Нікольський В.М. Репресивна діяльність органів державної безпеки СРСР в Україні (кінець 1920-х-1950-ті рр.). Історико-статистичне дослідження.- Донецьк, 2003. 1 страница

лекція 13. Україна в роки Другої світової

війни (1939-1945 рр.)

План:

Українське питання у міжнародній політиці напередодні Другої світової війни.

Початок Великої Вітчизняної війни. Оборонні бої на території України.

Встановлення фашистського окупаційного режиму. Рух опору на окупованій території України.

Визволення України від фашистських загарбників.

1. У 30-ті роки різко загострилися міждержавні і внутрішні суперечності провідних капіталістичних держав. Незадоволені наслідками першої світової війни, правлячі кола Японії, Німеччини, Італії почали підготовку до нового перерозподілу світу: Західні країни робили все для заохочування Німеччини і Японії до нападу на СРСР, розраховуючи вступити в конфлікт у сприятливий момент і нав'язати знекровленим і виснаженим воюючим сторонам свої умови.

Це призвело до окупації Австрії гітлерівськими військами, а потім до ганебного Мюнхенського зговору 29-30 вересня 1939 р. Віддавши Чехословаччину фашистській Німеччині, Англія і Франція зробили вирішальний крок до світової війни. Німеччина і Італія почали захоплювати території інших країн, Японія - територію Китаю.

Уряди Англії та Франції під тиском громадської думки були змушені заявити про надання гарантій Польщі, Румунії, Греції, Туреччині, але практично нічого не робили для приборкання агресора. Тим часом Версальско-Вашингтонська система починає тріщати скрізь. За цих умов українське питання поступово висувається на одне з чільних місць у міжнародній політиці.

Важливим дестабілізуючим фактором політичного життя була роз'єднаність українських земель, їхнє перебування у складі чотирьох держав, що мали різний соціально-політичний устрій. Все це робило українське питання клубком серйозних суперечностей.

В кінці 30-х років визначилися три групи країн, найбільш зацікавлених у вирішенні українського питання. Перша група - СРСР, Польща, Румунія, Чехословаччина. Їхня основна мета - утримати підвладні землі і приєднати нові. Друга група – Франція, частково США, Англія, які дипломатичним нейтралітетом задовольняли свої геополітичні інтереси. Третя група -Німеччина, яка, борючись за "життєвий простір", активно претендувала на українські землі, і Угорщина, яка активно домагалася повернення Закарпатської України.

Напередодні Другої світової війни ініціатором у вирішенні українського питання стала Німеччина та її союзниками. Обґрунтовується "план поділу Росії шляхом відриву від Рад України". А у червні 1933 р. відкрито висувається вимога про передачу України німцям "для раціонального використання родючої території". Дедалі українські орієнтири стають чіткішими у німецьких планах зовнішньо­політичної експансії.

Крім Німеччини, свою зацікавленість у вирішенні українського питання демонстрували Угорщина та Польща. Треба підкреслити, що польська дипломатія постійно акцентувала увагу Німеччини на антирадянській спрямованості майбутнього утворення: блок малих і середніх держав між Балтійським і Чорним морями.

В останні місяці 1938 р. Гітлер переходить від тактики "нейтралітету" до зближення і демонстративної підтримки Карпатської України. Активізуються дипломатичні відносини, засновується у Хусті німецьке консульство, організовано "Німецько-українське культурне товариство", посилюються економічні зв'язки: уряд Волошина зобов'язується поставляти Німеччині молочні продукти, дерево, хутро, шкіру, вино.

Активізує свою діяльність і Японія, яка вирішила заснувати у Закарпатті консульство. Таким чином з середини 1939 р. західноукраїнські землі стали епіцентром європейської політики.

Але Гітлер розумів, що СРСР, маючи власні інтереси у Західній Україні, не допустить, щоб цей стратегічний плацдарм, зайнятий німецькими військами, перетворився у засіб постійного тиску на Радянський Союз. Керівництво Німеччини вирішило, що настав час альянсу з СРСР у вигляді "союзу для війни".

Напередодні окупації Карпатської України угорськими військами німецька преса припиняє публікацію антирадянських статей. Радянське керівництво робить крок у відповідь - замінюється антифашистське настроєний нарком закордонних справ М. Литвинов.

