Селянський рух

Революційні події 1848–1849 рр. спричинили активізацію селянського руху на західноукраїнських землях. Сприяв цьому обмежений характер селянської реформи 1848 р. Відмови селян сплачувати відшкодування колишнім господарям за панщину та боротьба за сервітутні ліси й пасовища набули в той час масового характеру. Для придушення цих виступів уряд використовував військову силу.

Зміни становища селян сприяли зростанню їхньої політичної свідомості. Стихійні виступи не стали єдиною формою опору селян сваволі землевласників. Свідченням зростання авторитету в Галичині Головної руської ради та її місцевих осередків стало постійне зростання кількості селянських звернень до неї. Занепокоєна цими зверненнями Рада закликала селян через «Зорю галицьку» до терплячості, неодноразово зверталася до рейхстагу і віденського уряду стосовно порушень селянських прав. Справу сервітутів Рада пропонувала вирішити передачею лісів і пасовиськ у власність селян. Проте всі ці пропозиції залишалися без відповіді. Свідченням зростання політичної активності селянства стало також обрання 32 селянських депутатів від Східної Галичини та Буковини до австрійського рейхстагу. Це було найбільше селянське представництво з усіх провінцій імперії.

Влітку 1848 р. посилився селянський рух у Закарпатті. Хоча селянська реформа розпочалася на цих землях раніше за інші регіони, селяни також були незадоволені її здійсненням. Землевласники фактично саботували закон про скасування панщини, захоплювали ліси й пасовиська. У багатьох місцях обурені селяни відмовлялися виконувати панщину. «Знаєте ви,– казали селяни,– що сталось у Польщі (йшлося про повстання 1846 р. в Галичині.– Авт.)? Там усіх панів перебили, і тут слід таке вчинити».

Найбільшого розмаху селянський рух набув наприкінці 1848 – на початку 1849 р. у Північній Буковині. Організаторами селянських протестів стали обрані від цих округів депутати рейхстагу. На вимогу селян вони влаштовували збори, де звітували про свою боротьбу за їхні права у рейхстазі. Популярністю серед селян користувався ватажок гуцульських бунтів 1843–1844 рр., депутат рейхстагу Лук’ян Кобилиця.

Про цього легендарного ватажка буковинських селян збереглося багато переказів, але дуже мало достовірних відомостей. Відомо, що у 27-річному віці він уже мав неабиякий авторитет у селян, за що вони обрали Кобилицю уповноваженим представником їхніх інтересів перед землевласником. У 1843 р. окремі заворушення переросли в бунт, серед ватажків якого вперше було згадано ім’я Лук’яна Кобилиці. У матеріалах слідства залишився опис зовнішності ватажка повсталих. Лук’ян, як записав слідчий, «був чоловік з інтелігентним виразом обличчя... Великі чорні бистрі очі, орлиний гарний ніс, чорний вусок і гарна іспанська борідка надавали йому подобу іспанського гранда. Він відповідав із великою гідністю та наголошував, що «ліси наші», і що з гуцулів дідичі стягують неналежні данини. За участь у бунтах Кобилицю били киями і посадили у в’язницю.

Після звільнення бунтівний гуцул знову намагався підняти повстання. Спроба була невдалою, і Кобилицю заарештували. Початок революції 1848 р. він зустрів у в’язниці. Після звільнення, коли відбулися вибори до рейхстагу, селяни обрали свого захисника депутатом.

У рейхстазі неписьменному селянинові, який не знав німецької мови, було важко, одначе він не став німим свідком подій. За допомогою писарів він складав звернення до урядових установ, вимагав скасування панщини без будь-якого відшкодування. Коли імператор розпустив рейхстаг, Кобилиця повернувся додому і продовжив боротьбу за права селян. Він збирав селян, показував їм своє депутатське посвідчення з печаткою (вплив його був майже магічний) і казав, що його друг – імператор віддав йому всю владу над Буковиною. Відтепер, казав «прави тель» Буковини, усі ліси, пасовиська й землі є власністю селян.

З озброєним загоном своїх прихильників їздив Кобилиця буковинськими селами, виганяв звідти австрійських чиновників і землевласників, передавав землю селянам. Повстання швидко поширювалося. Внаслідок цього восени 1848 р. австрійці вимушені були спрямувати на Буковину значні військові підрозділи. За голову живого чи мертвого Кобилиці було оголошено нагороду в одну тисячу золотих, але це не допомагало. Лише у квітні 1850 р. ватажка бунтівників схопили. Після тривалого слідства, що супроводжувалося тортурами, він тяжко захворів і наприкінці жовтня 1851 р. помер.

