Потреби, види потреб

Потре́би — це необхідність для людини таких умов, що забезпечують її існування і самозабезпечення.

Потреби поділяють на групи:

фізіологічні;

екзістенціальні;

престижні;

особистісні;

духовні.

Види потреб:

матеріальні: в їжі, одязі, предметах побуту, житлі (вони вважаються базовими)

духовні: в освіті, в підвищенні кваліфікації, в художній творчості, в розвитку науки та мистецтва

соціальні: в медичному обслуговуванні, в вихованні дітей, у вільному часі, в гідних умовах праці і навчання.

За способом задоволення:

індивідуальні

групові

Виділяють потреби існування (їжа,одяг,безпека)і потреби досягнення цілей життя (влада і слава, знання і творчість, духовне удосконалення).

Потреби людей безмежні.

46.Мотиви і процес мотивації.

Мотивація — внутрішня рушійна сила, що спонукає людину до дії або певного типу поведінки, пов'язана з її органічними та культурними потребами. Процес мотивації розглядається в широкому плані. Він включає нерозривно пов'язані між собою чотири стадії: власне мотивацію; прийняття рішень; поведінку та задоволення працею. Акцент на прийнятті рішень - результат когнітивного підходу до мотивації. Розгляд трудової поведінки, характеру дій необхідний і тому, що оцінка правильності рішень та її відповідності потребам людини. Процес мотивації розглядається в широкому плані. Він включає нерозривно пов'язані між собою чотири стадії: власне мотивацію; прийняття рішень; поведінку та задоволення працею. Акцент на прийнятті рішень - результат когнітивного підходу до мотивації. Розгляд трудової поведінки, характеру дій необхідний і тому, що оцінка правильності рішень та її відповідності потребам людини. Велике значення, звичайно, має винагорода, але дієвість зовнішньої винагороди залежить від її гласності, справедливості й відстрочки винагороди. Необхідно особливо відзначити роль заключного елемента схеми - загальної задоволеності працею, що залежить не тільки від оцінки винагороди, а й від умов праці, а також інших факторів. Цей елемент є самоцінним. Мотиваційна сфера людини в більшості випадків включає не один, а кілька мотивів, що визначають трудову поведінку. Це означає, що при оптимізації мають місце кілька цілей, які часто вимагають різноспрямованої поведінки.

47.Спрямованість особистості та її види.

Спрямованість особистості — це інтегративна якість, яка визначає сукупність стійких мотивів, що орієнтують життєдіяльність особистості.;

Спрямованість особистості характеризується її потребами, потягами, бажаннями, інтересами, схильностями, ідеалами, цінностями, світоглядом, переконаннями та мораллю. Сутність спрямованості полягає в тому, що вона дає відповіді на питання не стільки про те, чого хоче людина, скільки про те, чому вона цього хоче, а відтак визначає її поведінку, діяльність.

Загальну характеристику спрямованості особистості можна викласти лише спостерігаючи за життєдіяльністю людини.

Наприклад, спрямованість особистості є складовою «карти особистості» і визначається в процесі дослідження структури особистості. За цією методикою, спрямованість характеризується рівнем, широтою, інтенсивністю та дієвістю, професійна спрямованість.

Рівень спрямованості характеризує соціальну зрілість особистості, ступінь її свідомості і моральності (від повної узгодженості до заперечення).

Широта спрямованості засвідчує коло інтересів особистості (найвища оцінка — професійні, мистецькі, художні, спортивні та інші інтереси, а найнижча — відсутність інтересів).

Інтенсивність спрямованості пов'язується з емоційним забарвленням життєдіяльності і може змінюватися від нечітких потягів через усвідомлене бажання й активне прагнення до повного переконання.

Стійкість спрямованості характеризується її часом: не змінюється з юнацтва — змінюється декілька разів — повна нестійкість мотивів цінностей.

Дієвість спрямованості — це активність реалізації цілей у діяльності: всі переконання і прагнення реалізуються, здійснюється їх більша (менша) частина, реалізуються лише ті, які легко здійснити, або повна пасивність.

Професійну спрямованість може охарактеризувати таке коло питань: професія обрана за бажанням, щоб її отримати — долалися перешкоди і є повне задоволення;

48.Мотивація навчання і професійної діяльності.

Мотив - це внутрішня спонукальна причина дій і вчинкік людини, переживання чогось особисто значущого для індивіда шлях вибору варіанту досягнення мети. Інколи відбувається підміна понять “мотив” та “стимул”, що неприпусти. Мотив - це будь-яке психічне явище, то збуджує до дії, а стимул - явище, що діє на людину і викликає відповідну реакцію. Стимул може стати мотивом, але за умов, що його буде «перероблено» особистістю і відображено свідомістю. Через це один і той самий стимул у різних особистостей може викликати різні мотиви.

