Модель архітектури особистості «знання і оцінювання» Д. Цервоне

Вирішуючи задачу розробки даної моделі, Д. Цервоне [9] запропонував соціально-когнітивну теорію особистісної архітектури «знання–й–оцінювання» – Knowledge and appraisal Petronality architecture (КАРА). Вона базується на п’яти принципах оцінювання.

1. Перший принцип полягає в тому, що необхідно розрізнювати оцінювання внутрішньої структури особистості, з одного боку, і динаміки зовнішньої поведінки, – з іншого. Традиційні процедури оцінювання особистості, як правило, базуються на самозвітах суб’єктів відносно тенденцій. Ці тенденції розглядаютсья як показник внутрішньої особистісної структури. На думку авторів даної моделі, подібний підхід до оцінювання є достатньо проблематичним, оскільки різні суб’єкти можуть здійснювати різні вчинки з різних причин (а не тільки внаслідок притаманних їм диспозиційних тенденцій).

У соціально-когнітивній теорії можна виокремити два аспекти оцінювання: доступні зовнішньому сприйняттю диспозиційні тенденції, які можуть бути представлені у різний спосіб для оцінювання, і внутрішню структуру особистості і динаміку, оцінювання якої повинно здійснюватись на підставі концептуальної моделі особистісної архітектури.

2. Другий принцип приписує, оцінюючи особистісні детермінанти діяльності, виокремлювати агентну перспективу, що характеризує спроможність людини робити каузальний внесок в досвід і дії людини (Бандура [4; 5]; Капрара, Цервоне [7; 8]). Оцінювання особистості у цьому разі повинно бути спрямовано на ті компетенції і системи саморегуляції, через які людина робить певний внесок у свій власний розвиток.

3. Третій принцип полягає в тому, щоб оцінювати окремо когнітивну, афективну і соціальну активність. Він згадувався при розгляді соціально-когнітивної теорії А. Бандури. Автор даної моделі особистісної архітектури Д. Цервоне [9] згадує основні положення теорії Бандури як ілюстрацію реалізації третього принципу. Він підкреслює, що з’ясування взаємозв’язків між уявленнями людини про власну ефективність (когнітивний аспект), впевненість у суб’єктній ефективності (афективний аспект) і виявлення ефективності у вигляді конкретних результатів діяльності (поведінковий аспект) було б неможливим, якби виміри переконань, емоційного ставлення і поведінкових диспозицій розглядались в одній комплект-системі.

4. Наступний принцип є найбільш складним у реалізації: оцінювання особистості повинно враховувати, як згадувалось у розділі 3.2.1, індивідуальну ідіосинкразію.

5. Останній принцип вимагає оцінювання особистості у типових для неї контекстах життєдіяльності. Формулюючи цей принцип, дослідники намагались привернути увагу до тих контекстів, у яких людина функціонує, і соціально-когнітивна теорія вказує на те, що повне оцінювання структури особистості і її динаміки повинно враховувати ці контексти особистісного життя. Контекстуалізоване оцінювання вимагається, якщо йдеться про оцінювання зовнішніх диспозиційних тенденцій, оскільки ці тенденції включають контекстуалізовані патерни мінливості у реагуванні. Увага до контексту також вимагається, коли здійснюється оцінювання внутрішньої структури особистості, оскільки як когнітивні структури особистості, так і біологічно обумовлені системи темпераменту внутрішньо функціонують контекстуально.

Розглянемо стисло архітектуру моделі особистості, яка спирається на знання (knowledge) про оточуючий світ, тобто систему уявлень, які сформувались у людини, і на їх оцінювання (appraisal) при вирішенні тих чи інших завдань життєдіяльності.

У моделі архітектури особистості «знання–й–оцінювання» виокремлено декілька інтенціональних станів, які базуються на системі знань людини про світ. Ці знання включають уявлення людини про себе і світ у цілому, на яких базується набір поведінкових патернів в тій чи іншій ситуації. Знання включають і критерії оцінювання себе і світу у цілому, наприклад, особистісні стандарти, критерії оцінки значущості себе як суб’єкту життєдіяльності. Третя група знань, які формуються в процесі життєдіяльності, відбиває міжособистісні і соціальні цілі, які людина ставить перед собою в процесі життєдіяльності.

