Специфіка філософської думки в Києво-Могимлянській академії

У 1632 р., як зазначалося, відбулося об’єднання лаврської школи й школи Київського братства. Об’єднана школа існувала на Подолі, тобто на території братства і під його наглядом. Вона іменувалася колегіумом (спочатку Києво-Братським, а потім Києво-Могилянським) й була організована за зразком західних, зокрема єзуїтських шкіл. Відповідно Гадяцької угоди 1658 р. між Україною та Річчю Посполитою, колегіум отримав статус академії. У 1670 р. цей статус був підтверджений королем Михайлом Корибутом-Вишневецьким.

Велику роль у розвитку академії відіграв Іван Мазепа. Саме за його часів вона досягла вершини свого розвитку. У 1693 р. І.Мазепа отримав від царів Петра та Іоанна грамоту, що офіційно дозволяла викладати в стінах колегіуму філософію й богослів’я грецькою та латинською мовами. Тим самим російською владою надавався даному навчальному закладу статус вищої школи.

Відзначившись у Азовських походах, І.Мазепа використав цей момент на благо Київської колегії. Він добився того, що в 1701 р. Петро І своєю грамотою закріпив за нею назву «академія». У 1703 р. гетьман І.Мазепа заклав для академічних класів кам’яну будівлю, академія ж деякий час іменувалася Могило-Мазепинською.

У своїх універсалах, жалуючи села монастиреві Київського братства, при якому знаходилася академія, П.Могила відзначав корисність цього навчального закладу для «Малоросійської нашої вітчизни». Із гетьманської казни для академії виділялося щорічно 200 карбованців (доволі значна на той час сума). На ці гроші були куплені й подаровані книги для бібліотеки, рукописи, надані стипендії.

І.Мазепа посилав навчатися до академії своїх племінників. Тим самим підтримував її престиж. Навчалися тут також діти генеральної старшини, полковників. У той час зі стін академії вийшло чимало видатних людей, у т.ч. майбутні гетьмани Пилип Орлик та Павло Полуботок. Тоді ж виникла ціла плеяда релігійних філософів та письменників. Варто, зокрема, відзначити такі фігури, як Стефан Яворський, Феофан Прокопович, Дмитро Ростовський (Туптало), Іоанн Максимович. Багатьом з них безпосередньо допомагав І.Мазепа. Так, коли Д.Туптало трудився над «Житіями святих», І.Мазепа замовив у Гданську й придбав за досить значну суму видання Іоанна Боланда. Ця книга була дуже потрібною для Д.Туптала [40].

У наступні часи не бачимо такого опікування академією з боку гетьманської влади. На це, власне, були свої причини. Після повстання І.Мазепи російські правителі намагалися всіляко обмежити українських гетьманів. У такій ситуації їм було не до питань освіти. Правда, останній український гетьман Кирило Розумовський намагався робити деякі кроки в цьому плані. У 1763 р. він подав цариці Катерині ІІ проект створення в Україні двох університетів, кількох гімназій та інших освітніх інституцій. Один з університетів мав бути створений на базі Києво-Могилянської академії. Передбачалося, що він складатиметься з чотирьох факультетів. Сама ж академія мала перейти у відомство гетьмана. Лише богословська освіта в ній залишатися під наглядом київського митрополита. Однак цариця заблокувала реалізацію цих планів. У наступні роки українська козацька старшина продовжувала виношувати подібний проект, однак все це лишилося лише добрими намірами [41].

Академією опікувалося вище православне духовенство України. Так, за ініціативою митрополита Рафаїла Заборовського у 1735 р. розпочалася добудова академічних приміщень. Деякий час академію навіть називали Могило-Заборовською. У кінці XVIII – на початку XIX ст. вона більш відомою була під назвою академії Київської [42].

У академії існувало кілька ступенів навчання, які поєднували початкову, середню й вищу освіту. У найкращі часи тут працювало близько двадцяти вчителів-ченців, які навчали 1000-1200 чи навіть більше учнів віком від 8 до 20 й більше років.

Перший клас фара (або аналогія) був підготовчим, де дітей вчили читати й писати трьома мовами – старослов’янською, грецькою та латинською. Цей клас можна розглядати як рівень початкової школи.

