Культура Закарпаття першої половини ХХ ст 2 страница

Відзначимо, що належну роль у розвитку українського літературного процесу на Закарпатті відіграли галицькі емігранти, які очолювали кафедри в гімназіях, семінаріях, го-рожанських школах, у видавництвах, виховуючи русинську молодь в українофільському дусі, випускали твори української класики. Спільними діями з українськими емігрантами із Наддніпрянської України вони стверджували сильну українофільську течію у громадському і суспільно-політичному житті Закарпаття. До числа таких українських емігрантів належали В. Бирчак, І. Панькевич, В. Пачовський, К. Вагилевич, І. Гарасевич, М. Чирський, Є. Маланюк, О. Стефанович, Л. Мосендз, О. Олесь (Кандиба), О. Ольжич, С. Черкасенко та ін. Їхня творчість і діяльність були зразком для місцевих письменників, сприяли утвер-дженню в краї української ментальності.

Позитивну роль в активізації літературного, мистецького, громадського і політичного життя Закарпаття відіграли періодичні видання. За кількістю назв видань Закарпаття випереджало тоді навіть Чехію і Словаччину. Дослідниками встановлено, що за неповними даними у краї виходило тоді 75 газет (4 щоденних, 27 тижневих), 42 видання типу журналів, біля десятка календарів і альманахів. Їм було притаманне різне національно-політичне та іде-ологічне спрямування. На сторінках газет і журналів відбувались наукові дискусії про шляхи і напрямки розвитку української, російської («общерусской), «карпаторосскої» і світової літератури. Серед них домінували видання українського спрямування. Зокрема, двотижневик «Русин» з ілюстрованим додатком «Неділя Русина» (1920-1923), місячник «Пчілка» (1922-1932), тижневик «Наука» (1919-1922), газети «Вперед» (1920-1938), «Руська нива» (1920-1928), «Карпатська правда» (1922-1938), «Українське слово» (1932-1938), «Нова свобода» (1938-1939), журнали «Карпатський край» (1923-1924), «Карпатський світ» (1928-1935, 1938), «Наша земля» (1927-1928), «Учительський голос» (1930-1938), «Поступ» (1931-1933), «Пробоєм» (1933-1942), «Молода Русь» (1929-1930), альманахи «Трембіта» (1926), «Альманах підкарпатських українських письменників» (1936), «Говерла» (1939), «Альманах возрожденцев» (1933, 1936) тощо. Найвищого ступеня розвитку українська періодика і публіцистика сягнула в часи Карпатської України кінця 1938 – початку 1939 рр.

Відзначимо роль просвітянських видань в утвердженні і розвитку українства на Закарпатті, у тому числі й української літератури 20-30-х років. Саме товариство «Просвіта» у міжвоєнне двадцятиліття (1920-1939 рр.) найбільш послідовно відстоювало і цілеспрямовано пропагувало українську ідею, її втілення у життя серед народу на Підкарпат-ській Русі. Крім згаданого місячника «Пчілка», товариство «Просвіта», його літературно-науковий відділ, починаючи з 1922 р. майже щороку видавали «Науковий збірник то-вариства «Просвіта». Протягом 1923-1938 років щорічно виходив «Календар “Просвіти”». На сторінках цих поважних видань друкувались праці учених В. Гаджеги, І. Панькевича, В. Гнатюка, В. Бирчака, О. Петрова, Ф. Потушняка, М. Лелекача, різноманітні краєзнавчі та численні народознавчі студії. Через ці та інші видання товариство «Просвіта» пропагувало твори Марійки Підгірянки, Миколаї Божук, Ю. Боршоша-Кум’ятського, В. Ґренджі-Донського, Л. Дем’яна, О. Маркуша. Популяризувалась творчість О. Духновича, Т. Шевченка, І. Франка, Лесі Українки, Б. Лепкого, О. Олеся та інших письменників. Погоджуємось із думкою О. Мишанича, що «саме в 20-30-х роках українська література повністю дійшла до Закарпаття і стала тут могутнім чинником культурного й літературного життя… Літературні здобутки цих років стали основою і визначили дальший розвиток літератури Закарпаття уже в повоєнний пері-од».

