Перебудова державного апарату УСРР у звлзку з утворенням СРСР 4 страница

У другій половині 20-х років, в умовах розширення компетен­ції союзних державних органів, в Україні почали діяти загальносо­юзні акти в галузі земельного права, серед яких найбільшу вагу

¹ Див. докладніше: Берлач А. Організаційно-правові проблеми становлення орендних земельних відносин в Україні: історія і сучасність // Право України 1999. — №2. — С. 15—16.

¹ ЗУ УСРР — 1927. — М 40—41. — Ст. 180.

³ Історія держави і права Української РСІ> У 2 т — К.. 1967 — Т. ] — С. 530

мали «Загальні начала землекористування і землеустрою»¹. Вони були прийняті ЦВК СРСР 15 грудня 1928 р. і підтверджували непо­рушність виключного права державної власності на землі. У ст. 4 згаданого нормативного акта створюються засади для розширення колективізації й обмеження прав найзаможнішого прошарку се­лянства («куркулів»).

Важливим законодавчим актом, що прирівнювався до кодек­су, бун Закон про ліси УСРР (3 листопада 1923 р). Він був тісно по­в'язаний із Земельним кодексом, оскільки розвивав і конкретизу­вав правила використання лісів як всенародного добра².

Трудове право. Нова економічна політика внесла у трудове право суттєві зміни, які можна звести до трьох головних положень: скасування трудової повинності; заміна регламентації нормування праці; відродження договірних засад³.

Одним з перших нормативних актів, що відповідав умовам не­пу, стала постанова Раднаркому УСРР від 19 квітня 1921 р. «Про полегшений перехід робітників і службовців з одного підприємства на інше». Запроваджувалися чергові й додаткові відпустки для ро­бітників і службовців зі збереженням заробітної плати⁴. 31 травня 1921 р. Раднарком прийняв постанову «Про надурочні роботи», в якій зазначалося, що такі роботи допускалися лише у виняткових випадках. Прийнятий Раднаркомом 21 вересня 1921 р. Кодекс зако­нів про працю малолітніх і підлітків установлював правила охорони праці названих категорій учасників трудових відносин. Були при-.шяті й інші нормативні акти, які мали на меті регулювати відноси­ни в умовах переходу України до нової економічної політики. Але детальніше питання трудового права регулювались Кодексом за­конів про працю в УСРР (далі— КЗиП), який був уведений в дію з 15 листопада 1922 р.⁵

У першій статті КЗпІІ установлював, що його норми «поши­рюються на всіх осіб, працюючих за наймом, у тому числі і вдома ртирники). Вони обов'язкові для всіх підприємств, установ і го­сподарств (державних, не виключаючи військових, громадських та приватних, в тому числі тих, що надають надомну роботу), а також всіх осіб, які застосовують найману працю за винагороду». Всі

СЗ СССР — 1928 — М 69. — Ст. «41, 642.

¹ Бабій Б. М. Українська Радянська держава в період відбудови народного господар­ства (1921 — 1925 рр). — К, 1961. — С. 345; Соболів С. А. Исторня становлення трудового договоре а России // Государство и право. — 2002. — Ні 2. — С. 99,

¹ Вшршавский К. М Трудовое право СССР — Летшград. 1924. — С. 16—17.

•СУ УССР — 1921. — М), 7. — Ст. 194, 195 само. — 1922. — М 52. — Ст 751.

Ролділ 1. Держава і прало України в умовах непу

§ 6. Основні риси права

договори й угоди про працю, що погіршували умови праці, вважа­лися, недійсними.

Наймання і надання робочої сили здійснювалися на основі принципу добровільної угоди працівника. Трудова повинність за­стосовувалась лише у виняткових випадках.

