності та суспільно-історичного

досвіду в різних формах їх прояву визначає сигніфікативну (означаль-

ну) функцію мови. Іншою функцією мови, що зумовлюється потре-

бами людського спілкування та розвитком її граматичної будови, є

вираження змісту предмета інформації. Ця функція забезпечує мож-

ливість формулювання думки і передання змісту повідомлення.

Охарактеризовані основні елементи та функції мови стають засобом

спілкування, засобом обміну думками за умови, що відбувається про-

цес мовлення між людьми.

Мова і мовлення — поняття не тотожні. Мовлення — це процес

використання людиною мови для спілкування. Залежно від віку, ха-

рактеру діяльності, середовища мовлення людини набирає певних

особливостей незважаючи на те, що люди спілкуються однією мовою.

Так, мовлення однієї людини образне, яскраве, виразне, переконливе,

а іншої — навпаки: обмежене, бідне, сухе, малозрозуміле. У цьому вже

виявляється відмінність у володінні мовою. Кожній людині властиві

індивідуальний стиль мовлення, відмінність в артикуляції звуків,

інтонуванні, логічній виразності; кожна людина говорить по-своєму,

хоча й користується спільною для всіх мовою.

Мовлення не існує і не може існувати поза будь-якою мовою. Разом

з тим сама мова існує як жива тільки за умови, що активно викорис-

товується людьми. Мова розвивається і вдосконалюється у процесі

мовного спілкування. Мовлення і є формою актуального існування

кожної мови.

Мовлення розглядається і як мовна діяльність, оскільки за його до-

помогою можна, наприклад, забезпечити спілкування, розв’язання

мнемонічних або мислительних завдань. У цьому разі мовлення може

набирати вигляду мовних дій, що є складовими іншої цілеспрямованої

діяльності, наприклад трудової чи навчальної. Таким чином, мова —

це засіб чи знаряддя спілкування між людьми.

7.2. Фізіологічні механізми мовної діяльності

Фізіологічним підгрунтям мовлення є умовно-рефлекторна діяль-

ність кори великих півкуль головного мозку, подразниками для якої

є слова, “сигнали сигналів” (І. Павлов), що замінюють безпосередні

предмети та їх властивості. Як подразник слово постає у трьох формах:

слово почуте; слово побачене; слово вимовлене. Функціонування слова

пов’язане з діяльністю периферійного апарату мовлення та централь-

но-мозкових фізіологічних механізмів.

Периферійний, або голосовий, апарат мовлення складається з

трьох частин:

· легенів, бронхів, трахеї;

· гортані;

· глотки, носової порожнини, носоглотки, язичка, піднебіння, язи-

ка, зубів і губ.

Кожний з цих органів відіграє певну роль в утворенні звуків мови.

Діяльність периферійного мовного апарату підпорядкована корі ве-

ликих півкуль головного мозку, якою вона спрямовується і функцією

якого вона є. Ця функція властива лише людському мозку. Мовні зо-

ни кори становлять собою кілька аналізаторів, які взаємодіють і ко-

ординаційно пов’язані з усією діяльністю нервової системи.

Мовлення як рефлекторний за природою процес здійснюється за

участю другої сигнальної системи в тісному взаємозв’язку з першою

сигнальною системою.

Слово завдяки попередньому психічному досвіду людини пов’яза-

не з усіма зовнішніми та внутрішніми подразненнями, що надходять

до кори великих півкуль, і може сигналізувати про них, змінювати їх

чи викликати певні реакції на них. У результаті в корі утворюються від-

повідні системи тимчасових нервових зв’язків.

В утворенні цих зв’язків беруть участь зоровий, слуховий і руховий

аналізатори.

Кора великих півкуль двобічно-еферентними та аферентними шля-

хами пов’язана з різними частинами периферійного мовного апарату.