Після падіння Карпатської України гортіївський режим (березень 1939 – жовтень 1944 рр.) заборонив існування не тільки «Просвіти», а й будь-який прояв українства у громадсько-суспільному і культурному житті краю. Настає ніч тотального терору і репресій.

Таким чином, самобутність історичного розвитку, місцевий колорит, мовні особливості, історичні традиції, європоцентризм, вікові норми співжиття з сусідніми народа-ми – все це знаходить своє відбиття в літературі Закарпаття, але не дає підстав штучно відривати її від основного масиву українського письменства. Живе українське слово використали письменники перших десятиліть XX ст., і від нього безболісно перейшли до української літературної мови, витворивши тут ще до 1945 р. певний сектор української літератури. Шлях від руської до української свідомості був освітлений вірою у перемогу великої Української Правди за Карпатами, позначений боротьбою за українську державність, утвердження себе як народу. Закарпатоукраїнська література ввійшла в українську літературу як рівноправна її частина з високорозвинутою поезією (В. Ґренджа-Донський, Ю. Боршош-Кум’ятський, Зореслав, І. Колос, І. Ірлявський), своєю, закарпатською школою новелістів (О. Маркуш, Л. Дем’ян, Ф. Потушняк), великим творчим потенціалом літературної молоді, що реалізувала свій талант уже в нових історичних умовах.

Театральне мистецтво

Включення Закарпаття до складу Чехословацької Республіки створило сприятливі умови для заснування місцевого драматичного театру. Передували професійному українському театру на Закарпатті аматорські гуртки, організаторами і керівниками яких від Волосянки до Ясіня були учителі шкіл. Серед цих драматичних колективів особливо виділялися два – у Берегові під керівництвом Михайла Баланчука та диригента Омеляна Ба-чинського і в Ужгороді під режисурою Михайла Виняра та диригентурою Ярослава Воски. Символічно, що обидва драматичні гуртки майже одночасно здійснили постановки п’єси І. Котляревського «Наталка Полтавка», якою взагалі була у свій час започаткована історія загальноукраїнського професійного театру. Обидва драматичні гуртки – Берегова й Ужгорода – функціонували у рамках культурно-освітнього товариства «Просвіта».

Популярність драматичних колективів товариства «Просвіта» зростала з дня у день. Досить сказати, що драмгурток під керівництвом Михайла Виняра вже у 1920 році вважався справжнім театром, який подорожує по краю і «дає руські вистави театральні». Організований у липні 1920 року, цей драматичний колектив до кінця року підготував і виніс на суд глядача вистави: «Наталка Полтавка» Івана Котляревського, «Ясні зорі» Бориса Грінченка, «Вечорниці» Петра Ніщинського, «Жидівка-вихрестка» Івана Тогобочного, «Святий Миколай» Марійки Підгорянки та «Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці» Михай-ла Старицького.

Безперечно, що існування аматорських гуртків не могло задовольнити потреби закарпатської інтелігенції. Саме тому 23 вересня 1920 р. Головний відділ товариства «Про-світа» поставив на порядок денний питання про заснування постійно діючого театру. Появу першого професійного театру в краї прискорив приїзд української капели «Кобзар», члени якої вирішили допомогти закарпатським аматорам у створенні власного театру. 15 січня 1921 р. відбулося урочисте відкриття «Руського театру «Просвіти». «Свято зачалося, – писав М. Бращайко, – промовою голови театральної комісії о. Августина Волошина. В своїй красній, добре обдуманій промові показав на велику культурну і національну вагу театру взагалі, а спеціально у нас, де культурне й національне життя само зачинає розвиватися. Згадував про розвиток театральної літератури і театрального мистецтва на Україні, в Галичині, й у нас. В кінці – бажаючи як найкращих успіхів новоутвореній народній інституції, передав театр в опіку руського народу Подкарпатської Руси».

