Сучасні центри зосередження робочої сили

Міжнародна трудова міграція в сучасних умовах набула характеру глобального процесу. Міграцією охоплено більшість країн світу. На кінець XX ст. кількість країн, залучених до між­народного міграційного процесу, істотно зростає, насамперед, за

рахунок Центральної та Східної Європи, а також СНД. Кіль­кість мігрантів, за даними ООН, у 2002 р. становила 175 млн осіб, у тому числі понад ЗО млн стали мігрантами внаслідок роз­паду СРСР та Югославії. За прогнозами експертів, у найближче десятиліття кількість мігрантів, що їх приймають розвинуті країни, зберігатиметься на високому рівні (близько 2 млн осіб щороку). Основними країнами виходу мігрантів стануть Китай (300 тис); Мексика (267 тис); Індія (222 тис); Філіппіни (184 тис.) та Індонезія (180 тис).

Абсолютні розміри міграції звичайно характеризують зна­чення переміщення цього чинника виробництва у процесі інтернаціоналізації продуктивних сил світового співтоварист­ва. Але не менш важливою характеристикою міждержавного та внутрішньокорпоративного перерозподілу робочої сили у ме­жах світового господарства є територіальна концентрація міграції та її специфіка.

З-поміж найважливіших центрів зосередження іноземних працівників, які визначають сучасні напрямки міжнародної трудової міграції, звичайно виокремлюють Північно- та Пів-денно-Американський регіон, Західну Європу, Південно-Схід-ну та Західну Азію. Наприкінці XX ст. щорічний приплив робочої сили становив пересічно 2,3 млн осіб, з них 1,4 млн прямували до Північної Америки, а 800 млн — до Європи. Най­більшими центрами залучення мігрантів виступають США та Канада (їхня готовність приймати іноземців оцінюється відпо­відно в 1,1 млн та 211 тис. осіб).

Успішно конкурують з ними країни Західної Європи, де за­гальна чисельність людей, охоплених міграцією у повоєнний період, оцінюється в ЗО млн осіб. Характерно, що в останні 20 років понад 1 млн осіб щорічно переїжджає в пошуках роботи з однієї європейської країни в іншу, тобто бере участь у внут­рішньоконтинентальному міждержавному обміні робочою си­лою. Для сучасних європейських міграцій характерні такі нап­рямки: з менш розвинутих країн Південної та Східної Європи (Греції, Іспанії, Туреччини, Польщі, Угорщини тощо) до висо-корозвинутих країн Західної та Північної Європи (Франції, Англії, Німеччини, Швеції тощо); з країн Північної Африки, Індії, Пакистану — на західноєвропейський ринок праці; пе­реїзд робітників з однієї високорозвинутої країни до іншої.

У 90-ті роки збільшилася еміграція до країн Європейського Союзу. Чисельність іноземців, що мешкають сьогодні в країнах ЄС, сягає 17-21 млн осіб. З них 12-14 млн (близько 4% населення

ЄС) прибули з країн, що не є членами Союзу: 29% мігрантів є гро­мадянами Туреччини і колишньої Югославії; 20,7% —громадяна­ми країн Африки, 7% — Америки, 13,6% — Азії, 7,8% — країн ЦСЄ. Серед країн ЄС, що прийняли іноземців, перші місця посіда­ють: Німеччина (понад 7 млн); Франція (близько 5 млн) та Велика Британія (близько 3 млн).

Важливим центром зосередження робочої сили залишається Австралія. Новим пунктом концентрації інтернаціональних за­гонів робочої сили став район Перської затоки, де ще у 1975 р. загальна чисельність немісцевого населення в шести країнах (Бахрейні, Кувейті, Омані, Катарі, Саудівській Аравії, Об'єдна­них Арабських Еміратах) становила 2 млн, а в 1980 р. — 4 млн осіб, тобто майже 40% усього населення. Більша частина арабських емігрантів надходить з Палестини, Єгипту, Іраку, Сири, Йорданії.

На Африканському континенті центри зосередження робо­чої сили — країни Південної та Центральної Африки. Загальна чисельність мігрантів в усіх країнах Африки сягає 6 млн осіб.

Поряд із Західною Європою за останні два десятиліття ство­рюються нові центри зосередження іноземних працівників, які відображають трудову міграцію з одних країн, що розвива­ються, до інших, переміщення іноземної робочої сили з більш розвинутих до менш розвинутих країн, що загалом не було ха­рактерним для міждержавної міграції в минулому. Насампе­ред, це — «нові індустріальні країни» Азіатсько-тихоокеансь­кого регіону, а в Латинській Америці — Аргентина, Венесуела, Бразилія.

Що стосується структури мігруючої робочої сили, то тут можна виявити такі основні закономірності. Структуру робо­чої сили, що мігрує до промислово розвинутих країн (ПРК), і між самими розвинутими країнами, характеризують два мо­менти:

— перший — висока частка висококваліфікованих і науко­вих кадрів, потрібних для розвитку напрямів науково-технічно­го прогресу. ПРК стимулюють таке переміщення робочої сили. Так, на початку 90-х років питома вага іноземців серед інже­нерів у СІЛА перевищувала 10%, а серед науковців — 20%. «Відплив інтелекту» до СІЛА відбувається як із країн, що розви­ваються, так і з країн з перехідною економікою. Усередині ЄС висококваліфіковані кадри зосереджуються у найбільш: розви­нутих країнах;

— другий момент — значна частка робочої сили для галузей із фізично важкими, малокваліфікованими і непривабливими ви-дами праці. Приміром, у Франції емігранти становлять 25% всіх зайнятих у будівництві, третину — в автомобілебуду­ванні; у Бельгії вони становлять половину всіх працюючих шахтарів, а у Швейцарії — 40% будівельників.

Міграція робочої сили поміж країнами, що розвивають­ся, — це переважно міграція між НІК та країнами — членами ОПЕК, з одного боку, та іншими країнами, що розвивають­ся, — з іншого.

Основний склад мігрантів з цих країн — малокваліфікована робоча сила. Порівняно невеликий потік кваліфікованих пра­цівників йде із розвинутих країн до країн, що розвиваються.

Для міграції у межах колишньої світової системи соціалізму характерним є переміщення робочої сили з країн з менш сприят­ливими соціально-економічними умовами до країн з більш ста­більною економікою та соціальною ситуацією.

Дата добавления: 2015-05-22