Релігійно-культурна діяльність та релігійно-філософські погляди Петра Могили

Важливу роль у релігійному й культурному житті України 30-40-их рр. XVII ст. відіграв київський митрополит Петро Могила (1596-1647) [30]. Батьком його був валашський, а потім молдавський господар Симеон Могила. Після його смерті, що сталася в результаті зловмисного отруєння, родина переселилася на терени Західної України, де підтримувала зв’язки з місцевою аристократією, зокрема князями Вишневецькими. Наприклад, рідна сестра П.Могили, Раїна, вийшла заміж за Михайла Вишневецького. Дитиною від цього шлюбу став добре відомий Ярема Вишневецький, який, до речі, підтримував П.Могилу. Могили також мали добрі стосунки з Львівським братством. Напевно, в школі цієї інституції молодий П.Могила здобував освіту. Далі навчався за кордоном: за одними даними – у Сорбонні, за іншими – в єзуїтській колегії Ле Флеш, де ніби слухав лекції Франца Верона – учителя Рене Декарта. Можливо, він також студіював у Замойській академії, до якої, ставши церковним ієрархом, часто посилав своїх вихованців. Після закінчення вищих студій П.Могила намагається зробити військову кар’єру, деякий час служив офіцером у польському війську. Брав участь у битвах під Цецорою та Хотином. У 1625 р. залишив світське життя, прийняв чернечий постриг у Києво-Печерській лаврі. Через два роки його обрали архімандритом цього монастиря. А після смерті І.Борецького П.Могила, став митрополитом київським, забезпечивши собі підтримку з боку української аристократії та владних кіл. Правда, йому довелося вести тривалу й жорстку боротьбу з І.Копинським, якого підтримувало козацтво.

П.Могила зазнав значного впливу «латинських» традицій, був пов’язаний з елітарними верствами Речі Посполитої. Ці два чинники відіграли не останню роль у тому, що він виявив проунійні та прозахідні настрої, роблячи певні кроки в цьому плані. Саме у 1627-1638 рр. П.Могила разом з І.Борецьким та М.Смотрицьким таємно готували нову унію, з’єднання православних з уніатами. Але ці унійні плани були зірвані козаками. Однак П.Могила стає реформатором Руської православної церкви, зробивши ставку на розвиток освіти. Українське суспільство уже дозріло до цієї реформи. Потрібно було лише енергійних людей на відповідних ієрархічних становищах, які б провели її.

Свою реформаторську діяльність П.Могила почав із організації школи при Києво-Печерській лаврі в 1631 р. Восени цього року школа розпочала роботу. П.Могила сподівався, що вона стане дієвою інституцією і допоможе йому посилити позиції в Київській митрополії. Противники П.Могили в особі «козацького» митрополита І.Копинського та близьких до нього священнослужителів почали ширити чутки, ніби школа П.Могили загрожує православ’ю і в ній навчаються уніати та люди неправославних поглядів. Подібні чутки сприймалися з довір’ям. Адже школа за своєю формою була латино-польською.

Проти П.Могили піднялося Київське братство, яке спиралося на підтримку козаків. Могло дійти до кривавого конфлікту. Префект лаврської школи Сильвестр Косов навіть писав, що був час, коли професори, висповідавшись, чекали, що ними почнуть напихати шлунки дніпровських осетрів. Правда, конфлікт закінчився мирно. На початку 1632 р. П.Могила пішов на компроміс із братством, об’єднав свою школу із школою братською. Цьому об’єднанню сприяв уже згадуваний культурний діяч Т.Земка. Він став першим ректором після об’єднання цих шкіл, котрі, власне, започаткували Києво-Могилянську академію.

Це були навчальні заклади дещо різних типів. Хоча братські школи, в т.ч. й Київська, зазнали певних західних впливів, зокрема єзуїтської педагогіки, вони, в міру можливостей, зберігати православно-слов’янські традиції. Так, у листі до московського царя Михайла Федоровича від 17 січня 1626 р. київські братчики писали, що в їхній школі навчають слов’яно-руській та грецькій мовах і що вони не пили із чужих джерел «отрути західної схизми». Можливо, тут є перебільшення щодо антизахідної цнотливості братчиків, але такі заяви самі по собі є показовими.

Лаврська школа організовувалася як школа західного типу. Про це свідчить «Євхаристиріон…» Софонія Почаського – поетична пам’ятка, яка вийшла зі стін цього навчального закладу. Твір просякнутий античною символікою, характерною для західноєвропейських ренесансних та барочних творів. У «Євхаристиріоні…» прославляються «сім вільних мистецтв» [31], вивчення яких практикувалося на Заході, а також теологія.