У наступних трьох класах (інфімі, граматиці та синтаксимі) відбувалося поглиблене вивчення мов, а також студіювання деяких предметів з числа «семи вільних мистецтв» – арифметики, геометрії, нотного співу. Окрім того, вивчався катехізис. Основна ж увага приділялася вивченню латинської мови, якою здійснювалося викладання.

Далі йшли класи поетики та риторики. Особливо цінувалася риторика, яку вважали царицею мистецтв і наук. Наприклад, Ф.Прокопович так відгукувався про неї: «…красномовство вважається і зображується як цариця всіх наук, так дуже часто воно мало славу, рівну царям, і завжди заслуговувало її» [43]. Більше того, ораторське мистецтво трактувалося як одна з найбільших (чи навіть найбільша) суспільна цінність: «…завдяки красномовству люди відокремились від тваринного і дикого життя, і далі об’єднавшись у єдиній общині, засновували міста та встановлювали тверді закони» [44]. Говорилося також про значення риторики в особистому житті: «Силами красномовства допомагаємо друзям, відбиваємо зазіхання ворогів, захищаємо невинних, засуджуємо нечесних, викриваємо засідки, перешкоджаємо розрухам безпутників, відвертаємо шкоди і небезпеки. Потім цим шляхом зав’язуємо і зберігаємо дружбу, ним же потішаємо пригноблених у нещасті, даємо розраду в дуже важких становищах, викорчовуємо ненависть, здобуваємо прихильність, втихомирюємо сварки і незгоди» [45]. У цих наведених міркуваннях Ф.Прокоповича про риторику при бажанні можна побачити зародки поглядів вчених Торонтської школи (Гарольда Ініса, Маршала Маклюгена), котрі розглядали комунікацію як один із визначальних суспільних чинників. На вивченні риторики завершувалася середня освіта в академії. Більшість студентів після риторичного класу не продовжували навчання. Це робили лише ті, хто мав намір робити духовну кар’єру.

Вищим ступенем навчання вважалося студіювання філософії та богослів’я. Філософія, так само як у схоластичній традиції, розглядалася як вступ до теології. Щоправда, вищі студії склалася в академії не відразу. Згідно з універсалом 1635 р. короля Речі Посполитої Владислава, викладачам Київської колегії надавалося право викладати науки не вище рівня діалектики (логіки). Проте незважаючи на цей універсал, у 30-40-их рр. XVII ст. там відбувалося студіювання філософії. Остаточно вищі студії в академії утвердилися лише з 1689 р., коли префекти почали викладати філософію, а ректори – теологію. Такий порядок викладання залишався незмінним аж до реорганізації цього навчального закладу на початку ХІХ ст. [46].

Звісно, з бігом часу система навчання в академії зазнавала змін. Наприкінці існування закладу статутом 1798 р. була визначена така його структура. Перші три класи – граматичні, де вивчалися російська граматика, латинська мова, катехізис та священна історія. Передбачалося, що після закінчення граматичних класів учні повинні розмовляти латинською мовою. У четвертому класі поезії та п’ятому риторики студіювалися твори вибраних класичних авторів російською і латинською мовами, також повторювався катехізис, пояснювалися недільні та святкові Євангелія. Шостий клас був філософський. У ньому вивчалася коротка історія філософії, логіка, метафізика, моральна філософія, натуральна історія та фізика, а також продовжувалося пояснення недільних і святкових Євангелій. Сьомий клас був богословським, де вивчалася коротка церковна історія, церковна герменевтика, догматико-полемічне та моральне богослів’я, пасхалія, священне писання, книга Кормча й книга про повинності приходського священика. Повний курс навчання тривав 12 років: навчання в граматичних класах тривало по року, у класах поезії, риторики й філософії – по два, у класі богослів’я – три. Загалом навчання в академії було зорієнтоване на підготовку священнослужителів православної церкви [47].

Окрім звичайних (нормативних чи ординарних) дисциплін, у академії вивчалися дисципліни неординарні – іноземні мови, зокрема польська, німецька, французька, єврейська, російська; історія, географія, вища математика (алгебра, геометрія), оптика, діоптрика, гідростатика, гідравліка, цивільна й військова архітектура, механіка, музика, малювання тощо.