Але з часом політика Німеччини стає жорсткішою. Німецька сторона ставить Радянський Союз перед альтернативою: "Ви можете бути або нашими друзями, або нашими ворогами". Керівні кола Радянського Союзу вважали міжнародне становище несприятливим для конфлікту з Німеччиною. Проте і поступатися своїми інтересами Союз не збирався. У завершальній стадії переговорів з міністром закордонних справ Німеччини радянське керівництво висунуло вимоги про визнання інтересів СРСР на Балтиці, у Південно-Східній Європі, про відмову Гітлера від планів "Великої України". Задоволення цих вимог відкрило шлях до укладення договору. 23 серпня 1939 р. було підписано договір про ненапад між СРСР і Німеччиною терміном на 10 років. Складовою частиною договору був секретний додатковий протокол, за яким розмежовувалися інтереси двох країн, установлювався східний рубіж, який німецькі війська не повинні були переходити.

Багато істориків вважають, що підписання радянсько-німецької угоди про ненапад 23 серпня 1939 р. відкрило шлях до початку Другої Світової війни. Але широко відомо, що остаточна дата нападу Німеччини на Польщу 1 вересня 1939р. була визначена німецьким керівництвом у квітні того ж року.

28 вересня 1939 р. був підписаний радянсько-німецький договір про дружбу і кордони. Переважна більшість території західної України увійшла до складу СРСР. Але під німецькою окупацією опинилися землі Холмщини, Лемківщини.

У червні 1940 р. уряд СРСР звернувся до Румунії про негайне повернення Бессарабії. Німеччина не підтримала Румунію, і радянські війська без бою вступили в Бессарабію і Буковину. У складі УРСР було створено дві нові області - Чернівецьку та Ізмаїльську, проведено розмежування з новоутвореною Молдавською РСР.

Радянсько-німецька угода про ненапад від 23 серпня 1939 р. не стала гарантом безпеки для народів СРСР. 18 грудня 1940р. Гітлер підписав план "Барбароса" — план знищення Радянського Союзу. Україна мала стати аграрною колонією і забезпечувати Німеччину продуктами харчування і сировиною.

Реалізація фашистських планів світового панування почалася нападом на СРСР 22 червня 1941р. В основу війни проти радянських народів була покладена стратегія блискавичної компанії, розрахованої на кілька місяців.

Першим об'єктом агресії стала Україна. Український напрям, за планом "Барбароса", був одним із головних. Гітлерівське керівництво поставило собі за мету якомога швидше оволодіти розвинутою економічною базою нашої республіки, її багатющими сировинними і паливними ресурсами, щоб, з одного боку, послабити військово-промисловий потенціал СРСР, а з другого - зміцнити власну воєнну машину за рахунок використання економічних можливостей України, створити вигідний плацдарм для дальшого розгортання воєнних дій і перемоги над Радянським Союзом.

Ще задовго до початку Другої світової війни Україна входила в орбіту колоніальних планів кайзерівської Німеччини. Брестський мир 1918 р. став серйозним кроком на шляху практичної реалізації цих експансивних планів. І хоча поразка в Першій світовій війні позбавила і Німеччину всіх її завоювань, думка про реванш, про світове панування ніколи не вмирала в реакційних колах у міжвоєнний період. Ця тенденція особливо посилюється з появою на німецькій політичній сцені Гітлера і фашис­тської партії. Для розробки зовнішньополітичної страте­гії націонал-соціалізму 1934 р. з різницею в декілька мі­сяців було створено зовнішньополітичне бюро НСДАП під Ріббентропа.

Українська проблематика займала одне з перших місць у роботі цих установ. Розроблені співробітниками бюро Розенберга основні ідеї і підходи до вирішення «україн­ського питання» певний час мали значний, якщо не виз­начальний, вплив на офіційний курс третього рейху щодо українських земель. Висунута командою Розенберга кон­цепція «свідомого європеїзму» особливо акцентувала увагу на проблемах Східної Європи. Принципова ідея цієї кон­цепції полягала в тому, щоб роздробити народи регіону за національними ознаками, нацькувати їх один на одно­го, а потім легко підкорити всю територію Східної Євро­пи. Ось чому Розенберг з самого початку пропагував ідею утворення формально самостійних, але фактично залеж­них від нацистського рейху держав в Україні та Кавказі, що могли бути створені для протидії ослабленій російсь­кій державі уявляючи модель майбутнього світового порядку, він на­голошував: «У центрі я поставлю Велику Німеччину... (Разом з нею) Австрія, Богемія і Моравія, польський За­хід. Блок з сотні мільйонів — неподільний, без жодної тріщини і без чужих націй... Далі — Східний союз: Поль­ща, Балтійські держави, Угорщина, Балканські держа­ви, Україна, Волгаланд, Грузія... Можливо, союз, але не рівноправних партнерів, звичайно, союз допоміжних на­родів, без армій, без власної політики, без власної еконо­міки».

