Лекція 10. Україна у складі Російської та Австрійської імперій 4 страница

Задля вирішення кадрового питання було відкрито різноманітні курси, школи, вчилища, вищі навчальні заклади. Крім того, залучалися старі (дореволюційної підготовки) інженерні кадри і закордонні спеціалісти.

Найбільш складним було питання про темпи здійснення індустріалізації. В грудні 1927 р. відбувся XV з'їзд ВКП(б). На ньому був прийнятий п’ятирічний план розвитку народного господарства (1927/28-1932/33 рр.). Було розроблено два варіанта плану: відправний й оптимальний, що передбачав напружені, але реальні темпи приросту промислової продукції. Згідно першого – середньорічний приріст промислового виробництва повине6н був становити 18%, відповідно другому – понад 20%.

За основу був взяти оптимальний варіант плану. Капіталовкладення в економіку республіки Центр визначив у сумі 13 млрд. крб., або близько 20% загальносоюзних витрат. Планувалося 7 великих новобудов (Азов-, Запоріж- та Криворіжсталь, Дніпрогес, Краматорський важмаш, ХТЗ та Дніпроалюмінбуд) вартістю понад 100 млн. крб. капіталовкладень кожна і докорінна реконструкція Луганського паровозобудівного та металургійних заводів в Макіївці, Дніпродзержинську, Дніпропетровську та Алчевську, а також будівництво ряду шахт, теплових електростанцій, фабрик.

Виробництво електроенергії передбачалося збільшити в 2,5 раз, продукції машинобудування, головним чином важкого, - у 3 рази, хімічної промисловості - у 3,5 раз. Шахтарі Донбасу повинні були збільшити видобуток вугілля з 27 до 53 млн. т. За планом, 30% селянських господарств залучалось до колгоспів. Отже, основним виробником товарної продукції залишалися індивідуальні господарства.

Взимку 1927-1928 рр. у країні спалахнула хлібозаготівельна криза, бо селяни не погодилися на штучно занижені державою заготівельні ціни. Партійно-державне керівництво вбачило єдиний вихід з кризи - надзвичайні заходи.

За рекомендацією Йосипа Сталіна місцеві органи влади (починаючи з сільради) разом з правоохоронцями, спираючись на 107-му статтю Кримінального кодексу про спекуляцію і саботаж, у січні-лютому 1928 р. з України передали державі 70 млн. пудів хліба. До кінця цього року заарештували 33 тис. куркулів, тобто власників господарств підприємницького типу. Хлібозаготівельну кризу таким чином ліквідували.

Це і був внесок трудівників полів України в подолання третьої кризи НЕПу - кризи хлібозаготівель. Така ціна надзвичайних заходів партійно-державного керівництва, коли під економічно не визначене поняття куркуль потрапила значна частина середняків. Так порушувались принципи НЕПу. Сталін і партійно-державне керівництво Радянської України, яке його підтримувало, знешкоджуючи своїх опонентів, рішуче пішли на демонтаж НЕПу, утвердження командно-силових методів господарювання. Щоб не змушувати заможних селян поодинці здавати за нееквівалентними цінами зерно, сталінське керівництво обрало шлях масової колективізації селян. Форсована індустріалізація, таким чином, викликала суцільну насильницьку колективізацію. Так сталінізація промисловості підштовхнула сталінізацію села. Період НЕПу закінчився, цивілізований шлях розвитку радянського суспільства, який відкривався з переходом до "пізнього" ленінського НЕПу, був штучно перерваний. Країна на багато років опиниться на узбіччі економічного прогресу.

З осені 1928 р. в УСРР розгорнулась повторна націоналізація промисловості. Знову дрібні і середні підприємства, які належали з 1922 р. новій буржуазії, переходили під владу держави.

Розпочався перехід до силових адміністративно-командних методів управління економікою та суспільними процесами. Сталін почав вимагати різкого підвищення планових цифр. З 1929 р. партія перейшла до авантюристичної політики комуністичного штурму у промисловості, яка називалась “великим стрибком”, або індустріалізацією. Продиктований Сталіним темп зростання промислового виробництва за три роки мав сягнути 38%. Почалося підхльостування промисловості. Ці планові завдання не були обгрунтовані, а тому - нереальні; вони призвели до дисбалансу всієї структури народного господарства і поставили країну на межу економічної катастрофи. Надзвичайне перенапруження людських сил та обладнання призводило до частих аварій на виробництві. Форсування індустріалізації вело до недбалого необгрунтованого планування, через що кошти витрачалися марно. Так, в 1930р. 40% капіталовкладень у промисловість СРСР було заморожено у незавершений зайвих проектах. В результаті ні перший, ні другий п’ятирічні плани не були виконані в повному обсязі, хоча проголошувалося зовсім інше.