Для того, щоб активізувати навчальну діяльність слід у формах організації спільноі діяльності суб’єктів пізнання розгорнути в модельному вигляді зміст навчання, "зобразити" професійну діяльність в максимально можливій повноті і тим самим адекватно засвоїти, а точніше, присвоїти професійну діяльність. Знания при цьому засвоюються не заради самого засвоення або успішного складання екзаменів

49.„Я-образ”, „Я-концепція” як ядро особистості.

Дослідження „Я-образу” набуває особливого значення в психологічній науці, оскільки ця проблема прямо пов’язується з проблемою виховання особистості як суб’єкта власної життєдіяльності.

Особистісний розвиток пов’язується з компетентністю у власному „Я”, в основі якого – здатність приймати оптимальні рішення стосовно себе на основі глибокого самопізнання, переживання інтегрованості. Глибинне пізнання сутності свого „Я” – процес творчий, його результатом є соціальна і психологічна зрілість, відповідальність, здатність продуктивно вирішувати непрості проблеми, долати, зокрема, кризи життєвого шляху

Я-концепція — динамічна система уявлень людини про саму себе, що включає усвідомлення своїх фізичних, інтелектуальних природних властивостей; самооцінку; суб'єктивне сприйняття, що впливає на власну особистість зовнішніх факторів.

Поняття я-концепції виникло у 1950 році в руслі гуманістичної психології (феноменалістичної), представники якої (А. Маслоу, К. Роджерс і іншими), на відміну від біхевіористів і фрейдистів, прагнули до розгляду цілісного людського Я і його особистісного самовизначення мікросоціуму.

Значний вплив на встановлення цього поняття здійснили також такі вчені як: Ч. Кулі, Дж. Мід і Е. Еріксон. Однак перші теоретичні розробки в області я-концепції належать У. Дженсон, що розділив глобальне, особистісне Я (Self) на взаємодіюче Я-усвідомлююче (І) і Я-як об'єкт (Ме).

50.Самооцінка та рівень домагань.

Самооцінка - це усвідомлення власної ідентичності незалежно від зовнішніх впливів. Вона складається в процесі пізнання людиною себе. За змістом самооцінка розрізняється як завищена, занижена та адекватна, саме остання сприяє розвитку людини. Завищена або занижена утруднюють цей процес. Те, як людина оцінює себе - переживання гідності, самозадоволення, самоповага, або приниження, почуття неповноцінності частково залежить від її соціального статусу, але ще більш від оцінок, які вона отримує від значимих для неї осіб (Шибутані, 1969).

Самопізнання пов'язано із самоаналізом і самокритичністю, що дають можливість кожному глибше пізнати себе самого усвідомити духовне зростання, а також стимулювати свій розвиток. Вищий рівень саморозвитку людини включає вибір цінностей, моральних норм, образу життя, професії.

Самопізнання виявляє потребу людини в самодостатності і самоутвердженні. В особистісному і соціальному планах самоствердження має різні форми: на позитивному полюсі -подвиг як вищий вид соціально-ціннісного самоствердження, на негативному - правопорушення як форма асоціального вчинку. Особливо важливо самоутвердження в молоді роки -в навчанні, роботі, взаєминах між людьми. Воно асоціюється в першу чергу з самостійністю, самовідповідальністю, самоініціативою, самодостатністю.

Самосвідомість розвивається, змінюється, збагачується протягом життя людини. У кожного є природна схильність до самовдосконалення, яка на певному етапі розвитку особистості та впливу суспільства виступає як усвідомлення прагнення до творчого саморозвитку, самореалізації. Самовдосконалення і самовияв людини є процес постійного розвитку, сходження (С. Л. Рубінштейн).

Високий рівень самосвідомості веде до саморозвитку і самовиховання.

51.Розвиток особистості, його ознаки, фактори, умови та напрямки.

Розвиток особистості — це складний процес, в якому рівні розвит-ку постійно змінюються. Розвиток пізнавальних психічних процесів,емоцій і почуттів, волі, потреб, інтересів, ідеалів і переконань, свідомостіта самосвідомості, здібностей, темпераменту та характеру, вмінь, нави-чок і звичок перебуває у складній міжетапній взаємодії. Вищі рівні за-роджуються на попередніх етапах, але й особливості попередніх віко-вих етапів виявляються на наступних етапах.

Умови розвитку: Орієнтування - підструктура особистості, що забезпечує урахування індивідом умов життєдіяльності, необхідних, на його думку, для успішного досягнення мети.