Хоча процес мовлення залежить від роботи всієї кори великих пів-

куль, окремі її ділянки відіграють специфічну роль, яка полягає в ло-

калізації в них мозкових закінчень аналізаторів, що регулюють процес

слухання та говоріння. Встановлено, що центри мовлення розташовані

у скроневій частині лівої півкулі. Проте вся ця ділянка пов’язана з

різними мовно-руховими механізмами мовлення.

Понад сто років тому П. Брока помітив, що пошкодження певної

ділянки кори, а саме задньої частини третьої чолової закрутки лівої

півкулі, призводить до порушення мовної артикуляції — так званої

моторної афазії. Хворий втрачає здатність довільно висловлювати

думки, хоча руховий артикуляційний апарат залишається непошкод-

женим. П. Брока дійшов висновку, що ця ділянка є центром “мотор-

них образів слів”. Дещо пізніше К. Верніке встановив, що внаслідок

ураження верхньої скроневої закрутки лівої півкулі у хворого пору-

шується розуміння мови. Він зробив висновок, що у цій частині лівої

півкулі локалізуються “сенсорні образи слова”. У разі ушкодження

цієї ділянки у хворого виникає так звана сенсорна афазія, яка поля-

гає в порушенні здатності розуміти мову інших. Чуючи мову, хвора лю-

дина не може пов’язати звучання з певним значенням.

Ці та інші ділянки кори, пов’язані з окремими аспектами мовної

функції, не є самостійними й суворо ізольованими центрами мовного

процесу, а лише окремими ланками складного нервового процесу

мовної діяльності. Дослідження П. Брока та К. Верніке породили цілу

низку аналогічних тверджень, в яких усі психічні функції, пов’язані з

мовленням, “розподілялися” між певними ділянками кори.

Проте численними дослідженнями фізіологів і психологів доведе-

но, що таке розуміння фізіологічного підгрунтя мовної діяльності не-

достатнє для її інтерпретації.

Так, дослідженнями М. Жинкіна [3], присвяченими з’ясуванню

механізму мовлення, доведено існування кількох таких механізмів.

Перш ніж будувати мовний акт, зазначає М. Жинкін, людина будує

його смисловий кістяк (за допомогою предметно-зображувального ко-

ла уявлень, образів і схем). Це і є механізм програмування вислов-

лювання.

Далі включається група механізмів, пов’язаних з переходом від

плану програми до граматичної (синтаксичної) структури речення.

До цієї групи належать механізм граматичного прогнозування син-

таксичної конструкції, механізм, що забезпечує запам’ятовування,

зберігання та реалізацію граматичних характерних слів, механізм пе-

реходу від одного типу конструкцій до іншого (трансформація), ме-

ханізм розгортання елементів програми у граматичні конструкції та ін.

Окрім названих М. Жинкін виокремлює ще механізми, які забезпечу-

ють пошуки потрібного слова за смисловими та звуковими ознака-

ми, механізм вибору необхідних звуків мови та механізм реального

існування звукового мовлення.

Таким чином, можна констатувати, що фізіологічне підгрунтя про-

цесу мовлення досить складне, воно розгортається в певній послідо-

вності та в часі. Тому говорити про ізольовану локалізацію в корі ве-

ликих півкуль головного мозку всіх боків мовного акту недоцільно.

Сприймання мовлення забезпечується тими самими механізмами,

що й говоріння. Сприймання мовлення — це також поетапне переве-

дення сприйнятого на смисловий (предметно-зображувальний) код,

ототожнення окремих слів, словосполучень, а також цілих фраз із

мовним досвідом. Розуміння мовлення є завершальною стадією про-

цесу переведення, коли людина співвідносить зміст сприйнятого

(звернену мову, прочитаний текст тощо) із змістом свідомості та різни-

ми чинниками діяльності.

Такі уявлення про фізіологічне підгрунтя та механізми мовлення

підтверджуються сучасними дослідженнями мовної діяльності, афазій,

що виникають при пораненнях, пухлинах та інших порушеннях діяль-

ності тих чи інших ділянок кори великих півкуль. Істотний внесок в їх

характеристику на рівні різних механізмів зробив психолог О. Лурія [6].

