Філософські погляди Інокентія Гізеля

Одним із перших викладачів філософії в Києво-Могилянській академії був Інокентій Гізель (бл.1600-1683) [55]. Про його молоді роки існують суперечливі думки. Одні дослідники дотримуються думки, ніби він походив із Пруссії. Інші – що Гізель є латиномовним прізвищем Кисіль і що, відповідно, філософ мав українське походження. Друга версія видається нам більш правдоподібною. Дійсно, на Волині в той час існувала шляхетська родина Киселів. Відомий серед них – сенатор Адам Кисіль, який був дипломатичним посередником між урядовими колами Речі Посполитої та Б.Хмельницьким. Певним чином на користь волинського походження І.Гізеля свідчить те, що він зазнав впливу соцініанства. А, як відомо, ця течія була поширеною на Волині.

Можливо, І.Гізель це той самий Євстафій Кисіль – автор полемічного твору «Антапологія», що вийшла під псевдонімом Геласія Діпліца. Адже Інокентій – чернече ім’я, котре отримав Гізель після постригу в ченці. Вважається, що І.Гізель спочатку навчався в Києво-Могилянській колегії, а потім був посланий П.Могилою на студії за кордон. Імовірно, він навчався в Замойській академії, Пруссії, Ростоку і Англії. Потім повернувся до Києва, де працював у Києво-Могилянській колегії вчителем, викладачем філософії, а з 1646 р. став її ректором. Він запросив на роботу Л.Барановича, який теж викладав філософію, а згодом став видатним українським церковним і культурним діячем. За часів ректорства І.Гізеля в колегії здобули освіту такі відомі діячі української культури, як І.Галятовський, Є.Славинецький, А.Корецький-Сатановський, можливо, С.Полоцький.

І.Гізель залишив після себе рукописний підручник «Твір про всю філософію» (1645-1646), який висвітлював питання діалектики, логіки, фізики і метафізики, а також твір «Філософські аксіоми» (1646).

На початку 50-их рр. XVII ст. І.Гізель починає робити церковну кар’єру, його обирають настоятелем деяких київських православних монастирів. Зрештою, в 1656 р. він стає архімандритом Києво-Печерської лаври, яким і залишався до кінця життя. На цьому становищі І.Гізель мав значний вплив на церковне й суспільне життя України часів Руїни.

В особі І.Гізеля маємо яскравого представника захисту українського православ’я. З одного боку, він різко виступав проти підпорядкування Київської митрополії Московському патріархату, а також проти втручання росіян у справи православної церкви в Україні. І те, що ця церква після Переяславської ради не перейшла під владу Москви, велика заслуга І.Гізеля. Але, з іншого боку, І.Гізель вважав, що захистити конфесійні права українці можна лише при підтримці православного московського царя. Тому він був противником Гадяцького договору 1658 р., за яким українські землі ставали автономною частиною Речі Посполитої, не підтримав і російсько-польський Андрусівський договір 1667 р., за яким Правобережна Україна передавалася польській стороні.

І.Гізеля вважають редактором «Синопсису…» (1674) – першого друкованого підручника східнослов’янської історії, який неодноразово перевидавався (у 1676, 1680, 1718, 1810 рр.). Схема історії, представлена в ньому, побудована за династичним принципом і передбачала перетікання руської державності з Києва до Москви та виправдовувала єдність й неподільність Русі. Потім цю схему успішно використовувала російська історіографія.

Також І.Гізель був автором творів богословського спрямування. Йому належить твір «Про істинну віру», спрямований проти праць єзуїта Павла Бойми. Найвідомішою богословською працею І.Гізеля вважається трактат «Мир з Богом людині» (1669), в якому розглядаються релігійно-етичні проблеми. Погляди, представлені в цьому творі, суперечили традиційним поглядам російського православного духовенства. Тому в 1690 р. собор Російської православної церкви засудив книгу.

За часів І.Гізеля Києво-Печерська лавра перетворилася в потужний видавничий і культурний осередок, де побачили світ не лише згадувані твори І.Гізеля, а також праці Л.Барановича «Меч духовний», «Труби словес ісповідних», А.Радивиловського «Огородок Марії Богородиці». Перевидавався тут і «Києво-Печерський патерик» (у 1661, 1678 рр.). І.Гізель також добився того, щоб у Москві дозволили продавати книги Києво-Печерської лави й відкрив там першу спеціалізовану книжкову крамницю.

