ІУ. Закріплення вивченого матеріалу

1. Вкажіть причини усунення М.Хрущова від влади.

2. Що таке «застій»? Для якого історичного періоду використовується цей термін і чому?

3. Доведіть, що реформи О.Косигіна не могли повністю бути здійсненими в соціалістичній системі? Поясніть чому.

4. Коли була прийнята нова Конституція і що нового вона відображала?

5. Поясніть терміни «розвинений соціалізм» і «радянській народ».

Дисидентський рух та його форми. З приходом до влади брежнєвського керівництва почала відчуватися жорстокість політичного клімату в країні, нетерпимість влади до проявів вільнодумства. Далеко не всі в ті часи ризикували говорити про те, що сьогодні очевидно для більшості людей в оцінці того періоду історії, заборонено критикувати владу Сталіна.

У середовищі наукової і творчої інтелігенції, віруючих і деяких національних меншостей почали виникати цілі групи людей, не згодних з режимом, які відкрито виступали проти попрання громадянських свобод. Цей неформальний громадський рух одержав назву дисидентство.

Дисидент - інакомисляча людина, незгодна з пануючою ідеологією та владою. Дисидентство - неформальний громадський рух, що відстоює захист прав громадян на інші демократичні принципи.

Після 1965 р. виділяються три основні напрямки дисидентського руху: вони були тісно взаємопов'язані і переплетені:

А) національно-визвольний – боротьба за вільний розвиток української мови та культури, за відновлення самостійності України; представники - Лук'яненко, Дзюба

Б) правозахисний – вимоги дотримання в СРСР основних прав і свобод людини, викриття злочинів тоталітарної системи; представники – М.Руденко, Григоренко

В) релігійний рух – за відновлення в Україні заборонених релігійних конфесій, за свободу віросповідання; представники – Гель.

Створення Гельсінської спілки. В 1975 р. Радянський Союз підписав Гельсінську угоду – визнання прав громадян тоталітарної системи, - що сприяла активному поширенню дисидентського руху. Почали виникати легально групи та об'єднання, які наглядали за дотриманням прав людини в СРСР. В травні 1976 р. в Москві з'явився перший Гельсінський комітет, а пізніше вони виникли в Литві, Грузії, Вірменії, між якими існували тісні зв'язки. В листопаді 1976 р. М.Руденко, О.Бердник, Л.Лук'яненко, І.Кандиба, Н.Строката-Караванська, О.Мешко, М.Матусевич, М.Мартинович, О.Тихий проголосили утворення Української групи сприяння Гельсінських угод (УГГ). Догрипи приєднався генерал-майор П.Григоренко. Завданням УГГ було ознайомити широкі кола укр.. громадськості з Декларацією прав людини, сприянню виконанню Гельсінських угод, добитися акредитації зарубіжної преси, створення незалежного прес-агенства, збирати і висвітлювати факти порушень в Україні прав людини. За час існування УГГ налічувала 37 членів. Вона зробила 30 заяв, видала 18 меморандумів і 10 бюлетенів. Українська група була найчисельнішою і найак-тивнішою. Діяла в межах чинного законодавства і підтримувала контакти з різними подібними групами на території СРСР.

Але за всіма членами групи велося стеження органів КДБ. До 1980 р. три чверті членів УГГ були ув'язнені. До укр. правозахисників були застосовані найсуворіші покарання (кожен у середньому був засуджений на 12 років ув'язнення і заслання). У 1984-1985 рр. у тяжких умовах ув'язнення померли В.Стус, О.Тихий, В.Марченко і Ю.Литвин. Улітку 1988 р. у Львові на базі УГГ виникла Українська Гельсінська спілка (УГС) на чолі з Л.Лук'яненком (звільнений у грудні 1988 р.). Була прийнята Декларація принципів, напи-сана В.Чорноволом та братами Горинями. В Декларації вимагалося перетворити СРСР на конфедерацію незалежних держав, передати владу КПРС обраним Радам, проведення українізації, права УРСР на власну дипломатичну діяльність, вільне віросповідання, розвиток ринкової економіки і громадянський контроль над карними органами. Ця програма була схвалена багатьма правозахисниками і неформальними організаціями і взята за основу Декларації про суверенітет України (липень 1990 р.).

У квітні 1990 р. 500 делегатів з'їзду УГС заявили про розпуск УГС і створення Україн-ської республіканської партії (УРП), метою якої було проголошення Української незалежної держави. Головою партії було обрано Л.Лук'яненка.

Отже, дисидентський рух – це організоване і ідейно оформлене опозиційне направлення руху опору з тоталітарною системою, яка привела до національної самосвідомості і національної культури.

Етапи ти особливості дисидентського руху. Вчені вирізняють такі етапи дисидентського руху в СРСР:

перший -1961 -1968 рр. Формою руху було написання листів лідеру країни з підписами найбільш відомих діячів науки, культури («підписанти)». Формою поширення дисидентських ідей на той час став «самвидав» - машинописні журнали, збірники, літературно-публіцистичні доробки. У грудні 1965 р. на Пушкінській площі у Москві відбулася перша правозахисна демонстрація, організаторами якої були А.Сахаров, Л.Богораз таін.; другий —1968 - середина 70-х рр. Характеризувався активними формами протесту: виступ 8 осіб на Красній площі 25 серпня 1968 р. на знак протесту проти вторгнення радянських військ до Чехословаччини; видання за кордоном літературно-публіцистичних творів (А.Синявським, О.Марченком, О.Солженіциним та ін.), звернення учасників руху з критикою радянської дійсності до міжнародних організацій, в яких висвітлювалися факти порушення прав людини в СРСР;

Придушення «Празької весни» 1968 р. у Чехословаччині обернулося «закрученням гайок» в Ідеології, культурі, переслідуванням дисидентів, зміною всієї суспільно-політичної ситуації в СРСР.

Влада, сприймала дисидентство однозначно - як «шкідливу течію, що ганьбить радянський державний лад», і як діяння, що підлягає суворому покаранню. У 1970-ті рр.. почалася розправа над його учасниками.

За політичними мотивами були вислані з країни чи виїхали за кордон письменники О.Солженіцин, В. Нєкрасов, В. Максимов, музикант М.Ростропович, співачка

Г. Вишневська, поет Й. Бродський, кінорежисер А. Тарковський, театральний режисер

Ю. Любимов та ін.

У боротьбі проти дисидентів у СРСР вживалися безпрецедентні заходи. У КДБ було створене спеціальне 5-те Управління. Ідеологічні служби КДБ спробували поставити під контроль сотні тисяч «сумнівних» в ідеологічному відношенні громадян. У карне законодавство були внесені зміни репресивного характеру. Активісти правозахисного руху пройшли через в'язниці, табори, їх насильно поміщали в психіатричні лікарні. третій - середина 70-середина 80-х рр. Характеризувався організаційним оформленням руху. Правозахисний рух активізувався після Загальноєвропейської Наради 1975 р. з питань співробітництва та безпеки. СРСР на нараді прийняв зобов'язання дотримуватися прав людини, але, як звичайно, не збирався їх виконувати. Сформувалися групи сприяння виконанню угод (Гельсінкські групи), члени яких інформували світову громадськість про масові порушення прав радянських громадян. Найбільш активними були групи в Москві, Прибалтиці, Україні. Отже, в цей період рух мав свої групи, розроблена методика боротьби. Влада постійно переслідувала і забороняла діяльність цих груп.

Дата добавления: 2015-05-22