Об’єднання шкіл трактовано було запорізьким козацтвом «за річ святобливу й усій православній церкві дуже потрібну». Водночас козаки заявили про свою підтримку П.Могили. Така була ціна, яку він заплатив за відречення від планів мати власну освітню інституцію.

Йдучи стопами своїх попередників, зокрема І.Борецького, П.Могила сприяв заснуванню шкіл підвищеного типу у Вінниці, Гощі. А в 1640 р. ним була заснована слов’яно-греко-латинська академія в Яссах.

П.Могила та його сподвижники так і не стали репрезентантами козацтва. Їм була ближча українська аристократія, на яку вони намагалися орієнтуватись. І все ж могилянство правомірно розглядати як компроміс між козацтвом та православною ієрархією, пов’язаної з залишками української аристократії. Симпатії П.Могили, зрозуміло, були на боці останньої. Але конфлікт з козацтвом дечого його навчив. П.Могила, за словами М.Грушевського, змушений був «підпорядковуватися суспільній опінії і орієнтуватися провідними лініями, вказаними православною традицією і сучасними соборними постановами. Могила взяв за розум цю науку і до смерті ригористично виконував усі вимоги православного декорума» [32].

Діяльність П.Могили зосереджувалася на тому, щоб посилити позиції православ’я. У цьому плані можна простежити кілька напрямків.

Перший – це турбота про освіту, передусім освіту духовенства. Як зазначалося вище, П.Могила намагався її європеїзувати. Проти цього були не лише православні традиціоналісти, а й «латинські» урядові кола і католицьке духовенство, котрі вбачали в школі П.Могили конкурента.

З просвітницькою діяльністю П.Могили пов’язана низка творів, в т.ч. панегіричного характеру. Так, у згадуваних великодніх віршах 1632 р. на честь П.Могили під назвою «Євхаристіон…» постійно підкреслюється необхідність наук для процвітання Русі-України, її церкви та боротьби з ворогами, передусім уніатами. У іншому поетичному творі «Євфонія весело бриняча…» (1633) з діяльністю П.Могили пов’язується надія на відродження Русі. Говорячи про минулу її славу, автор постійно акцентує свою увагу на тому, що ця слава відновлюється П.Могилою; що він порядкує в Софії Київській, яку відібрав в уніатів; що під рукою цього ієрарха не страшні вже будуть «злості геретицькі» і радість пануватиме в «російськім Сіоні в київській зоні» [33].

Того ж року з’явився ще один твір, «Мнемозина…», створений студентами Mогилянської колегії на честь свого патрона. Для твору характерним є православно-руський патріотизм. Тут бачимо величання Константинополя як головного церковного й культурного осередку православного світу. Він ставиться на один рівень з католицьким Римом. Водночас прославляється Київ – власний державний центр з князівськими традиціями, церквами й монастирями, в якому є храм св. Софія, що апофезується як пам’ятка незрівнянної розкоші та слави. Русь ставиться на один рівень з Польщею як два рівнозначні християнські культурні світи [34].

Другим важливим напрямком діяльності П. Могили стало вдосконалення догматики й літургіки. Уже в 1640 р. на київському соборі був продискутований проект катехізису. Потім його розглянули на православному соборі в Яссах (1642 р.). Обговорений на ньому варіант послали чотирьом патріархам для узгодження. У 1643 р. Могилянський катехізис затвердили під назвою «Православне сповідання віри Церкви православної і апостольської Христа». Він став першим офіційним катехізисом для православних. Правда, його видрукували вже після смерті П.Могили.

Однак П.Могила підготував і надрукував у 1645 р. польською та українською книжною мовою скорочений варіант катехізису «Коротке зібрання науки про артикули віри православно-католицької християнської…» [35]. Тому маємо змогу розглядати два види Могилянського катехізису – великий та малий. Це відповідало традиції тогочасного теології, коли катехізис поділявся на установчий (великий) та спрощений (малий). Завданням великого катехізису було утвердження віри. Він призначався для богословів, використовувався під час студій у вищих школах. Малий був зорієнтований на широке коло читачів, особливо дітей. Саме малий катехізис вважається відображенням думок П.Могили та його сподвижників. Щодо великого катехізису, то він зазнав редакційних змін з боку грецьких богословів.

У передмові до видання малого катехізису П.Могила наголошує, що християнська наука подається ним не лише для знання. Вона має стати запорукою спасіння. Твір поділяється на три частини. У першій представлені артикули віри, яких є дванадцять.