Відкриття першого на Закарпатті театру привернуло увагу багатьох відомих культурних діячів і урядових осіб. Свої привітання висловили Михайло Грушевський, Олек-сандр Олесь, французький генерал Парі, губернатор Підкарпатської Русі Г.Жаткович, єпископ Папп та багато інших. Президент Чехословаччини Т. Г. Масарик подарував театру 250 тисяч чеських крон. Того ж дня артисти театру поставили першу виставу за драмою М. Старицького «Ой, не ходи, Грицю...». Серед перших акторів театру були М. Приємська, Н. Машкевич, Г. Приходько, М. Біличенко, А. Дівнич, М. Терпило, Р. Кирчів та ін., як правило, українські емігранти в Чехословаччині. Режисером першої вистави був М. Біличенко, родом із Поділля.

Режисерську роботу в «Руському театрі» на перших порах виконували згадуваний вже Михайло Біличенко, Борис Крживецький, Марія Приємська, які до серпня 1921 ро-ку підготували біля двох десятків прекрасних вистав – «Учитель» та «Украдене щастя» Івана Франка, «На перші гулі» Степана Васильченка, «Верховинці» Юзефа Коженьовського, «Невольник», «По ревізії» і «Дай серцю волю, заведе в неволю» Марка Кропивницького, «Безталанна» і «Наймичка» Івана Карпенка-Карого, «Шельменко-денщик» Григорія Квітки-Основ’яненка, «Лісова квітка» Любові Яновської, «Бувальщина» Антона Велисовського та інші.

У 1921 р. на запрошення закарпатського товариства «Просвіта» до Ужгорода приїхав відомий український театральний діяч Микола Садовський, який до 1923 р. працював директором і режисером «Руського театру». Саме завдяки йому театр став професійним. Дещо поновився склад трупи. Серед акторів зустрічаються добре відомі імена диригента, актора і педагога Олекси Приходька, родом із Поділля, першого адміністратора театру Остапа Вахнянина, акторки і співачки Ольги Дівнич (Завадської), Івана Трухлого та ін. У 1921-1923 рр. в репертуарі театру переважали побутові і музичні п’єси, зокрема «Запорожець за Дунаєм», «Мартин Боруля», «Пан Штукаревич», «Бояриня», «Зимовий вечір», «Назар Стодоля» та ін. Всього за період директорства М. Садовського «Руський те-атр» поставив 86 вистав. Безперечно, праця Садовського в Закарпатті принесла багато користі для розвитку місцевого театрального мистецтва. Літописець історії закарпатських театрів Ю. А. Шерегій високо оцінив цього визначного корифея української сцени: «Садовський був дуже талановитим актором – мав усі зовнішні і внутрішні дані для героя-коханця в молодості, а опісля для героїв у старшому віці. Мав приємний баритональний бас, прекрасну дикцію, міміку, жести, пластичність у рухах, стрункість у військових ролях, а коли він танцював, то завиділи йому і справжні танцюристи балету! Глибоке почуття в розмові, співі проявлялось і в танцях».

У 1923-1925 рр. «Руський театр» в Ужгороді очолював Олександр Загаров (І877-1941), актор, режисер, справжній реформатор закарпатського театру. За плечима цього дос-відченого актора була театральна діяльність у Московському Художньому театрі, у театрі Корша (Москва), на сцені Александрійського театру в Петербурзі та Державного драматичного театру в Києві. Значно розширився репертуар театру. В цей період актори ставили вистави на твори російських, українських, німецьких, угорських пись-менників та драматургів, зокрема В. Винниченка, Е. Калмана, Д. Мережковського, Б. Грінченка, О. Островського, М. Кропивницького, О. Толстого, Ж. Оффенбаха. У першій половині 20-х років виникають драматичні гуртки при читальнях «Просвіти», які ставили вистави на аматорському рівні. Однак вже тоді відчувався брак коштів. Саме з цієї причини, після відходу від справ О. Загарова, жодний актор не наважувався очолити театр. Було вирі-шено створити дирекцію в складі М. Бращайка, Я. Барнича і М. Певного. Вищеназвана дирекція підлягала театральній секції Головного відділу товариства «Просвіта», яку очолював А. Волошин.

