Передумови та початок застою 1 страница

14)---------------------------

15) 1. Утворення СРСР.

Х з’їзд партії (березень 1921 р.) обговорив доповідь Сталіна з національного питання. В ній наголошувалось на невідкладності заходів, спрямованих на подолання соціально-економічної і культурної нерівності народів. А він виступив за адміністративний переділ Росії. Ця настанова призвела до серйозних ускладнень в ряді районів, зокрема на Закавказзі.

В березні 1922 р. представники вищих органів влади Азербайджану, Вірменії і Грузії затвердили договір про створення федеративного Союзу Радянських Соціалістичних республік, який у грудні 1922 року перетворився в Закавказьку соціалістичну республіку (ЗСФСР).

В радянських республіках у 1922 р. були скликані з'їзди Рад. Вони прийняли рішення про утворення СРСР. 30 грудня 1922 року відбувся І з'їзд Рад СРСР. Він затвердив конст. Документи: Декларацію Договір Російської, Української, білоруської, закавказької республік про утворення СРСР. Було створено першу радянську Конституцію, яка була затверджена на ІІ всесоюзному з'їзді Рад у січні 1924 р. Конституція проголосила, що СРСР є "добровільним об'єднанням рівноправних народів, що за кожною республікою забезпечене право вільного виходу з Союзу.

В 1925 р. на ІІІ зїзді Рад було оформлено входження в Союз Середньої Азії.

2. Конституція СРСР.

В лютому 1935 р. відбувся черговий зїзд (VІІ) Рад СРСР. На попередній пленум ЦК ВКП(б) запропонував внести на його порядок про зміни в конституції СРСР. Вказувалося на зміни у виборчій системі: зміни нерівних виборів рівними, багатоступеневих прямими, відкритих - закритими. Йшла мова про підготовку тексту до нової Конституції.

Надзвичайний VІІІ зїзд Рад 5 грудня 1936 р. прийняв нову Конституцію СРСР. В ній проголошувалося, що в СРСР побудовано соціалістичне суспільство. Багатоступеневі вибори до органів влади змінювались прямими при таємному голосуванні. Говорилось про те, що експл. Класи повністю знищені. До Конст. 1936 р. вперше ввійшло положення про Комуністичну партію як керівне ядро всіх громадських і державних організацій. Партапарат дійсно являв собою вузол тоталітарної держави і в руках генерального секретаря зосередилась небачена в історії вся повнота влади. Вражаюча невідповідальність практиці державного терору аніскільки не турбувала тих, хто розробляв цю Конституцію.

16) Європейська інтеграція є наглядним прикладом вертикальної інтеграції, яка має кілька аспектів: економічний, політичний, військовий. Вона активно розвивається з початку 50-х років. Її початок поклала реалізація плану Маршалла. У квітні 1948 р. створено Організацію європейського економічного співробітництва (ОЄЕС), яка у вересні 1950 р. була доповнена Європейським платіжним союзом (ЄПС), який у 1961 р. замінила Організація економічного співробітництва і розвитку (ОЄСР).

Перехід від простого міжнародного європейського співробітництва до справжнього наднаціонального співтовариства розпочався 9 травня 1950 р., коли Роберт Шуман виступив з ініціативою, оприлюднивши план розроблений Жаном Монне, по створенню галузевого об’єднання шести країн (Франції, ФРН, Італії і країн Бенілюксу), Європейське об’єднання вугілля та сталі (ЄОВС). Новизною цього об`єднання було створення європейського органу управління незалежного від урядів країн.

Наступним кроком стало створення 25 березня 1957 р. Європейського Економічного Співтовариства (“Спільний ринок”) і Європейського співтовариства по атомній енергетиці (ЄСАЕ), або “Євроатом”.

Римський договір 1957 р.

Сповнені рішучості закласти основи більш тісного союзу між європейськими державами;

Сповнені рішучості забезпечити спільними діями економічний і соціальний прогрес своїх країн шляхом усунення бар`єрів, що розділяють Європу;

Ставлячи основною метою своїх зусиль постійне покращення умов життя і праці своїх народів.