Образ цього напівказкового богатиря, який поєднував гумор, добру вдачу з бажанням захистити народ від кривдників, назавжди залишився в легендах і переказах Буковини.

Під час селянських виступів у Буковині стали з’являтися свідчення стихійного пробудження національної свідомості українського населення краю. У слідчих справах гуцульських бунтів є згадки про те, що селяни вимагали дозволити їм створити власним коштом школи для навчання дітей рідною мовою. Землевласники-румуни спробували домогтися відокремлення Буковини від Галичини і перетворення її в окремий коронний край з власною адміністрацією. Селянські депутати виступили проти цього. Було організовано подачу звернень від буковинських селян щодо залишення їхнього краю з Галичиною у складі однієї провінції. Скликані 1 листопада 1848 р. за ініціативою селян – депутатів рейхстагу збори представників усіх селянських громад краю також висловилися за те, щоб Буковина була разом із Галичиною. Проте імперський уряд зігнорував бажання народу. За конституцією 1849 р. Буковина стала окремим коронним краєм. Внаслідок цього вона фактично опинилася під владою румунських бояр.

10. Український національно-визвольний рух у Закарпатті в період «весни народів»

Упродовж 1848–1849 рр. революційні події охопили Закарпаття. Спочатку закарпатські русини вітали угорську революцію, покладаючи надії, що вона допоможе їм здобути автономію свого краю у складі нової Угорщини. Проте після повалення династії Габсбургів керівники революції заперечили право неугорських народів на самовизначення. Це стало головною причиною того, що закарпатські русини не підтримали угорських повстанців і залишилися вірними Габсбургам.

Свідченням певної політизації українського національного руху в Закарпатті стало пропагування ідеї об’єднання Закарпаття зі Східною Галичиною та Буковиною в окрему адміністративну автономну одиницю імперії. Першим відкрито висловився про необхідність здійснення цього священик Олександр Духнович (1803–1865).

Цей закарпатський вчений гідно продовжував боротьбу своїх попередників за національно-культурні права русинів. У його творчому доробку – літературні твори, праці з педагогіки, філософії, історії. Головною справою свого життя Духнович уважав створення фундаментальної праці з історії закарпатських русинів, проте зміг опублікувати лише основні її положення в окремих статтях. Причиною цього були перешкоди австрійських чиновників, оскільки у праці вченого порушувалися питання, що не відповідали інтересам імперії.

Свої погляди на історію закарпатських русинів Духнович висловив у статті «Становище русинів в Угорщині», опублікованій 1849 р. у «Зорі галицькій». Велика заслуга вченого полягала в тому, що він не лише насмілився показати пригноблене становище русинів, а й висловив своє бачення того, як його слід покращити.

Після завершення революції Духнович продовжував докладати зусиль для того, щоб русини «залишили глибокий сон». У 1850–1852 рр. він організував випуск трьох літературних альманахів «Поздоровлення русинів», у галицьких виданнях надрукував багато статей про життя закарпатців, писав шкільні підручники та художні твори. Треба було справді не лише любити свій народ, а й мати особисту мужність для того, щоб в умовах переслідувань угорськими властями у 50-ті рр. заявити:

Я Русин был, есмь и буду,

Я родился Русином,

Честный мой род не забуду,

Останусь его сыном».

Ці слова знайшли стежку до серця закарпатців і стали своєрідним національним гімном, якого знали в усьому краї, тим закликом, який об’єднував усіх, хто виступав проти мадяризації русинів. Багатогранна діяльність Духновича сприяла включенню закарпатських русинів у єдиний потік національного відродження слов’янських народів.

Вперше ідею возз’єднання русинських земель Духнович висунув у статті «Становище русинів в Угорщині». Правомірність цього акту Духнович покріплював тим, що русини обабіч Карпатських гір належать до одного народу. Вчений застерігав, що коли русини і далі залишатимуться роз’єднаними, то це може спричинити їхнє поглинення іншими народами.

Боротьбу за нацонально-культурні права свого народу вів також закарпатський вчений, громадсько-політичний і культурно-освітній діяч Адольф Добрянський (1817–1901).

