Б 13. Історичне значення та уроки боротьби укр.. народу за незалежність у 1917-1920 роках

У1917 р. Україна вступила в новий період своєї історії, який розпочався Українською революцією, яка згодом набула національно-демократичного характеру. її головний історичний сенс — боротьба українського народу за своє національне й соціальне визволення, за незалежність держави. Однак невирішення соціально-економічних питань, жорстока боротьба різних політичних сил призвели до втрати державної незалежності.
У 1917—1920 рр. відбувається зростання національно-демократичного руху, національне пробудження українського народу. Відомий діяч революції С. Петлюра відзначав, що тепер українці стали існувати «як нація, що знає, чого вона хоче і куди їй йти».
Виразниками ідеї боротьби за незалежність України на різних етапах були: Українська Центральна Рада (УЦР), створена 3—4 березня 1917 р. на чолі з М. Грушевським, з 29 квітня 1913 р. — Українська Держава (гетьман П. Скоропадський), з 14 листопада 1918 р. — Директорія УНР, а на західноукраїнських землях — Західноукраїнська Народна Республіка. В українського народу завжди була глибока віра в можливість державотворення. «Ти переможеш, Великий Народе Мученику... задля спокійного будівництва могутньої держави України, задля щасливої праці майбутніх поколінь», — писав один із борців за волю.
Українська революція стала періодом масового героїзму і високих патріотичних почуттів народу України. Найбільш яскраво це проявилося у боях під Крутами, Мотовилівкою, Базаром, під час оборони Кам'янця-Подільського армією УНР. Під час революції на політичну арену вийшли такі неординарні історичні особистості, як М. Грушевський, В. Винниченко, С. Петлюра, П. Скоропадський. С. Єфремов, Є. Петрушевич, Н. Махно.
Основні історичні уроки боротьби за незалежність:
— для успішної політичної боротьби необхідне об'єднання всіх національно-патріотичних сил, уміння провадити політику взаємних компромісів і поступок;
— будь-які політичні зміни мають супроводжуватися значними соціально-економічними реформами, спрямованими на підняття добробуту народу;
— для захисту завоювань необхідне створення боєздатної армії;
— необхідне проведення дійової політики стосовно національних меншин;
— необхідна широка міжнародна підтримка, особливо з боку найбільш розвинених країн світу. Висновок. Боротьба за незалежність українського народу ускладнювалася кривавою громадянською війною.
Для розбудови й існування незалежної держави керівні кола мусили дотримуватися політики компромісів. Досвід парламентаризму часів УНР маємо враховувати в сучасній Україні.

Б13. пожвавлення літ.-мистецького життяУкр. В умовах десталініз.»Шістидесятники»

Процес десталінізації і лібералізації суспільного життя сприяв розвитку культури й духовного життя суспільства. Цей період якісних змін у культурній та ідеологічній сферах дістав назву «відлига». У 1958 р. була проведена шкільна реформа: введена обов'язкова 8-річна освіта, учні мали одержувати загальноосвітні й технічні знання; були створені школи робітничої і сільської молоді; організовувалися школи-інтернати для дітей-сиріт, дітей-інвалідів. У 1959 р. в Україні було прийнято новий закон, який надавав право батькам обирати мову навчання для своїх дітей. Цей закон сприяв процесу русифікації України. На захист української мови виступили М. Рильський і М. Бажан, які у листі, що був опублікований у газеті «Правда», висловилися за рівноправне вивчення в школах України російської та української мов.
Атмосфера лібералізації сприятливо позначилася на розвитку гуманітарних дисциплін. Поява суспільно-політичних наукових і літературних журналів («Прапор», «Український історичний журнал», «Всесвіт», «Знання та праця», «Народна творчість та етнографія» та ін.) стимулювала творчу і дослідницьку активність української інтелігенції. Знаменною подією в Україні стало народження талановитого покоління українських літераторів, письменників, літературних критиків — В. Симо-ненко, М. Вінграновський, Ліна Костенко, Б. Олійник, І. Драч, В. Коротич, І. Світличний, І.Дзюба, П. Заливаха, А. Горська та ін. Це були представники нової духовної течії — «шістдесятники».
Творчість «шістдесятників» розвивалася під впливом інтересу до письменників «розстріляного відродження» та ідей письменників Заходу: Е. Хемінгуея, Е. М. Ремарка, Ф. Кафки, А. Камю та ін. «Шістдесятники» прагнули розкрити у своїй творчості стан душі людей, вільних від застарілих стереотипів, страху. У своїх творах вони відображали природне людське прагнення бути щирим, розкутим, індивідуальним і неповторним. Однак серед «шістдесятників» не було відкритих супротивників радянського режиму, деякі прагнули лише удосконалити його.

Дата добавления: 2015-05-22