Фінансова криза 1925 р. особливо посилилася в 1926-1929 рр. Справа дійшла до того, що Головний відділ «Просвіти» вирішив закрити театр. Ю. А. Шерегій писав, що при-скорили закриття театру також «суперечки» між членами Головного відділу, які втручалися до театральних справ, не маючи поняття про адміністрацію театру». У сезоні 1929-1930 рр. склад трупи становив всього 10 чоловік. У такій невтішній ситуації опинився новий директор Микола Аркас (1881-1938) – режисер, актор, співак, уродженець м. Миколаєва, який до цього часу виступав у театрі Садовського в Києві, в «Народному Домі» в Одесі, Катеринодарі та Галичині. Матеріальні нестатки, політичні цькування творчих працівників театру і внутрішні незгоди між ними, зрештою, призвели до того, що 1 січня 1930 року «Руський театр» товариства «Просвіта» в Ужгороді» припинив своє існування.

Визначним представником закарпатського театрального мистецтва 20-30-х рр. XX ст. був Юрій Августин Шерегій, корифей українського театру, драматург та режисер, культурно-просвітній працівник, уродженець Срібної Землі. Юрій Шерегій народився 18 січня 1907 р. в Дусині на Свалявщині у сім’ї греко-католицького священика. Після матури в Ужгородській гімназії (1926) студіював на філософському факультеті Карлового університету в Празі (1926-1930), вчився у державній гімназії в Хусті, а опісля у Великому Бичкові. Змалку полонило його театральне мистецтво. Вже в гімназії виступав у драматичних гуртках «Пласту», «Культури», «Кирило-Мефодіївською братства». Перша його роль – Грім у «Вечірньому гості» Черкасенка, і з того часу приймає псевдонім Грім. Під умілою рукою корифеїв театру Просвіти в Ужгороді (М. Біличенка, М. К. Садовського, Ю. Гаєвського, О. Загарова, Ф. Базилевича, М. Аркаса та інших) здобув основні відомості і практику акторської майстерності, режисури, які згодом доповнює власними студіями. Під час студій у Празі організовує при Союзі українських студентів драматичний гурток «Верховина», з яким улаштував у 1927-1930 рр. 14 прем’єр, 48 вистав у Празі, Подєбрадах та в містах і селах Закарпаття. У 1931 р. закладає в Ужгороді Музично-драматичний гурток «Веселка», в якому сам режисує і грає. Будучи професором у Хусті (1931-1933), закладає драматичний гурток при Пласті і спільно з братом Євгеном, як диригентом, готує оперу «Запорожець за Дунаєм» (найперше силами місцевих аматорів), з якою поїхали на IV світо-ву пластову Жемборі в Угорщині, в Ґеделлс, де виступили перед шістьма тисячами глядачів 5 серпня 1933 р., оперою та іншими програмами доводячи, що на Закарпатській Україні молодь вже українська. З цього драматичного гуртка, переважно з учителів і студентів-пластунів, організував разом з братом Євгеном Краєвий пластовий хор з драматичною секцією, яка поступово перетворювалася в театральну дружину Нова Сцена при філії «Про-світи» в Хусті (1936). У 1937-1938 рр. це вже реєстроване товариство «Нова сцена» в Ужгороді, а з 1938 року – єдиний театр Закарпатської України «Український театр “Нова Сцена”», спершу в Ужгороді, а після евакуації – в Хуст (докладніше на діяльності «Нової сцени» ми зупинимось трохи нижче). Отже, Ю. А. Шерегій був ініціатором, засновником, актором і режисером, а нарешті іменованим директором першого українського театру на Закарпатській Україні, членами якого були десятки талановитих молодих ідейних та самовідданих закарпатців, які утримували театр без державної субвенції. Протягом 5 років відбулося 34 прем’єри і 240 вистав. У 1933-1938 роках Ю. Шерегій активно допомагав драматичному гуртку читальні «Просвіти» у Великому Бичкові, де ставив ряд п’єс. Діяль-ність Ю. А. Шерегія, як і діяльність «Нової Сцени» припинилась окупацією Карпатської України 14 березня 1939 року.