КЗпП визначав поняття колективного договору і поняття трудового договору. Умови трудового договору встановлювалися угодою сторін. При цьому зазначалося, що «не дійсні умови трудо­вого договору, що погіршують стан працюючого, порівняно з умо­вами, встановленими законами про працю, умовами колективного договору і правилами внутрішнього розпорядку, що поширюються на дане підприємство або установу, а також умови, що ведуть до обмеження політичних і загальногромадських прав працівника». Кодексом регламентувались правила укладання трудового догово­ру, порядок його виконання. Ним також передбачалися наслідки порушення трудового договору. Значна кількість статей КЗпП бу­ла присвячена правилам внутрішнього трудового розпорядку та умовам їх запровадження, порядку встановлення норм виробітку, підставам і розміру оплати праці, гарантіям і компенсаціям для працюючих на час виконання обов'язків, передбачених законодав­ством.

У КЗпП визначалося, що тривалість нормального робочого ча­су на виробництві та на необхідних для виробництва допоміжних роботах не повинна перепитувати восьми годин. Пільги були вста­новлені для осіб у віці від 16 до 18 років, а також для тих, хто працював на підземних роботах і для осіб розумової і конторської праці. Для цієї категорії працюючих встановлювався 6-годинний робочий день. Поряд з цим надурочна робота, як правило, не допус­калася. КЗпП ретельно регламентував питання, пов'язані з учнівс­твом, охороною праці, правами профспілок на виробництві, розгля­дом і розв'язанням спорів про порушення трудового законодавства, з заходами підтримання трудової дисципліни, соціальним страху­ванням.

КЗпП став основним нормативним актом, на основі якого відбу­валося регулювання трудових відносин у початковий період непу. Але згодом в Україні почали набувати силу загальносоюзні акти в галузі трудового права. Так, Рада праці й оборони СРСР ухвалила 18 травня 1926 р. постанову «Про підвищення продуктивності праці в промисловості та на транспорті». Вона вміщувала вимоги до всіх установ і організацій вжити рішучих заходів до зміцнення трудової дисципліни, раціонального використання робочого часу, ліквідації

прогулів на виробництві і випадків невиходу на роботу¹. На бороть­бу з порушниками трудової дисципліни були націлені прийняті Раднаркомом СРСР постанови «Про заходи щодо зміцнення трудо­вої дисципліни на державних підприємствах» (6 березня 1929 р.)² і «Про заходи щодо поліпшення виробничого режиму і зміцнення трудової дисципліни на підприємствах» (5 липня 1929 р.)³.

Кримінальне право. У систематизованому вигляді норми кри­мінального права були викладені у Кримінальному кодексі УСРР 1922 р. у ньому зазначалося, що з метою встановлення єдності кри­мінального законодавства республік за основу Кримінального коде­ксу УСРР (далі — КК) було взято Кримінальний кодекс РСФРР⁴.

КК УСРР мав дві частини — загальну та особливу. У Кодексі насамперед визначалися межі його дії щодо осіб (громадян УСРР та іноземців, які не користувалися правом екстериторіальності) і те­риторії вчинення злочинів (межі УСРР; для громадян республіки — і в разі вчинення злочинів за межами УСРР; для іноземців, що пе­ребували в УСРР, — в разі вчинення ними за межами республіки злочинів проти основ державного ладу і військової могутності Ук­раїни).

У Кримінальному кодексі викладалися його завдання про пра­вовий захист держави від злочинів і від суспільно небезпечних еле­ментів шляхом застосування до винуватих покарання або інших за­ходів соціального захисту. У ст. 6 давалося визначення злочину: «Злочином визнається будь-яка суспільно небезпечна дія або без­діяльність, що загрожує основам радянського ладу і правопорядку, встановленому робітничо-селянською владою на перехідний до ко­муністичного суспільства період». Як бачимо, поняття злочину над­то ідеолопзоване вказівкою на перехідний період до комуністичного суспільства, побудова якого тоді вважалася неминучою. У Кодексі визначалася мета покарання та інших заходів соціального захисту: а) загальне попередження нових порушень як з боку порушника, так і з боку інших нестійких елементів суспільства; б) пристосу­вання порушника до умов співжиття шляхом виправно-трудового впливу; в) позбавлення злочинця можливості вчинення подальших

ІЛОЧИН1В.

КК встановлював кримінальну відповідальність за наявності вмий особи. Причому вина визначалась Кодексом у двох формах —

СЗ СССР — 1926. — М 35. — Ст. 262.