Самоактуалізація - здатність переходити із стану можливостей до стану діяльності. Самоконтроль - підструктура особистості, яка супроводжує хід досягнення суб'єктивної мети, результати власних дій, самоактуалізації і самореалізації..Свобода.

Особистість розвивається в анатомо – біологічному, психічному і cоціальному напрямку.

Анатомо – біологічний напрямок включає в себе розвиток біологічних систем організму – кістково – м’язевої, дихальної, серцево – судинної, кровоносної, та інших.

Під психічним напрямком розвитку ми розуміємо розвиток пам'яті, здатності виконувати різні мислительні операції (аналіз, синтез, узагальнення та інші), швидкість проходження психічних реакцій.

Під соціальним напрямком розвитку розуміємо соціалізацію людини, її взаємоз'вязки з колективом, суспільством, сім'єю.

Напрямки і фактори розвитку взаємопов'язані між собою: людина повинна розвиватися одночасово на всі боки (по можливості рівномірно) з врахуванням всіх факторів.

Фактор – це умова, причина будь – якого процесу. Розвиток має свої фактори, основну роль серед яких відіграють: біологічний (спадковість), середовище, діяльність, навчання, саморозвиток, активність особистості. Провідну роль сеерд цих всіх факторів відіграє виховання.

1. Біологічний – людина біологічна істота і належить до класу ссавців. По спадковості людині передаються:

• Загальнолюдські якості (будова скелету, мозку, здатність до розвитку другої сигнальної системи, здатність до прямоходіння);

• Індивідуальні якості (темперамент, морфологічні ознаки, особистсісний тип установки.).

2. Середовище – буває біологічне і соціальне. Основною характеристикою біологічного середовища є його фізичні дані, що включають повітря, воду, їжу, оточуючу природу. Тобто, біологічне середовище включає оптимальний рівень розвитку організму відповідно до кліматичних умов.

Соціальне средовище визначає формування особистості не само по собі, а в залежності від того, як складаються відношення цієї особистості з оточуючими її людьми. Взаємовідношення особистості з середовищем характеризуються не впливом зовнішніх умов на особистість, а відношенням особистості до цих умов.

3. Діяльність - існує наступна класифікація діяльності:ігрова, навчально – пізнавальна, творча праця особистості, художньо-естетична, спортивна.

4. Навчання – дозволяє розвивати особистість в приватних і державних школах.

5. Саморозвиток особистості.

6. Виховання – це провідний фактор розвитку особистості. Тому, що: - по – перше, він дає змогу знівелювати всі негативні впливи інших факторів; - по – друге, виховання, на відмінну від інших факторів цілеспрямоване, тому результати його передбачувальні.

52.Діяльність та її структура.

Діяльність- активна взаємодія людини з оточуючим середовищем, завдяки чому вона досягає свідомопоставлених цілей,які виникли в наслідок прояву у неї певної потреби

складових діяльності:

1) «мотив — діяльність»: без мотиву діяльності не буває; немотивована діяльність — це діяльність із суб'єктивно й об'єктивно прихованим мотивом;

2) «ціль —дія»: людська діяльність не існує інакше, як у формі дій. Якщо з діяльності умовно вичленувати дії, то від діяльності взагалі нічого не залишиться;

3) «задана —операція»: задача — це локальна ціль; способи, якими вона здійснюється, називаються операціями;

4) «операція — функціонально-фізіологічна система»: в процесі оволодіння людиною діями, знаряддями (засобами), операціями формуються специфічні функціональні системи — мозкові структурні новоутворення, в яких закришені зовнішні (рухові) й внутрішні (розумові, наприклад, логічні) операції.

53.Види і типи діяльності.

Діяльність- активна взаємодія людини з оточуючим середовищем, завдяки чому вона досягає свідомопоставлених цілей,які виникли в наслідок прояву у неї певної потреби.

Види діяльності: спілкування (полягає в обміні інформацією між людьми), гра (діяльність в умовних ситуаціях, що спрямовується на відтвор. і засвоєння сусп. досвіду,за фіксованого в засобах і способах здійснення предметних дій),навчання (ставлять мету, визнач. принципи,зміст, форми й методи навч, роботи),праця (спрям. На освоєння й перетворення природних й соціальних сил з метою задовол. потреб,в результаті створ. матер. й духовні цінності).

Типи діяльності: духовно-пізнавальна: дослідження теоретичні, прикладні, практичні перетворювальна: предметна:люди-природа,матеріальні цінності; соціальна:люди-люди, управління,освіта, лікування; ціннісно-орієнтаційна або духовно-оцінна:пізнавання світу з позицій добра і зла; споживча: матеріальне, духовне ;комунікативна;художньо-творча: пізнання світу в художніх образах.