Він виокремив динамічну афазію, пов’язану з порушенням здатності го-

ворити фразами, хоча хворий не відчуває труднощів ні в повторенні

слів, ні в називанні предметів, ні в розумінні мови. Це є наслідком по-

рушення або механізму програмування висловлювання, або механізму

граматично-семантичної організації.

Сенсорна афазія виявляється у втраті фонематичного слуху, тобто

в порушенні зв’язку між звуковим складом і значенням слова, що є

наслідком порушення звукового аналізу слова.

Семантична афазія — це порушення, що виявляється у труднощах

знаходити слово та в розумінні семантичних відношень між словами.

Наприклад, хворий розуміє слова “батько”, “сестра”, але не може

зрозуміти, що означає сполучення “сестра батька”.

Еферентна моторна афазія характеризується руйнуванням струк-

тури висловлювання при збереженні окремих слів і відсутності здат-

ності поєднувати слова у певній послідовності. Тут порушено прин-

цип сукцесивності. Близькою за характеристикою є аферентна мо-

торна афазія, яка виявляється в порушенні членоподільних мовних

артикуляцій, у труднощах підбору потрібного звука.

Крім розладів мовлення, що пояснюються ураженням коркових

частин аналізаторів, трапляються і функціональні його розлади,

пов’язані з діяльністю мовно-рухової частини. Одним із них є заїкан-

ня, яке викликається судомами мовних м’язів. До них можуть приєдну-

ватися судоми обличчя, рук тощо.

Заїкання виникає з різних причин: сильного нервового збуджен-

ня, нервової травми, інфекції, успадкування. Усунути заїкання можна,

якщо своєчасно звернутися до лікувальних логопедичних закладів.

7.3. Різновиди мовлення

Прояви мовної діяльності неоднорідні. Їх можна поділити та кла-

сифікувати на певні різновиди за різними ознаками.

Усне мовлення. Це основний різновид мовлення, яке є звучним і

сприймається іншими за допомогою слуху. Усне мовлення поділяється

на діалогічне та монологічне.

Діалогічним називається мовлення між двома або кількома співроз-

мовниками, які міняються ролями того, хто слухає, та того, хто гово-

рить, тобто постають як пасивний чи активний співрозмовник.

Поділ на “активного” та “пасивного” учасника розмови віднос-

ний, оскільки і той, хто говорить, і той, хто слухає, виявляють актив-

ність, хоча й різного плану. Рівень знання мови, її лексичного багат-

ства, граматичної будови та фразеології, практика користування

мовою відіграють важливу роль у функціонуванні діалогічної форми

мовлення. Засадовим щодо цього процесу є автоматизм, вироблений

на системі тимчасових нервових зв’язків

Діалогічне мовлення тісно пов’язане із ситуацією, в якій ведеться

розмова, й тому називається ситуативним. Водночас воно є кон-

текстуальним, оскільки, здійснюючись як певна діяльність двох або

кількох осіб, кожне висловлювання значною мірою зумовлене попе-

реднім висловлюванням.

Діалогічне мовлення недостатньо організоване граматично та сти-

лістично. Як правило, воно здійснюється простими мовними кон-

струкціями, які зумовлені контекстом, попередніми висловлюваннями.

Велику роль у діалогічному мовленні відіграють звичні сполучення

слів, репліки, шаблони, ідіоматичні вирази, наприклад: “так би мо-

вити”, “от”, “і хто б міг подумати” тощо.

Монологічне мовлення — це таке мовлення, коли говорить одна

особа, а інші слухають, сприймають її мову. Прикладами монологічно-

го мовлення є доповідь, лекція, виступ на зборах, пояснення вчите-

лем нового матеріалу тощо. Це відносно розгорнутий різновид мовлен-

ня. У ньому порівняно мало використовується позамовна інформація,

яку отримують з розмовної ситуації. Порівняно з діалогічним моно-

логічне мовлення більшою мірою є активним чи довільним різновидом

мовлення. Так, для того щоб виголосити монологічний акт мовлення,

той, хто говорить, повинен усвідомлювати повний зміст думки і вміти

довільно будувати на підставі цього змісту власне висловлювання чи

послідовно кілька висловлювань.