Добрянський набув технічну освіту і працював інженером у Чехії, де мав змогу побачити політичне безправ’я слов’янських народів і зблизитися з чеськими та словацькими «будителями». Від них він перейняв ідею слов’янської єдності.

Після початку революції Добрянський повернувся в Закарпаття. Попервах він підтримав угорську революцію, але його погляди значно відрізнялися від ставлення до національного питання лідерів угорської революції. Відтак Добрянський, разом із Духновичем, установив зв’язки з Головною руською радою і розпочав боротьбу за об’єднання русинських земель у єдиному адміністративному утворенні.

Добрянський долучився до боротьби Габсбургів проти угорської революції. У критичний для себе час австрійський імператор змушений був звернутися по допомогу до російського імператора. У липні 1849 р. російські війська перейшли Карпати. Австрійський уряд призначив до них Добрянського своїм представником. Угорська революцію завдяки російській допомозі було придушено. Ймовірно, під враженням цих подій Добрянський почав схилятися до думки, що Росія є тією силою, яка зможе допомогти русинам захиститися від мадяризації. Адже навіть Габсбургам довелося шукати її допомоги. Це стало приводом для майбутніх звинувачень Добрянського у тому, що він започаткував русофільський, або москвофільський, напрямок у суспільно-політичному житті Закарпаття. Однак оцінювати Добрянського слід із позицій тогочасної історичної реальності. За відсутності української державності орієнтація на православну слов’янську Росію вважалася йому найбільш реальним способом захисту від мадяризації та окатоличення закарпатських русинів.

Після завершення «весни народів» Добрянський не припиняв своєї боротьби. Для цього він використовував свої повноваження депутата від Закарпаття до угорського парламенту. Проте на неодноразові виступи Добрянського з парламентської трибуни угорські урядовці відповідали, що в країні не існує іншої нації, крім угорської. Попри різні оцінки діяльності Добрянського, у другій половині ХІХ ст. його внесок у формування національної свідомості закарпатських русинів у роки «весни народів» є дуже вагомим.

У січні 1849 р. очолювана Добрянським закарпатська делегація вручила петицію імператорові з вимогою об’єднати Східну Галичину і Закарпаття у єдине політичне й адміністративне ціле. Через деякий час закарпатці надіслали до Відня ще одну делегацію. Під час зустрічі з нею імператор пообіцяв задовольнити вимоги русинів, але слова не дотримав. Мізерною поступкою русинським вимогам став дозвіл віденського уряду створити автономний Руський дистрикт (округ) із заселених русинами земель Угорщини з центром в Ужгороді. Проте 1860 р. його ліквідували.

Хоч ідею возз’єднання Закарпаття і Східної Галичини зреалізувати не пощастило, вона засвідчила новий рівень політичної свідомості західних українців. Висловлена вперше під час «весни народів», вона згодом знаходила дедалі більше прихильників на західноукраїнських землях.

У Північній Буковині у роки «весни народів» український національно-визвольний рух не мав достатньої власної бази для розвитку. У краї розгорталося румунське національне відродження, метою якого було приєднання Буковини до румунських земель і створення своєї держави. Відсутність власної національної еліти вадила зростанню національної свідомості українців Буковини.

11. Результати та історичне значення революційних подій 1848-1849 рр. на західноукраїнських землях

Весна у природі – короткотривала пора року. Події «весни народів» відбувалися на західноукраїнських землях також недовго, але наслідки були вагомими. Найважливішими досягненнями в соціальній сфері стали скасування панщини та втілення в життя засад конституційного правління.

У період революційних подій західні українці вперше здобули визнання своєї національної належності. Усі політичні сили, з власного бажання чи вимушено, визнали існування на цих землях українського народу з його національними прагненнями. Вирішальна заслуга в цьому була першої в ХІХ ст. української політичної організації – Головної руської ради. Її керівництво дотримувалося, як уже зазначалося вище, консервативних поглядів. Проте це не завадило їй відіграти свою історичну роль – об’єднати русинів, стати лідером і захисником їхніх прав. Те, що західні українці визнали Головну руську раду крайовим органом влади, засвідчило, що вона відповідала вимогам свого часу.

Свідченням розвою українського національного руху стали перші спроби українців висунути свої власні політичні програми. Зміст цих документів демонстрував їхнє усвідомлення себе єдиною етнічною спільнотою з наддніпрянськими українцями.