Що стосується етапу оцінювання, то в ньому теж представлено три групи уявлень, на підставі яких здійснюється формування ставлення до якоїсь події, тобто прогнозування власної ефективності при вирішенні тієї чи іншої проблеми, що виникає у життєдіяльності. Оцінки, на відміну від знань, не є накопиченням фактів відносно світу, а динамічними актами надання індивідуалізованого змісту подіям, що відбуваються. Оцінки формують значущість того, що відбувається, для благополуччя людини (Lazarus [15]).

Знання та оцінювання відіграють якісно різні ролі у функціонуванні особистості. Знання відбивають стійки структурні риси особистості, а оцінки є динамічними особистісними процесами. Суб’єкти володіють широкими запасами знань, лише незначна частина яких є активованою і, отже, потенційно впливовою для процесів оцінювання у певній ситуації. Результатом розрізнення знань та оцінок є той факт, що такі традиційні структури як цілі можна розкладати на фрагменти. Деякі розумові складові, які називають цілями, є стійкими розумовими зображеннями особистих намірів. Інші є динамічними доступними оцінками.

У моделі особистісної архітектури «знання–й–оцінювання» поєднання знань і оцінювання породжує шість класів когнітивно обґрунтованих індивідуальних змінних. Диспозиційні тенденції розглядаються у цій моделі як зовнішні явища, які необхідно пояснити, а не як причинні об’єкти, що підлягають науковому обґрунтуванню.

Як визнає сам автор моделі, вона є недостатньою для пояснення всіх аспектів внутрішньо-індивідуальної структури та функціонування особистості. Як будь-яка інша модель, вона потребує вдосконалення.

Проте, за оцінками автора, використання моделі особистісної архітектури «знання–й–оцінювання» для пояснення перехресно-ситуативної послідовності у функціонуванні особистості дозволило виявити її інформативність і відповідність принципам соціального пізнання.

Проте достатньо складним завданням для дослідження особистості за допомогою розглянутої моделі виявилось розпізнавання змісту схематичної структури знань та ситуацій, у яких ці знання можна актуалізувати. Для цього автор моделі пропонує проводити сесії оцінювань за участю окремих осіб. В первинній парадигмі початкова сесія оцінювань призначена для виявлення постійних елементів знань про себе або власних схем за допомогою неструктурованих розповідей, в яких учасники сесій описують позитивні та негативні особистісні риси характеру. Під час другої сесії оцінюються ситуативні знання, а саме суб’єктивні переконання осіб щодо відношень між індивідуальними характеристиками та соціальним оточенням. Учасники виконують класифікаційне завдання, в якому визначають соціальні контексти, які, на їхню думку, найбільш доречні для виявлення певної риси їх особистості, включаючи риси, що були виявлені в першій сесії дослідження. Це дає змогу виявити окремі набори ситуацій, що відповідають позитивним і негативним особистим схемам для кожної особи. Нарешті, в останній сесії визначається оцінка власної успішності. Люди оцінюють свою здатність виконувати різноманітні дії в конкретних, чітко визначених контекстах. Контексти, що використовуються, тісно пов’язані з контекстами завдань у другій сесії. Це дає змогу на підставі оцінок сесій 1 та 2 визначати такі набори ситуацій, в яких учасники сесії 3 повинні продемонструвати високі чи низькі оцінки власної успішності.

Автор моделі підкреслює значущість деяких аспектів отриманих ним результатів.

По-перше, висновки підтверджують передбачення, що учасники згаданих вище сесій схильні давати послідовно високі та низькі самооцінки в ситуаціях, що пов’язані із їх власними позитивними або, відповідно, негативними схемами. Оцінки успішності є послідовно вищими, коли учасники оцінюють свою успішність в ситуаціях, в яких власні позитивні схеми ймовірно спадали на думку.

По-друге, схожий результат не можна отримати, якщо учасник не враховує індивідуальних особливостей власних знань. Наприклад, учасники не показують послідовно високі та низькі оцінки в ситуаціях, що мають відношення до родових ознак індивідуальності, тобто ознак, які окремий учасник не вважає специфічними для своєї особи.