Монологічне мовлення є організованим різновидом мовлення.

Той, хто говорить, наперед планує чи програмує не лише окреме сло-

во, речення, а й увесь процес мовлення, увесь монолог загалом, іноді

подумки, а іноді як запис у вигляді плану чи конспекту.

Монологічне мовлення у розгорнутих формах потребує певної

підготовки, яка полягає в попередньому відборі змісту, чіткому пла-

нуванні та відповідному словесному оформленні.

Письмове мовлення. Це особливий різновид мовного процесу, що

дає можливість спілкуватися з відсутніми співрозмовниками як су-

часниками того, хто пише, так і тими, що житимуть після цього.

Письмове мовлення — це різновид монологічного мовлення, але во-

но здійснюється як писання та читання написаного у вигляді пись-

мових знаків (слів).

Історично письмове мовлення виникло пізніше від усного і на його

грунті порівняно з усним має низку специфічно психологічних особ-

ливостей. Насамперед воно відбувається поза безпосереднім контак-

том із співрозмовниками, а тому виключає інтонацію, міміку і жес-

ти, сприймання реакції читача, його репліки, які мають важливе зна-

чення для усної мови. У письмовому мовленні і зміст, і своє ставлен-

ня до нього треба виразити на папері. Тому воно більш розгорнуте, ніж

усне монологічне. У ньому треба зважати на майбутнього читача, дба-

ти про те, щоб писемні знаки були зрозумілі читачеві, йому слід усе по-

яснити, щоб у нього не виникало жодних непорозумінь. Отже, струк-

турна складність письмового мовлення набагато зростає порівняно

з усним; перше висуває більше вимог до людини, потребує більш ро-

згорнутого, розчленованого, послідовного, повного викладу думок, су-

ворішого дотримання правил граматики, добору слів і виразів. Як-

що в усному мовленні пропуск окремих слів можна заповнити певними

виражальними засобами, то такі пропуски роблять письмове мовлен-

ня незрозумілим. Письмове мовлення — це найдовільніший різновид

мовлення.

Успішне використання письмового мовлення потребує оволодіння

людиною його засобами. У процесі індивідуального розвитку люди-

на навчається письму і читанню значно пізніше, ніж говорінню усно,

але між усним та письмовим мовленням існує тісний зв’язок. Так, ово-

лодіння письмом, читання художньої літератури сприяють подаль-

шому розвитку усного мовлення особистості, збагаченню її активно-

го словника та усвідомленню граматичної будови. Письмове мовлення,

спираючись на усне, не тільки доповнює, а й приводить до певної йо-

го перебудови. Для більшості людей залежно від їх освіти та змісту

діяльності письмовий виклад думок буває важчим, ніж усний. Тому

навчання організованому культурному мовленню містить і навчання

письмовому мовленню.

Внутрішнє мовлення. Усне та письмове мовлення, що може виража-

тися в діалогічній та монологічній формах, є зовнішнім мовленням.

Різновидом його є внутрішнє мовлення. Із назви випливає, що

внутрішнє мовлення не спрямоване на спілкування з іншими людь-

ми. Людина користується внутрішнім мовленням, коли щось обмірко-

вує, планує свої дії, не висловлюючись вголос і не записуючи на папері,

не контактуючи при цьому з іншими людьми.

Внутрішнє мовлення беззвучне, тобто не вимовлюється вголос, хо-

ча часто виявляється у вигляді шепотіння, а то й починає звучати, пе-

реходячи в розмову із самим собою. Це трапляється у разі великого на-

пруження думки, що супроводжується виразними емоціями.