З метою виконання напружених планів ВКП (б) запроваджує два засоби інтенсифікації праці: перший - розпалення масового трудового ентузіазму через розгортання соціалістичного змагання. Його ініціаторами виступили шахти "Центральна" та "Північна" тресту "Артемвугілля" (зараз м. Дзержинськ). Досягнення О.Стаханова з шахти Центральна-Ірмено” було використано для організації змагань з перевиконанням виробничих норм – стаханівський рух. Прагнучи перетворити ударну працю в норму, комуністична партія зобов'язала профспілки, як "приводні паси" між робітничим класом і партією, забезпечити організацію змагання. Уже навесні 1929 р. в Україні в у Дарницькому русі брало участь 310 тис. робітників.

Це сприяло забезпеченню високих темпів розвитку промисловості, особливо галузей з випуску знарядь праці, машин. На тлі тогочасної економічної кризи капіталістичного світу у партійно-командного керівництва створилася ілюзія можливості швидко, "одним махом" подолати економічну відсталість і вступити до лав економічно розвинутих держав. Ці лівацькі настрої поділяла більшість державно-господарського апарату. Вона схилялася до курсу максимального напруження сил, здійснення економічного "стрибка" для побудови соціалізму за декілька років. Заради цієї мети сьогочасні потреби народу до уваги не бралися, робітничий клас закликали до напруженої праці та повного самообмеження. Цим виправдовувалося введення в березні 1929 р. карткової системи розподілу хліба, масла та цукру.

Другий шлях стимулювання праці з боку партії полягав у запровадженні прямого насильства з боку партійного, профспілкового контролю. Робітники працювали під страхом адміністративних, кримінальних стягнень за будь-яке порушення. Величність, яка часто-густо межувала з нереальністю планів без достатнього фінансування та матеріально-технічного забезпечення, без наявності відповідних досвідчених кадрів підштовхувала партійно-радянську верхівку на шлях прямого примусу та створення умов страху для робітників і господарників. Невиконання планових завдань, брак у роботі кваліфікувались як підривна антирадянська діяльність, як шкідництво.

Для реалізації авантюристичних сталінських директив трестівський госпрозрахунковий механізм, що діяв в умовах НЕПу, виявився непридатним. У грудні 1929 р. розпочалася реорганізація управління промисловістю, характерною особливістю якої стали подальша централізація та сувора регламентація, посилення адміністративно-директивних методів управління. Головною ланкою господарювання тепер замість трестів, які мали економічну самостійність, проголошувалися підприємства, які не мали такої самостійності. Велика промисловість України офіційно підпорядко­вувалася загальносоюзним відомствам. Таку реорганізацію управління доповнювали кредитна й податкова реформи 1930 р., згідно з якими будь-які фінансові обмеження для підприємств ліквідовувалися. На практиці це вело до встановлення диктатури промисловості у фінансово-господарській сфері.

Завершенням упровадження Москвою нової командно-бюрократичної системи управління стала реалізація постанови Раднаркому СРСР і ЦК ВКП(б) "Про роботу вугільної промисловості Донбасу" (квітень 1933 р.). Так здійснювалася сталінізація промисловості, яка призводила до диспропорцій і зривів. Не дивно, що за більшістю показників перший п'ятирічний план не було виконано до кінця 30-х років, хоча Сталін заявив про дострокове завершення п'ятирічки.

Для України перша п'ятирічка, попри цю офіційну оману, мала важливі наслідки. Понад 20% загальносоюзних капіталовкладень дозволили побудувати близько 400 нових підприємств (із 1500 в СРСР). У другій та третій п'ятирічках частка інвестицій в українську промисловість зменшувалася. З 4500 підприємств, які будувалися в другій п'ятирічці (1933-1937рр.), в УРСР розміщувалося близько тисячі, а в незавершеній третій п'ятирічці (1938-1941рр.) - лише 600 з 3 тис. Це пояснювалося необхідністю створення нової промислової зони на Уралі та в Західному Сибіру на випадок можливої війни у зв'язку з приходом у 1933 р. до влади в Німеччині фашистів.