За короткий історичний термін «весни народів» західні українці стали одним із тих народів, який мав найвагоміші здобутки у своєму національно-визвольному русі. Попри те, що на західноукраїнських землях після революційних подій 1848–1849 рр. запанувала реакція, українці вже ніколи не були такими, як раніше. Відчуття себе частиною одного українського народу додавало їм сил і наснаги в подальшій боротьбі за національне і соціальне визволення.

Вплив революційних подій у Європі відчувався також на українських землях у складі Російської імперії. Вони спричинили загострення тих проблем, які існували у суспільстві. Це був польський національно-визвольний рух на Правобережжі (поляки намагались організувати національне повстання) і боротьба українського селянства за скасування кріпацтва. Для українських діячів європейські події стали черговим приводом замислитися над тим, як покращити долю свого народу.

Запитання і завдання

1. Якими були особливості українського руху під час революції 1848 1849 рр.?

2. Як розпочалися революційні події у Східній Галичині?

3. Як на західноукраїнських землях було ліквідовано залишки кріпосницьких відносин?

4. Складіть план пункту «Діяльність Головної руської ради» та підготуйте розповідь за ним. (Готуючись, використайте документ 1.)

5. Охарактеризуйте участь українців у роботі Першого слов’янського конгресу.

6. Наведіть факти, які свідчать про дієву участь українців у роботі загальноімперського рейхстагу.

7. Поясніть, чому В.Подолинського вважають діячем, який спробував накреслити нові орієнтири в українському національно-визвольному русі?

8. Які події відбувалися у Східній Галичині на завершальному етапі революції?

9. Які факти підтверджують стихійне зростання національної свідомості українських селян у роки революції?

10. Як розгортався український національно-визвольний рух у Закарпатті?

11. Визначте результати та історичне значення революційних подій 1848 1849 рр. на західноукраїнських землях.

12. Складіть хронологічний ланцюжок подій, що відбувалися на західноукраїнських землях упродовж 1848 1849 рр.

Тема ІV

Культура України кінця XVIII – першої половини ХІХ ст.

Українська культура першої половини ХІХ ст.

§ 16. Розвиток освіти й науки на українських землях у першій половині ХІХ ст.

Пригадайте: 1. Що було характерним для національно-культурної політики Російської та Австрійської імперій щодо українців? 2. Як розвивалась освіта і наука в Україні у XVIII ст.?

1. Особливості розвитку української культури

Основним змістом процесів, що відбувалися в культурі цього періоду, було становлення модерної української культури. Цей процес співвідносився з українським національним відродженням. Відсутність власної державності, національне гноблення, імперські кордони, що ігнорували етнічну українську територію, мали негативний вплив на розвиток культури.

Культурні взаємини між Україною та Російською імперією у ХІХ ст. набули іншого характеру, ніж у попередні часи. Вища за рівнем розвитку українська культура XVI–XVIII ст. позитивно впливала на Російську державу та сприяла її європеїзації. Внаслідок цього вищі за культурно-освітнім рівнем українські діячі усвідомлювали себе представниками іншої національності, і в Російській державі такими їх уважали. У ХІХ ст., з утратою своєї державності, Україна позбулася і своєї культурної переваги над Росією. Внаслідок того, що імперія цілеспрямовано перетворювала Наддніпрянщину на пересічну провінцію, чимало талановитих українців відчували неможливість проявити свої здібності на Батьківщині та вимушені були шукати кращих можливостей в імперських столицях. Багатьох українських культурних діячів імперські ідеологи абсолютно безпідставно зарахували до представників російської культури. Проте більшість із них, навіть далеко від рідної землі залишалася представниками свого народу, продовжувала своїми працею і творчістю служити Україні. Тому їхні досягнення, хоч і здійснені за межами Батьківщини, належать до української культури.

Перебування під імперською владою спричинило зміни у змісті української культури. Більшість здобутків архітектури, скульптури, образотворчого мистецтва втратили національні риси і відтепер так чи інакше допомагали звеличувати імперську владу.

Позитивний вплив України на культурний розвиток Росії представники російської великодержавної ідеології намагалися ігнорувати. Уособленням цих поглядів стало твердження російського громадського діяча, Віссаріона Бєлінського, що «злив­шися навіки з єдинокровною їй Росією, Малоросія відчинила до себе двері цивілізації, освіті, мистецтву, науці...» Такі думки, незважаючи на їхню безпідставність, імперія послідовно обстоювала, пояснюючи характер своєї національно-куль тур ної політики на українських землях.