За структурою внутрішнє мовлення відрізняється від зовнішньо-

го тим, що воно дуже скорочене, уривчасте, у ньому виключається

більшість другорядних членів речення. Унаслідок цього внутрішнє

мовлення справляє враження незв’язності та незрозумілості для іншо-

го, часто в реченні залишається один тільки підмет чи присудок, що є

центром думки, навколо якого об’єднуються образи. Можливість та-

кого скорочення внутрішнього мовлення пов’язана з тим, що людині,

яка міркує подумки, добре відомо, про що йдеться. Тому й відпадає

нібито необхідність розгорнуто викладати свої думки для себе. Звич-

ка думати таким “скороченим” способом має й недоліки. Часто те,

що немовби цілком зрозуміле при внутрішньому мовленні за його

спрощеною та скороченою синтаксичною структурою, виявляється

далеко не таким зрозумілим, коли доводиться переказувати зміст дум-

ки іншим людям: окремі моменти виявляються незрозумілими, думки

неаргументованими, логічно непослідовними. Відомі випадки, коли

добре зрозумілу думку передати у зв’язній мові усно чи письмово не-

можливо.

Внутрішнє мовлення виникло у процесі мовного спілкування лю-

дей через ускладнення завдань і змісту діяльності. Воно породжується

потребою, перш ніж виразити щось усно чи письмово, спланувати

його, окреслити основні контури, побудувати вислів, схему мірку-

вання.

Обидва різновиди мовлення людини — зовнішнє та внутрішнє —

перебувають у тісному взаємозв’язку та постійних взаємопереходах.

Легкість і швидкість таких взаємопереходів залежать від багатьох

умов, а саме: змісту, складності та новизни розумової діяльності, мов-

ного досвіду та індивідуальних особливостей людини.

Мовлення у різних людей має індивідуальні особливості, що ви-

являються в темпі, ритмі, емоційності, виразності, точності, плавності,

голосності, логічній послідовності, образності висловлювання думок.

Індивідуальні особливості мовлення людини залежать від її вміння

володіти мовленням, використовувати його як засіб спілкування, ре-

гулювати його. Залежно від цього одні люди балакучі, інші відзнача-

ються певною стриманістю, замкненістю. Вольова саморегуляція мов-

лення є важливим моментом його функціонування. Характер діяль-

ності позначається на мовленні й разом з тим потребує володіння

певними його особливостями. Кожний фахівець висуває власні спе-

цифічні вимоги ставлення до мовлення. Мовлення повинно бути не

лише стилістично та логічно досконалим, а й переконливим, емоційно-

образним, науково доказовим і впливовим. Такі властивості профе-

сійного мовлення не просто виробляються у процесі набуття прак-

тичного досвіду, вони потребують і власної саморегуляції, прагнення

до вдосконалення мови.

Розділ 8

СПІЛКУВАННЯ

8.1. Поняття про спілкування

Спілкування є важливою духовною потребою особистості як

суспільної істоти. Потреба людини у спілкуванні зумовлена суспільним

способом її буття та необхідністю взаємодії у процесі діяльності. Будь-

яка спільна діяльність, і в першу чергу трудова, не може здійснюва-

тись успішно, якщо між тими, хто її виконує, не будуть налагоджені

відповідні контакти та взаєморозуміння.

Спілкування — явище глибоко соціальне. Соціальна природа

спілкування виражається в тому, що воно завжди відбувається в сере-

довищі людей, де суб’єкти спілкування завжди постають як носії

соціального досвіду. Соціальний досвід спілкування виявляється у

змісті інформації, що є його предметом (знання, відомості, способи

діяльності), у засобах (мовна та немовна комунікація при спілкуванні),

у суспільно вироблених у процесі історичного розвитку різновидах

спілкування. За змістом спілкування охоплює всі царини людського

буття та діяльності, об’єктивні та суб’єктивні їх прояви. Спілкування

між людьми відбувається при передаванні знань, досвіду, коли форму-

ються різні вміння та навички, погоджуються та координуються спільні

дії тощо.