Ведучи мову про філософські погляди І.Гізеля, варто відзначити, що він використовував античну спадщину, твори отців церкви, середньовічних схоластів, представників неосхоластики, новочасних авторів – Д.Кардано, Г.Галілея та інших. І.Гізель перший серед філософів Києво-Могилянки згадав про геліоцентричну теорію М.Коперніка.

Виходячи з тези про розумність світу, вважав, що істину можна знайти, розглядаючи наслідки Божої діяльності – «створеної природи». У цьому його погляди були співзвучними поглядам мислителів України попередніх часів. Можна навіть твердити, що І.Гізель у своїй філософії поєднував аристотелізм з ідеями християнського неоплатонізму.

«Створена природа» трактувалася ним як сукупність ідеальних сутностей-універсалій, своєрідних репрезентантів у світі вищого буття. Універсаліям відповідають існування аналогів їх у речах. Самостійне існування цих аналогів окремо від речей він заперечував.

Щодо інших гносеологічних проблем, то філософ, розглядаючи їх, надавав велике значення чуттєвому досвідові. Однак вважав справжнім джерелом істинного пізнання чисту інтелектуальну діяльність, яка доповнюється моментами інтуїтивного осягнення.

Зрозуміло, одним із центральних понять філософії І.Гізеля було поняття Бога. Бог трактувався мислителем як необхідне та самодостатнє суще. Він є буттям, сутність та існування якого тотожні. Відповідно, Бог – нематеріальний, безсмертний, досконалий, єдиний, всюдисущий, є вільною причиною.

Матерія ж характеризувалася І.Гізелем як неповна субстанція. Будучи первинним суб’єктом, вона не може містити в собі інший суб’єкт, а потребує доповнення ще однією частиною (формою). Тому матеріальні речі не існують без форми. Однак будучи простою буттєвістю, першоматерія не складається з суб’єкта і форми. Відповідно, не визначається через форму. Отже, Гізелівське трактування матерії відходило від традиційного томістського розуміння її як чистої можливості, позбавленої власного існування. У даному випадку І.Гізель зближався з Ф.Суаресом, котрий розглядав матерію як буттєвість саму по собі з власним, відмінним від форми, існуванням.

Важливим питанням для І.Гізеля, як і для інших філософів Києво-Могилянської академії, було питання руху. Він трактував його широко. Рух, з точки зору мислителя, – це різноманітні зміни, що відбуваються в природі. Філософ виокремлював чотири види руху: 1) виникнення, або народження, власне, перехід від небуття до буття; 2) загибель, знищення, тобто перехід від буття до небуття, сюди також відносилися ріст і зменшення; 3) якісний рух, зміна, коли щось спрямовується до іншої якості; 4) локальний рух, тобто просторове переміщення, коли хтось рухається від одного місця до іншого.

І.Гізель вказував на універсальний характер руху як самозамкнутого, завершеного в собі процесу. Розпад і утворення речей у природі, на його думку, є взаємопов’язаними – загибель одного є народженням іншого. Сам же рух, котрий веде до загибелі одних речей і до виникнення на їхньому місці нових, заснований на боротьбі та взаємному витісненні протилежностей.

У поясненні руху мислитель дотримувався вчення про імпульс. Так, розглядаючи рух кинутих тіл, стверджував, що вони рухаються під впливом наданого їм імпульсом тілом-двигуном. Це вчення, відходячи від середньовічних уявлень, сприяло утвердженню механістичних поглядів, які поширювалися в період Нового часу.

У трактуванні інших онтологічних проблем (часу, простору, перервновності і неперервності) мислитель переважно дотримувався поглядів Аристотеля. Однак також використовував ідеї новочасних філософів.

Хоча І.Гізель не читав у Києво-Могилянському колегіумі курс етики, однак виявляв значний інтерес до етичних проблем. Свідченням цього є написання ним згадуваного трактату «Мир з Богом людині». Твір призначався для православного духовенства. Основна його мета полягала в тому, щоб показати людям, як уникнути гріхів та примиритися з Богом. При цьому мислитель демонстрував певні намагання відійти від консервативних православних традицій та запропонувати більш адекватні підходи до етичних та суспільних проблем.

У передмові І.Гізель попереджав читачів: у його творі можна знайти «новини», положення, які ще не дістали поширення серед православних віруючих. У трактаті наголошувалося: нові, нетрадиційні положення, які не суперечать православ’ю, можуть бути прийняті віруючими. Тим самим теоретично обґрунтовувалася допустимість поступової трансформації ідеології православної церкви. Більше того, в трактаті «Мир з Богом людині» говорилося, що корисним буде звернення до творів та ідей неправославних авторів.