54.Спільна діяльність. Становлення спільної діяльності в онтогенезі.

Міжособистісна спільність передбачає взаємозв'язок з іншими людьми, а конкретним змістом цього взаємозв'язку є співвідношення індивідуального вкладу кожного з учасників у спільну справу. Зазвичай виокремлюють три моделі спільної діяльності:

• спільно-індивідуальна (кожен учасник робить свою частку загальної справи незалежно від інших);

• спільно-послідовна (загальне завдання виконується послідовно кожним);

• спиьно-взаемопов 'язана (має місце одночасна взаємодія кожного учасника з усіма іншими).

основні ознаки спільної діяльності:

• наявність загальних цілей для учасників взаємодії (спільна діяльність, як і інша форма кооперації, породжується необхідністю досягнення таких цілей, котрі недоступні окремій людині або досяжні частково; спільна діяльність є доцільною в тому разі, коли заздалегідь ставляться усвідомлювані цілі);

• учасники спільної діяльності, окрім індивідуальних мотивів, повинні мати спонуку працювати разом, тобто слід сформувати загальну мотивацію для досягнення мети;

• необхідне розділення єдиного процесу досягнення колективної мети на певні складові, тобто на окремі, але функціонально пов'язані сукупності дій, операцій та їх розподіл між учасниками взаємодії;

• об'єднання (або суміщення) індивідуальних діяльностей, яке розуміється як утворення цілісності спільної діяльності і як сприяння виникненню взаємозв'язків і взаємозалежи остей між учасниками цієї діяльності;

• погоджене, координоване виконання розподілених і об'єднаних індивідуальних діяльностей усіх учасників;

• необхідність в управлінні (включаючи самоуправління) — потреба, внутрішньо притаманна спільній діяльності;

• наявність єдиного завершального результату, загального для учасників спільної діяльності;

• єдине просторово-часове функціонування учасників взаємодії.

55.Поняття та функції спілкування в життєдіяльності людини

Спілкування. - багатоплановий складний процес встановлення контактів між людьми в результаті якого здійснюється вплив однієї людини на іншу,обмін інформацією,вироблення загальної стратегії взаємодії,сприйняття, розуміння іншої людини У спілкуванні реалізується потреба однієї людини в іншій. У процесі спілкування виділ. 2 фактори (за Лірі):а)домінування\підлеглість,б)дружелюбність/агресивністі

три основні класи таких функцій: інформаційно-комунікативну, регулятивно-комунікативну та афективно-комунікативну.

Інформаційно-комунікативна функція спілкування охоплює все, що має відношення до передачі та прийому інформації людиною. Йдеться не лише про готову інформацію, а також й про інформацію, яка створюється.

Регулятивно-комунікативна функція спілкування забезпечує не лише пізнання, а й регуляцію поведінки суб'єктів спілкування. З цією функцією пов'язані і способи впливу людей одне на одного: переконання, навіювання, наслідування, зараження, тощо.

Афективно-комунікативна функція спілкування відноситься до емоційної сфери особистості, визначає її ставлення до явищ навколишнього світу.

56.Сторони та види спілкування.

Спілкування не розглядається в одній системі координат. Це багатомірний процес. Відповідно, види спілкування описують це явище з різних сторін:

• залежно від специфіки суб'єктів (особистість чи група) виділяють міжособистісне, міжгрупове, міжсоціумне спілкування, а також спілкування між особистістю і групою;

• за кількісними характеристиками суб'єктів спілкування можна розрізнити: самоспілкування, міжособистісне спілкування та масові комунікації;

• за характером спілкування може бути опосередкованим та безпосереднім, діалогічним та монологічним;

• за цільовою спрямованістю розрізняють: анонімне, рольове, неформальне спілкування.

Види:

Міжособистісні стосунки та їх оптимізація.

Соціально-психологічна установка та соціальна перцепція.

Психологічний вплив на іншу людину в процесі взаємодії.

Соціальна група: поняття, класифікація, структура.

Статус і роль людини в групі: поняття, види, взаємозв’язок.

Соціально-психологічні фактори ефективності спільної діяльності.

Самопочуття людини в групі, соціально-психологічна атмосфера та клімат.

Конфлікт: сутність, структура, класифікація.

57.Види конфліктів та шляхи їх розв’язання.

Для досить повної характеристики поведінки суб'єкта діяльності у конфліктній ситуації існує двомірна модель регулювання конф­лікту, що має дві основні стратегії поведінки: кооперацію та наполег­ливість (настирливість).