Отже, спілкування — це різноманітні контакти між людьми, зу-

мовлені потребами спільної діяльності.

Особливість спілкування — у його нерозривному зв’язку з діяль-

ністю. Діяльність є основним середовищем і необхідною умовою ви-

никнення й розвитку контактів між людьми, передавання необхідної

інформації, взаєморозуміння та узгодження дій. Змістовий бік спілку-

вання завжди становить інформація, зумовлена потребами взаємодії

людей. Вона може стосуватися повідомлення нових знань, наприклад

роз’яснення вчителем понять, пояснення сутності певних явищ, про-

цесів, інформування про події, що відбуваються, обгрунтування пев-

них положень, побудови гіпотез тощо. Спілкування може бути засо-

бом передавання певних умінь і навичок. За допомогою словесного

опису та пояснення дії, її демонстрування та вправляння в ній людину

можна навчити виконувати будь-яку діяльність. Саме так відбувається

процес оволодіння професійними навичками, фізичними та будь-яки-

ми іншими діями.

Змістом спілкування може бути людина. Реальні контакти між

людьми, у процесі яких вони безпосередньо сприймають одна одну,

створюють середовище для об’єктивного виявлення особливостей

їхньої поведінки, манер, рис характеру та емоційно-вольової сфери. Са-

ме в таких контактах розкривається справжня значущість однієї лю-

дини для іншої, виявляються їхні симпатії та антипатії. У художній

літературі є безліч прикладів, якої глибини та різноманіття психо-

логічних нюансів можуть сягати стосунки між людьми в ситуаціях

безпосереднього взаємосприймання, як відбувається процес проник-

нення у внутрішній світ людини, її почуття через зовнішні прояви.

Іноді виразний погляд або жест можуть нести набагато більше інфор-

мації, ніж вимовлене слово.

Важливий вплив на характер спілкування справляють відносини,

що склалися між членами контактної групи. Від того, якими є

взаємовідносини, залежать система спілкування конкретної особис-

тості, її манера, колорит, використовувані засоби.

8.2. Засоби спілкування

Передавання інформації у процесі спілкування забезпечується за до-

помогою мови як основного, специфічно людського знаряддя спілку-

вання, а також немовними засобами.

Мова як засіб спілкування виникла і сформувалась історично, у

процесі розвитку людського суспільства, з його потреб.

Природа мови є знаковою. Кожне слово — це знак, який у певний

спосіб співвідноситься з предметами зовнішнього світу. За кожним

словом мови як знаком історично закріпилося певне значення, зро-

зуміле для спільноти, яка користується цією мовою.

Із розвитком соціального і технічного прогресу людства постійно

розширювалося коло потреб людини, що спричинювало розвиток і

вдосконалення мови як засобу спілкування. Словниковий запас і до-

сконала граматична будова мови сучасного цивілізованого суспільства

дають змогу передавати будь-яку інформацію та безліч відтінків і де-

талей об’єкта інформації. Мова є засобом нагромадження та переда-

вання суспільного досвіду. Завдяки спілкуванню за допомогою мови

відображення дійсності у свідомості однієї людини доповнюється тим,

що було у свідомості інших людей, унаслідок чого зростають мож-

ливості для обміну інформацією.

Вербальна комунікація за допомогою слова — основна і найдоско-

наліша форма людського спілкування. Рівень володіння мовою, багат-

ство та культура мовного висловлювання визначають можливості та

ефективність спілкування кожної конкретної особистості.

Паралельно з мовою як засобом спілкування за допомогою сло-

ва широко використовуються немовні засоби — жести, міміка, інто-

нація, паузи, манери, зовнішність. Спілкування як живий процес без-

посередньої комунікації суб’єктів закономірно виявляє емоції тих, хто

спілкується, утворюючи невербальний аспект обміну інформацією.

Засоби невербальної комунікації як “мова почуттів” є продуктом

суспільного розвитку людей, вони значно посилюють смисловий ефект

Дата добавления: 2015-05-22