Найбільш талановиті студенти, які закінчували курс теології, отримували непогані шанси зробити церковну кар’єру. Часто вони продовжували навчання за кордоном, потім поверталися в свою альма матер, працювали тут викладачами, деякі з них пізніше займали високі духовні становища (єпископів, настоятелів монастирів). Таким був шлях успішного й талановитого українського інтелектуала в XVII-XVIII ст.

Зрозуміло, Києво-Могилянська академія організовувалася як навчальний заклад для потреб православної церкви; вона стояти на її захисті й протистояти католицькій експансії. Наприклад, Ф.Прокопович у вступі до свого курсу риторики говорив таке: «Церква, яка не раз вела боротьбу з єрессю, благає вас взяти участь у полемічних дискусіях; сама слава кличе кожного з вас передати своє ім’я нащадкам, а цього успіху можна добитись тільки з допомогою красномовства» [48]. Академія мала готувати освічених духовних осіб, які б могли на рівні змагатися з католицькими й протестантськими пастирями. Помітний відсоток її студентів становили діти священнослужителів. Хоча не лише вони. Були і вихідці з інших станів. Частина з них після навчання висвячувалася на духовних пастирів. Проте далеко не всі бажаючі могли отримати «хліби духовні». Деякі ставали вчителями початкових шкіл, мандрівними дяками.

Наука, яка давалася студентам академії, була типовою західноєвропейською вченістю, відірваною від реальних українських потреб, а також культурних традицій. З часом українські інтелектуали (особливо це стосувалося XIX ст.) розглядали науку в Києво-Могилянській академії як «мертву», таку, що не заслуговує на увагу. Відомий герой Гоголівської повісті Тарас Бульба так характеризує її: «Это все дрянь, чем набивают головы ваши; и академия, и все те книжки, буквари, и философия – все это казна-що и плевать на все это!» [49]. У інших творах письменника, наприклад у повісті «Вій», теж бачимо іронічно-негативне ставлення до академічної вченості. До речі, батько М.Гоголя навчався в Київській академії, тому письменник міг мати уявлення про цей навчальний заклад із перших уст. Звісно, такі оцінки видаються не зовсім справедливими. Хоча і безпідставними назвати їх не можна.

У літературі зустрічаємо неоднозначне ставлення до Києво-Могилянської академії та її ролі в українській культурі. Загалом негативно до неї ставилися П.Куліш та М.Грушевський. У позитивному плані її оцінювали українські діаспорні вчені І.Шевченко, О.Пріцак, а також згадувана дослідниця історії української філософії В.Нічик та представники її школи.

Щодо філософії, котра культивувалася в Києво-Могилянській академії, то це була характерна для латинського Заходу схоластика, для якої характерним було вивчення й трактування творів Аристотеля. Правда, вона частково ввібрала ренесансні, реформаційні та барокові ідеї. Філософські курси окремих професорів академії (Ф.Прокоповича, Г.Кониського) за своїм рівнем не поступалися філософським курсам, що читалися у провідних західноєвропейських університетах.

Аналіз лекцій з філософії викладачів академії дає підстави вважати, що вони використовували достатньо широкий спектр філософських творів. Найбільш шанованим автором був Аристотель. Вивчалися його твори, що стали класикою для європейських мислителів, – «Органон», «Фізика», «Метафізика», «Етика», «Плітика», «Поетика». Спостерігався певний інтерес до інших античних авторів – Платона, Плутарха, Сенеки, Цицерона, Псевдо-Галена, Діогена Лаерція, Боеція, Філона тощо.

Професори академії були ознайомлені з творчістю східних та західних отців церкви, арабських середньовічних авторів, представників західноєвропейської схоластики (як класичної середньовічної, так і нової, т.зв. другої схоластики чи неосхоластики). Використовували й твори ренесансних та новочасних філософів, в тому числі Нікколо Макіавеллі, Галілео Галілея, Френсіса Бекона, Рене Декарта, Готфріда Вільгельма Лейбніца, Бенедикта Спінози та інших.

Загалом викладання філософії в Києво-Могилянській академії, з одного боку, утвердило традицію професійної філософії в Україні, з другого, відіграло помітну роль у розвитку філософської освіти в Східній Європі, землях, що належали до колишнього православно-слов’янського культурного світу.