Визнаючи, що усунення існуючих перешкод, потребує необхідність узгоджених зусиль з метою гарантувати стабільність економічного зростання, рівноправну торгівлю і чесну конкуренцію;

Занепокоєні зміцненням союзу економік і забезпеченням їх гармонійного розвитку при скороченні розриву між різними регіонами і відставанням країн, що знаходяться у гіршому становищі;

Бажаючи сприяти за допомогою спільної торгівлі політиці поступового зняття обмежень на міжнародну торгівлю;

Бажаючи підтвердити солідарність, яка об`єднує Європу і країни інших континентів, і, бажаючи забезпечити розвиток їх процвітання у відповідності зі Статутом ООН;

Сповнені рішучості зміцнити, шляхом реалізації вказаного комплексу, мир і свободу і, закликаючи інші народи Європи, які поділяють ці ідеали, приєднатися до цих зусиль;

Вирішили створити Європейське економічне співтовариство.

Мета ЄЕС – сприяти розвитку національних економік і захищати Європу від засилля американського капіталу. Умовами вступу в ЄЕС є ліквідація збиткових підприємств і державних дотацій. Країни-учасниці спільно розробляють економічну політику, міждержавні проекти, митні тарифи, регулюють фінансову систему, налагоджують систему міжнародної спеціалізації з метою забезпечення рентабельності виробництва, створюють єдиний ринок праці.

У другій половині 60-х років відбувається об`єднання структур ЄОВС, ЄЕС, Євроатому з метою створення єдиних органів (Ради, Комісій, Суду тощо). У 1968 р. формується єдиний митний союз.

Подальший розвиток ЄЕС йде шляхом поглиблення економічної та політичної інтеграції (Маастрихтські угоди про створення Європейського Співтовариства, 1992 р.).

Процес становлення ЄЕС був тривалим і супроводжувався кризовими явищами, викликаними структурними змінами в економіках країн, процесом напрацювання системи інтеграції.

Було чимало й противників ЄЕС. Так, у 1960 р. на противагу "Спільному ринку" Великобританія утворила Європейську асоціацію вільної торгівлі, до якої увійшли Великобританія, Швеція, Норвегія, Данія, Швейцарія, Австрія, Португалія.

У 60-ті роки між ЄЕС і ЄАВТ розгорілась гостра конкурентна боротьба. В цій боротьбі ЄЕС отримало переконливу перемогу: за десять років (1960-1970) доля ЄЕС у світовому виробництві зросла з 26% до 32%, в той час, як доля ЄАВТ зменшилась з 16,5% до 15%. В результаті цього ЄАВТ розпалась, а її члени один за одним почали переходити в ЄЕС, і першою з них була сама Великобританія.

У 70-ті роки в ЄЕС вступили Великобританія, Данія, Ірландія. У 80-ті – Греція, Іспанія, Португалія.

Перехід від конфронтації до співробітництва держав світу, завершення “холодної війни” (друга половина 80-х – 90-ті роки), дав новий імпульс інтеграційним процесам в Європі. Вони розвивались у двох напрямках: поглиблення інтеграційних процесів і розширення ЄС (залучення нових членів за рахунок країн Центральної, Північної, Східної Європи.

У 1987 р. члени ЄЕС ввели у дію "Єдиний європейський акт", за яким ліквідували існуючі перешкоди в економічному співробітництві, створили єдину податкову систему, скасували відмінності у своїх законодавствах. Крім того, країни ЄЕС у травні 1992 р. уклали угоду з Європейською асоціацією вільної торгівлі (ЄАВТ) про утворення Європейського економічного простору (ЄЕП). Тут вільно пересуваються капітали, товари, послуги і робоча сила. 6 лютого 1992 р. у м. Маастрихті (Нідерланди) країни-члени ЄЕС підписали угоди, за якими з 1 січня 1993 р. розпочалося функціонування єдиного ринку. Тоді ж набув чинності договір про Європейський Союз (ЄС), на основі якого у 1999 р. завершилося створення єдиного валютного простору – замість національних валют введено єдину "європейську валютну одиницю" – "євро". Співтовариство планує розробити спільну оборонну політику й запровадити єдине європейське громадянство. Отже, має утворитися Європейський дім, яким керуватимуть Європейська рада, Рада ЄС, Європейська комісія, Європарламент, Євросуд.