* Там сама — 1929. — М 19. — Ст. 167.
¹ Там само. — 1929. — *Л 46 — Ст. 400

• СУ СССР. — 1922. — № 36. — Ст 553

Розділ І. Держава і прало Укриши в цминах непу

6 Основні риси право

умисел і необережність. Статті третього розділу загальної частини КК, який мав назву «Визначення міри покарання», закріпляли ос­новні принципи визначення міри покарання. Йшлося про ступінь і характер небезпеки як самого злочинця, так і вчиненого ним зло­чину.

КК встановлював конкретний перелік видів покарання. Основ­ними мірами покарання були розстріл (вища міра покарання), по­збавлення волі, примусові роботи. Розстріл не застосовувався до осіб, що не досягли 18 років, до вагітних жінок, а також не міг бути призначений судом, якщо з часу вчинення злочину минуло п'ять або більше років. Максимальний строк позбавлення волі був уста­новлений в 10 років, а мінімальний — в (і місяців. Визначався поря­док відбуття покарання, а також умовно-дострокового звільнення засуджених до позбавлення волі або примусових робіт.

Особлива частина КК була присвячена визначенню складів різних злочинів, конкретним їх видам і санкціям. Були передбачені такі види злочинів: державні (контрреволюційні); проти порядку управління; посадові (службові); порушення правил про відокрем­лення церкви від держави; господарські; проти життя, здоров'я, свободи та гідності особи; майнові; військові; порушення правил, що стосуються охорони народного здоров'я, суспільної безпеки та гро­мадського порядку¹.

31 жовтня 1924 р. ЦВК СРСР прийняв «Основні начала кри­мінального законодавства Союзу РСР і союзних республік» — акт із загальної частини кримінального права². Вони запроваджували для всього СРСР принципи кримінального законодавства. При цьо­му «Основні начала» надавали право Президії ЦВК СРСР вказува­ти союзним республікам види злочинів, що звужувало повноважен­ня органів влади союзних республік у галузі кримінального права.

У другій половині 20-х років було видано ряд загальносоюз­них актів. До них належить «Положення про злочини державні» від 27 лютого 1927 р. У цьому акті деталізувалося поняття контррево­люційного злочину і систематизувалися норми кримінального пра­ва, спрямовані на боротьбу режиму з так званими контрреволюцій­ними злочинами. 27 липня 1927 р. було прийнято також «Положен­ня про військові злочини», яке давало уточнене загальне поняття військового злочину. Воно також передбачало склад військових злочинів.

¹ Уголовньїй кодекс УССР. — Харьков, 1922. — С. 20—72. ^г СЗ СССР. — 1924 — М 24. — Ст. 205.

8 червня 1927 р. було прийнято новий Кримінальний кодекс УСРР. Він був побудований у точній відповідності з загальносоюз­ними «Основними началами кримінального законодавства Союзу РСР і союзних республік», а також з іншими загальносоюзними ак­тами, прийнятими на той час. Так, у постанові ЦВК СРСР від 25 лю­того 1927 р. «Про зміни основних начал кримінального законодавст­ва СРСР і союзних республік» вказувалося, що Положення ЦВК Союзу РСР про злочини державні (контрреволюційні та особливо небезпечні для Союзу РСР злочини проти порядку управління) і військові мають включатися у відповідні розділи кримінальних ко­дексів союзних республік¹. На основі згаданої постанови до особли­вої частини нового Кримінального кодексу УСРР включалися Поло­ження про злочини державні, Положення про військові злочини, а також деякі інші загальносоюзні кримінально-правові акти.

КК УСРР у ст. 4 давав визначення поняття злочину: «За сус­пільно небезпечну (злочинну) дію визнається кожна чинність або нечинність, що загрожує радянському ладові або ламає правовий порядок, що його завела влада робітників і селян на перехідний до комуністичного ладу період часу». Хибним у визначенні поняття злочину було те, що в ньому не вказувалася нормативна ознака — передбаченість діяння в законі. Це визначення було також занадто ідеологізоване вказівкою на перехідний період до комуністичного устрою². КК УСРР 1927 р. порівняно з КК УСРР 1922 р. доповнюва­вся статтями про злочини проти порядку управління, причому статті, які розглядали цей вид злочину, деталізувалися й уточню­валися. Велика увага приділялася уточненню понять службової особи й службового злочину.