Слід відмітити, що ціною неймовірних зусиль народних мас в роки першох п’ятирічки було зроблено дуже багато. Капіталовкладення в основні промислові фонди України зросли з 438 млн. у 1929 р. до 1229 млн. крб. у 1932 р. (тоді як раніше за 1921-1928 рр. становили 761 млн. крб.) Це дозволило за чотири роки подвоїти потужності важкої промисловості. З 35 виробничих гігантів вартістю понад 700 млн. крб. Кожний, на Україні було розміщено 12. Це “Запоріжсталь”, Криворіжсталь”, “Азовсталь”, Дніпрогес, “Краммашбуд”, і Харківський тракторний завод. Були реконструйовані Луганський паравозобудівельний, Макіївський, Дніпропетровський, Дніпродзержинський і Алчевський металургійні заводи.

Не встигли просохнути чорнила під Законом про перший п'ятирічний план, як правляча партія вирішила в угоду Сталіну "за всяку ціну" прискорити розвиток важкої промисловості, відмовившись від гармонійного, всебічного розвитку економіки. Сталін обнародував переглянутий темп приросту другого року п'ятирічки - 32% (проти 22% середньорічного за п'ятирічку), а на наступний рік навіть 45%. Ці рішення не підкріплювалися відповідними матеріальними ресурсами та фінансуванням. Дострокового виконання другої п’ятирічки (1933-1937 рр.) не було. Якщо взяти всі показники, то рівень виконання буде 70-77%. У другій п’ятирічці відбулося відродження сільського господарства, але по валовій продукції тільки у 1937-1940 рр. Змогли досягти рівня 1928 р.. Імпорт скоротився на 10%. Відбулося освоєння нової техніки і скорочення екстенсивних методів. Промисловість стала рентабельною. Набули розвитку такі нові галузі як автомобільна, тракторна, літакобудівельна, електромехіначна.

Процес індустріалізації в Україні в принципових рисах збігався із загальносоюзними тенденціями, але мав і свої особливості: 1) Україна розглядалася як базовий регіон індустріалізації Радянського Союзу. Через це саме в УСРР інвестиціювали значні кошти, але в цьому процесі спостерігалася нерівномірність (в роки другої п’ятирічки інвестиції різко скоротилися, що пояснювалося необхідністю створення індустріальної бази на Уралі); 2) оновлення промислового потенціалу по регіонах УСРР проходило нерівномірно. Перевагу мали промислово вже розвинений схід і північний схід республіки; 3) поряд з модернізацією існуючих в УСРР галузей важкої промисловості проводилась робота зі створення нових – електрометалургії, кольорової металургії, енергетики, літакобудування; 4) витіснення приватного сектора в економіці України йшло вищими темпами, ніж в СРСР в цілому.

Результати індустріалізації УСРР були неоднозначні. З однієї сторони індустріалізація вивела Україну на якісно новий рівень промислового розвитку і поставила в один ряд з передовими країнами Європи. Форсована індустріалізація перетворила аграрну Україну в індустріальну. Посилився рівень урбанізації. Міське населення зросло вдвічі і становило в кінці 30-х років близько третини від загалу. Урбанізація певною мірою сприяла українізації міст. Сформувались національний робітничий клас і технічна інтелігенція. Усій країні стали відомі імена визначних організаторів промисловості республіки К.Сухомлина, С.Бірмана, Г.Гвахарія, Я.Гугеля, І.Фесенка, І.Макарова, О.Засядька, а також новаторів виробництва - М.Ізотова, К.Карташова, І.Коробова, М.Мазая, О.Стаханова та ін. Водночас форсована індустріалізація стимулювала негативні тенденції у господарстві України. Для одержання коштів на індустріалізацію було пограбоване і поневолене село, нечуваних розмірів набула експлуатація народних мас. Крім того, промисловий потенціал України формувався диспропорційно: якщо важка промисловість розвивалась успішно, то в галузі легкої та харчової промисловості існувало хронічне відставання; посилювалися і розширювалися традиційно індустріальні райони – Донбас та Подніпров’я, а промисловість Правобережжя помітно відставала у темпах розвитку. З’явились підприємства-монополісти, які в умовах відсутності ринкової конкуренції втратили стимул до вдосконалення виробничого процесу; був зруйнований механізм саморегуляції економіки, Україна втратила рештки економічної самостійності. Часті аварії на виробництві, викликані надзвичайним перенапруженням людських сил та техніки, створили атмосферу напруження, пошуку шкідників, що спричинило масові репресії.

