Релігійно-культурна діяльність василіан. Викладання філософії у василінських школах

Уніатський клір, бажаючи посилити свої позиції, пішов на організацію чернечого чину (ордену) святого Василія. Ініціатором його створення (чи формально «відновлення») став Йосиф-Вельямин Рутський, наступник Іпатія Потія на митрополичому престолі. У дечому василіани брали приклад з єзуїтів, особливо у сфері освітньої діяльності. Водночас апелювали до православних традицій. Тому не випадково взяли своїм патроном Василія Великого – одного з найавторитетніших східних отців церкви.

Василіани дещо зробили для поширення філософських студій на українських землях. На території України й Білорусії вони створили систему власних шкіл, які складалися зі 1) студій для ченців, 2) семінарій для єпархіальних священиків, 3) колегій для молоді й 4) парафіальних шкіл. Правда, ця система утвердилася не відразу. В основному вона сформувалася у XVIII ст.

У середині XVIII ст. філософські та богословські студії для ченців-василіан існували як у Литовській, так і Руській провінціях. Зокрема, богословські студії були у Кам’янці-Подільському, Львові, Лаврові; філософські – у Теребовлі, Загайцях під Луцьком, Замості й Холмі. Окрім того, існували риторичні студії в Білостоці, Мільчі й Сатанові, де вивчалися елементи філософії. Філософія й богослів’я студіювалися в духовних семінаріях, де готували священиків на парафії. Повний курс тривав у них 6 років: 2 роки вивчалася філософія, 4 – богослів’я. Такі повноформатні семінарії в середині XVIII ст. існували у Володимирі-Волинському, Свержні та Холмі. Щодо шкіл для світської молоді, які організовували василіани (парафіальні школи, колегії), то тут давався початковий та середній рівень підготовки. Хоча в окремих школах, зокрема, колегіях Бучача й Умані, частково вивчалася теологія. Це було пов’язано з тим, що там вчилися діти зі священицьких родин, частина з яких готувалися стати кліриками [36].

На жаль, у силу різних обставин, василіанське шкільництво в нас залишається погано вивченим. Те саме стосується й викладання філософії у василіанських школах. Наскільки можемо судити, василіанські викладачі наслідували єзуїтів і викладали філософію у неосхоластичному дусі. Подібне бачимо й у Києво-Могилянській академії. Ця філософія не могла бути оригінальною. Хоча не виключено, що василіанські викладачі могли допускати певні відхилення й пропонувати свої оригінальні підходи з тих чи інших питань. Заслуга василіан була в іншому. Завдяки їхнім школам в Україні поширювалися зразки «класичної» європейської схоластики. А це сприяло формуванню відносно розвинутої філософської культури.

Із середовища василіан вийшло чимало письменників-полемістів, які в своїх творах так чи інакше зверталися до філософської проблематики. Передусім варто згадати самого засновника чернечого чину Й.-В. Рутського. На початку 20-их рр. XVII ст. він дискутував з М.Смотрицьким, який у той час знаходився ще в православному таборі. Тоді побачили світ полемічні писання Й.-В.Рутського «Совіта віна…» (1621), тобто «подвійна вина», а також «Екзамен оборони…» (1621). До василіанських полемістів належав Іван Дубович – автор таких творів, як «Ієрархія, або зверхність у церкві божій…» (1644), «Образ православної східної церкви» (1645). Однак цих авторів варто віднести до білоруських культурних діячів, оскільки їхня діяльність в основному була пов’язана з Білоруссю.

Українськими василіанськими авторами, які в своїх творах зверталися до філософської проблематики, слід вважати Якова Сушу (1610-1687), єпископа холмського, автора численних праць, серед яких була біографія Мелетія Смотрицького під назвою «Савл і Павло»; Порфирія Скарбек-Важинського (1732-1804), який теж обіймав становище холмського єпископа, був автором праць на філософські й катехетичні теми; Тимофія Щуровського (1740-1812), доктора теології, автора повчальних творів та проповідей.

Значним культурним центром василіан у XVIIІ ст. став Почаївський монастир. Щодо виникнення цієї обителі існує чимало різноманітних легенд. Появу її відносять до давньоруських часів. Однак, судячи з реальних документів, становлення монастиря відбулося в першій половині XVII ст., коли його настоятелем був вищезгадуваний Іов Почаївський. Тоді в монастирі навіть було започатковане книгодрукування і, як уже говорилося, побачила світ книга К.Транквіліона-Ставровецького «Дзеркало богослів’я». Однак, в силу різних обставин, Почаївський монастир у XVII ст. так іі не перетворився в потужний релігійно-культурний осередок. Принаймні він поступався сусідньому Дерманському монастирю, не кажучи про Києво-Печерську лавру.

У XVIIІ ст. ситуація змінюється. У 1718 р. обитель стає уніатською, тут оселяються василіани. Вони й перетворюють монастир у потужний релігійно-культурний осередок, де була створена найбільша друкарня на теренах України. За трохи більше, ніж сто років уніатського періоду в ній надрукували близько 300 книг. Була це література різноманітного характеру. Видавалися богослужбові книги, які водночас служили і для навчальних цілей (Псалтир, Часослов, Осьмогласник). Окрім такої богослужбової літератури, видавалися требники, молитвослови, служебники, акафісти тощо. У 1798 р. видрукували в п’яти томах Острозьку Біблію. Видавалися й окремі біблійні книги. Побачили світ також музичні твори, призначені для богослужіння, житійна і повчальна література. Перевидали тут і «Дзеркало богослів’я», яке засуджувалося православними ортодоксами.