КК 1927 р. збільшував санкції за крадіжку майна громадян, ищував кримінальну відповідальність за злочини, вчинені гру­пою осіб.

У Кодексі 1927 р. знайшла відображення тенденція посилення відповідальності за кримінальним законодавством. У Кримінально­му кодексі УСРР 1922 р. 36 складів злочинів передбачали найвищу міру покарання. У подальшому розширювалися визначення шпіо­нажу, економічної контрреволюції, саботажу, «небезпечних проти порядку управління діянь, бандитизму, масових безпорядків, війсь-злочинів». Кодекс 1927 р. включав уже 45 злочинів, які пере-ічали смертну кару. А сумнозвісна ст. 54 КК про контрреволю-

СЗ СССР. — 1927 — № 12. — Ст. 122.

¹ Бопгмова М. И. У голові»»- право Украиньї Общая чагть. — Днепропетровск. 1992. — С 19—20

ЇМ

■ «.

Розділ 4. Держава і право України • умовах непу

б. Основні риси прімо

цніні мочим передбачала визнання засудженого «ворогом трудя­щих».

КК 1927 р. передбачав можливість кваліфікувати діяння за аналогією. Стаття 7 проголошувала, що в разі відсутності у Кри­мінальному кодексі прямих вказівок на окремі види злочинів, пока­рання або інші міри соціального захисту визначаються за аналогією з тими статтями кодексу, які передбачають схожі за важливістю і характером. Необхідність введення правила про аналогію поясню­валась, наприклад, тим, що перші кримінальні кодекси радянських республік вводилися в дію в умовах, коли суттєво змінювалися ((юрми і види злочинності у зв'язку з переходом до непу і тому «неможливо було передбачити усі види злочинних діянь, а відтак і забезпечити кримінально-правопу боротьбу з новими видами зло­чинів. Застосування ж аналогії вирішувало поставлене завдання»¹. В дійсності аналогія закону використовувалась каральними органа­ми як засіб порушення закону. Визнання допустимим застосування кримінального закону за аналогією робило можливості правозасто-совчих органів в частині визнання того чі іншого діяння злочинним і караним практично необмеженими².

Кримінальний кодекс закріплював можливість застосування заходів соціального захисту до осіб, хоча й не винних у конкретно­му злочині, але визнаних соціально небезпечними внаслідок зв'яз­ку зі злочинним середовищем та попередньою злочинною діяльніс­тю тощо. Ці заходи широко використовувалися під час індустріа­лізації, колективізації, забезпечуючи «безплатну працю переважно за рахунок мільйонів засуджених або покараних у позасудовому порядку»³. У КК УСРР 1927 р. вперше було встановлено відпо­відальність за недонесення про державні.члочини.

Після видання КК УСРР 1927 р. в Україні протягом наступних двох років було прийнято 56 законодавчих актів з питань кри­мінального права⁴.

Кримінальний процес. 13 вересня 1922 р. ВУЦВК прийняв постанову «Про введення в дію Кримінально-процесуального коде­ксу УСРР» (далі — КПК)\ В КГІК закладався фундамент демокра­тизації кримінального процесу: гласність судових засідань, усність

¹ Курс советского у головного права: В 0 т. — М. 1970. — Т. 1. — С. 86.

² Словарь по уголовному праву / Отв. ред. А. В. Иаумов. — М., 1997. — С. 615.

³ Кримінальний кодекс України Проект, підготовлений колективом авторів за за­
вданням комісії Верховної Ради Укриши дцаналиитого скликання ■ питань право­
порядку та боротьби із злочинністю — К, 19У4 — С 137

⁴ Исторня государства и права Украинской ССГ. — К., 1976. — С. 331.
* СУ УССР — 1922. — № 41. — Ст. 598.