Певна філософська підготовка здійснювалася вже на перших стадіях навчального процесу. Зокрема, увага приділялася вивченню логічних прийомів. Філософські курси, як зазначалося, читалися в Києво-Могилянській академії майже з початків її існування. Так, у 1636-1642 рр. філософію викладав соратник П.Могили Й. Кононович-Горбацький, трохи пізніше – Інокентій Гізель. Спочатку студентів знайомили з предметом, завданням й метою філософії, давався її поділ. Філософія трактувалася як наука про пізнання всіх божих та людських речей, вивчення їх причин і першооснов. Тобто сприймалася як сукупність наук, що вивчають людину і світ. Подібний підхід був притаманний також для західноєвропейських вчених.

Студіювання філософських дисциплін здійснювалося приблизно за тією схемою, яка була запропонована ще Аристотелем у античні часи. Спочатку викладалася логіка, де розглядалися загальні закони та форми людського мислення. Сюди входили й питання, які стосувалися теорії пізнання (гносеології). Після цього йшло вивчення фізики (чи натурфілософії), куди включалися питання онтології: принципи буття природного тіла, його причини, рух, час, простір і т.д. Давалася також інформація, що стосувалася природознавства. Далі йшла метафізика (філософія надприродна), яка включала питання онтологічні й частково теологічні – сутність, його принципи, властивості й види; поняття Бога та надприродного світу.

Окрім того (правда, несистематично), читалася етика як розділ практичної філософії. Києво-могилянці переважно орієнтувалися на «Нікомахову етику» Аристотеля, хоча й використовували етичні погляди інших античних мислителів. При цьому в курсах етики зверталися не лише до суто етичних проблем, а й до проблем психологічних і навіть політичних.

Деякі професори академії (С.Калиновський, М.Козачинський, Г.Кониський) у своїх курсах ставили етику після логіки. Інші (Ф.Прокопович, С.Кулябка, І.Міткевич) викладали цей розділ укінці курсу, якщо залишався час після читання основних розділів – логіки, натурфілолософії та метафізики. Читання курсів етики в Києво-Могилянській академії здійснювалося переважно в першій половині ХVIII ст. Очевидно, саме в цей період етика стає самостійною галуззю знання в українській філософській думці.

Продовженням філософського навчання було вивчення теології. Згідно з томістською традицією, яка мала поширення в західноєвропейських університетах, філософія має служити богослів’ю. Такий підхід утвердився і в Києво-Могилянській академії. Він орієнтував на те, щоб викладати богословські проблеми з позицій розуму. Професори академії навчали студентів у питаннях теології спиратися на логічні докази, застосовувати філологічно-критичний метод у вивченні різноманітних теологічних творів, порівнювати їх, а богословську літературу вивчати у зв’язку з історією церкви.

При читанні богословських курсів використовувалися напрацювання відомих західних теологів – Августина Блаженного, Дунса Скота, Фоми Аквінського та інших. Водночас в києво-могилянців простежується намагання при створенні власних богословських систем використати твори східних отців церкви – Іоанна Дамаскіна, деяких візантійських богословів. Це можна трактувати як продовження українських традицій богословствування.

До найбільш відомих професорів, що читали філософські дисципліни й були пов’язані з Києво-Могилянською академією (працювали тут чи навчалися в ній), варто віднести Йосифа Кононовича-Горбацького, Інокентія Гізеля, Іоаникія Галятовського, Лазаря Барановича, Йосифа Кроковського, Стефана Яворського, Феофана Прокоповича, Михайло Козачинського, Стефана Калиновського, Сильвестра Кулябку, Георгія Щербацького, Георгія Кониського.

Говорити про якусь особливу оригінальність філософських курсів, що читалися в Києво-Могилянській академії, проблематично. Та вони, власне, й не були зорієнтовані на оригінальне. Тут маємо справу з типовою «шкільною філософією», поширеною на Заході. У цих курсах цінувалося уміння логічно й системно викласти твори Аристотеля, представляти погляди інших авторів (часом полемізуючи, часом погоджуючись з ними). Професори слідували за певним каноном, від якого бажано було не відхилятися.