Перша стратегія — кооперація. Це орієнтація на інтереси і потреби партнерів, стратегія узгоджень, пошуку спільних інтересів.

Друга стратегія — наполегливість. Передбачає реалізацію влас­них інтересів, досягнення власних цілей, жорсткий підхід (учасники — супротивники, мета — перемога або поразка). Прихильники цієї стра­тегії настирливі, нетерплячі, егоїстичні, не вміють слухати інших, на­магаються нав'язати власну думку тощо.

Кожна з цих стратегій може мати повну міру прояву — від міні­мального до максимального. Це дає можливість визначити п'ять осно­вних стилів поведінки у конфліктних ситуаціях:

1. Уникнення — відсутність прагнення до кооперації і відсутність тенденцій прагнення досягти власних цілей; психологічні ознаки цього
стилю поведінки: прагнення не брати на себе відповідальність за при­йняття рішення, не бачити розбіжностей, заперечувати конфлікт, вваясати його безпечним; прагнення вийти із ситуації не поступаючись, але й не відстоюючи своїх позицій; бажання утриматися від суперечок, дискусій, заперечень опоненту, висловлювань своєї позиції.

2. Змагання — прагнення задовольнити свої інтереси, не беручи до уваги інтереси іншої людини, бажання відстояти своє шляхом відвертої
боротьби за свої інтереси, зайняття жорсткої антагоністичної позиції, за­ стосування влади, тиску, використання залежності партнера; тенденція
сприймати ситуацію як питання перемоги або поразки.

3. Пристосування — жертовність щодо власних інтересів; цей стиль поведінки характеризується прагненням зберегти або налагодити приємні стосунки, забезпечити інтереси партнера згладжуванням супе­речності; готовність до дії на шкоду власним інтересам, відсторонення від обговорення суперечливих питань, примирення з вимогами, претензіями; прагнення підтримати партнера, щоб не зачепити його почуттів,шляхом піднесення загальних інтересів, замовчуючи розбіжності.

4. Компроміс — бажання запобігти конфлікту взаємними поступ­ ками; це пошук серединних рішень, коли ніхто багато не втрачає, але й
не виграє; інтереси обох сторін повністю не розкриваються.

5. Співробітництво — пошук альтернативи, яка повністю задово­ льняє інтереси обох сторін шляхом відвертого обговорення; спільний і
відвертий аналіз розбіжностей у процесі опрацювання рішення; ініціа­ тива, відповідальність і виконання розподіляються за взаємною згодою.

Оптимальною стратегією поведінки суб'єкта діяльності вважає­ться така, в якій застосовуються усі п'ять стилів.Оптимізація поведінки пе­редбачає здатність використовувати всі тактики залежно від конкрет­них умов конфліктної ситуації (стиль поведінки учасників конфлікту, природа конфлікту, можливі наслідки тощо).

58.Конфлікт: сутність, структура, класифікація

Конфлікт - це зіткнення протилежно спрямованих, несумісних одна з одною тенденцій (потреб, інтересів, ціннісних орієнтацій, соціальних установок, планів тощо) у свідомості окремо взятого індивіда, в міжособистісних взаємодіях та міжособистісних стосунках індивідів чи груп людей.

Найчастіше виникають такі чотири типи конфліктів:

• внутрішньоособистісні (інтраперсональні), які виникають на рівні однієї особистості (наприклад на рівні безпосередньо викладача або студента);

• міжособистісні (інтерперсональні), які виникають між двома особистостями (наприклад між двома студентами);

• внутрішньогрупові (інтрогрупові), які виникають всередині групи, зокрема між конкретною особою і групою;

• міжгрупові (інтергрупові), які виникають між соціальними групами, причому як всередині організації, так і за її взаємодії з оточенням (наприклад, між двома підрозділами в організації).

Конфлікти, які розгортаються в організаціях, характеризуються об'єктивно-суб'єктивною природою виникнення: з одного боку, вони зумовлюються зовнішніми, об'єктивними факторами (соціально-політичною та економічною ситуацією в суспільстві, станом розвитку та матеріально-технічного забезпечення галузі, особливостями функціонування конкретної організації тощо), а з іншого - внутрішніми, суб'єктивними факторами (психологічними характеристиками учасників конфлікту, їхніми потребами, інтересами, мірою значущості для них конфліктної ситуації, особливостями характеру тощо).

За причинами виникнення внутрішньоособистісні, міжособистісні, внутрішньогрупові та міжгрупові конфлікти можна класифікувати у такий спосіб:

• конфлікти ролей - зіткнення різних соціальних ролей, які виконуються однією людиною або декількома людьми (групами);

• конфлікти бажань - зіткнення кількох бажань у свідомості однієї людини або зіткнення свідомостей декількох людей (груп) з приводу того самого бажання;

• конфлікти норм поведінки - зіткнення цінностей, норм поведінки, життєвого досвіду при взаємодії та спілкуванні людей (груп).