3. Індустріалізація країни потребувала величезних коштів. Оскільки методи НЕПу не дозволили їх мати, за ініціативою Й.Сталіна застосували позаекономічні надзвичайні заходи до численних самостійних селянських господарств. Однак постійно це робити було неможливо. Тому Сталін вирішив приборкати опір селянства шляхом суцільної колективізації. Селянами, що об’єднані у у колективні господарства, легше було керувати. Крім того, забезпечити технічне переоснащення потужних колективних господарств було значно легше, ніж дрібних індивідуальних. Ці фактори обумовили перехід до суцільної колективізації села.

Ще в 1927 р. рішення ВКП(б) передбачали поступовий і добровільний процес колективізації. В 1928 р. в Україні було колективізовано лише 4% селянського землекористування – це була слабка опора для здійснення грандіозних сталінських планів. Потреби індустріалізації вимагали прискорення темпів колективізації. Поштовхом до форсування колективізації була хлібозаготівельна криза 1928 р. Граничним був 1929 р., коли переходом до суцільної колективізації було покладено початок кардинальним змінам у сільському господарстві. Примусово селян стали заганяти до колгоспів. У відповідності до першого п’ятирічного плану колективізацію в Україні слід було закінчити до 1932 р. Масова колективізація проводилась в два етапи: І етап з 1929 по березень 1930 р., ІІ – з осені 1930 по 1932 р.

На першому етапі колективні господарства створювалися в форму комун. Це означало максимальне усуспільнення засобів виробництва всіх індивідуальних господарств. На другому етапі створювалися артелі. Цей тип колективного господарства дозволяв поєднувати колективне (суспільне) господарство з індивідуальним.

Згідно з першим п'ятирічним планом в Україні передбачалося об'єднати в колгоспи 30% селянських господарств, але вже через півроку після затвердження п'ятирічки відбувся значний перелом. За ініціативою генерального секретаря ЦК КП(б)У С.Косіора, який мав на меті догодити союзному керівництву, на листопадовому (1929 р.) пленумі ЦК ВКП(б) була схвалена резолюція "Про сільське господарство України та про роботу на селі". У резолюції стверджувалося, що Україна має все необхідне, аби йти прискорени­ми темпами попереду інших союзних республік у справі колективізації сільського господарства. Через декілька тижнів Москва вирішила завершити колективізацію в Україні восени 1931 р., у крайньому разі - навесні 1932 р.

Партійно-державний апарат республіки кинув у маси гасло "шалених темпів колективізації". "Степ треба цілком колективізувати, - зазначалося в листі-директиві за підписом С.Косіора, - за час весняної посівної компанії, а всю Україну - до осені 1930 р.". Таким чином, намісники центру, які перехопили всю повноту влади, скоротили строки колективізації на 1-1,5 року.

Ясна річ, досягти цього можна було лише грубим насильством, на що й націлювали місцевий актив. Так, у Ровеньківському районі на Луганщині районний суддя засуджував селян до ув'язнення за відмову від вступу до сільгоспартілі. У с. Григоровака Амвросіївського району Сталінської округи місцевий кооператив під тиском сільради перестав видавати товари тим біднякам, які не вступили до колгоспу. Почалася "ліквідація куркульства як класу". На практиці це означало фізичне знищення заможних, найбільш працьовитих і культурних господарів, які власною працею досягли відносного добробуту й не відчували бажання вступати в колгосп. Репресували також й "підкуркульників" із середовища середняків.

Насильницьке запровадження колгоспного ладу викликало хвилю селянських виступів, забій худоби та ін. Основну протидію колективізація викликала з боку заможного селянства, що отримало назву “куркулів”. Тому закономірно, що колективізація супроводжувалася “політикою ліквідації куркульства як класу”. Крім того, під цим приводом позбавлялися всіх, кого підозрювали у ворожому ставленні до радянської влади. Фактично ця політика була спрямована на фізичну ліквідацію найбільш заможної, досвідченої та працьовитої верстви населення. Тільки протягом 1930 р. з України було депортовано до Сибіру майже 75 тис. селянських родин, де на них чекав голод та смерть.

