Московські змагання за українські землі

озграбування Києва було проявом агресивної щодо навколишніх східнословянських земель політики Московського князівства, яке протя­гом другої половини XV ст. перетворилося на могутню державу. 1478 р. до її складу ввійшла Нов­городська земля, а 1485 р.— Тверське князівство, один з найголовніших суперників Москви. В резуль­таті під владою Івана III був об’єднаний основний масив великоруських земель.

Успіхи зовнішньополітичної діяльності великого князя московського відбилися на його титулатурі. Від середини 80-х рр. XV ст. він почав називати се­бе „государем і великим князем усієї Русі“, що не тільки підбивало підсумки об’єднавчим змаганням, а й містило у собі виразні претензії на зверхність над усіма східнослов’янськими землями, значна частина яких перебувала у складі Литовської та Польської держав. Це цілком усвідомлювали їх правлячі кола, про що свідчить дипломатична документація почат­ку 90-х рр. XV ст.

Саме тоді у переговорах між великим князем ли­товським і послами Івана III останній уперше у практиці московсько-литовських відносин був названий „государем усієї Русі“ (січень 1493 р.). Це, зрозуміло, викликало у Вільні рішучий протест. Роз'яснення надійшли лише через півроку: „Госу­дар наш у своєму листі до вашого государя... нового нічого не вставив чим його Бог подарував, з д’їда-

прадіда, від початку є вродженим государем усієї Русі“. Таким чином, претензії московського князя на всі руські землі були підкріплені посиланням на істо­ричну традицію. Спираючись на безперервний династичний зв’язок між московськими й давніми київськими князями, Іван III став на шлях відтворен­ня своєї загальноруської «отчини».

Важливу роль у формуванні зовнішньополітично­го курсу Московської держави наприкінці XV ст. відігравали суто економічні мотиви, й передусім інте­реси торгівлі. З переходом під владу Москви Новгорода та Твері було частково вирішено історич­не завдання виходу до північних і західних торгових шляхів. Що ж до південного напрямку, то тут прин­ципове значення мав дніпровський шлях, який вів у Крим і далі, у країни Сходу.

Однак умови для торгівлі тут були досить не­сприятливими. Дипломатичне листування 80— 90-х рр. XV ст. рясніє численними скаргами мос­ковських купців на утиски з боку представників литовської адміністрації. Російські посли активно обстоювали у Литві економічні інтереси своєї держа­ви, вимагаючи гарантій безперешкодної торгівлі. Однак існували й інші, суто воєнні, засоби розв’язан­ня проблем. Вперше їх було застосовано наприкінці 80-х рр. XV ст. Точніше датувати початок війни між Московщиною та Литвою неможливо: формаль­но її так і не було оголошено, хоч конфлікти на московсько-литовському порубіжжі не вщухали про­тягом усього передостаннього десятиріччя XV ст., що й дало підстави відомому історику О.О.Зиміну на­звати ці події «дивною війною». Особливо погірши­лася ситуація на прикордонні після смерті Казимира (7 червня 1492 р.), з якою істотно зросла воєнна ак­тивність Москви.

Новий литовський князь Олександр Казимиро- вич, не маючи необхідного політичного і воєнного досвіду для відкритої боротьби, намагався уникнути конфронтації з Московщиною. Він сподівався на мирне полагодження спірних питань через шлюб з дочкою Івана III — 18-річною княжною Оленою.

Ідея династичного союзу не була новиною для московсько-литовських взаємин. Свого часу роз­роблялися плани шлюбу Ягайла з дочкою Дмитра Івановича Донського; двоюрідний брат останнього Володимир Андрійович був одружений з Оленою Ольгердівною, син Василій — з донькою Вітовта Софією. Що ж до шлюбу Олени Іванівни та Олек­сандра, то, укладаючи його, литовський князь явно помилився у своїх політичних розрахунках: він не лише не усунув напруженості у міждержавних відно­

синах, а й зав’язав новий вузол суперечностей між Москвою та Вільно.