По-третє, на рівні індивідуальності моделі перехресно-ситуативної послідовності, виявлені за допомогою запропонованих автором моделі оцінних процедур порушують структуру традиційних процедур, що ґрунтуються на характерних рисах. Зазвичай люди мають ідіосинкратичні уявлення щодо значення даної характерної риси та ситуацій, в яких вона проявляється. Наприклад, один учасник відмітив, що чотири обставини, пов’язані з комунікабельною і екстравертованою соціальною поведінкою, були особливо важливими для його переконань щодо своєї індивідуальності. Індивідуальна особливість полягала у тому, що він не сприймав чотири види поведінки як прояви єдиної лінійної риси – екстраверсії. Замість того він розділив обставини на дві групи. Цей учасник дослідження вказав, що головний його недолік – сором’язливість, і зазначив, що дві ситуації мали відношення до його сором’язливості. Потім він вказав, що головна його перевага – це здібності до роботи з громадськістю, тобто риса, що не має відношення до інших двох ситуацій.

По-четверте, швидкість, з якою учасники оцінюють свою успішність в роботі, є різною. Учасники досліджень швидше оцінюють свою успішність в ситуаціях, що пов’язані зі схемою.

По-п’яте, основний експериментальний матеріал на рівні архітектури знань впливає на подальші оцінювання. Підводячи підсумок, автор моделі стверджує, що одним із джерел перехресно-ситуаційної послідовності у функціонуванні індивідуальності є власні знання, викладені схематично. Власні схеми породжують послідовні моделі оцінки.

На завершення обговорення моделі автор зупиняється на ролі генетики у поясненні структури та функціонування особистості.

Повна оцінка розвитку та структури особистості вимагає повнішого врахування генетичних факторів. Дві розробки у вивченні генетики заслуговують, на його думку, на особливу увагу у даному контексті.

Перша містить переконливий доказ того, що генетичні механізми активуються під впливом зовнішнього досвіду. Особистість розвивається не в результаті зафіксованої генетичної програми, а через динамічні взаємозв’язки організму та навколишнього середовища в умовах онтогенезу. Напрями, в яких фактори стресу навколишнього середовища впливають на прояв генів, що позначаються на соціальній поведінці, є найбільш зрозумілими. Ця робота вказує, що не тільки соціальне пізнання, а й біологічні фактори організму впливають на розвиток особистості через соціальне підґрунтя.

Друга розробка була присвячена вивченню ролі генетичних факторів у зумовленні впливу індивідуальних розбіжностей на глобальні психологічні характеристики особистості. Науковці, які вивчають особистість, стверджують, що результати досліджень свідчать про принаймні часткову мінливість диспозиційних рис унаслідок генетичних факторів. Такий результат отримують досить часто. Однак, винятки із загального правила можуть бути корисними, якщо вони отримані на великих вибірках. У дослідженні Пілка зі співавторами, в якому взяли участь більш 6 000 жителів Сардинії, вивчались п’ять глобальних диспозиційних факторів (за методикою «NEO-PI-R») та індивідуальні ознаки. Вони оцінили кореляційний зв’язок між диспозиційними факторами і ознаками індивідуальності як незначущі (r = ~0,19). Лише для одного фактора – «сумлінність» – кореляція зі спадковістю досягла 0,30. Незважаючи на численні можливості для мінливості результатів, враховувались і зміни соціально-економічних умов життєдіяльності досліджуваних. Григоренко [13] оприлюднив попередні результати подібного спрямування, проведеного в Росії на членах родин. Оцінки впливу спадковості виявились нижчими в осіб, які постраждали від сильних соціально-економічних стресів, а саме кримінальних правопорушень хоча б одного з батьків.

У дослідженнях інтелекту (за показниками IQ), де індивідуальні розбіжності частіше бувають спадковими, ніж розбіжності у глобальних рисах особистості, зафіксовано, зокрема, що генетичні фактори часто відповідають за більшу частину змін у оцінках. Проте іноді трапляються й винятки. Туркхеймер зі співавторами [22] оприлюднили результати дослідження на членах родин, які свідчать, що генетичні фактори пояснюють спадковість IQ серед людей, що живуть в багатих регіонах, а серед бідних родин спадковість IQ дорівнює нулю. На думку Твенга [23], у родинних дослідженнях може недооцінюватись потенційна роль впливу навколишнього середовища, навіть при вивченні населення, яке представляє лише один історичний період. Фактори навколишнього середовища, що часто змінюються від однієї історичної когорти до іншої, зазвичай, не беруться до уваги. Твенг вважає, що такі ефекти можуть бути важливими, оскільки оцінки характеристик особистості значно відрізняються у різні історичні періоди.