судочинства; його безпосередність; змагальність процесу і прова­дження справ мовою більшості населення із забезпеченням для осіб, які не володіють цією мовою, права ознайомлення з матеріала­ми справи і всіма судово-слідчими діями через перекладача; рівно­правність сторін; право обвинуваченого на захист. Кодекс визначай порядок провадження слідства та його загальні умови, як то; заїзе-дення кримінальної справи, дізнання, пред'явлення обвинувачення і допит обвинуваченого, заходи запобігання ухиленню від слідства й суду, допит свідків та експертів, обшуки і виїмки, огляди та освід­чення, визначення психічного стану обвинуваченого, закінчення по­переднього слідства, оскарження дій слідчого тощо.

К1ІК ретельно регламентував порядок провадження справи в народному суді. Він містив норми про одноособні дії народного суду, судове засідання, про зміну обвинувачення та про притягнення до суду нових осіб, про ухвалення й оскарження вироку; прийняття й оскарження ухвал. Кодекс визначав провадження в раді народних судів. У ньому містилися норми, що регламентували судочинство в ревтрибуналах, провадження в порядку найвищого судового конт­ролю Наркомюсту республіки.

Кодекс визначав роль і завдання органів прокуратури у здійс­ненні нагляду за законністю тримання під вартою, у порушенні кримінальних справ, підтриманні державного обвинувачення на су­лі, нагляді за слідством тощо.

Останній розділ КІІК містив норми, що регламентували поря­док виконання судових вироків.

За Кримінально-ироцесуальним кодексом Державне політичне управління було лише органом дізнання. 20 вересня 1923 р. Прези­дія ВУЦВК затвердила постанову про взаємовідносини судових установ республіки, осіб прокурорського нагляду та органів ДНУ. Дізнання, що проводили органи ДПУ у справах про контрреволю­ційні злочини та військове шпигунство, як виняток з Кримінально-процесуального кодексу УСРР, офіційно прирівнювалося до попе­реднього слідства і мало чинитися за відповідними правилами¹.

31 жовтня 1924 р. були ухвалені Основи кримінального судо­чинства СРСР і союзних республік. У зв'язку з цим КПК УСРР було переглянуто і приведено у відповідність з загальносоюзним законом, а також з Положенням про судоустрій УСРР від 23 жовтня 1925 р.

20 липня 1927 р. було прийнято новий Кримінально-процесу­альний кодекс². Він відтворював низку статей КПК УСРР 1922 р.,

¹ Усенко І Ь\ Пояасудова репресія: як це починалося // Комуніст України. 1990. —

М 2. — С 43—53. ^: ЗУ УСРР. — 1927. — К«36—38. — Ст. 167.

МИ

■ і 1 Держава і право України в умовах непу

§ 6. Основні риси права

але доповнювався новими положеннями, які стосувалися роботи органів розслідування, прокуратури й суду і відображали тенден­цію посилення впливу держави на суспільство. Так, у розділ «Основні положення» додавалася вказівка, яка забороняла судовим органам, органам прокуратури, слідства і дізнання відмовляти в прийнятті до свого провадження кримінальної справи або припиня­ти кримінальну справу про суспільно небезпечне діяння на тій під­ставі, що в КК не передбачене покарання за таке діяння. Відтак ан­тидемократична стаття КК 1927 р. про аналогію закону підкріплю­валася, таким чином, кримінально-процесуальним законодавством.

КИК 1927 р. значно розширив права органів дізнання, переда­вши їм частину функцій, які раніше належали лише слідчим орга­нам. Справи, за якими провадження попереднього слідства було не обов'язковим, органами дізнання направлялися безпосередньо в на­родний суд. КПК вже не регулював порядок дізнання, що його про­водили органи ДПУ. Водночас звужувалося право на захист. На стадії попереднього слідства, а також дізнання Кодекс не передба­чав участі захисту, як це було до цього часу. Захисник тепер брав участь у процесі тільки зі стадії судового розгляду. Визнання зви­нуваченим своєї вини ставало одним з головних її доказів. У КИК не дістали чіткого законодавчого закріплення положення про неза­лежність суддів і підкорення їх лише законові, прана потерпілого, розгляд справ у всіх судах з участю народних засідателів. До ст. 62 КПК УСРР додавалася примітка про можливість допиту захисника як свідка, якщо буде встановлено, що йому відомо що-небудь про злочини, передбачені статтями 54²—54¹⁴ КК УСРР. Тобто вказува­лося, що відомості у справах про контрреволюційні злочини не є професійною таємницею. Суд, розглядаючи справу, міг припинити допит свідка, якщо визнавав, що свідченнями вже допитаних свід­ків повністю встановлені обставини, необхідні для розгляду справи.