До березня 1930 р. близько 3,2 млн. селянських господарств (майже 63%) було насильницьки колективізовано. У колгоспів забирали все: реманент, велику рогату худобу, коней, птицю. Колективізація перетворювалася на комунізацію, що не могло не викликати антиколгоспних та антирадянських виступів, які придушувались. Село поринуло у вир самознищення.

У грудні 1932 р. було введено “внутрішній паспорт”, що фактично не давало можливості без дозволу місцевої влади селянам переїжджати до міста. Це рішення офіційної влади прив’язало селянина до землі, практично знову його закріпачувало. У 1932 р. колгоспи об’єднували майже 70% селянських господарств, 80% посівних площ республіки. В 1937 р. в УСРР існувало вже близько 27 тис. колгоспів, що об’єднували 96% селянських дворів і обробляли 99,7% посівних площ.

Наслідки суцільної колективізації: 1) змінилася соціальна структура селянства (були ліквідовані заможні селяни); 2) в кінці 30-х років основною формою господарювання стала колективна (індивідуальна форма господарювання, а з нею і індивідуальне селянське господарство припинили існування); 3) із завершенням суцільної колективізації село втратило найбільш працездатну, досвідчену частину селянства, а у решти зникла матеріальна зацікавленість у результатах праці. Це призвело до значного зниження продуктивності сільського господарства. Втілення у життя сталінських планів соціалістичної перебудови життя селян закінчилося економічною катастрофою. Навіть на початку 40-х років сільське господарство України не змогло вийти на дореволюційний рівень.

Колективізація призвела до різкого падіння продуктивності сільського господарства. У 1930 р. валовий збір зерна в республіці становив 23 млн. тон, у 1931 р. - 18, у 1932 р. - 13. Цього ще цілком вистачало, щоб прогодуватися населенню України, але союзний уряд продовжував вимагати виконувати непомірні плани хлібозаготівель.

Окремо слід згадати про страшну трагедію, що супроводжувала процес колективізації – голод 1932-33 років. Голодомор спричинився не через стихійне лихо, а був організований штучно. За думкою одних дослідників голод був спланований Сталіним та його спільниками - В'ячеславом Молотовим, Лазарем Кагановичем, Станіславом Косіором, Власом Чабарем, Павлом Постишевим заздалегідь, щоб винищити українське селянство, в якому вбачали оплот націоналізму і приватновласницької психології. Інші доводять, що це був наслідок безтямної аграрної політики добування коштів на індустріалізацію, коли доля селян просто не бралася до уваги. Але найбільш імовірною уявляється думка про поєднання цим двох факторів, висунута в колективній монографії “Сталінізм на Україні: 20-30-ті роки”(В.Даниленко, Г.Касьянов, С.Кульчицький). За вказівкою П.Постишева в селах за участю регулярних військ і підрозділів ДПУ проводилися обшуки, вимагалося останнє зерно, були репресовані місцеві керівники й голови колгоспів, які робили спроби перешкодити насильству.

Апогею голодомор досяг узимку й навесні 1933 р., коли після конфіскаційних обшуків селяни були позбавлені всього їстівного. Були численні випадки людожерства; збожеволівши від голоду, деякі батьки їли власних дітей. Вимирали цілі села, а пошуки й вилучення продовольства тривали. Голод охопив усю Україну, а також Північний Кавказ, Кубань, нижнє Поволжя, Казахстан.

Історики донині не встановили кількість жертв голодомору. Сталінське керівництво заборонило згадувати про нього в засобах інформації, для наукових досліджень було накладено "табу" майже до кінця 80-х рр. Західні дослідники (зокрема, Роберт Конквест з Великобританії в "Жнивах скорботи") ще на початку 80-х рр. визначили кількість померлих - 5 млн. селян. За підрахунками професора Станіслава Кульчицького прямі втрати від голодомору складають 3-3,5 млн. осіб. Усі відомі людству випадки геноциду за своїми масштабами не йдуть ні в яке порівняння з тим, що скоїлося (в радянській Україні на початку 30-х років і було одним з кривавих злочинів сталінщини. За визначенням президента України Л.Кучми в ООН у вересні 2003 р. мова йшла про геноцид влади проти населення України.

Голодомор 1932-1933 рр. імплантував у свідомість селянства на декілька поколінь наперед соціальний страх, політичну апатію та пасивність. Голод призупинив "українізацію" міст Сходу та Півдня України: після нього поповнення міського населення відбувалося в основному за рахунок міграції з Росії.