59.Соціально-психологічна установка та соціальна перцепція.

Виникнення і успішний розвиток міжособистісного спілкування можливе лише в тому випадку, якщо між його учасниками існує взаєморозуміння. Те, якою мірою люди відображають почуття і риси один одного, сприймають і розуміють інших, а через них - - і самих себе, здебільшого визначає і сам процес спілкування, і стосунки, які створюються між партнерами, і способи взаємодії. Процес розуміння і пізнання людиною іншого в ході спілкування є обов'язковою складовою спілкування. Умовно цей процес називається перцептивною стороною спілкування.

Перцепція в загальнопсихологічному розумінні — це елемент цілісного процесу пізнання і суб'єктивного осмислення світу. Поняття "соціальна перцепція" відображає складний процес пізнання і розуміння людьми один одного, воно включає в себе все те, що в загальнопсихологічному плані визначається різними термінами і вивчається окремо.

Оскільки людина вступає в спілкування завжди як особистість, тому вона завжди сприймається іншими людьми як особистість. На основі зовнішньої сторони поведінки ми, за словами С.Л. Рубінштейна, ніби "читаємо" іншу людину, розшифровуємо її внутрішній світ, особливості особистості за зовнішніми проявами. Враження, що виникають при цьому, відіграють важливу роль, регулюючи процес спілкування. У ході пізнання іншої людини одночасно здійснюються й емоційна оцінка її, і спроба зрозуміти її логіку вчинків і хід мислення, а потім, уже на основі цього, побудувати стратегію своєї власної поведінки.

Таким чином, коли говорять про перцептивну сторону спілкування, то мають на увазі особливості сприйняття не фізичних, а соціальних об'єктів, до яких відносяться формування уявлення про наміри, думки, здібності, емоції установок та ш.

Процеси соціальної перцепції включають не тільки сприйняття людини людиною, а й процес сприйняття спостережної поведінки, її інтерпретацію в термінах причин поведінки і очікуваних наслідків поведінки, що сприймається; емоційну оцінку, побудову стратегії власної поведінки.

У загальному розумінні соціальна перцепція — це багатофункціональний психологічний процес сприйняття іншої людини, її зовнішніх ознак, співвіднесення їх з її особистісними характеристиками та інтерпретація й прогнозування на цій основі її вчинків.

60.Психологічний вплив на іншу людину в процесі взаємодії.

Психологічний вплив — застосування у міжособистісній взаємодії винятково психологічних засобів з метою впливу на стан, думки, почуття, дії, іншої людини.

До видів психологічного впливу передусім належать переконання, зараження, навіювання, наслідування, мода, чутки.

Переконання. Як спосіб психологічного впливу, переконання спрямоване на зняття своєрідних ^фільтрів на шляху інформації до свідомості і почуттів людини. Його використовують для перетворення інформації, котра повідомляється, на систему установок і принципів індивіда.

Переконання — метод свідомого та організованого впливу на психіку індивіда через звернення до його критичного судження.

Здійснюючись у процесі комунікативної взаємодії, переконання забезпечує сприйняття і включення нових відомостей у систему поглядів людини. Засноване воно на свідомому ставленні індивіда до інформації, на її аналізі й оцінці. Сприятливими умовами для переконання є дискусія, групова полеміка, суперечка, оскільки сформована під час їх перебігу думка набагато глибша, ніж та, що виникла за пасивного сприймання інформації.

Зараження. Наймасовіший спосіб інтеграції групової діяльності виникає за значного скупчення людей — на стадіонах, у концертних залах, на карнавалах, мітингах тощо. Однією з його ознак є стихійність.

Зараження — психологічний вплив на особистість у процесі спілкування і взаємодії, який передає певні настрої, спонуки не через свідомість та інтелект, а через емоційну сферу.

Психічне зараження здійснюється через передачу емоційного стану від однієї особи до іншої на несвідомому рівні. Свідомість за таких умов різко звужується, майже зникає критичність до подій, інформації, що надходить з різних джерел. Психологія тлумачить зараження як неусвідомлювану, мимовільну схильність людини до певних психічних станів. Відбувається зараження через передавання психічного настрою, наділеного великим емоційним зарядом. Воно є одночасно продуктом впливу на інших енергетики психічного стану індивіда чи групи, а також здатністю людини до сприймання, співпереживання цього стану, співучасті.