Перший артикул подає бачення натури Бога. Бог трактується як єдиний у своєму єстві та сутності, але в трьох особах (Отець, Син і Дух Святий). Він постає як творець всього видимого і невидимого, т.ч. людини та ангелів. Розглядаючи дане питання, автор посилається на християнську неоплатоністичну традицію, яка продовжувала зберігати сильні позиції в Україні. Світ ангелів, як і в Псевдо-Діонісія Аеропагіта, побудований ієрархічно: престоли, херувими, серафими, начала, влади, сили, панування, архангели і ангели. Розглядаючи відношення людини до світу ангелів, П.Могила веде мову про ангелів-хранителів як посередників між людиною та Богом. Людина ж представлена як дуалістична істота, що поєднує видиме й невидиме начала – тіло і душу. Вона, вважає автор, за своєю натурою створена доброю, але через первородний гріх перетворилася в порочну і слабку. Позитивне трактування людини як доброї істоти (хай навіть зіпсованої первородним гріхом) утвердилося в українській етичній думці, зокрема знайшло вияв у філософських курсах професорів Києво-Могилянської академії. Останні вважали, що з допомогою розуму людина здатна позбутися своїх негативних рис і «повернутися» до своєї доброї природи.

Другий артикул віри присвячений особі Ісуса Христа та екзегезі його імені. Він іменується спасителем і помазанцем (помазаний Духом Святим через Бога-Отця) на священство, царство й пророцтво, трактується як єдинородний Син Божий.

У третьому артикулі П.Могила зупиняється на питанні втілення Христа, що розглядається як добровільний акт, мета якого самоприниження задля спасіння людей. Втілення Христа, вважає він, не забирало нічого з його божественної натури, а було містичним поєднанням Бога й людини. Багато тут місця автор присвячує Діві Марії та її пошануванню.

Питання смерті – зміст четвертого артикулу. Воно розглядаються в контексті божественної природи Христа. Ісус, який помер, аби відкупити людські гріхи, терпів справжні муки. Однак він терпів їх лише в своїй людській натурі, тобто тілесно, натомість його божественна натура не зазнала страждань. Тому смерть Христа стосується тільки його тіла. Божество Ісуса, яке перебувало з ним під час страстей і смерті, вступило разом із Христовою душею до пекла, аби визволити звідти святих отців і спровадити їх разом із розбійником, що висів разом із ним на хресті, до раю. На завершення цього артикулу йдеться про пошанування хреста.

П’ятий артикул стосується питання воскресіння божого. Воно, як і смерть Христова, є добровільним актом, у якому виявляється божественність Ісуса. Воскреслий Христос зберігає своє тіло, однак воно вже не підлягає слабостям, які терпіло перед смертю.

У шостому артикулі йдеться про вознесіння Ісуса, котре трактується лише в тілесному плані, оскільки, згідно з божественною натурою, Христа він завжди сполучений з Отцем.

Зміст сьомого артикулу дуже загально говорить про страшний суд, який стане проявом Христової слави. Це буде останній день, коли люди складуть звіт зі своїх думок та вчинків. Тоді ж вони отримають справедливу заплату.

У восьмому артикулі йдеться про сходження Святого Духа. Як відомо, це питання стало своєрідним каменем спотикання між католицькими й православними богословами. Святий Дух у катехізисі розглядається як єдиносущий з Богом-Отцем та Сином. Сходження Святого Духа від Отця П.Могила доводить, посилаючись на євангеліста Іоанна та отців церкви, зокрема Іоанна Дамаскіна. Розмірковуючи над питанням природи Святого Духа, автор приходить до трьох висновків: 1) через апостолів та пророків Святий Дух є творцем Священного Писання; 2) він подає людині сім дарів – мудрість, розуміння таємниць віри, пораду собі та іншому, силу або стійкість у вірі, знання закону та волі божої, побожність, страх божий; 3) маємо також дари Святого Духа – любов, радість, мир, довготерпіння, доброту, милосердя, віру, лагідність, стриманість.

Дев’ятий артикул присвячений вченню про церкву.

Десятий розглядає християнські таїнства. Вони, за вченням П.Могили, поділяються на чотири елементи: 1) матерію, 2) слова, через які таїнства здійснюються, 3) того, хто здійснює таїнство, 4) наслідок таїнства.

В одинадцятому артикулі йдеться про воскресіння мертвих. Говориться, ніби тіло, в якому воскресне людина, буде таким, яким воно було в неї в цьому світі. Однак стане безсмертним. Кожна воскресла в своєму тілі людина прийме разом з ним вічну нагороду або вічне покарання.