Етапи європейської економічної інтеграції

Етапи	Зміст
Зона вільної торгівлі	Скасування мита. Квот та інших обмежень у торгівлі між державами-учасниками при збереженні їх автономії у митній і торгівельній політиці стосовно третіх країн
Митний союз	Запровадження спільних зовнішніх митних тарифів і перехід до єдиної торгівельної політики стосовно третіх держав
Єдиний внутрішній (спільний) ринок	Митний союз плюс здійснення заходів, які забезпечують вільний рух послуг, капіталів і робочої сили (включаючи свободу їх професійної діяльності).
Економічний і валютний союз	Єдиний внутрішній ринок плюс гармонізація і координація економічної політики держав-учасниць на основі спільного прийняття рішень і контролю над їх виконанням, заміна національних валют єдиною. Єдина валютна і грошова політика

Рік вступу в ЄЕС (ЄС)	Країни
	Франція, ФРН, Італія, Бельгія, Голландія, Люксембург
	Великобританія, Данія, Ірландія
	Греція
	Іспанія, Португалія
	Після об`єднання Німеччини східнонімецькі землі (колишня НДР).
	Швеція, Фінляндія, Австрія
	Естонія, Латвія, Литва, Польща, Чехія, Угорщина, Словаччина, Словенія, Мальта, Кіпр (грецька частина)
	Румунія, Болгарія

17) Холо́дна війна́ — глобальна геополітична, економічна та ідеологічна конфронтація між Радянським Союзом і його союзниками, з одного боку, і США та їх союзниками — з іншого, що тривала з середини 1940-х до початку 1990-х років.

Вперше термін «холодна війна» застосував для опису протистояння Сполучених Штатів і Радянського Союзу Джордж Орвелл в статті «Ти і атомна бомба», що з'явилася на світ у 1945 році.

Термін "холодна війна" вперше було вжито кастильським принцем Хуаном Мануелем у ХІV ст. Він зазначав, що "гарячі" і "холодні" війни відрізняються тим, як вони закінчуються. " Гарячі війни" закінчуються загибеллю держав або миром, а "Холодні війни" не приносять ні миру, ні честі, тим, хто їх розв'язав.

Військово-політичний поділ Європи під час Холодної війни

В 1953 зміна політичних лідерів з обох боків надала нової динаміки холодній війні. Дуайт Девід Ейзенхауер був інавгурований на президентство в січні 1953. Протягом останніх 18 місяців адміністрації Трумена військовий бюджет США збільшився вчетверо, тому Ейзенхауер вирішив зменшити оборонні витрати, оскільки ядерна перевага дозволяла почувати себе міцно в протистоянні холодної війни. В березні помер Йосип Сталін, і скоро одноосібним лідером СРСР став Микита Хрущов, який стратив Лаврентія Берія і усунув від влади двох інших конкурентів, Георгія Маленкова та В'ячеслава Молотова. 25 лютого 1956 Хрущов шокував делегатів 20 з'їзду КПРС переліком і засудженням злочинів Сталіна. Він проголосив, що єдиним шляхом реформуватися і відходу від сталінської політики є підтвердження помилок, зроблених в минулому.

18 листопада 1956, під час прийому західних дипломатів в польському посольстві в Москві, Хрущов вимовив свою знамениту тезу: «Подобається вам чи ні, але історія на нашому боці. Ми поховаємо вас», шокувавши всіх присутніх. Проте, він мав на увазі не ядерну війну, як він пізніше стверджував, а історично визначену перемогу комунізму над капіталізмом. Потім, у 1961, він проголосив, що навіть якщо СРСР поки поступається Заходу, за десятиріччя зникне брак житла, доволі буде споживчих товарів, населення буде «матеріально забезпечене», і через двадцять років Радянський Союз «виросте до таких висот, що основні капіталістичні країни залишаться далеко позаду».

Державний секретар в адміністрації Ейзенхауера, Джон Фостер Даллес, ініціював «нове бачення» для стратегії «стримання», закликавши до більшого покладання на ядерну зброю проти ворогів США на випадок війни. Даллес також сформулював доктрину «масованої відплати», погрожуючи серйозною американською відповіддю на будь-яку радянську агресію. Володіння ядерною перевагою помогло Ейзенгаверу, наприклад, стримати загрозу радянської інтервенції під час Суецької кризи.