Тероризуючи село голодомором, керівництво правлячої партії в той же час намагалося зміцнити колгоспи. Створювалися політвідділи МТС і радгоспів, наділені надзвичайними повноваженнями на селі. Але надіслані в політвідділи декілька тисяч комуністів з міст, а також близько 16 тис. осіб для роботи в колгоспах України з допомогою органів ДПУ-НКВС не налагодили роботу колгоспів, проте довершили розгром антиколгоспних сил.

Разом із тим партійно-державне керівництво розуміло, що сталінізація села вела до вимирання українського селянства. Тому за постановою уряду було запроваджено погектарний принцип хлібозаготівель, ліквідовано знеособлену оцінку праці, з'явилася колгоспна ланка як форма організації праці. Одночасно колгоспи оснащувалися вітчизняною сільськогосподарською технікою - тракторами ХТЗ, комбайнами запорізького "Комунару", молотарками харківського "Серпа і молота", сівалками кіровоградської "Червоної зірки". Технічне обслуговування і колгоспів здійснювали державні організації - машинно-тракторні станції (МТС). Наприкінці першої п'ятирічки їх було в Україні 657, а на кінець другої - майже 1 тис. Щоправда, великий загін механізаторів не мав достатнього технічного рівня. Не дивно, що майже кожний другий трактор, комбайн або сівалка швидко перетворювалися на брухт

Партійно-радянське керівництво вважало результати перших п'ятирічок одним із найважливіших своїх успіхів. При цьому замовчувалося найсуттєвіше: відторгнення від результатів праці тих, хто виробляв сільгосппродукцію. Незважаючи на розпропаговані офіціозом рекорди буряківниці Марії Демченко з Черкащини, трактористки Парасковії Ангеліної з Донеччини та ін, на селі панувала примусова праця. За таких умов селянство поступово втрачало характерні для українського менталітету хазяйновитість, ініціативність та працелюбність. Застосовуючи насильницькі методи до українського села, влада домоглася збільшення хлібопостачання державі до 576 млн. пудів в 1940 р. (проти 1933 р. в 1,5 разу). Такими були підсумки перетворень, яких зазнала економіка радянської України за часів її сталінізації, у роки передвоєнних п'ятирічок.

4. В умовах утвердження командно-бюрократичної системи господарювання сталося подальше укріплення тоталітарного режиму влади. Щоправда, він не був винаходом Й.Сталіна, а являв собою продовження політики "червоногвардійської атаки на капітал" та "червоного терору" 1918-1920 рр. Але з початком сталінізації економіки, з кінця 20-х років, репресії в Україні набував особливого значення, терор стали засобом державного управління.

Некомпетентне втручання партійного керівництва в економіку, форсована гіперіндустріалізація неминуче призводили до провалу державного планування, хаосу у фінансово-господарських справах, аварій на виробництві. Першим "козлом відпущення" стала група інженерів (дореволюційної підготовки) тресту "Донвугілля", проти яких ДПУ у 1928 р. сфабрикувало так звану шахтинську справу. Вони були засуджені за вигаданим звинуваченням у шкідництві. Це відповідало сталінській тезі про загострення класової боротьби по мірі просування до соціалізму. Таким чином влада намагалася залякати стару інтелігенцію і змусити її працювати на новий режим.

Улітку 1928 р. замість Л.Кагановича генеральним секретарем ЦК КП(б)У став С.Косіор, який протягом десяти років очолював республіканську парторганізацію. На ці роки припадає пік кривавого розгулу сталінського режиму в Україні. Косіор був одним із його стовпів, бездумним виконавцем розпоряджень Центру.

В Україні загострення класової боротьби, за логікою московського керівництва, повинно було мати національну специфіку. Центру йшлося про те, щоб показати "зрадницьке обличчя націоналістичної інтелігенції". Першою жертвою цілеспрямованих атак у республіці впало старше дореволюційне покоління українських інтелектуалів, учасників Української революції 1917-1920 рр.

У червні 1929 р. ДПУ розстріляло колишнього генерал-хорунжого армії Української Народної Республіки Юрія Тютюнника і ще вісьмох чоловік, звинувативши їх в організації націоналістичного підпілля. У липні почалися арешти провідних українських науковців, національно-свідомої інтелігенції, звинувачених у приналежності до таємної націоналістичної організації - Спілки визволення України (СВУ). На лаві підсудних навесні 1930 р. опинилися 45 "членів СВУ". Серед них академіки Сергій Єфремов та Михайло Слабченко, історик Осип Гермайзе, письменниця Людмила Старицька-Черняхівська.