Останній, дванадцятий артикул присвячений життю вічному. Вічне життя праведників пов’язане з вічною втіхою. Однак вона матиме не тілесний, а духовний характер. Щодо грішників, то вони будуть кинуті у вічний вогонь.

Друга частина катехізису П.Могили присвячена надії, котра тлумачиться як справедливе очікування та сподівання на одержання життя вічного, а також інших речей, які ґрунтуються на вірі. Джерелом надії є Христос, через якого ми й отримуємо життя вічне.

З надією пов’язуються дві форми, які розглядаються в цій частині – молитва Господня та блаженства. Молитва поділяється на три частини – вихваляння Господа, прохання про щось у Бога, подяка за отримані дари. Тут же П.Могила широко представляє блаженство милостивих, у межах якого розглядається питання милосердних вчинків. Ці вчинки поділяються на дві групи.

Перша група – вчинки, котрі мають належність до тіла: голодного нагодувати, спраглого напоїти, голого одягнути, в’язня відвідати й утішити, відвідати хворого й дати йому пораду, гостя, іноземця, того, хто не має де голову прихилити, в дім свій прийняти, померлого поховати.

Друга група – вчинки, що відносяться до душі: грішника відвернути від гріха, невігласа навчити, як провадити християнське життя, подати раду тому, хто її потребує, просити ласки у Бога для всіх людей, хто має в цьому потребу, сумного втішити словом добрим та вчинком, не допускати, щоб діялися кривди, не давати себе та інших ошукувати єретикам, прощати кривди.

Третя частина катехізису, подана під заголовком «Про любов до Бога та до ближнього», інтерпретує декалог Мойсея. П.Могила поділяє ці заповіді на дві частини. Перші чотири – ті, які стосуються любові людини до Бога. Шість інших мають стосунок до суспільної поведінки. Заповіді, вважає П.Могила, з одного боку, вчать, як чинити добро. З іншого, показують, як уникати зла. Дотримання Божих заповідей стає для людини запорукою моральної поведінки.

Ведучи мову про три головні християнські чесноти (віру, надію, любов), П.Могила вважає, що з них народжуються молитва, піст, милостиня. Із останніх, у свою чергу, походять інші чесноти: мудрість, котра розуміється як пізнання волі божої; справедливість, суть якої зводиться до того, щоб смиренно міркувати і не відповідати злом на зло; поміркованість, яка полягає в утриманні міри в усьому, що робимо; мужність, виражена в послідовному захисті правдивої віри й утриманні побожного життя.

Якщо людина не виконує цих заповідей, то чинить гріх. П.Могила поділяє гріхи на смертельні й щоденні. Через смертні гріхи людина втрачає Божу благодать. Ці гріхи поділяються на три роди – головні гріхи, гріхи проти Святого Духа й такі, що волають про помсту до Бога. Автор катехізису не вдається до детального аналізу вказаних гріхів, а лише називає їх. Головні гріхи – це гордість, захланність, нечистота, заздрість, непоміркованість, гнів, лінивство. Гріхи проти Святого Духа – надмірне сподівання на боже милосердя, відсутність надії та зневіра, супротив пізнаній правді, звади та неприязнь. Гріхи, що волають про помсту до Бога – умисне вбивство, содомія, утиск вдів та сиріт, затримання заробленої заплати, зневага до батьків та добродіїв.

Представлений П.Могилою поділ гріхів завершується поняттям щоденного гріха, під яким розуміється вчинок супроти волі й заповідей божих. Однак ці гріхи не позбавляють людей божої благодаті.

Останнім складником катехізису П.Могили є інтерпретація десяти заповідей. Так, трактуючи першу заповідь, ведеться мова про те, що християни в різний спосіб мають славити єдиного Бога та виконувати його заповіді. Грішать проти цієї заповіді люди, які переконані, що Бога немає; також «язичники», котрі вірять у багатьох богів; далі – чорнокнижники, чарівники, що займаються ворожінням; зрештою, єретики. До грішників П.Могила зараховує також людей, які більше покладаються на щастя, науку, скарби, вроду, приятелів, самих себе, ніж на Бога. У межах інтерпретації першої заповіді ставиться питання про святих. Вони, в розуміння П.Могили, є посередниками між людиною та Богом і здатні доносити молитви, прохання до Господа.

У другій заповіді, де йдеться про зображення Бога, П.Могила відстоює іконошанування. У конфесійному плані трактується третя заповідь: мовляв, грішать проти неї ті, хто заради світових зваб покидає православну церкву. Розглядаючи четверту заповідь, де йдеться про шанування шаббату (суботи), говориться, що християни шанують неділю на згадку про воскресіння Ісуса Христа.