Як актор, Юрій Шерегій володів універсальним талантом перевтілення, з успіхом виконуючи ролі в драмах, класичних комедіях, фарсах, оперетах. Та водночас завжди залишався умілим організатором театральної справи. Брак власної драматургії з місцевого життя спонукав до написання авторських п’єс. З-під його пера з’являються один за одним драматичні твори на місцевому матеріалі. Особливим успіхом у репертуарі театру «Нова сцена» користувались постановки п’єс «Нова генерація» (1929), «Слово і серце» (1934), «Голодний» (1934), «Рафі-Мафі» (1935), «Танго для тебе або флірт і кохання» (1936), «Діти XX століття» (1938), «Часи минають» (1938). Важливе місце в його драматургічній творчості посідає трилогія з історії Закарпаття: «Потиська Русь», «Анастасія – дочка Ярослава Мудрого», «Золотий меч». Написав декілька п’єс і словацькою мовою. Власною драматургією Шерегій не обмежився. Поширюючи репертуар «Нової Сцени», він вдавався і до інсценізацій. Такою була інсценізація повісті американського письменника Алоїса Воллеса «Бен-Гур» (1936 р.) з часів Христа, складена з 25 епізодів у 5-ти діях, що в змісті подавала життя Христа від його народження до розп’яття. Загалом же перу Ю. Шерегія належать близько трьох десятків п’єс і більше двадцяти перекладів драматичних творів різних жанрів українською і словацькою мовами.

1930-1934 рр. – це період, коли робилися певні спроби відновити діяльність українського театру в Закарпатті. Великі надії покладалися на М. Аркаса, який перебував то-ді в Празі. Відомий актор дав згоду, хоча добре розумів, що коштів, фактично, нема, а борги надзвичайно великі. Весною 1931 р. трупа, очолювана М. Аркасом становила всього 17 чоловік. У репертуарі театру були всього дві вистави – оперета «Гейша» Сідні Джонсона і «Король бавиться» Рудольфа Нельсона. У 1930 році був організований «Руський театр реєстрованого дружества», в 1934 році – «Руський театр імені Миколи Карповича Садовського», «Земський підкарпатський народний театр». Хоч названі театри намагалися декларувати й утверджувати мистецькі принципи Миколи Садовського, однак відродити справжній професійний театр їм не вдалося. Здавалося, що на українську театральну ниву па Закарпатті насувається безпросвітна темрява...

І раптом професійний театр Закарпатської України воскрес. Відновлення українського театру в краї необхідно пов’язувати з іменами братів Юрія і Євгена Шерегіїв, Ганни Шерегій, Василя Ткачука, Ольги Шпірій, Івана Шутка, Івана Саса та ін. Новостворений театр одержав назву «Нова сцена» і діяв одночасно з театром, який очо-лював М. Аркас. Цікаво, що переважна більшість акторів «Нової сцени» були вихідцями із Закарпаття. Львівський «Новий час» повідомляв: «За почином скавтмайстра Юрія Шерегія з Великого Бичкова заложено на Закарпатті Краєвий Пластовий хор. До хору вписалося нараз 46 членів, які своїм коштом будуть з’їжджатися зі всіх сторін Закарпаття на проби, які відбуватимуться все в іншій місцевості. До заложення багато спричинився своїм даром єпи-скоп Стойка, який дарував для хору Кч 500». Новий театр почав свою діяльність оперою «Запорожець за Дунаєм». Утворення та діяльність «Нової сцени» були новим якісним етапом у розвитку театрального мистецтва на Закарпатті. Хоча актори і поступалися у професійному плані своїм попередникам, однак незабаром «Нова сцена» стала високо-кваліфікованим професійним театром, який здобув популярність і визнання далеко за межами краю. Історія цього театру є яскравим прикладом самопожертви його акторів, які за власні кошти ставили вистави у різних куточках краю, виготовляли костюми, сприяли роз-виткові сільських самодіяльних, театральних колективів тощо.