Навіювання. В сучасних умовах застосовується досить часто, одночасно може бути одним із небезпечних інструментів маніпуляції поведінкою людини, оскільки діє на її свідомість і підсвідомість.

Навіювання, або сугестія, —метод впливу на психіку людини, пов 'язаний з істотним зниженням її критичності до інформації, що надходить, відсутністю прагнення перевірити її достовірність, необмеженою довірою до її джерел.

Ефективним навіювання буде лише тоді, коли виникатиме ефект довіри. Джерел навіювання досить багато. Ними можуть бути знайомі і незнайомі люди, засоби масової інформації, реклама та ін. Навіювання спрямоване не до логіки індивіда, його здатності мислити, аналізувати, оцінювати, а до його готовності сприйняти розпорядження, наказ, пораду і відповідно до них діяти. При цьому велике значення мають індивідуальні особливості людини, на котру спрямований вплив: здатність критично мислити, самостійно приймати рішення, твердість переконань, стать, вік, емоційний стан тощо. Важливим чинником, що зумовлює ефективність навіювання, є авторитет, уміння і навички, статус, вольові якості сугестора (джерела впливу), його впевнені манери, категоричний тон, виразна інтонація.

Свідомо застосовують його в медицині (гіпноз, психотерапія). Водночас навіювання може мати і негативний вплив, ставши інструментом безвідповідальної маніпуляції свідомістю індивіда, групи.

Формами навіювання можуть бути: гетеро сугестія (вплив з боку) і ауто сугестія (самонавіювання). Самонавіювання належить до свідомого саморегулювання, навіювання собі певних уявлень, почуттів, емоцій.

Наслідування* Найпоширеніша форма поведінки людини у міжособистісній взаємодії. Це процес орієнтації на певний приклад, взірець, повторення і відтворення однією людиною дій, вчинків, жестів, манер, інтонацій іншої людини, копіювання рис ЇЇ характеру та стилю життя. Саме через наслідування здійснюється процес соціалізації особистості, реалізуючись через навчання і виховання. Особливе значення воно має в розвитку дитини. Тому більшість науково-прикладних досліджень з цієї проблематики здійснюється в дитячій, віковій і педагогічній психології. У дорослої людини наслідування є побічним способом засвоєння навколишнього світу, її психологічні механізми наслідування значно складніші, ніж у дитини та підлітка, оскільки спрацьовує критичність особистості. Наслідування в дорослому віці є елементом навчання певним видам професійної діяльності (спорт, мистецтво). Проте його не можна розглядати як односпрямований рух інформації, зразків поведінки від індуктора (ко-мунікатора) до реципієнта. Завжди існує (іноді мінімальний) зворотний процес — від реципієнта до індуктора.

Мода — це форма стандартизованої масової поведінки людей, що виникає стихійно під впливом настроїв, смаків, захоплень, які домінують у суспільстві.

Мода поєднує багато суперечливих тенденцій та механізмів соціально-психологічного спілкування: ідентифікацію та негативізм, уніфікацію та персоналізацію, наслідування та протиставлення. До її особливостей належить те, що вона виявляється в усіх сферах суспільного життя, економіці, політиці, мистецтві, побуті, спорті тощо.

Мода дуже тісно пов'язана зі смаками та звичаями людей. З першими ЇЇ зближують змінність та рухливість з другими — повторюваність та усталеність.

Для моди характерна динамічність, постійне прагнення до швидкоплинності, новизни і водночас вона консервативна. Щось заперечуючи, відкидаючи старе, мода разом з тим претендує на роль зразка, еталона. Інакше кажучи, мода — це часткова, зовнішня зміна культурних форм поведінки і уподобань людини.

Чутки. Коли люди стикаються з чимось незрозумілим, але, на їх думку, важливим, вони завжди намагаються знайти відповідну інформацію, в якій було б необхідне роз'яснення. Чутка— це повідомлення, що надходить від однієї або більше осіб, про нічим не підтверджені події. Як правило, вони стосуються важливих для певної соціальної групи чи людини явищ, затор кують актуальні для них потреби та інтереси

61.Соціальна група: поняття, класифікація, структура.

СОЦІАЛЬНА ГРУПА - це певна сукупність людей, об'єднаних за умовними або реальними ознаками в одне ціле.

За характером взаємозв'язків групи можна поділити на умовні та реальні. Умовні групи об'єднуються за певною ознакою (стать, вік, рівень освіти, вид діяльності та ін.), до них входять люди, які реально між собою не взаємодіють. Реальна група - це обмежена обсягом спільнота людей, між якими існують реальні стосунки взаємодії і спілкування.