Червоною ниткою через курси києво-могилянських професорів проходила ідея «раціоналізму» – возвеличення людського розуму, віра в його великі можливості. Один із перших професорів академії, котрий читав філософський курс, Й.Кононович-Горбацький, твердив, що «немає на землі нічого великого, окрім людини, і нічого великого в людині, окрім розуму» [50]. Подібні погляди, притаманні також західноєвропейським філософам того часу, можна розглядати як вияв ідеології раннього просвітництва. Пізніше, у кінці XVIII ст., ця ідеологія, отримавши подальший розвиток, вилилася у відносно широкий інтелектуальний рух.

Лекції з філософських дисциплін, що читалися в Києво-Могилянській академії, не були розраховані на широкий загал. Тому не публікувалися. Однак учні старанно записували виклади професорів. Потім ці записи поширювалися, читалися. Їх знаходили далеко за межами Києва й України. Все це разом узяте формувало в краї, принаймні на рівні елітарному, відповідну філософську культуру. «Це навчання, – писав Д.Чижевський, – шкільне і сухе, все ж утворювало певну традицію суворого і екзатного відношення до думки, звичку мислити в поняттях, традицію серйозного відношення до теоретичної думки, повагу до неї. Таку традицію не треба недооцінювати» [51]. Очевидно, варто погодитися з такими міркуваннями.

Попри вказану елітарність, деякі професори академії прагнули донести окремі аспекти своїх філософських і теологічних поглядів до відносно широкого загалу. Це стосується І.Гізеля, Л.Барановича, І.Галятовського, Ф.Прокоповича, С.Яворського, Г.Кониського та інших. Їм належить низка повчальних, полемічних, публіцистичних і навіть художньо-літературних творів, у яких вони в доступній формі викладали свої погляди. Тому не варто вести мову про ізольованість, «кулуарність» філософської думки Києво-Могилянської академії.

Її розвиток можна умовно поділити на три етапи: перший припадає на середину й другу половину ХVІІ ст., другий – на першу половину – середину XVIIІ ст., третій – на другу половину XVIIІ – початок ХІХ ст.

Перший етап був періодом утвердження філософії як навчальної дисципліни. На цьому етапі не спостерігається якихось помітних відходів від аристотелізму. Виняток складав хіба що І.Гізель, який знаходився під впливом філософських ідей реформаторів, зокрема соцініан.

Другий етап – це період розквіту філософії в Києво-Могилянській академії. Тоді остаточно утверджується систематичне викладання філософських дисциплін. У той час спостерігалися певні тенденції дистанціювання від «класичного» аристотелізму й використання досягнень новочасної західноєвропейської філософії. Філософія в курсах професорів академії трактується як наука, котра включає в себе низку точних дисциплін і базується на вірогідному пізнанні. Останнє здійснюється за допомогою єдиного методу.

У курсах логіки києво-могилянців розглядалися як аналітичний (дедуктивний), так і синтетичний (індуктивний) методи. При цьому викладачі академії орієнтувалися не стільки на традиційний для середньовічної схоластики метод дедукції, скільки на індуктивний метод, що широко використовувався новочасними філософами, наприклад Ф.Беконом.

Щодо онтологічних поглядів професорів академії, то тут простежуються певні пантеїстичні та деїстичні тенденції. У деяких курсах відстоюється ідея активності матерії, що суперечило аристотелізму. Помітною зорієнтованістю на новочасну філософію відзначалися філософські курси Ф.Прокоповича, Г.Щербацького, Г.Кониського.

Третій період розвитку Києво-Могилянської академії припадає на другу половину ХVІІІ ст. – початок ХІХ ст., аж до закриття академії в 1817 р. Це був непростий період в історії навчального закладу. Невідповідність освіти, що давалася в академії, тогочасним вимогам все більше кидалася в очі. У багатьох європейських країнах у той час здійснювалося реформування вищої школи – відбувалася її детеологізація, вища школа все більше орієнтувалася на світські дисципліни. Києво-Могилянська академія, в силу різних обставин, не була реформованою.