Протягом 1934-1936 рр. продовжував існувати «Руський театр ім. М. Садовського», очолюваний М. Аркасом, однак він значно поступався перед «Новою сценою». Незабаром театр Садовського припинив своє існування, і «Нова сцена», на певний час, стала єдиним театром у краї. Сезон 1936-1937 рр. приніс справедливе і заслужене визнання «Новій сцені». Був значно оновлений репертуар театру: драма Л. Валеса і Ю. Гріма «Бен-Гур», історико-побутова драма М. Старицького «Маруся Богуславка», «Одруження» М. Гоголя, «Барон Кіммель» Галлера-Вольфа та ін. Таким чином, репертуар театру включав як україн-ську, так і зарубіжну класику. Поповнився і склад театру. «Нова сцена» провела успішні гастролі по містах Закарпаття, які високо оцінила місцева періодика. 22 листопада 1936 р. актори зіграли свою ювілейну 70-ту виставу «Запорожець за Дунаєм». «Ця вистава, – повідомляло «Українське слово», – пройшла з гарним успіхом. Велика гімназійна зала виявилася малою. Квитки всі продані, а навіть багато публіки повернуло назад, бо не було місця. Подібне було й на інших виставах... Гастролі завершилися постановкою комедії «Земний рай».

Сезон 1937-1938 рр. «Нова сцена» починала в загальному піднесенні. У репертуарі з’явилася п’єса В. Ґренджі-Донського «Як сади зацвітуть», комедія відомого російського письменника і драматурга В. Катаєва «Квадратура кола», «Неофавстіяда» М. Чирського. З 1 по 8 червня 1938 р. «Нова сцена» гастролювала в Празі. Чехословацьким глядачам були запропоновані вистави «Маруся Богуславка», «Сорочинський ярмарок», «Запорожець за Ду-наєм» та «Флірт і кохання». Празька преса високо оцінила майстерність закарпатських аматорів сцени. Газета «Право люду» відзначала, що «Нова сцена» «зродилася, властиво, як аматорський театр, але своїм рівнем є це підприємство цілком мистецьке, яке могло б бути взірцем для деяких артистів і для деяких визнаних сцен. Куль-турна висота, якої тут досягнено, випливає з того, що театр будують жертвенні працівники-вчителі й селяни-письменники, що не йдуть за несмачним дешевим успіхом, але посвячуються для свого духовного покликання...»

Паралельно з «Новою сценою» весною 1936 р. виник ще один театральний колектив, який став основним конкурентом колективу, очолюваного Ю. Шерегієм, Земський Підкарпатський Народний театр. Режисером перших вистав театру був чеський актор на пенсії Франтішек Главатий. Чеські та російські п’єси, які ставив цей театр, перекладалися на русинську мову. Театр Ф. Главатого матеріально підтримувався чехословацьким урядом. Під час його гастролей в Празі вистави ЗПНТ відвідали президент Е. Бенеш, прем’єр-міністр М. Годжа та інші члени празького уряду. У сезоні 1936-1937 рр. ЗПНТ поста-вив цілий ряд п’єс, зокрема «Марішу», «Твердоголових», «Безталанну», «Свадьбу», «Червону каркульку», «Грозу», «Зачарованого принца», «Марусю» та багато інших.

У сезоні 1937-1938 рр. ЗПНТ очолювали відразу два режисери – П. Алєксеєв, який готував російськомовні п’єси і В. Іванов-Стахуров – українські. У цей період театр поставив вистави «Бедность не порок» О. Островського, «Дорогу цветов» В. Катаєва, «Уйко з Америки» А. Бобульського, «Наймичка» І. Тобілевича, «Бородате непорозуміння» О. Слив-ки.

Наприкінці серпня 1938 р. розпочалися переговори між представниками ЗПНТ та «Нової сцени» про об’єднання в єдиний театральний колектив. На пропозицію ке-рівництва ЗПНТ приєднатися акторам «Нової сцени» до нього, останні відповіли категоричною відмовою. Велика частина акторів з ЗПНТ перейшла до «Нової сцени», а ті, що залишилися, після проведення трьох останніх вистав, припинили своє існування, ЗПНТ саморозпустився. Незважаючи на яскраво виражений русофільський характер ЗПНТ, він все-таки зіграв певну роль у розвитку театрального мистецтва в Закарпатті. Невипадково його появу підтримали окремі відомі політичні діячі краю українофільського напрямку, зокрема Августин Волошин.