КПК вирішував питання, пов'язані з оскарженням ухвал і ви­років народного суду. Всі скарги і протести на вироки і протести на­родного суду і на постанови народного судді могли бути подані до окружного суду в надто короткий строк (протягом 7 діб з дня їх винесення). Згідно з кримінально-ироцесуальним законодавством УСРР деякі справи підлягали розгляду надзвичайними судами у порядку виключної підсудності. Зберігалися окружні ревтрибуна­ли, Військова колегія Верховного трибуналу України. Діяла надз­вичайна сесія Верховного Суду УСРР, де справи розглядались на закритих засіданнях і за спрощеними процесуальними правилами. Все це створювало умови для безконтрольних розправ.

Цивільний процес. ЗО липня 1924 р. ВУЦВК ухвалив постано­ву, якою затверджував Цивільно-процесуальний кодекс УСРР (да-

лі — Ш1К). ЦИК УСРР установлював демократичні принципи ци­вільного процесу: незалежність суддів, що підкоряються тільки за­конові; гласність суду, тобто розгляд справ у відкритому для всіх публічному засіданні; усність, яка вимагає, щоб підставою для рішення був усний розгляд справи в судовому засіданні, безпосере­дність, тобто безпосереднє ознайомлення, вивчення і перевірка суд­дями всіх доказів у справі під час судового розгляду; змагальність і рівноправність сторін, тобто надання позивачу, відповідачу й про­куророві однакових прав і можливостей наводити докази для об­грунтування своїх тверджень і вимог; судочинство на мові більшос­ті місцевого населення з наданням перекладача особам, що не воло­діють цією мовою.

1ДПК УСРР відображав тенденцію розширення втручання Ра­дянської держави і її органів у справи громадянина. Так, Кодекс за­значав, що суд у цивільному процесі відіграє активну роль, не задо­вольняється доказами, наведеними сторонами, а вживає всіх заходів для з'ясування істотних для справи обставин і в разі необхідності сам витребовує їх. При цьому ст. 4 ЦИК УСРР установлювала, що за відсутності нормативних актів для вирішення будь-якої справи суд має це робити, керуючись загальними принципами радянського за­конодавства і загальною політикою робітничо-селянського уряду. Таким чином, вказівка про політику робітничо-селянського уряду надавала суду змогу порушувати права окремих верств населення республіки (передусім тих, хто був законодавством обмежений у ви­борчих правах). Водночас трудящим, що зверталися до суду, остан­ній мав допомагати захищати їхні права та законні інтереси. ЦПК УСРР докладно регулював питання представництва на суді, підсуд­ність справ, судових витрат, штрафів, процесуальних строків, ви­клику до суду, а також порядок позовного провадження й особливих проваджень. Кодекс містив норми, що розв'язували питання оскар­ження і перегляду судових рішень та їх виконання.

У процесі використання Кодексу виявлялися певні хиби, при­таманні йому. Ця обставина, а також певні зміни в адміністратив­но-територіальному поділі республіки, розвиток цивільного оборо­ту, досвід розв'язання процесуальних питань цивільно-процесуаль-ною колегією Верховного Суду УСРР тощо обумовили необхідність прийняття нового ЦПК 11 вересня 1929 р. ВУЦВК і Раднарком УСРР затвердили новий Цивільний процесуальний кодекс УСРР¹. Зш набирав чинності з 1 грудня 1929 р. Зберігаючи основні принципи ЦПК 1924 р., новий Кодекс багато в чому відрізнявся від нього. Так, розділи 36—42, що регламентували ведення справ про неспромож-

ЗУ УСРР. — 1929. — X» 25 — Ст 200.