Така орієнтація мала на меті розширити коло культурних надбань, якими могли користуватися православні віруючі. Таким чином І.Гізель виправдовував уже існуючу в Україні практику звернення до творів античних і католицьких авторів. Також у трактаті І.Гізеля простежуються (правда, в завуальованій формі) реформаційні мотиви. З реформаторами автора трактату «Мир з Богом людині» зближала орієнтація на внутрішню релігійність, певне ігнорування зовнішньої побожності.

Наприклад, при каятті, на думку автора, необхідне «жаління серця». Це жаління може бути як зовнішнім, так і внутрішнім. Зовнішнє жаління – коли людина змушує себе сумувати й плакати. У трактаті не заперечується цінність такого жаління, воно «добро є і похвально». Проте «не завжди потрібне». Більшу цінність має жаління внутрішнє, «коли воля відвертається від гріха».

Ще виразніше звучать реформаційні мотиви при розгляді питання про спокутування гріхів. Серед справ, які можуть вести до спокути, І.Гізель ставить на перше місце ті форми культу, котрі так чи інакше орієнтують на внутрішню релігійність – молитви, слухання літургії, сповіді. Щодо християнських подвигів, як, наприклад, носіння волосяниці, подорожі до святих місць, а також постів та поклонів, то вони в очах автора трактату «Мир з Богом людині» мають меншу цінність. Мету вказаних християнських подвигів він вбачає лише в тому, щоб мучити тіло, а не в тому, щоб догодити Богові й тим самим заслужити небесне блаженство. Із контексту трактату випливало, що кожна людина несе індивідуальну відповідальність перед Богом і повинна сама спокутувати власні гріхи.

І.Гізель навіть допускав часткове ігнорування деяких обрядових дій. Наприклад, слухання літургії в святкові дні розглядав як обов’язкову справу. Проте, на його думку, в деяких випадках віруючі можуть і не відвідувати богослужінь – коли здійснюють охорону значних цінностей, доглядають за важкохворими, самі хворіють або їм заважають важкі погодні умови. Також, вважав І.Гізель, не грішать ті люди, які не можуть відвідати літургії через те, що пани змушують їх працювати в святкові дні, або тому, що в них нема святкового одягу [56]. Допускалися й інші випадки ігнорування зовнішньої благочестивості: дозволялося не дотримуватися постів або не справляти релігійні свята, якщо на це є вагомі причини.

Для трактату притаманна віра в людину. Автор апелює до здорового глузду і всі моральні питання вирішує з точки зору розумної особистості. Гріховні справи, що засуджуються церквою, він намагається розглядати із врахуванням обставин, котрі штовхають людину до гріха. Людина не є знаряддям в руках божественного провидіння, вона сама творець своєї долі і свого щастя. Совість розумної людини – головний критерій добра та зла. Вона керує діями особи. Вчинки людини, на думку мислителя, визначаються природним законом або повелінням людині та божественними заповідями. Однак людині притаманні свобода волі і розум, якими вона керується в своїй діяльності. Завдяки розуму людина може трактувати божественні заповіді та поступати відповідним чином.

Ідеалом І.Гізеля є сильна особистість, повновладний господар своєї долі та вчинків. Щоб відчувати себе впевненим у власних силах, автор радить багато читати, веселитися, радуватися життю, насолоджуватися благами, остерігатися нерозумного томління плоті. Він глибоко вірить у силу людського розуму й переконаний, що людина може сама, без сторонньої допомоги протистояти поганим вчинкам. У випадку, якщо людину переслідують гнів, бажання помститися та інші недобрі почуття, то навіть тоді в неї є сила не піддаватися їм – адже людина володіє розумом та волею.

Загалом діяльність І.Гізеля можна вважати важливим етапом у становленні професійної філософії в Києво-Могилянському колегіумі. І.Гізель, як і Й.Кононович-Горбацький, утверджував у стінах цього навчального закладу класичну західноєвропейську філософію, що базувалася на аристотелізмі. При цьому він враховував надбання представників схоластики, неосхоластики та новочасних філософів. Також для І.Гізеля характерним було часткове звернення до східної патристичної традиції, що базувалася на засадах неоплатонізму. Ця лінія (з певними корективами) отримала свій подальший розвиток у Києво-Могилянській академії.

Дата добавления: 2015-05-22