Наведені посилання на зазначені вище дослідження підтверджують більшу доцільність застосування соціально-когнітивних пояснювальних моделей у дослідженнях особистості у порівнянні зі структурними диспозиційними моделями.

Нижче будуть розглянуті ще три групи уявлень відносно факторів, що зумовлюють можливість суб’єкта успішно виконувати ті чи інші завдання і поводитись у певний спосіб в тих чи інших ситуаціях, а також притаманну йому систему цілей, які він ставить перед собою при виконанні завдань. Йдеться про особливості уявлень людини про себе, про світ, і про цілі своєї діяльності (інтенціональність). Деякі положення цієї «архітектури особистості» запозичені з уявлень Лазаруса [15], який розрізняв два аспекти в пізнанні світу: знання про навколишній світ і про себе і оцінювання себе і оточуючого світу. Знання, за визначенням Лазаруса, це результати усвідомлення людиною порядку реалізації певних подій і усталені ментальні репрезентації характеристик певних подій. Оцінювання, на відміну від цього, не є певним накопиченим переліком фактів про оточуючий світ, а скоріше динамічним процесом формування ставлень до змісту, з яким стикається конкретний суб’єкт. Оцінювання динамічно спрямовують визначення важливості того, що відбувається у світі, в аспекті власного благополуччя. Отже, механізми взаємодії певних знань про оточуючий світ і їх оцінювання відіграють якісно різні ролі при функціонуванні особистості: знання є постійною структурною ознакою особистості, а оцінювання є динамічними особистісними процесами. Кожна людина має достатньо широкий репертуар знань, і тільки незначна частина цих знань оцінюється з точки зору вірогідності власних можливостей виконати те чи інше завдання або досягти тієї чи іншої цілі діяльності у даний конкретний відрізок часу. Отже, основна ідея розрізнення між знаннями і оцінюваннями полягає в тому, що деякі традиційні конструкти, такі як цілі, є стійкими ментальними репрезентаціями знань, а їх оцінювання здійснюється так би мовити «on-line», що зумовлює його динамічність.

У цій «архітектурі особистості», користуючись термінологією Д. Цервоне [9], що базується на її знаннях про оточуючий світ і про себе та на динамічному оцінюванні цих знань при виконанні тих чи інших видів життєдіяльності, виокремлюють кілька класів соціально-когнітивних змінних, а саме: уявлення людини про власну ефективність по відношенню до даного конкретного акту життєдіяльності; стандарти оцінювання цього конкретного акту діяльності і цілі, які даний акт має на меті. Вони базуються на відповідних групах знань. Використання цієї моделі пояснює, як стверджує її автор, певну кросситуаційну стабільність у функціонуванні особистості.

Застосування цієї моделі і її емпірична перевірка дозволили авторові встановити, що емпіричні дані у цілому підтверджують вірогідність передбачення того, у якій формі людина буде здійснювати самооцінювання у різних ситуаціях у відповідності з тими позитивними чи негативними схемами самооцінювання, які присутні в системі знань людини про себе і про світ. Сприйняття власної ефективності виявляється більш позитивним, коли людина оцінює ефективність поведінки в ситуаціях, в яких вона має набір прикладів власної успішної поведінки в минулому.

Узагальнюючи, можна стверджувати, що розглянута модель дає уявлення про процеси, які лежать в основі доступної спостереженню кросситуаційної когерентності психологічного реагування особистості. Модель дає можливість прогнозувати ідіосинкратичні паттерни кросситуаційної когерентності, які важко передбачити при інших підходах. На її підставі можна прогнозувати контекстуальні паттерни варіативності у швидкості, з якою людина оцінює власні можливості. Ця модель відкрита для експериментальної перевірки її прогнозів відносно впливу когнітивної структури на процеси оцінювання. Атрибути моделі архітектури знань та оцінювань людиною власної ефективності, безумовно, свідчать про те, що дана модель має значну пояснювальну силу.

Дата добавления: 2015-05-22