Усі групи суспільства з практичного погляду доцільно поділити на гіпергрупи, супергрупи, декогрупи, великі, середні, метогрупи, малі й мікрогрупи (у вітчизняній психології всі соціальні групи поділяють на великі й малі).

Гіпергрупи - це населення всієї планети, Європи, Азії, Південної Америки тощо як соціальні групи.

Супергрупи - населення великих за чисельністю держав - Китаю, Індії, СІЛА, Росії та ін., а також великих міжнародних організацій, блоків (наприклад, НАТО) тощо.

Декагрупи — це соціальні групи, які відображають цілі суспільства (наприклад, України, Польщі, Франції тощо) або спільнот окремих республік у складі держави (Росія) чи штатів (США).

Великі групи - це такі спільноти людей, які виокремлюють за певними соціальними ознаками (клас, нація, прошарок, пенсіонери тощо), або реальні, чималі за обсягом та складноорганізовані спільноти людей, об'єднані спільною діяльністю (велика конфесія в конкретному суспільстві, політична партія тощо). Великі групи - це класи, соціальні прошарки, етнічні, професійні, вікові групи (нації, молодь, робітники та ін.), а також партії, суспільні рухи, спільноти великих організацій тощо. Великі соціальні групи мають свою неповторну соціальну психіку, яка регулює їхню життєдіяльність. До неї належать звичаї, обряди, традиції, специфічні форми і мова спілкування, контакти, потреби, інтереси, цінності та ін.

Метагрупи - це підприємства, невеликі громадські організації, військові частини тощо.

Середні групи - це порівняно великі громадські організації та навчальні заклади, територіальні спільноти (жителі одного міста, району, села, селища). Середні групи, у свою чергу, поділяють на ті, що виникли випадково, стихійно та існують незначний проміжок часу (натовп, аудиторія).

62.Статус і роль людини в групі: поняття, види, взаємозв’язок.

63.Соціально-психологічні фактори ефективності спільної діяльності.

63.Самопочуття людини в групі, соціально-психологічна атмосфера та клімат.

65.Міжособистісні стосунки та їх оптимізація

Відносини між особистостями мають складну структуру. У цій структурі діють не лише об'єктивні чинники (характер мети, умови для її досягнення, особливості керівництва, відносини між членами групи, що склалися), а й суб'єктивні (рівень свідомості та самосвідомості членів колективу, рівень їх домагань, індивідуально-психологічні особливості, здібності та ін.^і)

Головний метод дослідження взаємовідносин у колективі - спостереження. Воно дає змогу всебічно з'ясувати змістовність життя в групі, її структуру, рівень розвитку, статус окремих членів. Плідними для вивчення колективів є також різні форми анкетування, опитування, інтерв'ю, результати яких дають уявлення про цінності групи, бачення її членами різних аспектів життя певної спільності.

Ефективним інструментом оперативного вивчення міжособистісних відносин є запропонований американським психологом і мікросоціологом Дж. Морено метод соціометрії. Засадовим для нього є принцип синтонності - емоційних потягів і симпатій, які виявляються у відносинах між членами групи і визначають їх характер.

66. Взаємозв’язок освіти, навчання, виховання і розвитку особистості.

67. Система освіти в Україні: стан і перспективи.

68. Парадигми та моделі освіти.

69. Самоосвіта особистості.

70. Навчальна діяльність та її особливості.

71. Процес і структура навчання.

72. Поняття про спільну діяльність.

73. Функції управління навчанням.

74. Особливості самоуправління у навчанні.

75. Функції сауправління.

76. Управління спільною діяльністю навчання.

Управління навчанням — це координація роботи учасників спільної діяльності, — процес планування, організації, мотивації та контролю, що забезпечує досягнення навчальних цілей.

Процес управління виконує функції: первинні (планування, організація, мотивація та контроль) та зв’язуючі (комунікативні, прийняття рішення, керівництво). Управління здійснює людина, яка виконує роль керівника. Управління навчанням має дві сторони: управління з боку вчителя і самоуправління самого учня.

77. Рівні та функції управління навчанням.

Управління навчанням — це координація роботи учасників спільної діяльності, — процес планування, організації, мотивації та контролю, що забезпечує досягнення навчальних цілей.

Процес управління виконує функції: первинні (планування, організація, мотивація та контроль) та зв’язуючі (комунікативні, прийняття рішення, керівництво). Управління здійснює людина, яка виконує роль керівника. Управління навчанням має дві сторони: управління з боку вчителя і самоуправління самого учня.

78. Самостійна робота студента: мета, організація, поради для самопідготовки.

79. Робота на лекціях. практичних і семінарських заняттях: мета, організація, поради для самопідготовки.

Дата добавления: 2015-05-22