Очевидно, саме бюро Розенберга відіграло основну роль у постановці та розробці питання про створення «Вели­кої України» як найближчої мети націонал-соціалізму. Проте в другій половині 30-х років відбувається певна еволюція поглядів Гітлера. У цей період він відходить від ідеї створення на тривалий час бодай маріонеткової держави на українських землях, намагаючись викорис­тати «українську карту» тільки як зручний козир у склад­ній дипломатичній грі напередодні Другої світової війни. «Якщо я був би пов'язаний з українцями та їхніми полі­тичними планами, — зазначав Гітлер у березні 1939 р., — то у Відні не проголошували б арбітражного рішення, яке зробило Закарпатську Україну нежиттєздатною». Ко­ли ж йому піднесли карту, на якій були позначені кордо­ни майбутньої «Великої України», він відклав її вбік і сказав: «У даний момент усе це ще тільки мрія».

Напередодні війни гітлерівці по суті відмовилися від ідеї створення навіть повністю залежної від них української держави.. Відповідно до генерального плану "Ост" фашисти передбачали знищити або виселити з України десятки мільйонів людей, а родючі чорноземи віддати колоністам - німцям. Україна мала стати назавжди аграрною колонією, а Донбас - "другим Руром".

Незважаючи на таку позицію Гітлера, ідея створення під протекторатом Німеччини «Великої України» продовжувала обговорюватися серед правлячої верхівки Німеччини. Подібне державне утворення могло стати не тільки ґрунтовною матеріальною базою, а й ефективним засобом тиску, зручним плацдармом для розгортання агресії.

Початок війни проти Радянського Союзу означав, що німецькі плани щодо українських земель вступили у ви­рішальну фазу свого практичного здійснення. І ось саме на цьому етапі економічні інтереси третього рейху поча­ли різко домінувати над політичними розрахунками. Про це свідчать документи. 21 червня 1941 р. Гітлер писав у листі до Муссоліні: «Що стосується боротьби на Сході, дуче, то вона, напевне, буде важкою. Проте я ні на секунду не сумніваюся в значному успіху. Передусім я сподіваю­ся, що нам пощастить забезпечити на тривалий час на Україні загальну продовольчу базу. Вона послужить для нас постачальником тих ресурсів, які, можливо, знадоб­ляться нам у майбутньому». Ще чіткіше домінування еко­номічних інтересів над політичними міркуваннями прос­тежується в матеріалах наради Гітлера з керівниками рей­ху, що відбулася 16 липня 1941 р. У відповідь на пропо­зицію Розенберга дозволити в Україні певний культур­ний розвиток, деякий потяг до незалежності, відкрити в Києві університет, Геринг різко відповів: «...ми повинні спочатку думати, як забезпечити себе продовольством, а до всього іншого справа дійде набагато пізніше».