Іван III звинуватив зятя у тому, що він всупереч передшлюбним обіцянкам, «неволить» Олену в католицтво. Під тим же приводом — утисків право­славних — перейшли на службу до Івана III нащад­ки тих московських князів, які за півстоліття до цього знайшли притулок на території Литовської держави, де їм було надано величезні володіння на Сіверщині. Це й спровокувало московсько-литовську війну, яка тривала протягом 1500—1503 рр.

Олена вважала себе винуватниц ю усіх цих подій. Однак, зрозуміло, причини віини полягали не в об­ставинах її життя у Литві. Укладаючи мир з Олександром 1494 р., Іван III не збирався відмовля­тися від своїх претензій на всі руські землі. Що ж до поголосу про насильне покатоличення руських зе­мель, то його фальшивість цілком очевидна, як і спроби копіювання ситуації 1500 р. через вісім років, під час повстання Михайла Глинського, котрий також поширював аналогічні чутки.

Католик за віросповіданням вропеиськи освіче ■ на людина, Михайло Львович Глинський (що походив з незначного князівського роду, який дістав своє прізвище від Глинська на Сулі) зробив блискучу кар’єру при дворі Олександра, обійнявши уряд мар- шалка двору і отримавши великі маєтності. Після смерті Олександра (19 серпня 1506 р.), якого засту­пив брат Сигізмунд, становище Глинського помітно похитнулося. Поразка ж ініційованих ним у лютому 1508 р. авантюр змусила його шукати підтримки московського князя, котрии обіцяв передати йому всі волості та міста, які він «придобуде» у Литві. Де б не з’являлися загони Глинського, вони, за його власними словами, вогонь пускали и шкоди чинили», беручи чисельний полон. Певну воєнну підтримку на­дав йому московський володар, якии ще раніше, порушивши укладене 1503 р. на шість років перемир я, розгорнув бойові дії проти Литви Та ця допомога вия ■ вилася явно недостатньою, що за умов, коли повстання не мало глибоких соціальних коренів, при­пекло його на поразку.

У пізнішій традиції Глинський змальовується ш. оборонець національних інтересів руських земель Лжговської держави, виразник настроїв місцевої авної аристократії. Насправді ж, на думку гучасннх дослідників, він був лише талановитим мотористом, здатним перетворити епізод при- боротьби на подію східноєвропейського «кжпбу.

35- жовтні 1508 р. закінчилася московсько-

литовська війна, Литва була змушена формально визнати втрату на користь Москви сіверських земель, яка фактично відбулась 1500 р. Глинський, мігрувавши до Московщини, не полишав спроб на- агодити сто унки із Сигізмундом. Красномовним свідченням цього є його лист громаді м. Гданська, де він, бідкаючись на своє життя, висловлював бажан­ня повернутися до Литви за умов отримання колишніх урядів та маетностей (1509). Однак ці його плани не реалізувалися, й надалі Глинськии мав обстоювати московські інтереси Зокрема, з його іменем хроністи пов’язують втрату Литвою Смоленська (1514), меш­канці якого піддалися Василію III нібито за намовою цього y^ вливого князя.

У контексті смоленських подій згадується й інший український князь (який, до речі, після втечі енсь­кого отримав його резиденцію Турів) —гетьман Костянтин Іванович Острозький. Він завдав нищівної поразки московському війську в битві під Оршею (8 вересня 1514 р.). Літописне оповідання про цю подію є справжнім гімном «славному й великоумно- му» князеві, котрого анонімний автор порівнює із лаветними полководцями минувшини — Тиграном Антіохом, Пором, Олександром Македонським; на­прикінці ж висловлено побажання, „аби так само бив сильну рать татарську, проливаючи кров їх бусур­манську». Це й не випадково — адже на той час напади кримчаків перетворилися на постійний чинник життя українських земель, якии істотно впливав на де­мографічні, економічні та соціальні процеси у регіоні.

Дата добавления: 2015-05-22