І'омііл 4. Держала і прало України в умовах пепу

§ 6. Основні риси прала

ність фізичних і юридичних осіб, були новими. У цих розділах, побу­дованих на основі загальносоюзного законодавства, детально регла­ментувався порядок визнання особи або організації неспроможною; визначалися підсудність і порядок провадження у справах про не­спроможність, наслідки неспроможності, умови призначення ліквіда­торів майна осіб або організацій, визнаних неспроможними, порядок розділу ліквідаційного майна.

Виправно-трудовс право. Порядок здійснення мір покарання в республіці регулював прийнятий ВУЦВК 23 жовтня 1925 р. Ви­правно-трудовий кодекс УСРР¹ (далі— ВТК). Завданням Кодексу було встановлення і здійснення системи виправно-трудових заходів з метою «пристосування злочинних елементів до умов трудового вільного співжиття»².

Основні положення Кодексу містилися у його першому роз­ділі, в якому йшлося про організацію системи виправно-трудових установ, відповідного режиму в них, про доцільне влаштування і застосування примусових робіт без тримання під вартою. ВТК пе­редбачав, що виправно-трудові заходи, поєднані з позбавленням волі, мають застосовуватись у перехідних трудових будинках, тру­дових колоніях (сільськогосподарських, ремісничих фабрично-за-подських). Режим у виправно-трудових установах мав сприяти зміцненню осіб, що скоїли злочини, таких рис характеру і звичок, які можуть стримати їх від нових злочинів, і до нього обов'язково треба пристосовувати працю. У Кодексі зазначалося, що цей режим не може бути спрямований на завдання будь-яких фізичних стра­ждань, шкоди для здоров'я чи на приниження людської гідності в'язнів. Праця в таких установах організовувалася на загальних за­садах, тобто відповідно до трудового законодавства. Мета викорис­тання праці — перевиховання засуджених, а також покриття ви­трат на їх утримання. Водночас у ВТК чітко виявлявся класовий підхід до засуджених. Підкреслювалася необхідність на практиці враховувати різницю між в'язнями з середовища трудящих і в'яз­нями з нетрудящих³.

У другому і наступних розділах ВТК містилися статті, які рег­ламентували конкретні питання організації, діяльності виправио-трудових установ, а також управління і керівництва ними. Наприк­лад, другий розділ Кодексу присвячувався центральним і місцевим органам виправно-трудової системи республіки. Розділ З ВТК регла-

¹ ЗУ УССР. — 1925. — Л» 94—9». — Ст. 523.

² Там само — 1925. — М 94—95. — Ст. 524.

³ Бсхтерев Б„ Кеселер М., Утсвский Б. Исправительно-трудовое дело в вопрогах и
ответах. — М, 1930. — С. 14

ментував діяльність комісій нагляду при виправно-трудових устано­вах, розділ 4 — розподільчих комісій в округах. Розділ 5 Кодексу встановлював види виправно-трудових установ: будинки попере­днього ув'язнення, будинки примусових робіт, перехідні трудові будинки, трудові колонії, установи для хворих в'язнів — лікарні, колонії для туберкульозних в'язнів, трудові реформаторії для не­повнолітніх правопорушники!, ізолятори спеціального призначення, а також порядок направлення в'язнів у виправно-трудові установи.

Розділ 6 ВТК був присвячений порядок прийняття в'язнів до виправно-трудових установ, розділ 7 — класифікації ув'язнених, розділ 8 — режиму тримання в'язнів у виправно-трудових устано­вах, розділ 9 — заходам дисциплінарного впливу на в'язнів. У Ко­дексі містилися розділи, в яких викладалися правила тримання за­суджених у різних видах виправно-трудових установ, організації робіт у цих установах тощо. Спеціальний розділ визначав правила тримання у реформаторіях неповнолітніх правопорушників віком від 14 до 18 років. Основним завданням було «навчити непов­нолітніх правопорушників кваліфікованій праці, розширити їхній розумовий кругозір шляхом загальної і професійної освіти і вихо-аати з них активних і свідомих своїх прав та обов'язків громадян» (ст. 198).

Дата добавления: 2015-05-22