Те, що опонентом Розенберга став Геринг, — не випад­ковий збіг обставин, адже саме Геринг відповідав з центром у Москві. Ця концепція, очевид­но, відповідала поглядам Гітлера в даний період, адже, за вико­нання економічної частини плану «Барбаросса», для реа­лізації якої було створено економічний штаб особливого призначення «Ольденбург», чи «Економічний штаб Ост». За декілька днів до війни штаб «Ольденбург» завершив розробку директив щодо керівництва економікою на те­риторії СРСР після його завоювання — так звану Зелену папку Геринга. Центральна ідея директив сформульована досить відверто: «Першим завданням є якнайшвидше здій­снення повного продовольчого постачання німецьких військ за рахунок окупованих областей». Безумовно, що одним із головних об'єктів пограбування була Україна. Про це відверто говорив Геринг, виступаючи в Берліні: «Ми зайняли найродючіші землі України. Там, на Укра­їні, є все: яйця, масло, пшениця, сало і в такій кількості, яку важко собі уявити. Ми маємо зрозуміти, що все це відтепер і навіки — наше, німецьке». “Зелена папка” Геринга — це, так би мовити, тактичний план економічно­го грабунку на окупованих територіях, розрахований, го­ловним чином, на період війни, але ще в січні 1940 р. за наказом Гімлера було розпочато роботу над довгостроко­вим, стратегічним «Генеральним планом Ост». Цей про­ект мав на меті дати рекомендації щодо вирішення проб­лем германізації та колонізації районів Сходу на довго­часну перспективу. Він складався з програми-мінімум, розрахованої на період війни, та програми-максимум — на повоєнний час. Програма-мінімум мала на меті макси­мальне використання для успішного ведення війни еко­номічних та трудових ресурсів завойованих на Сході те­риторій, насамперед продовольства України та нафти Кав­казу. Знищенню підлягали радянські керівні політичні кадри, комуністи, євреї, цигани. Населення, що лояльно ставилося до нацистського режиму, могло існувати, пра­цюючи на завойовників.

Програма-максимум забезпечувала домінування ні­мецької нації на окупованих територіях. Для цього пла­нувалося: фізичне знищення слов'янських народів; част­кове онімечення «нордичних груп населення», що є у скла­ді СРСР; підрив біологічної сили слов'янських народів («Метою німецької політики щодо населення російської території, — писав у своїх зауваженнях до «плану Ост» доктор Ветцель, — є доведення народжуваності росіян до значно нижчого рівня, ніж у німців... Поки ми зацікав­лені в тому, щоб збільшити чисельність українського на­селення на противагу росіянам. Проте це не повинно при­звести до того, що місце росіян займуть з часом україн­ці»); масові депортації населення (планом передбачалося переселення 65% українців із Західної України до Сибі­ру); переселення німців на окуповані землі і створення системи озброєних селянських поселень колоністів, без­посередньо підпорядкованих СС. Цілком очевидно, що «Ге­неральний план Ост» створювався для того, щоб в інтере­сах завойовників послідовно, планово, поетапно провес­ти знищення, депортацію, перетасовку мільйонів людей.

Отже, на початку війни проти СРСР у німецьких пла­нах щодо України відбулося не просто зміщення акцен­тів з політичних на економічні, а фактично трансформу­валася сама модель майбутнього розвитку українських земель. Якщо в довоєнний період планувалося утворення бодай маріонеткової держави — «Великої України», то вже на початку агресії проти Радянського Союзу україн­ські землі розглядалися як бездержавний сировинний придаток, джерело продовольства і робочої сили, з перспек­тивою після знищення значної частини населення, оні­мечення та колонізації. Ця трансформація не випадкова, вона пояснюється граничне утилітарним, прагматичним підходом німецьких політиків до долі українських земель. Саме тому в планах фашистів у довоєнний період ці зем­лі — козир у дипломатичній грі; у воєнний — матеріаль­на база і зручний плацдарм для ведення бойових дій; у повоєнний — одне з кращих місць для розгортання ні­мецької колонізації.

2. На Україну вдерлися 57 дивізій і 13 корпусів групи армій "Південь", які повинні були просуватися в напрямку на Київ, а далі на Харків і Донбас. Допоміжний удар завдавався на півдні - через Молдавію вглиб Південної України на Крим.

В Україні військам агресора протистояли два фронти: Південно-Західний (командуючий - генерал М.П. Кирпонос) і Південний (командуючий - генерал І.В.Тюленєв). З сухопутними військами взаємодіяли моряки Чорноморського флоту (командуючий - адмірал П.С.Октябрський), Дунайська флотилія.

30 червня 1941р. був створений Державний Комітет Оборони (ДКО) на чолі з И.В. Сталіним. В руках цього органу була зосереджена вся повнота влади в Україні. 7 липня 1941р. керівництво України опублікувало звернення до українського народу, в якому закликало трудящих чинити рішучий опір ворожій навалі.

Хоча в останній період перед війною в СРСР було вжито енергійних заходів щодо створення матеріально - технічних та оборонних передумов для зміцнення країни, проте вони були недостатніми для ведення успішних бойових дій проти німецьких збройних сил, особливо з урахуванням військово-стратегічних прорахунків вищого радянського політичного і військового керівництва.