Проте в Почаєві, поряд з книгами суто релігійними, починають друкувати літературу «напівсвітську» чи навіть суто світську, наприклад твори, де давалися основи етикету, збірники проповідей, господарські порадники і т. ін. Ці твори публікувалися мовою, наближеною до розмовної. Оцінюючи значення Почаївського осередку, В.Шевчук писав: «…Почаїв у XVIIІ ст., особливо у другій половині його, був одним з найдіяльніших культурних центрів України, а видання Почаївської друкарні мали значну популярність. До особливих заслуг Почаївського культурного осередку треба віднести впровадження у книжкові видання української народної мови як літературної, не варто забувати, що це почалося ще до появи в друці «Енеїди» Івана Котляревського» [37]. І дійсно, Почаївський осередок чи не вперше підняв українську розмовну мову на рівень елітарної книжної культури, своїми виданнями створив потужне комунікаційне поле, в якому могла функціонувати ця мова. Ці видання поширювалися не лише в західноукраїнському регіоні, а й проникали в Центральну та Східну Україну.

Власне, суто філософських творів у Почаївській друкарні не було надруковано. Однак побачили світ твори релігійно-філософські, наприклад згадуване «Дзеркало богослів’я» К.Транквіліона-Ставровецького, збірки проповідей. Хотілося б відзначити збірник поетичних творів «Богогласник» (1790). На перший погляд, він ніби не має стосунку до філософії. Але, як відомо, в той час філософські ідеї часто знаходили вияв у формі поетичній. У «Богогласнику» відобразилося тогочасне українське життя. Зокрема, там йдеться про татарські напади, міжусобні війни, міжконфесійні змагання. Часом ці події подані загально або робиться натяк про них. Є пісні спрямовані проти аріан, кальвіністів, мусульман (бусурман). Зустрічаються антивоєнні пісні. Чимало є пісень про події релігійного життя – заснування монастирів, чудодійні ікони, різні чудеса тощо. Є й пісні, де осмислюються проблеми людського існування. Наприклад, до збірника ввійшла пісня Г.Сковороди «Жаль над зле прожитим часом життям».

«Богогласник» був популярною книжкою, часто перевидавався. Окремі його тексти набули популярності й стали народними піснями. У передмові до збірника писалося, що цими піснями мають прикрашатися свята, щоб воздати честь Богу і святим. Вони також мали відвернути людей від «поганих ігор, байок, сміху, танців, пиятик, сварок та інших неугодних справ» [38].

З Почаївський релігійно-культурним осередком пов’язана низка василіанських авторів. Відомим серед них вважається Валеріан Сеницький (1735-1808), який був доктором Віленської академії, керував роботою над укладенням «Богогласника». Йому належать книга повчального характеру «Бесіди парохіальнії на неділі та нарочитії свята всього літа» (1789). Саме йому належала ідея заохочувати священиків проповідувати народною мовою. Ще одним інтелектуалом «почаївського кола» був Юліан Добриловський (1760-1825). Він теж належав до прихильників розширення застосування розмовної мови, переклав розмовною мовою деякі повчальні книги, видані в Почаєві. Був автором популярних пісень «Дай нам, Боже, добрий час» та «Станьмо, браття, в коло».

Загалом василіани сприяли утвердженню народної української мови як мови культури. Окрім Почаєва, почали з’являтися і в інших місцях уніатські видання цією мовою. Так, у 1798 р. (якраз у рік першого видання «Енеїди» І.Котляревського!) у Луцьку коштом Франциска-Владислава Чернецького надрукували «Казання…» народною говіркою Полісся для уніатських священиків [39].

У перспективі така діяльність вела до творення новочасної національної культури, в т.ч. повноцінної національної філософської традиції.

Оцінюючи роль Берестейської унії та уніатської церкви в розвитку філософської думки XVII-XVIII ст., можемо констатувати, що саме укладення унії помітно активізувало релігійну полеміку та інтелектуальне життя в Україні. У цій полеміці, яка особливо була інтенсивною в першій половині XVII ст., автори часто зверталися до філософських аргументів. Сторони, які вели дискусії (католики й уніати, з одного боку, православні, з іншого) мусили дбати про розвиток філософської освіти. Саме в цей період філософія в схоластичному варіанті починає вивчатися не лише в католицьких навчальних закладах України, а й також православних та уніатських.

Уніати, йдучи на зближення із західною (латинською) культурою, стали одними з її поширювачів на українських землях. Не дивно, що в їхньому середовищі з’явилися автори, які поєднували елементи традиційної православно-слов’янської культури з культурою ренесансною та бароковою. До таких належали К.Сакович, М.Смотрицький, К.Транквіліон-Ставровецький та деякі інші.

Зрештою уніати зробили чимало для піднесення розмовної української мови на рівень мови книжної культури, видали чимало текстів, у т.ч. творів «близькофілософського» характеру цією мовою.

Рекомендована література

Гудзяк Б. Криза і реформа. Київська митрополія, Царгородський патріархат і ґенеза Берестейської унії. – Львів, 2000.
Кралюк П. Особливості вияву національної свідомості в українській суспільній думці 16 – першої половини 17 ст. – Луцьк, 1996.
Литвинов В. Ідеї гуманізму епохи Відродження в українській філософії ХV – початку ХVІІ століття. – К., 2000.
Литвинов В.Д. Українці в пошуках своєї ідентичності. XVI – початок XVIІ століття. Історико-філософський нарис. – К., 2008.
Нічик В.М., Литвинов В.Д., Стратій Я.М Гуманістичні і реформаційні ідеї на Україні. – К., 1990.
Пам’ятки братських шкіл на Україні. – К., 1988.
Українські гуманісти епохи Відродження. – К., 1995. – Ч.1-2.

Дата добавления: 2015-05-22