У дуже важких умовах розвивалася культура на західноукраїнських землях, підпорядкованих Габсбургам, де українці потерпали від онімечування, яке поєднувалося з полонізацією у Галичині, мадяризацією в Закарпатті та румунізацією на Буковині.

Австрійська імперія розглядала західноукраїнські землі як відсталі провінції та цілеспрямовано зберігала їхнє другорядне становище стосовно центру. Внаслідок цього західноукраїнські культурні діячі, як і їхні брати-наддніпрянці, вимушені були шукати можливостей прояву своїх здібностей за межами рідного краю.

2. Розвиток освіти у Наддніпрянській Україні

Перехід українських земель під владу Російської імперії значно погіршив освітній рівень українців. За часів Гетьманщини одна школа припадала в середньому на 700–800 жителів. Утримувалися вони коштом місцевого населення. Під імперською владою школи масово закривалися, бо селяни-кріпаки зовсім зубожіли, а уряд ними не опікувався.

З 1803 р. в Наддніпрянщині стали поширювати нову загальноімперську систему освіти. Встановлювалися такі типи загальноосвітніх навчальних закладів: початкові парафіяльні училища, повітові училища та гімназії. Офіційно закріплювався становий характер права здобуття освіти. Парафіяльні училища призначалися для дітей «нижчих станів» і навчали у них лише закону Божому, арифметиці та грамоті. Повітові училища призначалися для дітей «купців, ремісників та інших міських обивателів». У гімназіях навчалися діти дворян, чиновників, багатих купців. За змістом нова система освіти була спрямована на виховання «вірнопідданих» у проімперському стилі. У 1850 р. в усіх початкових школах Наддніпрянщини навчалося лише 67 тис. учнів. Переважна більшість населення залишалася неписьменною.

Розвиток шкільної освіти у Наддніпрянській Україні за урядовими даними за 1856 р.

Губернії	Шкіл усіх типів (вищих, середніх, нижчих)	Кількість слухачів та учнів	Учнів на 100 душ населення
Волинська			0,23
Подільська			0,25
Київська			0,50
Херсонська			0,80
Катеринославська			0,92
Таврійська			1,34
Харківська			0,45
Полтавська			0,44
Чернігівська			0,34

Поміркуйте: Проаналізуйте наведені цифри. Зробіть висновки, як вплинуло імперське панування на становище у сфері освіти. (На території семи полків Гетьманщини у 1740 1747 рр. було 866 шкіл.)

Середню освіту давали гімназії, навчання в яких було платним. Після закінчення чотирьох класів гімназії випускники діставали право на вступ до університету або на державну службу. Спеціальним імперським розпорядженням було заборонено приймати до гімназій та вищих навчальних закладів вихідців із кріпосних селян. Протягом першої половини ХІХ ст. у Наддніпрянщині було відкрито 19 гімназій із 4 тис. учнів.

Особливий характер мала система освіти на Правобережжі. Остерігаючись невдоволення шляхти, імперський уряд не втручався в діяльність тамтешніх польських шкіл. Освітою українських селян поляки взагалі не цікавилися. Навчання у школах здійснювалося у пропольському патріотичному дусі. Ситуація в краї змінилася після придушення польського повстання 1831 р. Русифікація системи освіти стала складовою приведення Правобережжя у відповідність до інших губерній імперії.

На початку ХІХ ст. в Наддніпрянській Україні з'явилися перші професійні школи – ремісничі училища, фельдшерські школи, училища торговельного мореплавства, садівництва, виноробства, бджільництва тощо. Поява їх була викликана потребами економічного розвитку, але в цілому їх не вистачало.

Єдиним вищим позастановим навчальним закладом на українських землях на початку ХІХ ст. залишалася Києво-Могилянська академія. Імперський уряд у 1817 р. спеціальним рішенням ліквідував її та створив замість неї Духовну академію, де здобували виключно богословську освіту діти духівництва.

Представники української еліти впродовж тривалого часу вели боротьбу за відкриття в Наддніпрянщині університету. У 1805 р., як уже зазначалося, у Харкові було відкрито університет, що складався зі словесного (історико-філологічного), юридичного, математичного і медичного факультетів. Протягом 1805–1851 рр. у ньому здобули вищу освіту 2800 осіб.