У 1783-1784 рр. ректор Самуїл Мисловський перевів навчальний процес на російську мову викладання. Він призначив нових вчителів і вимагав від них, щоб ті викладали російською мовою з врахуванням тієї вимови, яка вживається у Великоросії. С.Мисловський також здійснив уніфікацію навчальних предметів, що читалися в академії. У 1786 р. за його наказом починають викладати дисципліни, які є узаконеними «для всіх училищ імперії» [52].

Цей період можна охарактеризувати як час стагнації філософської думки в Києво-Могилянській академії. Наказ священного синоду Російської православної церкви від 1798 р. чітко окреслював коло предметів, які дозволялося викладати. У філософському класі читалися лише стислий курс історії філософії, логіки, метафізики, повчальної моралі, натуральної історії та фізики [53]. Заборонялося читання оригінальних філософських курсів. Філософія мала викладатися за підручником вольфіанця Ф.Баумайстера. Щоправда, цей підручник відійшов від схоластики і вважався на той час найкращим посібником для викладання філософії у вищих навчальних закладах Європи.

На початку ХІХ ст. знову постало питання про перетворення Київської академії в освітню структуру університетського типу. Правда, візитатор шкіл у Київській, Волинській та Подільській губерніях Т.Чацький, відвідавши в 1804 р. академію та вивчивши її діяльність, прийшов до висновку, що зробити це практично неможливо [54]. Однак існує думка, ніби Т.Чацький, відстоюючи культурні інтереси польської шляхти, спеціально не хотів відкривати університет у Києві, а шукав такого місця, де би були сильні польські впливи.

Загалом можемо констатувати, що філософія, котра читалася в Києво-Могилянській академії, все таки була мало пов’язана з життям України ХVІІ-ХVІІІ ст. Вона існувала в далекому від українських реалій світі. Якщо ці реалії знаходили якесь відображення та осмислення в філософських курсах, то в опосередкованій формі. Хоча, заради справедливості варто сказати, що філософія – це переважно опосередковане відображення реалій. Академічна філософія Західної Європи була не менш відірваною від життя, ніж українська.

Також варто мати на увазі, що професори академії не відзначалися розвинутою етнічною свідомістю. Показовим у цьому плані приклад Ф.Прокоповича. Будучи етнічним українцем, він фактично зрікся свого українства і пішов на службу до Російської імперії. Більше того – його можна вважати творцем російської імперської ідеології. В принципі, коли процес становлення новочасних націй лише розпочався, вимагати від професорів Києво-Могилянки високої етнічної свідомості не було підстав. Викладачі академії поводили себе як представники всеєвропейської інтелектуальної спільноти, яка здійснювала наукову комунікацію з допомогою латинської мови.

Філософія, котра існувала в Києво-Могилянській академії, так і не стала українською філософією – вона радше представляла західноєвропейську схоластичну традицію, доповнену ідеями ренесансної та новочасної західноєвропейської філософії й частково деякими автохтонними культурними елементами. Однак у перспективі така філософія могла б «націоналізуватися», як це, наприклад, сталося в Німеччині. Ця тенденція існувала, що, зокрема, виражалося в деяких намаганнях (більш несвідомих, ніж свідомих) професорів академії репрезентувати українську ментальність, а також представити фрагменти своїх філософських поглядів через проповіді, публіцистичні й художньо-літературні твори широкій публіці, адаптувати їх до місцевих реалій. Інша річ, що вказана тенденція не отримала належного розвитку.

Значення філософії, представленої в Києво-Могилянській академії, було подвійне. З одного боку, вона нав’язувала загалом чужий для українців символічний світ, не давала повноцінно розвинутися українській філософській традиції, що перебувала в стані свого становлення. Але, з іншого, ця філософія, як уже зазначалося, формувала відносно розвинуту філософську культуру, що, в принципі, могло б послужити для розвитку українського філософствування. Це, до речі, ми бачимо на прикладі Г.Сковороди. Також ця філософія, будучи за своєю природою західною, «латинською», служила православній теології і тим самим протидіяла католицькій та протестантській експансії. Тобто в конкретно-історичних умовах України ХVІІ-ХVІІІ ст. вона стала своєрідним оберегом української етнічної ідентичності, яка в той час пов’язувалася з православ’ям.

Дата добавления: 2015-05-22