Країни НАТО і Варшавського договору (1955—1991)

Після смерті Сталіна в 1953 відбулося деяке послаблення напруги, але ситуація в Європі лишалася напростим озброєним перемир'ям. Американські вояки здавалося стояли невизначеними в Західній Німеччині, а напроти в Східній Німеччині здавалися стояли так само невизначено вояки радянські. На переозброєння Західної Німеччиниі її вступ до НАТО, Совіти в 1955 відповіли формальним альянсом зі східноєвропейськими комуністичними країнами, який називався Організація Варшавського договору або Варшавський пакт; це було більше політичним кроком, ніж оборонним, бо на час створення НАТО в 1949 СРСР вже мав систему взаємних договорів про допомогу з усіма союзниками у Східній Європі. У 1956 статус-кво на короткий час був випробуваний під час Угорської кризи, коли угорці спробували зіскочити з радянської орбіти після того, як Хрущов усунув від влади угорського сталініста Матіаша Ракоші (Mátyás Rákosi). Берлін лишався поділеним, а статус міста спірним. У 1961 Східна Німеччина звела Берлінський мур, щоб запобігти втечі східних берлінців до Західного Берліну.

Протягом 1957—1961 Хрущов відкрито і неодноразово погрожував Заходу ядерним знищенням. Він стверджував, що радянські ракети значно потужніші і досконаліші за американські і здатні стерти з поверхні будь-яке американське чи європейське місто. Проте, Хрущов відкинув сталінську віру в неминучість війни, і оголосив своєю новою ціллю «мирне співіснування». Це формулювання змінило позицію сталінського Радянського Союзу, коли міжнародна класова боротьба означала два протилежних табори з неминучими суперечностями і протистоянням, з якого комунізм мав вийти переможцем через глобальну війну. Тепер мир допускався, і капіталізм мав зруйнуватися сам, тим часом Совіти мали час наростити свої військові потужності. Ця концепція класової боротьби проїснувала аж до «нового мишлення» Горбачова, коли формулювання пом'якшали, і мирне співіснування розглядалося само по собі, а не як форма класової боротьби. Заяви США концентрувалися на американській міці по всьому світі і успіхові ліберального капіталізму. Проте, в кінці 1960-х «битва розумів» між двома системами в організації суспільства, про яку говорив Кеннеді в 1961, в основному скінчилася, і а подальшому напруга базувалася головно на зіткненні об'єктивних геополітичних інтересів, а не на ідеології.

Протягом листопада 1958 Хрущов зробив невдалу спробу перетворити обидва Берліни на підконтрольну йому територію, виставивши США, Великій Британії і Франції ультиматум за шість місяців вивести своїх солдат з окупованих ними секторів Західного Берліну, інакше буде накладений пропускний контроль над доступом Заходу до Східної Німеччини. Хрущов раніше пояснював Мао, використовуючи виразну анатомічну метафору, що «Берлін є яєчком Заходу. Щоразу, коли я хочу щоб Захід кричав, я притискаю Берлін». НАТО формально відхилило ультиматум у середені грудня, і Хрущов сам відкликав його і повернувся до Женевської конференції щодо німецького питання.

Узагальнюючи, помітною ознакою 1950-х став початок європейської інтеграції — фундаментального продукту холодної війни, який Трумен і Ейзенгавер просували в політичний, економічний і військовий спосіб, і що пізніше набуло адміністративних рис. Це бачилося двозначно, бо існувала небезпека, що незалежна Європа запустить свою власну розрядку з Радянським Союзом, і це може бути використаним для загострення роз'єднання Заходу.

Американська аерофотографія Сагуа-ла-Гранде — ймовірного місця розташування радянських ракет.

Національні рухи в деяких країнах і регіонах, можна відмітити Гватемалу, Іран, Філіппіни і Індонезію, часто були споріднені з комуністичними групами, чи принаймні на Заході сприймалися як споріднені з комуністами. В цьому контексті США та Радянський Союз посилювали змагання за вплив на Третій світ, коли там відбувався процес деколонізації 1950-х і початку 1960-х; крім цього Совіти бачили постійну втрату імперської влади як передвісницю можливої перемоги своєї ідеології. Американський уряд використовував ЦРУ щоб усунути низку недружніх урядів і підтримати своїх союзників. США вдавалися до ЦРУ, щоб скинути уряди, запідозрені в прихильності до Совітів, включаючи перший демократично обраний уряд Ірану прем'єр-міністра Мухамеда Мосаддека в 1953 і демократично обраного президента Гватемали Хакобо Арбенса Гусмана в 1954. Між 1954 і 1961 роками надіслані США економічна допомога і військові радники прискорили колапс прозахідного режиму Південного В'єтнаму. Обидві сторони використовували пропагунду, щоб просувати свої діла: була заснована Інформаційна Агенція Сполучених Штатів (USIA) для створення підтримки закордонній політиці США за допомогою своїх радіо-підрозділів «Голос Америки»; BBC теж робила свою роботу. ЦРУ поширювало приховану пропаганду проти недружніх США урядів (включаючи і країни Східного блоку), також забезпечувало фонди для всановлення «Радіо Вільна Європа», яке часто глушилося. Китай і Радянський Союз вели внутрішньо-комуністичну інформаційну війну після свого розколу. Радянська пропаганда використовувала марксиську філософію для атак на капіталізм, стверджуючи, що експлуатація праці і мілітариський імперіаллізм є рисами системи.