Заповіді, які стосуються ставлення до ближнього, П.Могила намагається трактувати дуже широко. Наприклад, коли йдеться про шанування батьків, він говорить, що під ними варто розуміти не лише фізичних батьків, а й також наставників, вчителів, начальників. Коли ж ведеться мова про перелюб, то вказується, що, окрім фізичного, цей гріх має переносне, духовне значення.

Ще одним важливим твором П.Могили для Руської православної церкви став «Євхологіон, албо Молитослов или Требник» (1646). Це був найповніший на той час літургічний збірник. Окрім служб і чинів, містив він замітки й повчання з поясненнями. При цьому молитви й служби давалися старослов’янською мовою, а повчання й пояснення – тогочасною українською літературною. «Требник» мав на меті уніфікувати церковну практику й обряди.

У «Требнику» можемо зустріти роздуми про державу й церкву, питання співвідношення Бога, світу й людини. Викладені П.Могилою в катехізисі погляди щодо християнської віри переводилися тут у практичну площину. В.Нічик, яка спеціально досліджувала цей твір у плані філософському, підкреслювала: «Вихідною засадою загальнолюдського й загальнохристиянського в «Требнику» та інших творах Могили і є людська особистість та її ставлення до іншої людини – ближнього, унормоване Божими заповідями. Все, про що йдеться в «Требнику», заторкує життя, потреби й діяльність окремої, конкретної людини від її народження до смерті в контексті цих заповідей. З цього погляду «Требник» є немовби прикладною християнською антропологією, наукою про людську екзистенцію, що у багатьох своїх параметрах має гуманістичні тенденції та вкраплення й завдяки цьому виступає як пам’ятка певної доби. Вся книга спрямована на розкриття людської особистості в різні періоди її життя, за умов різноманітних видів і способів праці, через мотивацію та вибір добра і зла, відповідних помислів і вчинків. Людина виступає як головний об’єкт «Требника». Книга спрямовує людину на протидію злу, на моральну доброчесність, спонукаючи її до єднання з Богом. Таїнства й чини розглядаються при цьому як необхідні допоміжні засоби на шляху досягнення людиною миру з Богом. Здійснює їх церква через духівництво, тому в «Требнику» воно розглядається як головний суб’єкт цих дій. Згодом до цієї екзистенційної антропософської проблематики широко звертатимуться й учні та послідовники П.Могили, зокрема І.Гізель у творі «Мир с Богом чоловіку», Данило Туптало, Григорій Сковорода та інші» [36].

Важливим напрямком діяльності могилянців стало також пропагування православних святинь. За часів П.Могили починається відбудова низки київських храмів, зокрема Софії Київської. Також П.Могила та його сподвижники приділяли велику увагу руським православним святим. З цією метою С.Косов підготував і видав польськомовну переробку «Печерського патерика» (1635). Ця книга містила величезний матеріал, який прославляв Руську церкву, її київський осередок. З іншого боку, патерик мав полемічне спрямування. У згаданому виданні вміщені дві статті (одна на початку книги, інша вкінці), в яких велася полеміка з деякими польськими авторами, котрі заперечували святість руських святих.

Як своєрідне продовження «Печерського патерика» стала видана польською мовою книга Атанасія Кальнофойського «Тератургима…». Якщо в патерику мова йшла про чудеса руських святих, здійснених за їхнього життя, то в «Тератургимі…» про чудеса, творені їхніми мощами. Всі ці видання мали на меті підняти престиж Київської митрополії (Руської церкви). Водночас вони формували почуття гордості за свою землю.

Окрім названих творів, П.Могилі приписуються інші книги – «Книга души, нарыцаемое злото», «Крест Христа Спасителя и каждого чоловіка», «Антологія, сиріч молитвы», «Мова духовна при шлюбі», «Євангеліє учительне», полемічний твір «Ліфос…» тощо. При написанні цих творів йому допомагали Ісайя Трофимович-Козловський, Йосиф Кононович-Горбацький, Софроній Почаський, Ігнатій Старушич, Сильвестр Косов та інші.

Смерть П.Могили майже хронологічно співпала з початком війни під проводом Богдана Хмельницького. По-своєму це символічно. З життя пішов один зі стовпів Руської церкви, а з ним недовготривалий, але плідний період у її історії. Церква знову опинилася у вирі козацької стихії. І хоча відносини між її ієрархією та козацькою верхівкою не завжди були гармонійними, церква залишалася «козацькою» до того часу, поки її не поглинуло самодержавне російське православ’я.

Дата добавления: 2015-05-22