У результаті Віденського арбітражу 2 листопада 1938 р. Ужгород опинився в руках гортистської Угорщини. Місто залишили різні установи й організації. Така доля спітка-ла і колектив «Нової сцени». Відомий закарпатський театр переїхав до Хуста. Останній склад «Нової сцени» був таким: директор, драматург і режисер – Ю. А. Шерегій, шеф-режисер М. Аркас, хореограф і балетмейстер В. Лібовицький, диригент Є. Шерегій, адміністратор М. Баланчук. Відкриття театру «Нова сцена» в Хусті відбулося 26 листопада 1938 р. На виставі «Запорожець за Дунаєм» були присутні А. Волошин та представники його уряду. 27 листопада театр поставив п’єсу «Запорозький скарб». У грудні 1938 р. актори знову поставили «Запорожець за Дунаєм», а також нову прем’єру – виставу Ю. Грома «Часи минають». З січня 1939 р. на честь О. Олеся була поставлена драма «Над Дніпром».

Переїзд театру до Хуста мав і свої позитиви. Так, у листопаді 1938 р., у часи існування Карпатської України, театр «Нова сцена» отримав статус стаціонарного держав-ного театру з офіційною назвою «Український державний національний театр «Нова сцена» в Хусті». Праця «Нової сцени» по відродженню національної свідомості українців За-карпаття відзначалася насамперед наявністю в репертуарі театру вистав за творами української класичної драматичної і співочої драматургії, а також вистав за п’єсами за-карпатських українських драматургів. Якщо до 1938 року театр «Нова сцена» був пересувним, що сприяло залученню до роботи у ньому місцевих аматорів театрального мис-тецтва, то з листопада цього ж року «Нова сцена» стає фактично професійним українським закарпатським театром, і його творчий колектив тепер складають учителі й інтелігенція Великого Бичкова, Хуста та інших розташованих поблизу сіл і містечок, тобто виключно вихідці із Закарпаття.

Доля Хустського українського національного театру «Нова сцена», як і доля Карпатської України, очолюваної президентом Августином Волошиним, була тра-гічною. Ще 8 березня 1939 р. в Хусті театр поставив виставу «Сорочинський ярмарок», а 11-12 березня в Королеві – «Над Дніпром» і «Місяць і зоря». На 14 березня було вирішено поставити виставу «Гайдамаки», «але завтра вже текла кров у Хусті... Остання генеральна репетиція через стрілянину вже не відбулася... Не можна писати спокійно про цей день... Можна б «театральним терміном» назвати його «генералкою трагедії»… актори театру в залі проб голосно плакали…» 15 березня 1939 р. театр «Нова сцена» припинив своє існування. Трагічний фінал Карпатської України був також трагічним фіналом Хустського українського театру «Нова сцена»...

Таким чином, протягом всього міжвоєнного періоду центром театрального мистецтва в Закарпатті були Ужгород, а згодом Хуст. Однак це зовсім не свідчить про те, що не діяли театри в окремих містах краю. Уже в другій половині 20-х років виникає драматичний гурток, який перетворився в театр, у Берегові. У с.Егреші вчитель Іван Тимканич заснував місцевий гурток при «Просвіті». Режисер М. Біличенко в Ужгороді створив драмгурток «Братства св. Кирила і Методія», який поставив п’єсу І. Франка «Учитель». Необхідно відмітити, що місцеві драматичні гуртки нерідко виникали з ініціативи колишніх акторів крайових театрів. З ініціативи С. Петрашка, М. Русинка і Я. Бірчака у Празі виник драматичний гурток «Верховина». У 1929 р. «Верховина» поставила десять вистав у різних містах Закарпаття, що зробило певний вплив на збільшення кількості місцевих гуртків. Один за одним виникають драмгуртки у Великому Бичкові, Росішці, Невицькому, Білках, Тересві. У селі Ізки, що на Міжгірщині, виникає справжній театр, який очолює активіст місцевої «Просвіти» С. Бобинець. Аналогічний театральний колектив виникає в с.Колочава – його очолив М. Шимоня. Таким чином, театральне життя не обходило і гірські куточки краю.

Активно розвивалася аматорська діяльність гуртків у Мукачеві. Вони виникали під егідою як товариства «Просвіта», так і «Общества им. Духновича». 6 травня 1932 р. дра-мгурток «Молодь» поставив у Мукачеві виставу «Сучасні діти». У лютому 1938 р. у Мукачеві виникла «Драматична Студія імені Федора Корятовича», ініціатором якої був про-фесор Олекса Приходько. Студія поставила вистави «Шельменко-денщик» Г. Квітки-Основ’яненка, «Суєта» І. Карпенка-Карого, «Сон весняної ночі» Усенка-Гармаша та ін.