Багато молодих націй Азії, Африки і Латинської Америки відкидали тиск щодо приєднання до якогось табору в протистоянні Заходу і Сходу. В 1955 на Бандунзькій конференції в Індонезії десятки країн Третього світу вирішили не брати участь у Холодній війні. Консенсус, знайдений в Бандунзі досяг вишого розвитку зі створенням Руху неприєднання в 1961. Тим часом Хрущов поширив московську політику встановленням тісніших зв'язків з Індією і іншими ключовими нейтральними державами. Рухи незалежності в Третьому світі перетворили післявоєний світоустрій в більш плюралістичний світ деколонізованих країн Африки і Близького Сходу і зростаючих націоналізмів в Азії і в Латинській Америці.

18) Соціалісти́чна співдру́жність — група держав, які впродовж 1950 — 1980-х років здійснювали політичне й економічне співробітництво, спираючись на марксистсько-ленінську ідеологію і марксистсько-соціалістичну модель розвитку. До соціалістичної співдружності входили Болгарія, В'єтнам, Куба, НДР, Монголія, Польща, Румунія, СРСР, Угорщина, Чехословаччина (в 1987 р. населення цих країн становило майже 465 млн. осіб).

Стосунки між країнами соціалістичної співдружності у другій половині 70-х — першій половині 80-х років

Возначений період продовжувалося закріплення принципів, що використовувалися в міждержавних відносинах країн "соціалістичної співдружності". Була узаконена і піднесена до рангу "закономірності" соціалістичної революції та будівництва соціалізму "доктрина Брежнєва". Досягнення згуртованості та одностайності східноєвропейських соціалістичних країн і надалі залишалося основною турботою СРСР. Проте слухняність "молодших братів" та їхня орієнтація на "старшого брата" ставали дедалі проблематичнішими. Це засвідчили, зокрема, глибока криза в польському суспільстві, що розпочалася в 1980 р. масовим виступом проти тоталітаризму, і пов'язане з нею перетасування партійно-державних кадрів у вищому ешелоні влади, а також незгода керівництва деяких соціалістичних країн з ракетною політикою та афганською війною СРСР.

Соціалістична система продовжувала працювати за старою схемою економічного співробітництва. Спільні гігантські будови мали символізувати дружбу "братніх" країн. Спільними зусиллями у 1978 р. введено в дію газопровід "Союз", зводилися Усть-Ілімський целюлозний комбінат, гірничозбагачуваль-ний комбінат Ерденет у Монголії, нікелеві підприємства на Кубі, атомні електростанції в Болгарії, НДР, Чехословаччині. Здебільшого це були сировинні або енергетичні підприємства. В економічному співробітництві країн РЕВ продовжували панувати розподільчі принципи й особливо ідеологія. Так, кубинський цукор країни РЕВ купляли утричі дорожче, аніж він коштував на світовому ринкові, а Радянський Союз продавав Кубі нафту набагато дешевше світових цін. Виробництво в більшості випадків характеризувалося випуском неякісної, неконкурентоспроможної за світовими стандартами продукції.

Готова продукція реалізувалася майже виключно на ринках РЕВ. На Захід ішла в основному сировина, що оберталося великими матеріальними втратами для країн РЕВ. Як наслідок розрив в економічному розвитку між соціалістичними і капіталістичними країнами Європи збільшувався.

У першій половині 80-х років економічне становище східноєвропейських країн погіршилося, що було закономірним наслідком відставання, спричиненого відсутністю надійних господарських контактів зі світом, системою екстенсивного розвитку, неспроможністю соціалістичного економічного укладу, основаного на примусі, використати досягнення НТР.