Разом з ними на лаву підсудних потрапили молоді люди, яким закидалося членство в юнацькій організації СВУ - Спілці української молоді. Згідно з документами звинувачення, СВУ-СУМ буцімто мали розгалужену систему в усіх головних містах України і ставили собі за мету підготовку збройного повстання. Це повстання мало б привести до відновлення самостійної "буржуазної" України. За недавно відкритими документами в архівах колишнього ДПУ-КДБ, справу сфабрикували радянські карні органи. Не підлягає, однак; сумніву, що більшість заарештованих дійсно була пройнята антирадянськими почуттями. Вони одержали від 2 до 10 років ув'язнення, а згодом були ліквідовані.

Під час процесу "виявилася" причетність до СВУ ієрархії Української автокефальної церкви (УАПЦ). Вона виникла в роки Української революції (1919 р.), а канонічно оформилася в 1921 р., підтримувала прагнення українського народу до національного відродження. Це й визначало її долю. З уведенням у 1928 р. Адміністративного кодексу УСРР втратив чинність декрет уряду про свободу совісті. Слова "піп", "куркуль", "петлюровець" почали сприйматися як синоніми. Тисячі церков в Україні було закрито, священників - репресовано. УАПЦ органи ДПУ звинуватили в антирадянській діяльності. У 1930-1934 рр. було заарештовано й засуджено 24 із 34 єпископів УАПЦ, а ще 8 загинули без слідства й суду. Церква змушена була оголосити про саморозпуск, хоча близько 300 її парафій продовжували діяти під назвою Українська православна церква аж до 1936 р.

Становище представників інших напрямів у християнстві, віруючих інших релігій було не набагато кращим. Другу п'ятирічку на виконання постанов московського керівництва партійнодержавні органи УСРР оголосили "п'ятирічкою знищення релігії". Як результат - залишилося лише 9% діючих молитовних будинків. Віруючі України перестали бути рівноправними громадянами. У справі відходу від демократичних норм у державно-церковних відносинах УРСР тримала сумнівну першість.

Колесо репресій набувало обертів. На початку 1931 р. в Харкові заарештували велику групу командирів Червоної армії, колишніх старшин Української Галицької армії. Наступними були представники так званого Українського національного центру, сфабрикованого ДПУ. Керівництво Центром інкримінувалося діячам УНР, які в 20-х роках повернулися в радянську Україну. Запрограмоване слідство доводило, що лідером Центру був Михайло.Грушевський. Незважаючи на письмову заяву ніколи більше не займатися політичною діяльністю і не боротися проти комуністичної влади, зроблену в перший день повернення з еміграції (1924 р.), ДПУ встановив за М.Грушевським негласний нагляд, завів слідчу справу (до речі, її закрили лише через 2 роки після смерті академіка, що сталася під час хірургічної операції в Кисловодську 25 листопада 1934 р).

Як керівника цієї міфічної контрреволюційної організації, групи колишніх українських есерів, М.Грушевського допитував особисто голова ДПУ УСРР Всеволод Балицький. Після цього академіка етапували до Москви. Характер "бесід" сучасні дослідники виявили з протоколів допитів. У Москві М.Грушевський показав, що його попередні "свідчення" не повністю відповідають дійсності: "Мені важко говорити про це. Я не належу до породи героїв і не витримав 9-годинного нічного допиту... До тюрми я був кинутий в грипозному стані. Я не витримав натиску слідчих..., мені був пред'явлений цілий ряд томів, де майже на кожній сторінці фігурувало моє прізвище."

Далі М.Грушевський запевнив, що ні він, ні його однодумці не виношували ніяких планів боротьби проти Радянської влади. Щоправда, він визнав, що "злякався колгоспного руху і рішучого наступу Радянської влади на куркуля". Мужність першого Президента УНР, якому вчиняли тривалі допити, інсценували розстріл, засвідчив влучний висновок одного з катів Грушевського на його слідчій справі №59881 ДПУ: "Политических взглядов, как й почерк не изменяет..., гнется, но не ломается". І тільки через півроку за відсутністю складу злочину справу М.Грушевського було припинено. Доля інших 50 осіб, котрим приписали участь в УНЦ, склалася трагічно.

Дата добавления: 2015-05-22