Військово - промисловий потенціал Німеччини та її союзниць значно переважав радянський, створений за роки індустріалізації, яку не вдалося використати повною мірою. Серед негативних факторів військового характеру слід назвати необґрунтовані репресії командно-політичного складу Червоної Армії 30-х років, які її дуже ослабили. До того ж Радянська Армія не мала сучасного досвіду ведення воєнних операцій.

Радянські війська були поставлені у дуже важке становище раптовістю нападу переважаючих сил фашистської армії. Але і в такому критичному стані, в якому опинилася армія СРСР, її бійці та командири виявляли велику мужність і героїзм. Проте спроби нанести контрудари німецьким військам і змінити несприятливий перебіг подій на свою користь також не дали бажаних результатів.

7 липня 1941р. керівництво України опублікувало звернення до українського народу, в якому закликало трудящих чинити рішучий опір ворожій навалі. У перші місяці війни на Україні було мобілізовано в армію близько 2 млн. чоловік, створювалося народне ополчення. Але новим військовим частинам і з'єднанням не вистачало озброєння, боєприпасів, бо до війни мобілізовані запаси були зосереджені в основному в прикордонних округах і були або знищені при відході наших військ, або захоплені ворогом.

Патріотичний рух охопив усю країну. У республіці більше двох мільйонів чоловік створювали укріплення для військ. На 1 листопада 1941р. в фонд населення України надійшло близько мільярда карбованців. Крім того, в фонд було переказано багато золота, платини, срібла, коштовностей, облігацій державних позик.

Значну практичну допомогу діючій армії надавали науковці. Так, під керівництвом академіка Патона співробітники інституту електро­зварювання успішно розробляли і впроваджували у виробництво методи електрозварювання відпрацьованих деталей та автоматичного зварювання металів, що широко використовувалось в танковій промисловості, створювали установки для підводного зварювання та різання металів, що в багато разів скорочувало ремонт кораблів. Успішно працювали науковці інституту АН УРСР в Харкові над розробкою проблем оборонного значення.

Велику роботу провели державні, партійні, господарські органи з евакуації понад 550 великих підприємств, великої кількості матеріальних і культурних цінностей з України на схід країни.

Керівною силою народу у війні виступала єдина політична партія того суспільства - Комуністична партія. Тобто та система, що поставила внаслідок прорахунків та помилок країну перед прірвою, мусила тепер в умовах воєнно-політичної кризи "явити чудо" - тоталітарними методами врятувати її від загибелі.

Першими зустріли напад ворога прикордонники, моряки воєнно-морських баз, бійці і командири укріплених районів. В нерівних боях із загарбниками вони виявили мужність і героїзм. Так, одинадцять днів і ночей відбивали атаку супротивника бійці 13-ої застави Володимир-Волинського прикордонного загону під командуванням лейтенанта О.В.Лопатіна.

У результаті невдач Червоної Армії в прикордонних битвах на фронті склалася дуже складна обстановка. На Південно - Західному фронті найбільш загрозливе становище було на Київському напрямку. У радянського командування не вистачало резервів. Радянські війська, яким загрожувало повне знищення, не були своєчасно відведенні, тому що Сталін наказав за "будь-яку ціну" утримати Київ. Тільки 17 вересня ставка дозволила залишити Київ. Але вже було пізно: вороже кільце замкнулося. У Київському оточенні загинуло чотири армії. В полон до фашистів потрапили 655 тис. червоноармійців та командирів. Командування, штаб фронту, в тому числі командуючий фронтом генерал М.П. Кривонос, загинули в бою, виходячи з оточення.

Жорстокі бої розгорнулися біля Дніпропетровська і Запоріжжя. Героїчна оборона Одеси тривала 73 дні. У смузі Південного фронту протягом першої половини вересня точилися запеклі бої. До кінця жовтня 1941р. ворог захопив майже всю Лівобережну Україну, Харківський промисловий район, більшу частину Донбасу і Крим, де радянські війська стійко утримували Севастополь. На кінець 1941р. ворог окупував майже всю Україну, крім Ворошиловградської області та східних районів Харківської і Сталінської областей. Але досягнуто цих результатів було високою ціною. Досягти основної мети - швидкого розгрому Радянської держави Німеччині не вдалося, плани блискавичної війни були остаточно зірвані.