У сфері зовнішньої політики соціалістична співдружність продовжувала висувати популістські плани безпеки та миру. Так, 28 червня 1983 р. Політичний консультативний комітет ОВД оприлюднив проект договору про незастосування сили між НАТО і ОВД. Однак за умов ажіотажу навколо націлень та перенацілень бойових ракет це, крім гіркої іронії, нічого більше викликати не могло. Висувалися й інші декларативні документи, знову ж таки розраховані на закріплення у психології радянських людей іміджу миролюбця за Радянським Союзом. Але чи можна було реалізувати такі декларації за тих умов? Адже гонка озброєнь продовжувалася, по обидва боки берлінської стіни розміщувалися ракети, війна в Афганістані не припинялася.

19) Встановлення комуністичної диктатури. Будівництво соціалізму "по-радянськи"

На початку вересня 1945 р. у зв'язку з виборами до Установчої Скупщини політична боротьба в країні ще більше загострилася. Очолювана М. Гролом "об'єднана опозиція" заявила про відмову брати участь у виборах. Вона вимагала прийняття демократичнішо-го виборчого закону й звинуватила комуністів у проведенні політики терору та залякування виборців. Бойкотувати вибори закликав віруючих і католицький єпископат. Посилився тиск на уряд Тіто з боку Англії та США, які звинувачували його в порушенні досягнутої раніше угоди щодо створення об'єднаного уряду, встановленні "однопартійного режиму", систематичному порушенні демократичних прав і свобод громадян. Проте, спираючись на підтримку СРСР, уряд Тіто відкинув звинувачення. Комуністи організували маніфестації на підтримку політики Тимчасового народного уряду.

На виборах 11 листопада 1945 р. Народний фронт виступив з єдиним списком кандидатів. З майже 8,4 млн. виборців у виборах взяли участь 7,4 млн., 90 % із них проголосували за кандидатів НФ ("список Тіто"). Опозиція зібрала 9,5 % голосів. Результати виборів викликали у країні неоднозначну реакцію. КПЮ розцінила їх як вияв широкої народної підтримки НФ, політики Тимчасового уряду на чолі з Тіто. Лідери опозиції звинувачували комуністів у фальсифікації підсумків голосування й відмовились визнати їх законними. Наслідки виборів стали ще однією поразкою антикомуністичної опозиції, що посилило суперечності в її лавах.

29 листопада 1945 р. відкрилася перша сесія Установчої Скупшини. З 524 депутатів404 були членами КПЮ. Скупщина майже одностайно ухвалила Декларацію про ліквідацію монархії і проголошення Федеративної Народної Республіки Югославії (ФНРЮ) у складі шести республік (Боснія та Герцеговина, Македонія, Сербія, Словенія, Хорватія, Чорногорія) та двох автономних областей у межах Сербії (Воєводина й Косово). Уряди Великої Британії та США 22 грудня 1945 р. визнали ФНРЮ. 31 січня 1946 р. прокомуністична більшість Установчої Скупщини затвердила конституцію ФНРЮ, яка закріпила однопартійний режим комуністичної диктатури. З прийняттям цього документа прискорився процес формування командно-адміністративної системи, зрощування партійного й державного апаратів, посилились переслідування опозиції. Дедалі частіше в боротьбі проти політичних супротивників комуністи використовували служби безпеки та внутрішніх справ.

На початку 1946 р. опозиція ще сподівалася на можливість легальної політичної діяльності в період підготовки виборів до скупщин республік Югославії. Керівництво КПЮ перенесло вибори на осінь 1946 р. й прискорило комунізацію країни за радянським зразком. Навесні 1946 р. держава контролювала 82 % всієї промисловості, переважну частину оптової торгівлі, займала вирішальні позиції в банківській справі. Це дало можливість здійснити перехід до планового ведення господарства в державному секторі економіки. 25 травня 1946 р. прийнято закон про загальнодержавний план і державні органи планування, в якому формулювалися загальні принципи планування й затверджувалася структура державних планових органів за радянським зразком.

Перехід КПЮ до реалізації соціалістичних завдань, відмова від компромісів з опозицією, використання силових методів щодо колишніх союзників по Народному фронту зумовили втрату опозицією політичної ролі й встановлення у країні наприкінці 1946 р. політичної монополії КПЮ, що вело югославське суспільство до тоталітарного режиму.