У 1834 р. було відкрито Київський університет, який мав філософський та юридичний факультети. Контингент студентів університету поступово змінювався: спершу переважала польська шляхта, потім – українське і російське дворянство, а з 60-х рр.– українська молодь із різних соціальних верств.

Проміжну ланку між середніми та вищими навчальними закладами становили ліцеї, які у своєму дев’ятирічному курсі поєднували гімназичну та університетську програми: Волинський ліцей у Кременці (1805 р.), Рішельєвський ліцей в Одесі (1818 р.), гімназія вищих наук у Ніжині (1820 р.). Створювані з дозволу російського уряду в Наддніпрянщині середні та вищі навчальні заклади готували за його задумом кадри для поповнення імперської адміністрації різного рівня. Можливість здобути освіту залежала від заможності людини, а тому вона була доступною вихідцям із привілейованих станів. Українську мову використовувати у навчальних закладах було заборонено.

3. Освіта на західноукраїнських землях

Зміни в системі освіти відбулися в період реформ Марії-Терезії. У 1774 р. було прийнято закон про обов’язкову початкову освіту для дітей 5–12 років. По деякім часі з’явився закон про введення нової шкільної системи. За ним загальноосвітні навчальні заклади поділялися на:

· елементарні: у селах – парафіяльні однорічні, у селищах і містечках – тривіальні, або трикласні. Навчання у цих школах мало вестися рідною «материнською» мовою;

· чотирикласні головні та нормальні школи створювались у великих містах;

· гімназії з двома роками навчання. Закінчення гімназії надавало можливість вступу до вищих навчальних закладів – академій та університетів.

У всіх навчальних закладах, окрім елементарних і тривіальних, навчання провадилося німецькою мовою. Держава не фінансувала шкіл, і утримуватися вони повинні були коштом населення. Активізація польського руху спричинила спроби полонізувати систему освіти. Коли австрійський уряд погодився, що мовою навчання повинна бути та, якою володіє більшість учнів, поляки намагалися будь-якими засобами саботувати це рішення. Доходило до того, що вчителі-поляки відпускали учнів-русинів зі школи в ті дні, коли прибували комісії, або ті переконалися, що польських дітей більшість. Уведений в оману, австрійський уряд 1805 р. видав указ, за яким усі початкові народні школи Галичини та Буковини передавалися під контроль римо-католицької церкви. Це рішення спричинило загострення «боротьби за школу» між поляками та українцями, яка тривала протягом першої половини ХІХ ст.

На Буковині румунська верхівка не бажала сприяти здобуттю освіти українським селянством. Українська мова до шкіл не допускалася, відбувалася румунізація системи освіти. Підпорядкування системи шкільництва римо-католицькій церкві спричинило те, що навчання стало вестися, поряд із румунською, німецькою та польською мовами.

Боротьба греко-католицького духовенства за освіту закарпатських русинів завдячувало існування в краї найліпшої серед усіх українських земель системи народної початкової освіти. Наприкінці XVIII – на початку ХІХ ст. в Закарпатті існувало близько 300 початкових шкіл з народною мовою навчання, утримуваних церковними громадами. В усіх інших навчальних закладах Закарпаття обов’язковим було вивчення угорської мови. Незважаючи на опір і постійні протести греко-католицького духовенства, угорський уряд послідовно провадив мадяризацію Закарпаття. Кроком до остаточної ліквідації русинських початкових шкіл став закон 1844 р., за яким в усіх видах шкіл затверджувалася угорська мова.

Обов’язкове навчання (яке, до речі, так і не було запроваджене) скасували 1812 р. Злиденне селянство було просто не в змозі утримувати школи. Головна заслуга в тому, що русинські початкові школи взагалі не зникли, належала греко-католицькій церкві. У 1847 р. в Галичині налічувалося 741 русинська і 459 русино-польських шкіл.

У роки «весни народів» у Східній Галичині та Закарпатті виникали недільні школи для дорослих, де навчання провадилося українською мовою.

Повну середню освіту давали гімназії. У 40–50-х рр. у Східній Галичині існувало вісім гімназій, у Північній Буковині – одна, в Закарпатті – дев’ять.

Закладами вищої освіти на західноукраїнських землях були заснований 1661 р. Львівський університет, реальна (торговельна) академія (1817 р.), технічна академія (1844 р.). Українська мова до цих навчальних закладів не допускалася.

Дата добавления: 2015-05-22