Влітку 1942р. у результаті невдачі радянських військ у районі Харкова, поразок на Керченському півострові та здачі Севастополя була окупована вся територія України. 22 липня 1942р. був залишений останній пункт України — м. Свердловськ Луганської області.

3. На зайнятій фашистами території було встановлено жорстокий окупаційний режим. Фашистське керівництво наполегливо проводило ідею, що війна проти народів СРСР — це безкомпромісна боротьба за знищення радянського ладу і вона докорінно відрізняється від війни проти Західних країн. Захоплену територію агресори розглядали як воєнну здобич.

Споконвічні українські землі були штучно розчленовані. Основна частина УРСР була віднесена до рейх-комісаріату "Україна" зі столицею у м. Рівному. Його очолив фанатичний нацист-українофоб Е. Кох. Західноукраїнські землі, возз'єднані у 1939р., були включені до генерал - губернаторства, створеного на території окупованої Польщі.

Інша частина території України, її Південні області і Північна Буковина увійшли до складу Румунії. Східні області - Донбас і Харківщина - були оголошені прифронтовою зоною і віддані під владу військових комендантів.

З приходом в Україну окупантів почалося масове винищення мирних жителів і геноцид єврейського населення. Всього фашисти знищили кілька мільйонів чоловік, а 2,5 млн. жителів України були відправлені на каторжні роботи до Німеччини. Окупанти спалили тисячі міст і сіл, зруйнували і пограбували десятки тисяч підприємств, шахт, колгоспів, МТС та промислових і транспортних об'єктів.

Окупувавши Україну, гітлерівські загарбники почали здійснювати плани перетворення її в колоніальну країну, в «життєвий простір» для німців. Одним з основних методів обезлюднення окупованої території України була організація штучного голоду, особливо в містах. Фашистські загарбники, зібравши хліб та інші продукти харчування, прирікали на голод місцеве населення. Особливо голодувало населення промислових центрів - Харкова, Дніпропетровська.

В Україні німецькі окупанти ввели режим рабсько-кріпосницької праці: загальнотрудову повинність для усього населення, каторжні роботи, вивезення на роботу у Німеччину. Всього з окупованих радянських територій на фашистську каторгу, за німецькими даними, було вивезено 2,8 млн. чоловік, з них майже 80% з України. Багатьом з них не судилося повернутися на Батьківщину.

Жорстокий окупаційний режим в умовах німецького «нового порядку» мав протилежні наслідки. Для підтримання своєї влади фашисти мусили зняти з фронту майже півмільйона боєздатних воїнів. Водночас у відповідь на жорстокість окупаційних властей на території України посилюється підпільна боротьба і партизанський рух.

Ця боротьба розгорнулася з перших днів вторгнення агресорів на територію України. Офіційна директива про формування партійного підпілля і організацію партизанської боротьби була прийнята радянським військово-політичним керівництвом наприкінці червня 1941р. Організаторами її стали партійні, комсомольські, радянські органи, військове командування та органи НКВД. Безпосередніми керівниками партизанського руху в Україні були М.Хрущов, Д. Коротченко, М.Співак та інші.

Особлива увага приділялась створенню партизанських і диверсійних загонів та баз, їх матеріально-технічному забезпеченню. Розгортання боротьби у ворожому тилу відбувалось у дуже важких умовах. Швидка окупація більшості районів України та жорстока розправа з партизанами та підпільниками призвели до великих втрат у русі Опору. Але навіть у 1941р. для боротьби з ними фашисти змушені були зняти з фронту понад 50 тис. солдатів та офіцерів.

У травні 1942р. при Ставці Верховного Головнокомандування створюється Центральний штаб партизанського руху, а для координації боротьби в тилу ворога на території України - Український штаб партизанського руху на чолі з генералом Т. Строкачем. Уже наприкінці року у республіці партизанські загони, підпільні та підривні групи діяли в усіх її районах.

Боротьба у ворожому тилу набирала різних форм: бойові дії, організаторська і політична робота підпільників, масовий саботаж економічних, політичних і воєнних заходів окупантів та ін. У ній брали участь близько 300 тис. партизанів, об'єднаних у 60 великих з'єднань, та майже 2 тис загонів і груп.