Отже, театральне мистецтво на Закарпатті у 20-30-х роках XX ст. відіграло визначну роль як у розвитку самого театру як такого, так і у піднесенні культурного рівня населення краю, його національної свідомості. «Театр на Закарпатті, як і взагалі в українському народі, – писав сучасний зарубіжний дослідник В. Маркусь, – відограв вий-няткову роль національного каталізатора, а навіть пробудника... театр став школою на-родного самоусвідомлення, засобом пізнання свого минулого, зрозуміння своєї вчорашньої і нинішньої долі, геральдом, що закликав народ творити своє краще завтра. Це у вищій мірі стосується українського Закарпаття». Сучасні дослідники театрального мистецтва краю розділяють точку зору відомого дослідника. Шлях Закарпатського українського професій-ного театру охоплював неповних два десятиліття – від 21 січня 1921 року до 13 березня 1939 року. Це був шлях від «Руського театру» товариства «Просвіта» до українського національ-ного театру «Нова сцена». Він заслужив доброї згадки і великої пошани нащадків за священну працю на ниві відродження української культури і піднесення національної свідомості закарпатських українців у 20-30-х роках XX століття.

Музика

Як стверджують сучасні мистецтвознавці, початки професійного музикування на Закарпатті пов’язані з релігійними інституціями (див.: Т. Росул. Музичне життя Закарпаття 20-30-х років ХХ ст. – Ужгород, 2008. – С.139-144. Тут і далі наші виклади ґрунтуються переважно на матеріалах названої монографії – В. З.). Із такими міркуваннями погоджуємось. У часи угорського панування єдиним культурним осередком Закарпаття була церква. Вона консолідувала навколо себе кращих представників русинської (української) спільноти. Церква і монастирі були основним каналом, через який населення прилучалось до європейської культури. Саме з діяльністю хору Ужгородського греко-католицького кафедрального храму «Гармонія», заснованого у 1833 р. Констянтином Матезонським, пов’язане закладення основ хорової музичної традиції краю. У 1933 р. музична громадськість Підкарпатської Русі широко відзначила сторіччя заснування хору. Ювілейні концерти «Гармонії» з великим успіхом відбулись у містах і селах краю та за його межами. Хор «Гармонія» діяв до 1944 р.

Із включенням Закарпаття до складу Чехословаччини склалися сприятливі умови для розвитку професійного музичного мистецтва. Період 20-30-х років ХХ ст. характеризується формуванням нової генерації мистецької інтелігенції, яка брала активну участь у культурному процесі. Зокрема, нові тенденції розвитку музичної культури проявились у зміні характеру музичного побуту, народженні нових форм мистецького спілкування. Музика стала складовою частиною майже усіх сфер суспільного буття. Наслідком цього у першій половині 20-х років ХХ ст. починається активний процес формування музичних і культурно-освітніх товариств та організацій, їх кількісне і якісне зростання.

Культурницькі потреби, в тому числі й музичні, найширших верств населення реалізувались у двох наймасовіших культурно-освітніх організаціях краю – «Просвіта» та «Товариство ім. О. Духновича». Вони формували шляхи розповсюдження досягнень української і світової музики на Підкарпатській Русі й сприяли формуванню та налагоджен-ню музичних зв’язків краю з іншими регіонами. Товариство «Просвіта» музичними засобами пропагувало досягнення української культури, сприяло формуванню української національної ідеї в Підкарпатській Русі. Але слід зазначити, що так зв. «духновічовці», свідомо чи ні пропагували так зв. «общерусскость» на противагу українськості місцевого населення Закарпаття. Тим самим поглиблювали розкол спільноти, ускладнили процес формування національної свідомості. Однак, незважаючи на всі перешкоди, інтенсивна пра-ця інтелігенції загалом принесла позитивні плоди у галузі культури, в тому числі й музичної.

Дата добавления: 2015-05-22