Соціально-економічні передумови утвердження тоталітаризму в Югославії крилися в економічній відсталості країни, що посилювалася воєнною руїною й неминучою люмпенізацією населення. Давалися взнаки також відсутність демократичних традицій, зрослий за роки війни вплив Радянського Союзу й КПЮ. До того ж стара державна система була замінена ще в ході визвольної війни і комуністи в Югославії взяли курс на встановлення своєї влади раніше, ніж у будь-якій іншій країні Східної Європи. Тому висунуті опозицією варіанти альтернативного розвитку країни залишалися на рівні політичної боротьби і не мали активної соціальної підтримки. Після прийняття 7 грудня 1946 р. закону про націоналізацію в державну власність перейшли великі й середні підприємства, банки, 90 % роздрібної і вся оптова торгівля. У приватному володінні залишилося лише 30 % підприємств, переважно дрібних майстерень.

На початок 1947 р. в основному була завершена відбудова народного господарства. Панівні позиції посів державний сектор. Завершилося формування централізованої системи управління економікою. Був схвалений п'ятирічний план на 1947—1951 pp., який ставив завдання перетворити Югославію з відсталої аграрної країни на розвинуту індустріально-аграрну державу. Великі інвестиції направлялись у важку промисловість. У 1947 р. в країні розгорнулося будівництво близько 200 нових підприємств, електростанцій, залізниць, шосейних доріг та ін.

Важливу роль у відбудові економіки, реалізації господарських планів відігравало співробітництво з СРСР. Ще в 1946 р. між обома країнами були укладені економічні угоди, відповідно до яких передбачалося забезпечення народного господарства Югославії сировиною, технічною документацією і т. ін. Згідно з двосторонньою угодою 1947 p., Радянський Союз погодився надати ФНРЮ інвестиційний безпроцентний кредит у розмірі 135 млн. доларів, за рахунок якого здійснювалися поставки промислового обладнання й матеріалів. У 1946—1947 pp. збільшився обсяг торгівлі Югославії з іншими країнами народної демократії, насамперед із Чехословаччиною.

Значні зміни відбулися в сільському господарстві. У ході аграрної реформи 0,8 млн. га орної землі передано у власність малоземельним і безземельним селянам. На ній створювалися сільськогосподарські маєтки, перші селянські трудові кооперативи (СТК). У 1947 р. у країні налічувалося 779 СТК, а в 1948 р. — 1313. Зросла кількість державних машинно-тракторних станцій (МТС). Проте в аграрному секторі залишалося 2,6 млн. приватних сільських господарств.

Керівництво Югославії активно будувало антиринкову планову господарську систему, основою якої була державна власність на засоби виробництва. У перші повоєнні роки ця економічна політика привела до позитивних наслідків: вдалося подолати інфляцію, відновити промисловість, рівень життя населення наблизився до довоєнного, певною мірою забезпечувалася соціальна справедливість у суспільстві.

Завершувалося формування політичної системи "диктатури пролетаріату", що мала всі ознаки "надцентралізації". Уся влада зосереджувалася в Політбюро ЦК КПЮ, передусім у руках Тіто, Карделя, Ранковича, Джиласа. Встановлено суворий партійний контроль за усіма сферами суспільного життя. Швидко зростала чисельність КПЮ, яка в червні 1948 р. налічувала 450 тис. членів. Розгалужений партій но-пропагандистський апарат посилено насаджував у громадській свідомості культ Тіто — легендарного керівника партизанського руху й культ партизанів — учасників народно-визвольної боротьби, як "особливих людей". Здійснювалася культурна революція за радянським зразком.

Таким чином, у 1946—1947 pp. у Югославії в основному завершилося формування тоталітарної моделі суспільного ладу.

У зовнішньополітичній сфері Югославія в ці роки прямувала у фарватері політики СРСР. Навесні — влітку 1946 р. ФНРЮ уклала союзні договори з Польщею, Чехословаччиною та Албанією. Югославське керівництво надавало підтримку комуністам Греції, які навесні 1946 р. підняли повстання проти існуючого режиму. Югославія здійснювала активну політику в Албанії, де партійні й військові радники з Югославії відігравали ключову роль у становленні нової влади. З Болгарією обговорювалися плани створення спільної федерації. Як перший крок у цьому напрямі в 1947 р. між обома країнами був підписаний договір про дружбу, співробітництво і взаємну допомогу. Нова Югославія відігравала дедалі активнішу роль у міжнародному комуністичному русі, де вважалася найвірнішим союзником СРСР. Делегація компартії Югославії брала активну участь у створенні Інформбюро в 1947 р. До 1948 р. Югославія, що мала одну з

Дата добавления: 2015-05-22