Новий вищий етап партизанського руху почався з весни 1943р., коли значно зміцніли сили патріотичного руху і він набув організаційного і бойового досвіду. На Правобережну і Західну Україну були здійснені рейди партизанських з'єднань С. Ковпака, О. Федорова, О. Сабурова та інших.

Під час підготовки до Курської битви була спланована радянським командуванням так звана рейкова війна (кодова назва "концерт"). Були підірвані тисячі ешелонів з вантажами для німецької армії, сотні підприємств і військових складів та ін. Для придушення партизанського руху з фронту було знято кілька сот тисяч солдатів і офіцерів вермахту. Всенародний опір загарбникам був і у Донбасі. До відступу Червоної Армії з території Донбасу була створена мережа підпілля. Діяло два підпільних обкоми партії (Ворошиловградський і Сталінський), 74 міськкоми і райкоми, 137 партійних осередків. На окупованій території Донбасу було створено понад 300 партизанських загонів і груп, в яких брало участь понад 8,2 тис. осіб.

На більшій території Краснолиманського і колишнього Ямського районів, що опинилися у смузі прифронтової зони, по річці Сіверський Донець, розташувалися 14 партизанських загонів.

За завданням командування 6-ї і 9-ї армій вони здійснювали рейди в тил ворога, вели розвідку, передаючи розвіддані до штабу військ Червоної Армії. На рахунку партизанських загонів Донбасу було багато успішних бойових операцій. За неповними даними в боях з ворогом було знищено понад 2800 солдатів і офіцерів супротивника, знищено велику кількість бойової техніки.

Активно діяли патріотичні групи у Стаханові, Свердловську Ворошиловградської області. За неповними даними партизанськими загонами Ворошиловградської області з червня 1942 р. до лютого 1943 р. вбито, поранено та узято в полон 4847 ворожих солдатів та офіцерів.

Застосовувати звичайні партизанські методи у безлісних районах Донбасу було дуже важко. Тому широко застосовували такі форми, як пропаганда серед населення, саботування відбудовних робіт окупантів на заводах та шахтах, зрив відправки молоді до Німеччини та ін.

Але значення партизанського руху у ворожому тилу оцінюється не тільки безпосередніми втратами окупантів. На значній території, зайнятій фашистами, підривався, а то і зовсім ліквідовувався окупаційний режим. Надзвичайно вагомим було морально - політичне значення партизанського руху і підпілля.

Своєрідну роль в умовах окупаційного режиму відігравала ОУН. Хоч вона, як і фашистські окупанти, прихід яких в Україну був сприйнятий оунівцями схвально, головним ворогом вважала радянську владу, проте її стратегічні цілі були принципово відмінними від фашистських. Кожна із сторін хотіла використати іншу у своїх цілях.

Одним із прикладів цього було проголошення 30 червня 1941р. Української держави, яке не входило в плани фашистів. Після цієї акції посилився розкол у самій ОУН. Частина її стала додатком німецького окупаційного апарату (ОУН - М). Інша частина (ОУН–Б), оголосивши безкомпромісну боротьбу радянським партизанам та всім прихильникам радянського ладу, епізодично вела боротьбу з німецькими окупаційними військами. Робилися спроби за допомогою так званих похідних груп поширити вплив на східні та південні області України.

Прихильники Бандери поставили собі за мету створити свої збройні сили. Перші збройні формування націоналістів спочатку не були зв'язані з ОУН. З кінця 1942р. об'єднані загони ОУН та формування "Поліська Січ" Т. Бульби-Боровця одержали назву Українська Повстанська Армія (УПА). З літа 1943р. визначилась її остаточна структура. За територіальною ознакою вона складалася з трьох частин: Північ, Захід, Південь. Восени 1943р. головнокомандуючим УПА було призначено одного з вищих офіцерів батальйону "Нахтігаль" Романа Шухевича.

Українські емігрантські джерела чисельність УПА визначають у 100 тис. бійців, але більш зважені історики називають цифру 30-40 тис. До приходу Червоної Армії частини УПА контролювали значну територію Волині, Полісся, Галичини. Окремі військові підрозділи УПА і після відновлення радянської влади на західноукраїнських землях продовжували антирадянську боротьбу до початку 50-х років.

Дата добавления: 2015-05-22